ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 4941
Скачиваний: 5
фільварково–панщинна система господарювання, посилились експлуатація селян, утиски
козаків і козацької старшини. Так, панщина сягала від 3 до 6 днів на тиждень, росло
закріпачення селян. До того ж вони виконували тяглові повинності підводами, рубали ліс,
будували мости, дороги тощо, а також несли на собі тягар загальнодержавних податків. Селяни
все більше перетворювалися на предмет купівлі–продажу, дарування, зазнавали всіляких
покарань, знущань тощо. За словами французького інженера Г.-Л. де Боплана, який прожив
майже 20 років у даний період в Україні, селяни тут перебували “у гіршому становищі, ніж
каторжани на галері”.
У подібній ситуації знаходилися і жителі українських міст. Їх заставляли виконувати різні
повинності, роботи і навіть панщину. Наприклад, міщани Старокостянтинова, що на півдні
Волині, працювали на панщині 4 дні щотижня. Крім того, міста давали своїм господарям-
магнатам дохід у 5–10 разів більший, ніж село. Причому майже 80% українських міст належали
магнатам, а решту мали магдебурзьке право. Нерідко міста здавалися в оренду чи заставу,
адміністрація вдавалася до свавілля, здійснювалися напади шляхти, безчинства жовнірів тощо.
Головні важелі політичного та економічного життя в Україні зосереджувалися в руках
поляків. Здійснювалася дискримінація української мови, освіти, культури. Панування
польських магнатів і шляхти зміцнювалося за допомогою зростаючого насадження
католицизму, полонізації українського населення. Скрізь будувалися костели, кляштори
(монастирі), активно діяли єзуїти, масово закривалися православні церкви і монастирі. Тільки у
Галичині майже у 60% міст діяли костели і кляштори напередодні національно-визвольної
війни.
Перебуваючи у такому жахливому становищі, народні маси намагалися перейти у
козацький стан, втікали на Запоріжжя. Однак польський сейм схвалив у 1638 р. “Ординацію
(тобто постанову – авт.) Війська Запорізького реєстрового”, згідно з якою реєстр козаків
зменшувався із 8 до 6 тисяч, їх права і привілеї різко обмежувалися, зокрема позбавлялися
права обирати гетьмана, полковників і осавулів (їх призначав уряд з-поміж шляхти),
ліквідовувався козацький суд тощо. До того ж реєстрові козаки вже 5 років не отримували
належної платні. Решта ж козаків, згідно з ординацією, “оберталися у хлопів” (феодально
залежних селян), тобто козацький стан як такий мав бути ліквідований, а реєстровці
перетворювалися на одну із складових частин польського війська. Щоб селяни і міщани не
могли втікати на Січ, у 1639 р. було відбудовано фортецю Кодак.
Отака жорстока, шовіністична, колонізаторська політика, яку відомий сучасний історик
Я.Дашкевич назвав імперіалістичною, спричинила національно-визвольну війну українського
народу, яка розпочалася у 1648 р. і яку очолив Богдан-Зиновій Хмельницький. Так що 10-
річний “золотий спокій” закінчився.
- 71 -
Народився славний гетьман 27 грудня 1595 р. у Суботові поблизу Чигирина. За існуючою
тоді традицією його назвали подвійним ім'ям. Батько Михайло Хмельницький був українським
шляхтичем, чигиринським підстаростою, мати – козачка із Переяслава. Сім'я підтримувала
тісні зв’язки з козацтвом, поділяла його погляди.
Крім сім'ї, великий вплив на формування світогляду Богдана мала тогочасна дійсність.
Навчався спочатку вдома, потім – в одній із шкіл при монастирі у Києві, а далі – у Львівській
єзуїтській колегії. Добре засвоїв цілий ряд наук, а також зрозумів облудність шляхетської
освіти.
Після __________закінчення навчання повернувся додому і назавжди пов'язав свою долю із
козацтвом. У складі чигиринських реєстровців опановував нелегким воєнним мистецтвом.
Разом з батьком взяв участь у битві польської армії проти турецько-татарського війська під с.
Цецорою (Молдавія) у 1620р. Битва закінчилася поразкою польського війська. Загинув батько,
а Богдан потрапив у турецьку неволю. Два роки перебував у Стамбулі. Там і познайомився з
побутом, військовими силами, оволодів мовою Османської Порти. Все це згодом вміло
використав.
Мужньо витримавши удари долі, Богдан вирвався із неволі (достеменно невідомо, яким
чином вдалося йому це зробити). Повернувся до рідної домівки і відновив службу в складі
реєстрових козаків. Велику увагу приділяв також веденню господарства у батьківському хуторі
Суботові. Одружився із Ганною Сомківною. У них було кілька синів і дочок (відомі нам
Тиміш, Юрій, Катерина і Степанида).
