ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 5242
Скачиваний: 5
лицарем”.
Наприкінці 20-х–30-х рр. ХІХ ст. селянський рух виявлявся і у формі втеч селян на
Південь. У 30–40-х рр. ХІХ ст. селянський рух проявлявся переважно у тих формах, що й
раніше: у втечах (тільки в Київській губернії налічувалось понад 32 тис. селян-втікачів) “за
волею”, у вбивствах поміщиків, стихійних виступах.
Селянський рух в Україні мав визвольний характер і велике національне значення; він
підготував ґрунт для усвідомлення необхідності ліквідації кріпосного ладу, сприйняття ідей
західноєвропейського просвітництва, формування опозиційної суспільної, а згодом і політичної
думки.
Різко вплинуло на політичне становище, в Російській імперії, умови формування
українського суспільно-політичного руху польське повстання 1830 р. проти Росії –
“консервативна революція”. Польське повстання не розв’язувало соціальних питань.
Українське селянство бачило, що польський виступ не несе йому визволення від кріпацтва і
вороже віднеслось до загарбницьких прагнень польської шляхти, яка бажала включити
Правобережну Україну до складу відновленої “від моря до моря” Польської держави. Тому
українське правобережне селянство не підтримувало польські озброєні загони які діяли і на
Правобережній Україні. Спогади про стару Польщу були ненависні українським масам,
зазначає І.Лисяк-Рудницький, які не забули козацьких війн і для яких саме слово “Польща”
було символом поневолення.
Як наслідок, царський уряд змінив своє ставлення до Правобережної України, на яку він
досі дивився як на польську. Самодержавство почало наголошувати, що Правобережна Україна
– це споконвічний “руський” край, а аж ніяк не польський, а лише спольщений внаслідок
тривалого панування поляків. Імперський уряд вдався до рішучих дій, щоб послабити вплив
польських елементів.
Наприкінці 1831 р. на Правобережній Україні були закриті польські школи і замість них
створені російські. З 1832 р. російська мова стала мовою діловодства в усіх судах
правобережних губерній. В 1834 р. в Києві був відкритий університет. Проте, всупереч
- 112 -
намаганням урядових кіл перетворити його в оплот монархічних ідей, Київський університет
став одним з провідних освітніх і культурних центрів України.
Борючись проти польського національного руху на Правобережжі, царський уряд
одночасно проводив свою імперську політику щодо України. Будь-який прояв української
свідомості трактувався Петербургом як “зрада” інтересів імперії, прагнення навіть до автономії
України характеризувалося як вияв українського “сепаратизму”. За правління Миколи І
посилилась русифікаторська політика. Збільшувалося число військ, розташованих в Україні,
особливо на Правобережжі. З початку 30-х рр. до 1852 р. в Києві була збудована фортеця. В
1831 р. було скасовано Магдебурзьке право, в 1839 р. – унію, в 1840 р. – Литовський статут, що
припинило неросійське судочинство.
Отже, друга чверть ХІХ ст. – це час зростання антикріпосницьких селянських виступів,
зародження демократичної думки, зростання національно-визвольних рухів пригноблених
народів і революційних виступів в Західній Європі.
Загалом, під українською історією ХІХ ст., – підкреслює відомий дослідник І.Лисяк–
Рудницький, – можна розуміти дві різні речі: з одного боку, історію національного руху, з
другого історію країни й народу. Ці два розуміння тісно переплітаються, але вони не тотожні.
Лисяк–Рудницький виділяє Три стадії українського національного руху, національного
відродження: “Усі області України пройшли через ті самі стадії зростання, що їх можна назвати
“шляхетською”, “народницькою” та “модерністичною” добами.” За першого періоду, що
тривав до середини ХІХ ст. суспільний провід належав дворянству козацького походження на
Лівобережжі та Слобожанщини та греко-католицькому духовенству у Галичині. Народництво
найсильніше проявилося на українських землях на схід від Дніпра (громади). У Галичині
носіями першої хвилі народницьких cпрямувань були народовці 1860–1870-х, а другої хвилі –
радикали 1880-1890-х рр. Модерністський період національного руху охоплює 1890–1914 роки.
Український національний рух мав необхідні передумови для свого формування і
зростання. По-перше, незважаючи на ліквідацію Запорізької Січі, царський уряд у своїх діях
змушений був зважати на вплив і вагу козацької старшини. Існування козацтва, військовий
досвід козацької старшини наклали вагомий відбиток на політичну ситуацію, національний
рух, розвиток державницької думки в Україні. Так, діяльність козацтва не минула безслідно в
історії України.
По-друге, хоча розчинення значної частини української старшини, дворянства в
російському суспільстві, позбавило український народ керівництва у вигляді традиційної
військово-політичної еліти, спадщина цієї старшини, дворянства здійснила суттєвий вплив на
розвиток української національної свідомості.
