ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 5181
Скачиваний: 5
стабільних етнополітичних утворень – союзів племен, перелік і розселення яких дається у
славнозвісній “Повісті временних літ”, одночасно з осмисленням фактів з історії слов’янства на
тлі всесвітньої історії. Як зазначає літописець Нестор, слов'яни, що “прийшли й сіли по Дніпру
й назвались полянами, а інші – древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж
Прип’яттю й Двиною і назвались дреговичами /від слова “дрегва” – болото/, інші сіли по Двині
й назвались полочанами за річкою, що впадає до Двини й має назву Полота. Ті ж слов'яни,
котрі сіли поблизу озера Ільмень назвалися власним ім'ям – словенами...”. Поступово в оповіді
літописця виступають й інші слов'янські племена: кривичі, радимичі, в’ятичі у басейні Оки, від
яких Нестор виводить сіверян, дуліби – жителі Побужжя, мешканці західної частини пізнішої
України – волиняни, бужани й хорвати.
- 18 -
Історики тривалий час вели дискусії з приводу того, що являли собою насправді
“племена” Нестора, і поступово дійшли висновку, що ці “племена” були насправді великими
союзами, початок формування яких можна датувати не пізніше VI–VII ст. н.е. Ці союзи племен
відомий археолог П.Третяков назвав “народцями”, вбачаючи у них не лише територіальні, а й
етнополітичні об'єднання. Його думку варто визнати слушною.
Найбільш ранніми племінними об'єднаннями вважаються полянське, з осередком у Києві,
дулібське і волинянське, на території пізнішої Волинської землі. Академік Б.Греков припускав,
що в VI–VII ст. Існував величезний і потужний дулібсько-волинянський союз
східнослов’янських племен. У “Повісті временних літ” літописець розповідає про зіткнення
дулібів з аварами /він називає їх обрами/: “В ті часи існували й обри, що воювали проти царя
Іраклія й мало його не захопили”. Візантійський “цар”, тобто імператор, Іраклій правив із 610-
го по 641 р. Звідси виходить, що племінний союз дулібів існував уже в першій половині VII ст.,
виникнувши, очевидно вже у VI ст. Як зазначає сучасний дослідник стародавньої історії
України М.Котляр, дулібcьке об'єднання племен було зародком державності східних слов'ян,
що в майбутньому, поряд із полянським союзом, стало основою формування Давньоруської
держави – Київської Русі.
В процесі подальшої консолідації у VIII – ХI ст. виникли ще ширші політичні об'єднання
східних слов'ян, своєрідні “союзи союзів” та “надсоюзи”. В арабських джерелах, зокрема,
згадується про існування цих дружинників узагалі, в тому числі й слов'янського походження.
Назва “русь” поширюється насамперед на полян, що панували у протодержавному утворенні
на Наддніпрянщині, а потім і на всіх східних слов'ян. У літописах та інших джерелах Руссю
називалась уся територія, яку посідали руські люди, тобто східні слов'яни. Цим же словом
іменували й Давньоруську державу з центром у Києві. Як вважають сучасні дослідники
М.Брайчевський, Р.Іванченко, до появи Рюриковичів у Києві правила династія Києвичів /Кий,
Дир., Аскольд/. У 882 р. Олег, який володів Словенським князівством, здійснив у Києві
династичний переворот, усунувши від влади династію Києвичів. Повідомленням про
захоплення Олегом Києва літописи традиційно починають історію єдиної східнослов’янської
держави – Київської Русі.
Київська Русь /умовна назва першої Давньоруської держави з центром у Києві/ в ІХ – ХІІІ
ст. об’єднувала фактично усіх східних слов'ян і була однією з найбільших держав
середньовічної Європи. Її територія простягалася з півночі на південь – від Балтики до Чорного
моря. Зі сходу на захід – від Волги до Карпат.
Землі Київської Русі були багаті родючими ґрунтами, в лісах водилося безліч звірини. Це
давало змогу слов'янам вести осілий спосіб життя. Територія держави охоплювала величезний
простір. Хоча кількість людей, які тут проживали, залишалася невеликою. Така кількість
населення і велика територія значною мірою зумовила специфічність функціонування
державного утворення східних слов'ян. Головне завдання такої держави полягало насамперед у
тому, щоб утримати і захистити величезні території, а не нападати і завойовувати інші землі.
Звідси зрозуміло, що згадані природні і демографічні фактори не давали можливості
правителям Київської Русі створити сильну, централізовану державу. Багаті природні ресурси
й відносна слабкість державної влади, свою чергу, приваблювали пожадливих сусідів, які
постійно намагалися поживитися за рахунок земель східних слов'ян. Це фактично й зумовило
подальшу трагічну історичну долю українського народу та його держави.