Б.Хмельницький не міг стояти осторонь тодішніх подій. Брав участь у походах проти
татар, селянсько-козацьких повстаннях проти польських магнатів і шляхти. Обіймав посаду
спочатку військового писаря, а потім сотника реєстрових козаків (понизили польські власті за
участь у повстанні 1637–1638 рр.). У складі козацького посольства направлявся до короля і
сейму для переговорів щодо ліквідації уже згадуваної ординації.
Однак посольство успіху не мало. Поскільки магнатсько-шляхетська сваволя зростала, то
переважна більшість населення України була готова зі зброєю в руках боротися проти неї.
Вловивши ці настрої, Б.Хмельницький з 1646 р. розпочав підготовку нового козацького
повстання. Суттєвим поштовхом до цього вирішального кроку стала його особиста трагедія.
Скориставшись відсутністю сотника, чигиринський підстароста польський шляхтич
Д.Чаплинський напав на його хутір Суботів. Погромив, жорстоко побив малого Юрка, прогнав
сім'ю і врешті–решт привласнив хутір. Спроби ж сотника-реєстровця Б.Хмельницького знайти
захист і управу на Чаплинського, його звертання навіть до короля нічого не дали. Більше того,
Богдана почали цькувати, погрожували вбивством і навіть заарештували. Так що на власному
досвіді він зайвий раз переконався у тому, що свавілля польських магнатів і шляхти у Речі
Посполитій не мали меж.
При допомозі друзів Б.Хмельницькому вдалося втекти із тюрми і уникнути смерті. З
групою однодумців, старшим сином Тимошем прибув на Запоріжжя на початку січня 1648 р.
Авторитетний, збагачений досвідом попередньої військової та політичної боротьби, він швидко
оволодів Січчю, здобувши загальне визнання і вже приблизно у середині лютого козацька рада
проголосила його гетьманом.
З великою енергією Б.Хмельницький розгорнув діяльність по підготовці збройного
повстання. З цією метою, зокрема, розіслав козаків-агентів у воєводства, заручився підтримкою
кримського хана Іслам-Гірея. Це був союз непопулярний, проте забезпечував тил і суттєво
допомагав кіннотою.
- 72 -
Довідавшись про події на Запоріжжі, польський уряд направив проти козаків військо.
Його командуючі коронний (головнокомандуючий) і польний (заступник коронного) гетьмани
М.Потоцький та М.Калиновський припустилися помилки, поділивши військо на три частини.
Б.Хмельницький дізнався про це і розгромив кожну з них окремо. Важливе значення мав
перехід реєстрових козаків на бік повсталих. Спочатку під Жовтими Водами, а потім під
Корсунем (16 і 26 травня) польське військо було повністю знищене. М.Потоцький та
М.Калиновський потрапили у полон і були віддані татарам. Козаки ж здобули великі військові
трофеї. Це були перші блискучі перемоги козаків, у яких проявилися такі визначальні риси
військової тактики Б.Хмельницького, як швидкість дій, вибір зручного місця для бою,
охоплення ворога з флангів і вихід у тил.
Тим часом у Польщі поглиблювалася криза. 20 травня помер король Владислав 1V і
країну охопила неймовірна паніка: ні короля, ні гетьмана, ні війська. Проте головне полягало в
іншому – під впливом козацьких перемог в Україні розгорнулася небачена досі всенародна,
передусім селянська боротьба. В тому чи іншому регіоні під проводом ватажків селяни нищили
панські садиби, вбивали власників, управителів, євреїв-орендарів. Прихована здавна ненависть
вибухнула тепер із грізною силою. Всі осередки польського опору по містах і замках
знищувались безпощадно. Маси населення дістали зброю і були сповнені рішучості довести
справу до кінця, тобто “кінчати ляхів” (так називали поляків – авт.). Отже, ця всенародна
боротьба набрала характеру передусім національно-визвольної війни. Під її знамена стали
козаки, селяни, міщани, духовенство та частина не спольщеної української шляхти.
Б.Хмельницький, однак, не поспішав продовжувати воєнні дії. Більше того, козацька рада
на початку червня висловилася за те, щоб відправити посольство у Варшаву. В ході
переговорів домагатися збільшення реєстру, видачі заборгованої платні козакам, відновлення
права обирати старшину, повернення православним церков. Ці вимоги після блискучих
перемог козаків були більш ніж скромними. Однак польський сейм не сприйняв їх серйозно.
Чекаючи відповіді, Б.Хмельницький виявив свій організаторський хист. Рух “черні”
розглядав як “права рука наша”. Проте не піддався химерній юрбі, а владною рукою
полководця проводив селекційну роботу по формуванню народно-визвольної або національної
армії: нездатних до війська відсилав додому, грабіжників карав смертю, а до своїх полків
допускав тільки вибраних, здібних людей. В результаті уже під кінець літа українські сили
налічували близько 100 тис. чоловік. Із них регулярне козацьке військо складало біля 40 тис.
(для порівняння: Б.Хмельницький вийшов із Запорізької Січі із загоном чисельністю біля 5
тис.). Козацькі полки очолювали такі знані талановиті полководці, як І.Богун, Ф.Джеджалій,
М.Кривоніс, Д.Нечай та інші.