По-третє, дедалі більше зростала в складі українського народу питома вага інтелігенції,
консолідуюче значення якої також невпинно збільшувалося.
В перший період національне відродження мало переважно літературно-просвітницький
характер, стосувалося перш за все історичних, фольклорних, філологічних пошуків, але воно
підготувало ґрунт для створення національних організацій, що перемістили центр уваги з
публіцистичних на політичні питання. Українське культурне відродження знайшло свій
перший важливий центр на Слобожанщині. Харкову судилося стати 1805 р. місцем заснування
першого модерного університету на Наддніпрянщині. Саме тут утворився перший український
літературний гурток, перша “школа романтиків”. До неї входили П.Гулак-Артемовський,
Г.Квітка-Основ`яненко, А.Метлинський, М.Костомаров, М.Цертелєв, І.Срезневський та ін.
В Україні наприкінці ХVІІІ – в перших десятиліттях ХІХ ст. з’явилися “Енеїда”
І.Котляревського, збірник старовинних “малоросійських пісень” М.Цертелєва, праці з
- 113 -
української етнографії Михайла Максимовича (1827,1834, 1849). Ці твори засвідчили початок
українського літературного руху. З кіл українського дворянства вийшла анонімна “Історія
русів”, що стала відома в 20-х. роках ХІХ ст. в рукопису (надрукована в Москві 1846 р.). В
цьому творі проводилась ідея, що Київська-Русь – це Україна, яка пізніше була розвинута в
фундаментальній праці М.Грушевського. “Історія русів” являла собою політичну декларацію
тієї частини українського дворянства, яка прагнула відновити Гетьманщину.
Вища суспільна верства України у науковий спосіб шукала свої козацькі традиції і у своїх
козацьких предків дошукавалася аристократичної крові. В 1822 р. була опублікована “Історія
Малої Росії” Д.Бантиш-Каменського, в другому виданні якої помітний вплив “Історії русів”. Її
ідеї відбилися також у п`ятитомній “Історії Малоросії” М.Маркевича, що вийшла у світ в 1842–
1843 рр. Як бачимо, на початку ХІХ ст. формується українська історіографія. Відзначається
вплив цих книг на тогочасну українську молодь, перш за все на Т.Шевченка і М.Костомарова.
Суттєвою ознакою становлення слов`янських європейських літератур, в т.ч. української,
став романтизм. Євген Гребінка (1812–1848) розвинув народні сатиричні традиції і за словами
І.Франка, в той історичний період “почав перше місце в нашім письменстві”. Він організував
гурток українофілів в Петербурзі, брав участь у виступі Т.Шевченка з кріпацтвом і допоміг
йому видати у 1840 р. “Кобзар”. Г.Квітка-Основ`яненко став основоположником художньої
прози в новій українській літературі, започаткованої 1798 р. І.Котляревським. З романтизмом
20–40 рр. ХІХ ст. пов’язана поетична творчість А.Метлинського, Л.Боровиковського та
В.Забіли, на слова якого великий композитор М.Глінка написав пісні. Літератори
демонстрували своє українофільство з приводу утворення козацьких українських полків проти
французів у 1812 р. і проти поляків у 1831 р.
На політичне становище в Україні, процес національного відродження суттєво вплинули
політичні події в Європі – Велика французька революція 1789–1794 рр., війна з Наполеоном
1812 р. Демократичні гасла Французької революції поширювались по всій Європі. У 1812 р.
французький імператор Наполеон І розпочав війну проти Росії. Російський уряд змушений був
погодитись на формування на території України козацьких полків. Сподіваючись “відродити
козаччину” українці охоче пішли у військо. Влітку 1812 р. з колишніх лівобережних козаків
було сформовано 15 полків. Тоді ж на Правобережжі було зібрано 4 козацьких полки. У
формуванні одного з козацьких полків брав активну участь видатний український письменник
І.Котляревський. В російську армію ввійшли і 1500 бузьких козаків. Чисельність усіх
військових українських формувань досягла значної на той час цифри – 60 тис. чол. Бузькі
козаки і гусари Охтирського полку діяли у складі знаменитого партизанського з`єднання на
чолі з славнозвісним поетом Денісом Давидовим. Проте, уславлені українські полки після
війни були або влиті в російську армію, або розформовані. В той же час багато молодих
офіцерів під час воєн з Наполеоном брало участь у закордонних походах, бачили країни, де вже
не було кріпосного права. Все це сприяло формуванню ідеології декабристів.
З-за кордону прийшло на Україну масонство. “Масонські ложі, – пише М.Фреїшин-
Чировський, – зорганізовувалися в Києві, Полтаві, Житомирі, Крем`янці та ін. Це були секретні
товариства або ложі, і їхні дійсні цілі не були виявлені нижчим ступеням членів. Хоч членами
масонських лож були в більшості поляки і москалі, то все ж таки в деяких випадках вони
ставали українськими, додаючи до української національної свідомості”. У 1820-х роках
з`являються нові таємні політичні товариства в Україні – “Малоросійське товариство” і
“Товариство визволення України”, які прагнули до відновлення політичної автономії України.