Специфічним було також і географічне становище українських земель. Вони межують з
Європою і Азією, неслов’янським півднем і слов'янськими народами півночі. Тому Київська
Русь як держава увібрала в себе досвід різних державних утворень: Візантії, Хозарського
- 19 -
каганату, Сарматії та ін. Водночас українські землі були фактично щитом, який захищав
Європу від диких кочових азійських орд. За цим “щитом” інші народи успішно будували свої
власні держави, а українці, захищаючи їх від кочовиків, такої можливості тривалий час не
мали.
Варто зазначити, що причини, хронологія, основні етапи й обставини утворення держави
у східнослов’янському суспільстві досі залишаються мало вивченими, хоча ця тема вже понад
200 років перебуває в центрі уваги вітчизняних істориків. Як вважає відомий знавець цієї
проблеми М.Котляр, існуючі теоретичні концепції здебільшого позначені зайвою
соціологічністю й схематизмом, спираються більше на логіку, ніж на об’єктивний і виважений
аналіз існуючих джерел, до того ж нечисленних і суперечливих.
В історичних працях українських вчених, зокрема, не знайшли підтвердження відомі
гіпотези про заснування Київської Русі варязькими князями /норманська теорія/ або
хозарськими та іншими тюркськими правителями /пантюркська теорія/. Ці концепції мають під
собою певну фактичну основу /варязьке походження багатьох перших руських князів тощо/,
але ігнорують повністю ту обставину, що державність – це результат тривалого соціально-
економічного і політичного розвитку. Її не можна привнести ззовні.
Іще в середині ІХ ст. на землях східнослов’янських племен з'являються войовничі варяги
/нормани/ із Скандинавії, які намагаються підкорити собі ці племена. Звичайно, їх експансія
помітно вплинула на формування Київської Русі. Однак, не вона була вирішальною в утворенні
давньоруської держави. Проте присутність варягів на Русі дала підстави німецьким вченим
Байеру, Міллеру та Шльоцеру, які у 18 ст. працювали в Росії, у Петербурзькій академії наук,
висунути концепцію, згідно з якою слово “Русь” – норманського походження, а давньоруська
Київська держава утворена норманами. Тим самим вони намагались довести нездатність
слов'ян створити власну державу. Це викликало гнівне обурення з боку славного російського
вченого 18 ст. М.Ломоносова, який на основі певних доказів довів вирішальну роль слов'ян у
створенні Київської Русі. Його твердження дістали назву антинорманської концепції. Цих же
поглядів дотримувалися два провідних українських учених – Микола Костомаров та Михайло
Грушевський. Цієї концепції зараз дотримується переважна більшість українських дослідників.
Хоча ця проблема сьогодні остаточно не розв’язана і суперечки вчених тривають.
Подібною до попередньої має місце серед вчених і пантюркська хозарська теорія, яка
базується на підставі деяких фактів. Дійсно, іще у VI–VII ст. у басейнах верхнього Дону та
Волги утворилась держава Хозарський каганат. Хозари почали походи проти сіверян, в’ятичів,
радимичів. Згодом вони підкорили і полян. Хозари наклали данину на північні племена.
Відносно полян, то як пише літописець, данина їх була по мечу від оселі. “І понесли хозари
князеві своєму і старійшинам своїм, і сказали їм: “Ось знайшли ми данину нову”. А ті спитали:
“Звідки?” і вони сказали їм: “В лісі на горах над рікою Дніпровською”. А ті запитали: “Що
вони дали?” і вони показали меч і мовили старці хозарські: “Недобра се данина, княже. Ми
здобули її однобічним оружжям себто шаблями, а сих оружжя обоюдогостре, себто мечі. Сі
будуть брати данину і з нас, і з наших земель”.
Наступним фактором, що випливає із хозарської теорії, полягає у тому, що після
підкорення полян хозарами, останні у 840 р. заснували Київ і назвали його за йменням свого
царя Куйя. Звідси на підставі таких тверджень і поглядів проблема походження Києва
залишається по сьогоднішній час і ще остаточно нерозгаданою.
Згодом хозарська залежність була ліквідована. Деякі історичні джерела дають підстави
вважати, що вже в період правління Аскольда і Діра /60–80 рр. ІХ ст./ поляни визволилися з-під
влади хозар. Північно-слов'янські землі були приєднані до Київської держави у 885–886 рр.
- 20 -
князем Олегом, а остаточно з хозарською залежністю покінчив князь Святослав. Доцільно
відмітити, що хозарська держава відіграла певну роль у формуванні української державності. У
VIII–ІХ ст. вона знаходилася на високому економічному і культурному рівні. Підкоривши собі
східнослов'янські племена, вона тим самим втягувала їх у торговельні і культурні зв’язки із
Сходом. Однак найважливішим було те, що на протязі кількох століть вона служила
оборонним муром для України-Русі від наступу кочових орд Азії. Завдяки такому захисту
східнослов’янські племена встигли організувати свою державність, склались як народ,
виробили свій характер, культуру, мову.
