ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 4942
Скачиваний: 5
людськими ресурсами тощо. А Польща відповідно отримувала вигідний плацдарм для
зосередження тут свого війська, готового у будь-який момент розпочати наступ вглиб
української території.
Доречно у зв’язку з цим зазначити, що тільки полковники М.Кривоніс та П.Головацький
наполягали на тому, щоб залишитись на зайнятих рубежах. Однак вони, на жаль, виявилися у
меншості.
24 листопада останні українські підрозділи залишили Замостя.
Важливу роль у переосмисленні цілей боротьби відіграло перебування Б.Хмельницького
у Києві. Саме у колишню столицю Київської Русі вступив він тріумфально на чолі козацького
війська 27 грудня 1648 р. Населення міста урочисто вітало його як “українського Мойсея”,
тобто визволителя з польської неволі, як правителя держави. Розмови із духовенством,
інтелігенцією, послами іноземних держав, власний аналіз переконали гетьмана у тому, що
треба боротись не тільки за інтереси козацтва, а й всього українського народу. І про це він
прямо заявив королівським посланникам вже 20 лютого 1649 р. у Переяславі: “Виб'ю з лядської
неволі народ весь руський (український – авт.) по Львів, Холм, Галич”. Як бачимо, в цих
словах міститься уже зовсім інша вимога. Сторони домовилися про те, щоб продовжити
перемир'я до літа цього ж року.
Як свідчать останні наукові дослідження, до цього ж часу сформувалася в основних рисах
державницька програма Б.Хмельницького. Її суть коротко полягала у тому, що на етнічних
українських землях мала постати незалежна держава, як спадкоємниця державності княжої
доби. Реалізація цієї програми стала головною у боротьбі та діяльності великого гетьмана.
Влітку 1649 р. війна розгорілася з новою силою. Ворогуючі сторони зустрілися в
Галичині. Під Збаражем і Зборовом польській армії на чолі з королем загрожувала небезпека
повного знищення. Однак у вирішальний момент зрадив кримський хан Іслам-Гірей. Чому? Бо
не був зацікавлений у перемозі гетьмана і створенні незалежної міцної української держави,
проводив політику так званої “рівноваги сил”, тобто взаємного ослаблення України і Польщі,
до того ж отримав відповідну винагороду від польського уряду (вміла дипломатія також
врятувала Польщу). Ось чому хан заставив Б.Хмельницького підписати Зборівський мирний
договір 18 серпня на таких головних умовах. 1. В межах Польської держави утворювалася
автономна область на території 3 із 7 воєводств: Київського, Чернігівського і Брацлавського.
Урядові посади тут могла займати лише козацька старшина і православна шляхта, коронному
війську і євреям заборонялося сюди заходити і перебувати. 2. Реєстр встановлювався
чисельністю 40 тис. козаків. 3. Православна церква отримувала рівні права з римо-
католицькою, а митрополиту київському обіцяно місце у польському сенаті. 4.
Проголошувалася загальна амністія. 5. Селяни мали повернутися до своїх панів.
Ця угода мала вимушений, компромісний характер. Вона не могла задовільнити повною
мірою обидві сторони, які фактично розглядали її як тимчасову і не прагнули до кінця
виконувати всі вимоги. Б.Хмельницький розумів, як зазначає І.Крип’якевич, що кінцевої мети
можна досягти за допомогою фактичної сили, а не паперових актів. І все-таки гетьман
використав можливості Зборівського мирного трактату для розбудови національної держави.
2. Відродження Б.Хмельницьким української державності. Внутрішня і зовнішня
політика гетьмана. У надзвичайно складних умовах (зовнішніх і внутрішніх) доводилося
утверджувати молоду українську державність. Не вистачало відповідних кадрів, інтелігенції,
досвіду, селяни не були задоволені умовами Зборівського договору. Б.Хмельницький у цей час
продемонстрував справжню політичну мудрість, гнучкість, свої наміри здійснював
- 75 -
наполегливо, твердо, долаючи різні перешкоди. За основу був взятий державницький досвід
козаччини, зокрема військово-політичної організації Запорізької Січі.
Отже, держава отримала офіційну назву “Військо Запорізьке”. Хоча від початку 50-х рр.,
як стверджують В.Смолій і В.Степанков, серед різних прошарків населення все більше
поширювалася і така її назва, як “Україна”. До неї входили Київщина, Чернігівщина,
Брацлавщина, Запоріжжя – близько 200 тис. кв. км. У ній проживало приблизно 2 млн. чол.
Герб – зображення козака із шаблею при боці та рушницею на лівому плечі – використовувався
на печатці Б.Хмельницького. Спеціального прапора як символу держави не було. Частково
його роль виконували гетьманські прапори, головний із них був білого кольору із колом,
посередині якого розміщувався хрест в обрамленні 8 (по 4 з кожного боку) золотих і 2
червоних зірках.