До них належали В.Лукашевич, Рєпнін, С.Кочубей, В.Тарновський, П.Капніст,
І.Котляревський. Цей рух приєднався до революційних декабристів.
- 114 -
Декабристські організації почали формуватися у 1816 р. Згодом, у 1822 р. декабристський
рух поділився на “Північне товариство” в Петербурзі та “Південне товариство” на території
України. Головою “Південного товариства” був обраний П.Пестель. “Південне товариство”
прийняло республіканську програму і схвалило тактику військового перевороту для ліквідації
самодержавства. Обидва товариства передбачали ліквідацію кріпосного права, станового ладу і
зрівняння в правах всіх громадян держави. Державу ж, Пестель уявляв як централізовану
російську республіку і лише для Польщі визнавав право на самостійність. Тому, документальні
джерела не підтверджують твердження, що “декабристські організації, насамперед південні,
ставили собі за мету політичну незалежність України”.
Окремо потрібно охарактеризувати “Товариство об’єднаних слов’ян”, яке виникло в
Україні на Волині в 1823 р. серед офіцерів 1-ої армії. Його засновниками були офіцери брати
А. і П. Борисови.
У товариство ввійшло кілька десятків молодших офіцерів І.Горбачевський, А.Кузьмін,
І.Сухінов, М.Щепілло, В.Соловйов. Організація прийняла наступні програмні положення:
ліквідація монархічної влади у слов`янських народів і об`єднання їх у федеративний союз
демократичних слов`янських республік. Цей союз мав охопити слов`янські землі “між чотирма
морями – Чорним, Балтійським, Адріатичним і Льодовитим”. “Товариство об’єднаних слов’ян”
напередодні повстання 1825 р. стало слов`янською управою “Південного товариства”.
Спроба військового перевороту в Петербурзі здійснена учасниками “Північного
товариства” 14 грудня 1825 р. в день присяги царю Миколі І, була придушена. 29 грудня 1825
р. на Україні почалося повстання Чернігівського полку, яке зазнало невдачі. В імперії царський
уряд посилив реакційний курс. В той же час виступ декабристів лишився в пам`яті пізніших
поколінь борців проти царизму як перше збройне повстання проти деспотичного царського
самодержавства. Коли Т.Шевченко побачив на обкладинці “Полярной звезды”, яку видавав
О.Герцен в Англії, портрети п’ятьох страчених керівників декабристів, то назвав їх у своєму
щоденнику “Первыми русскими благовестителями свободы”. Декабристський рух спричинився
до виникнення нових революційних організацій.
Величезною постаттю в українському національному русі, “репрезентативним героєм
України у 19 ст.” (І.Лисяк-Рудницький) був Тарас Шевченко (1814–1861) – геніальний
український народний поет, борець за національне визволення українського народу. Він
вийшов з кріпосного селянства (до 24 років був кріпаком поміщика Енгельгардта) і страхіття
кріпосницької неволі запам`яталися йому на все життя. Після звільнення від кріпацтва, в 1840
р. Шевченко надрукував в Петербурзі збірку поетичних творів, яку назвав “Кобзар”,
підкреслюючи цим, що народна творчість є основою його творчості. В пізніші видання
“Кобзаря” входили нові вірші і поеми Шевченка, відображаючи боротьбу пригнобленого
українського народу за краще майбутнє, пройняті невгасимою вірою в перемогу. “Кобзар” став
Катехизмом національної свідомості української нації. З появою Шевченка українська
література займає одне з перших місць серед літератур слов’янських народів. Шевченко підніс
українську літературу на світовий рівень. Він “став велетнем у царстві людської культури”
(І.Франко). Потреба вистояти перед натиском ліквідаторів української мови, культури,
національної самобутності об`єднує Т.Шевченка, П.Куліша, Г.Квітку-Основ`яненка,
Є.Гребінку, А.Метлинського.
Реакційна політика царського уряду Миколи І на деякий час пригасила політичні,
автономістські прагнення української спільноти. Однак не на довго, бо в 1840-х рр. нові
визвольні рухи зорганізовуються в Україні. Сильна революційна хвиля, пройшла через Європу,
впливаючи на національно-політичні процеси в Україні. У визвольні змагання в деяких країнах
- 115 -
долучився месіаністський елемент. Літературні і політичні діячі писали про месіанську місію
своїх народів для виправлення і спасіння людства. М.Костомаров теж написав працю про
месіанське післанництво вибраного українського народу – “Книгу буття українського народу”.
Згодом національний месіанізм частково з`єднався з панславізмом у тому значенні, що тісна
співпраця всіх слов`янських народів допоможе створити вільне життя без автократизму,