Ці позитивні фактори впливу Хозарського каганату на державотворчі процеси України-
Русі дали підстави деяким дослідникам висунути теорію її хозарського походження. Одним із
них є О.Пріцак, як аргумент, він наводить факт титулування Володимира Великого і Ярослава
Мудрого титулом “кагана”, тобто імперським хозарським титулом. Не відкидаючи хозарського
впливу на розвиток Київської Русі, варто зауважити, що Русь розвивалася і міцніла не під
патронатом Хозарії, а в постійній боротьбі з нею. Звільнившись від її зверхності, київські князі
могли себе титулувати “каганами” й для того, щоб підкреслити. Що нічим не поступаються
хозарам.
Важливими у цьому плані є арабські та візантійські джерела, які підтверджують, що князі
Аскольд і Дір володіли сильною і багатою країною. Саме Аскольд вивів свою державу на
міжнародну арену. Про це свідчили його військові походи на Константинополь, печенігів,
волзьких болгар. За свідченням візантійського патріарха Фотія у 860 р. Аскольдова дружина на
200 човнах /6–8 тис. чол./ напала на Константинополь. Цей похід пов'язаний з дуже важливою
подією – першим хрещенням Русі. Патріарх Фотій у 867 р. в “Окружному посланні” до
патріархів сходу розповідає, що русини вже намагалися захопити саме місто і лише завдяки
чуду Влахернської ікони Богоматері, “шати якої опустили в море, знялася буря і знищила
човни русів. Налякані цим випадком, руські князі, повернулись до Києва і виявили бажання
прийняти хрещення. Імператор Візантії Михайло ІІІ вислав єпископа та священиків і на Русі
засновано єпархію.
Отже, перше Аскольдове хрещення, яке відбулося ймовірно між 860–867 рр. було подією
важливого міжнародного значення. Звичайно, тут мова йде про хрещення самого князя та його
людей і розповсюдження християнства на південно-східну частину Київської Русі. Все таки
поширення християнства у той час ще не мало масового характер. Населення Київської Русі у
переважній більшості продовжувало дотримуватися язичницьких культів.
У 882 р. на київському престолі відбувається зміна династій. Після смерті у 879 р. Рюрика
князювання у Новгороді перебирає Олег – боярин з Рюрикового роду. Він мав правити
державою в час малолітства князя Ігоря – сина Рюрика. Об'єднавши під своєю владою
величезні простори північних земель, Олег звертає свої погляди і на багаті південні землі. У
882 р. він збирає дружину, куди входили представники північних слов'янських племен і варяги,
та вирушив на південь. Підступно Олег вбиває Аскольда і Діра, захоплює Київ і стає князем.
882 р. для Київської держави не є роком норманського завоювання, а лише роком, у
повному розумінні цього слова, державного перевороту з допомогою якого до влади прийшли
представники іншої династії. Князю Олегу вдалося здійснити цей узурпаторський крок
спираючись і на місцевих бояр з оточення київських князів. Тому, князювання нової династії –
Рюриковичів, слід розглядати як продовження Київської держави, яка вже пройшла на той час
довгий шлях свого розвитку. І на підтвердження цієї думки Нестор пише: “І сів Олег князювати
у Києві, і мовив Олег: “Хай буде се мати городам руським”. І були у нього словени, і варяги, й
інші, що прозивалися руссю”.
- 21 -
На підставі висловленого можна ствердити, що у 7 – 9 ст. у східних слов'ян існували свої
племінні об'єднання із місцевими князями, тобто йшов процес творення держави. У 882 р. в
результаті зміни в Києві князівської династії, держава за характером залишилась тією ж
українською, а її провід – князівська династія – варязькою. Олег /878–912/ переносить осередок
держави в Київ. За час свого правління, він проявив себе як талановитий правитель. До речі
приборкав сусідні племена і примусив їх платити данину, підтримуючи державу коштами. Олег
здійснив похід на Хозарський каганат, щоб відвоювати залежні від нього землі сіверян і
радимичів. Але найбільшої слави йому принесли походи на Візантію у 907 і 911 рр. Їх
наслідком стало укладення вигідних для Русі торговельних договорів з Візантією. Вони
надавали великих прав Олегові дружині руські купці, прибувши до Константинополя, мали
право перебувати там шість місяців на кошти греків, їх забезпечували всім необхідним і на
зворотній шлях. Проживати у візантійській столиці купці могли лише на передмісті, а входити
до міста тільки невеликими групами – не більше 30 осіб без зброї у супроводі грецьких
урядовців. Договір був написаний у двох примірниках і на двох мовах – грецькій і руській. Це
говорить про те, що в українців уже на початку Х ст. існувала своя писемність. Також,
договори 907 і 911 рр. засвідчили про зростання могутності Київської держави у тогочасному
світі.
У 912 р. князь Олег помирає і його наступником став князь Ігор /912–945/. Деякі
дослідники вважають, що він міг бути одним із нащадків Кия, Хоча більшість схиляється до
думки, що він – син Рюрика. Ігор продовжував політику Олега: приєднував слов'янські землі до