Столицею держави стало м. Чигирин, хоча значення Києва як центру тодішнього
українського національного життя не применшувалося. Верховним органом влади вважалася
генеральна військова рада, в роботі якої могли брати участь козаки, представники інших
прошарків населення. Вона скликалася для вирішення найважливіших питань, а також обрання
генерального уряду (гетьмана і генеральної старшини). Однак через громіздкість і
неефективність вона не була постійно діючим органом, з часом її роль зменшується.
Замість неї діяла рада генеральної старшини (чи генеральна рада старшини або просто
старшинська рада) з участю полковників. Її ухвали мали визначальний вплив на прийняття
рішень гетьманом.
Реально вища влада належала генеральному уряду, до складу якого входили гетьман і
генеральна старшина: генеральний писар, генеральний обозний, генеральний суддя (у деяких
наукових працях говориться про наявність двох генеральних суддів), два генеральні осавули.
Гетьман стояв на чолі держави. Вважав себе формально залежним від Польської корони,
фактично – володарем і князем Руських провінцій, тобто керівником України. Зовнішнім
атрибутом гетьманської влади була булава і бунчук. Б.Хмельницький мав широкі
повноваження у військовій, адміністративній, фінансово-економічній, судовій, зовнішній
галузях. Видавав загальнообов’язкові для всіх нормативні акти – універсали. Скликав
генеральну (загальну) і старшинську ради, впливав на прийняті ними рішення. Його авторитет і
відповідно влада зміцнювалися, поскільки проводив свою політичну і соціально-економічну
лінію послідовно, критично переосмислюючи помилки і прорахунки. Не випадково його
називали найяснішим і від Бога даним гетьманом.
Генеральні старшини відповідали за окремі галузі управління. Генеральний писар
очолював гетьманську канцелярію, у якій зосереджувалося виконання різноманітних завдань
адміністративного, військового, судового, фінансового, дипломатичного і т.д. характеру.
Зокрема, готував універсали на підпис гетьману, вів листування з полковниками, іншою
старшиною тощо. Генеральний обозний завідував не тільки всією артилерією, але й відповідав
за матеріальне забезпечення країни. Генеральний суддя стежив за виконанням універсалів
гетьмана, за вказівкою гетьмана чинив суд над винними з числа генеральної чи полкової
старшини, розглядав справи про державні злочини, був найвищою апеляційною інстанцією для
полкових і сотенних судів. Два генеральні осавули виконували важливу роботу з організації
повсякденних військових справ: складали реєстр, вирішували питання боєздатності та
дисципліни війська тощо.
Наступною була полкова влада: полковник, писар, обозний, суддя, два осавули. Тут
також діяла полкова канцелярія. Ця влада здійснювала безпосереднє керівництво такою
територіально-адміністративною одиницею, як полк-округ (не слід змішувати з подібним
- 76 -
військовим підрозділом). Замість 3 воєводств вся територія держави була поділена на 16
полкових територіально-адміністративних одиниць (у народно-визвольній армії полків могло
бути і більше). З них 9 правобережних і 7 лівобережних.
Кожен такий полк поділявся на сотні (від 10 до 20 у залежності від території та
населення), які були запроваджені замість повітів і які не слід змішувати з відповідними
військовими підрозділами. Тут діяла сотенна влада: сотник, писар, обозний, осавул, канцелярія.
Великими містами, що мали магдебурзьке право, управляли магістрати на чолі з
обраними війтами, а малими містами і селами – отамани.
Нарешті, Запоріжжя склало окрему військово-адміністративну одиницю на чолі із
кошовим отаманом і своєю старшиною. Воно мало внутрішню автономію і визнавало лише
військову зверхність гетьмана.
Формування нового державного устрою завершено вже до весни 1650 р. Він виявився не
громіздким і вельми дієвим. Б.Хмельницький добився злагодженої та ефективної роботи
державних органів, точного і негайного виконання місцевою владою прийнятих рішень чи його
розпоряджень.
Характерна особливість цієї влади полягала в тому, що вона поєднувала як цивільні, так і
військові функції. Так, за визначенням І.Крип’якевича, генеральна старшина одночасно
виконувала обов’язки військового штабу і кабінету міністрів; гетьман очолював уряд,
держадміністрацію і був головнокомандуючим армією. Подібні функції виконували
полковники, сотники. Взагалі, саме військові переважно обіймали всі керівні державні посади
через брак цивільної політичної еліти.
Слід звернути увагу і на те, що судова влада не була відокремлена від адміністративної.
Були створені і діяли генеральний, полкові та сотенні суди. У містах і селах чинили суд війти
та отамани. Судам підлягали козаки, міщани, селяни. Вони діяли на основі звичаєвого,
магдебурзького права, а також Литовського статуту.