Крім створення армії, на визволеній частині території України запроваджувався
козацький устрій у вигляді полково-сотенної адміністрації, судів тощо.
Поскільки переговори не принесли бажаних результатів, то восени відновилися воєнні дії.
На Волині під Пилявцями 23 вересня новоорганізована армія Б.Хмельницького розгромила
сформоване польське військо під проводом трьох керманичів Д.Заславського, М.Остророга,
А.Конєцпольського (козаки глузливо назвали їх відповідно “перина, латина і дитина”). У цій
битві головний удар був спрямований у центр противника, татарська кіннота своїми наскоками
викликала дезорієнтацію, а козацьке військо міцним кільцем оточило розтрощені шляхетські
полки і рушничним боєм їх знищувало. Крім великих трофеїв, ця перемога високо піднесла
патріотичний настрій української армії, що послужило основою її подальших успіхів.
Не зустрічаючи спротиву, козацько-селянська армія безперешкодно просувалася
західноукраїнськими землями. Скрізь її зустрічали із особливим захопленням і наростаючою
- 73 -
повстанською боротьбою. Адже ці землі здавна зазнавали магнатсько-шляхетського гніту і
боролися проти польської влади. Особливого розмаху набув тоді повстанський рух під
проводом С.Височана на Покутті (територія між ріками Дністер, Черемош і Карпатськими
горами, тобто південно-східний “кут” Галичини), який згодом став полковником Лисянським.
Обмежившись викупом, Б.Хмельницький не захотів брати Львів, а рушив на польські землі у
напрямку на Варшаву. 7 листопада дійшов до фортеці Замостя і взяв її в облогу.
Ми підійшли до надзвичайно важливого моменту національно-визвольної війни. Всі
етнічні українські землі були звільнені від польського панування. Вперше після занепаду
Київської Русі та Галицько-Волинського князівства відкривалася реальна можливість до
проголошення незалежної української державності.
Однак цього не сталося. Чому ж Б.Хмельницький та його соратники не використали цей
історичний шанс? Чому упустили, за словами М.Грушевського, “найкращий час для
визволення українського народу”?
Справа в тому, що національно-державницька ідея іще не сформувалася у політичній
програмі гетьмана та його соратників. І це була не стільки їх вина, скільки біда. Важке
іноземне поневолення спричинилося головним чином до цього. Так що українська політична
еліта в особі козацької старшини і національно свідомої шляхти виявилась не готовою
виборювати свою державність. По-суті, вона відставала від розмаху національно-визвольної
війни.
Тому Б.Хмельницький боровся на перших порах в основному за козацькі права і
вольності, за те, щоб помститися за свою кривду. Близько підійшов до ідеї козацького
автономізму, тобто автономного статусу навіть окремої частини території України в складі Речі
Посполитої, але не був її послідовним і переконаним прихильником. Отже, Б.Хмельницький
воював за козацькі права і вольності не стільки з Польською державою, королівською владою,
скільки з магнатами і шляхтою. Він і козаки, як підкреслив М.Грушевський, “вірили в добру
волю короля”. Саме в особі Яна Казимира Б.Хмельницький побачив такого “доброго короля” і
через те підтримав його у боротьбі за цей престол. Ця підтримка очевидно відіграла не останню
роль у тому, що польський сейм обрав Яна Казимира королем Речі Посполитої 17 листопада.
Обмін посольствами привів до порозуміння і перемир'я. Причому посланники від
Б.Хмельницького і на цей раз висунули вельми скромні вимоги: загальна амністія учасникам
повстання, збільшення реєстру до 12 тис. осіб, повернення давніх вольностей козацькому
війську, підпорядкування гетьмана тільки владі короля тощо. У відповідь 19 листопада в
українському таборі побував посланець від Яна Казимира. Король пообіцяв полегшення
козакам і православній вірі, але просив припинити воєнний стан, відвести військо і далі чекати
його посланників. В результаті, як встановили відомі сучасні історики В.Смолій і В.Степанков,
21 листопада спочатку старшинська, а потім і чорна рада схвалили таке рішення: припинити
воєнну кампанію, визнати владу Яна Казимира, відступити військом вглиб української
території.
На прийняття даного рішення не могли не вплинути і такі фактори: наближення зими,
перебування війська на чужій польській території, епідемія чуми в його середовищі і т.п.
Очевидно, що таке рішення відповідало інтересам Польщі. Тому можна погодитись із
В.Смолієм і В.Степанковим у тому, що Б.Хмельницький у цей момент “припустився
найбільшої за всю свою кар’єру гетьмана помилки, яка мала трагічні наслідки для України”.
Відступ і втрата західноукраїнських земель позбавляли гетьмана досить вигідного у багатьох
відношеннях стратегічного плацдарму для подальшого ведення бойових дій, поскільки дане
перемир'я він розглядав як тимчасовий тактичний крок для досягнення цілі. Адже цей регіон
- 74 -
складав майже третину визволеної території з її високо розвинутим виробництвом, багатими