Поскільки у тодішніх державотворчих процесах головну роль відіграло козацтво,
козацька старшина і безумовно гетьман, то Військо Запорізьке можна назвати також козацько-
гетьманською державою.
Виборність всіх урядовців (від гетьмана до сотника і війта), наявність таких колективних
органів влади, як ради, дає підстави для висновку про те, що у тодішній українській
державності були закладені основи республіканської форми правління.
Проте з часом верх взяла монархічна (гетьманська) тенденція. Б.Хмельницький зосередив
у своїх руках всі вищі державні функції, став по-суті “єдиновладцем і самодержцем” України.
Змінилося його титулування: Божою милістю гетьман Війська Запорізького. В.Смолій і В.
Степанков вважали, що це була прогресивна тенденція у тодішніх екстремальних умовах. Бо
встановлення монархії у формі спадкового гетьманства Хмельницьких сприяло б консолідації
нації навколо державницької ідеї, давало можливість уникнути в майбутньому боротьби
старшини за булаву. Зрештою, така форма правління існувала в цей час у багатьох
європейських країнах.
Власне глибоким розумінням історичних перспектив розвитку тодішньої української
державності в першу чергу, а не звеличенням власного роду, можна пояснити прагнення
Б.Хмельницького передати гетьманську булаву своєму синові Юрієві наприкінці життя. І за
його наполяганням таке рішення прийняла рада генеральної старшини в другій половині квітня
1657р. Зважаючи на недостатню підготовленість 16-річного юнака, регентом, тобто опікуном,
при ньому доручено бути генеральному писареві І.Виговському. Проте, як показав дальший
розвиток подій, козацька старшина не зрозуміла історичного значення даного курсу
- 77 -
Б.Хмельницького. І це привело згодом до великої трагедії, до руїни, громадянської війни на
українських землях.
Тепер проаналізуємо внутрішню політику гетьмана. Для матеріального забезпечення
державного будівництва, ведення війни потрібні були значні кошти. Тому була створена власна
фінансова система, яка успішно функціонувала. Як свідчать останні наукові дослідження
(В.Смолій, В.Степанков, Л.Гвоздик-Пріцак __________та ін.), вже наприкінці 1649 р. розпочалось
карбування національної монети, на якій з одного боку був зображений меч, а з другого –
Богданове ім'я. Податки платило все доросле населення, крім реєстрових козаків (40–60 тис.),
які склали регулярне ядро національної армії. Значні прибутки давали оплати з млинів,
горілчаних оренд, внутрішнього і пограничного мита, штрафи тощо. Б.Хмельницький
організував військовий скарб (казну), невіддільний від гетьманського, яким сам керував. Не
виключено, що Б.Хмельницький міг доручити комусь виконувати обов’язки підскарбія, хоча
офіційно такої посади не було.
Гетьман проводив гнучку і збалансовану соціальну політику. Обмежував соціальні
апетити української шляхти, козацької старшини. Заборонив реставрацію (відновлення)
великого феодального землеволодіння. Селянство отримало землю і волю, не виконувало
панщини, не було закріпаченим (після перемоги на Батозькому полі, про що мова буде йти
пізніше, польські магнати і шляхта втекли з території Війська Запорізького). Причому, навіть
масово переходило у козачий стан. Козацтво із гнаного і переслідуваного перетворилося на
провідну верству українського суспільства (чисельно у ряді районів козацтво складало від 60
до 80% від усієї кількості населення). У його руках зосередилась не тільки влада, але й
земельна власність.
Власне вільне дрібне землеволодіння як козацьке, так і селянське стало основною
формою господарювання у цей час. Склалися реальні умови для розвитку сільського
господарства на фермерських засадах, тобто на власній приватній землі із застосуванням
найманої праці.
Соціально-економічна політика Б.Хмельницького була спрямована також на розвиток
ремесел, промислів, торгівлі як у середині країни, так і поза її межами. Фактично були
закладені основи ринкової, капіталістичної економіки, що ґрунтувалася на приватному
підприємництві й вільній конкуренції. Україна, таким чином, вписувалася у європейський
контекст.
Нарешті, близько 40 універсалів гетьмана закріпили відповідні земельні володіння за
церквами і монастирями. Православ’я із переслідуваної ідеології стало панівною,
перетворилося на символ боротьби за незалежність України від католицької Польщі.
Отака збалансована соціальна політика гетьмана сприяла внутрішній стабільності,
консолідації різних верств тодішнього українського суспільства. Можливим був перехід з
одного стану в інший. Б.Хмельницький не допустив до суперечок у суспільстві, розколу
повстанської, народно-визвольної армії на протиборствуючі угрупування, якій, до речі,
приділяв особливу увагу. Адже, за словами І.Крип’якевича, “військо було головною основою