ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 4950
Скачиваний: 5
підвищити оподаткування і збільшити потік багатств, які йшли в російську скарбницю з
України.
Слід зазначити, що уряд Катерини ІІ став нищити козацький лад на Гетьманщині не зразу.
Спочатку російська влада задовольнилася підготовчими заходами і розпочала свою діяльність з
української периферії на сході, скасувавши в 1765 р. козацький лад на Слобожанщині.
Слобожанщина, як відомо, до складу української держави офіційно не входила, а була однією з
московських провінцій, що мала статус автономії. Ця акція Катерини ІІ була направлена і
проти Гетьманщини. Річ в тому, що з кожним роком Слобожанщина багатіла й розвивалася, її
українське населення збільшувалося. Звичайно, що при певних обставинах цей регіон міг стати
вагомим збройним резервом у випадку, коли б на Україні вибухнула антиросійська війна. Тому
царський уряд своїм маніфестом розпустив козацькі полки на Слобожанщині, створивши на їх
основі гусарські полки, а козаків було обернуто в стан т. зв. вільних селян, з яких і набирались
рекрути до згаданих гусарських полків. Посполиті селяни попали у повну залежність від своїх
хазяїв, тобто стали кріпаками на російський манер. Отже, Слобожанщина стала звичайною
російською провінцією. Так на політичній карті Російської імперії з'явилась нова губернія —
Слобідсько-Українська.
Ліквідація ж давнього ладу на Гетьманщині прискорилася лише після знищення
Запорізької Січі. Так, 1781 р. була скасована Малоросійська колегія, яка бодай формально
засвідчувала відмінний лад на українських землях. Взамін запроваджувалося губернаторське
правління. Так припинила своє існування друга автономна область України — Гетьманщина.
На її місці виникли три губернії, або намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське,
які разом склали Малоросійське генерал-губернаторство. По губерніях були введені
загальноросійські адміністративні й судові установи, тобто колишня Гетьманщина була цілком
прилаштована до адміністративної системи Російської імперії. У 1783 р. наказом Катерини ІІ
сільське населення Гетьманщини назавжди закріплювалося за тією землею, на якій воно
проживало, і за тими власниками, яким вона належала, тобто українські селяни потрапили у
страшну кріпацьку неволю аж до 1861 р. Населення Гетьманщини обкладалося великим
подушним податком, який проіснував майже до кінця ХІХ ст. Тоді ж, у 1783 р. був скасований
і козацький полково-сотенний військовий лад. Козацькі полки перетворювалися у т. зв.
пікінерні полки регулярного російського війська. Увесь козацький стан прирівнювався до
стану вільного селянства, хоча назва "козак" офіційно залишалася за ними. Саме з них
здійснювався набір до імперської армії – три новобранці від кожних 500 козаків. Козацька
старшина розформовувалася ї їй пропонувалося вступати до війська на правах російських
офіцерів.
Слід зазначити, що, скасовуючи козацький лад на Гетьманщині, Катерина ІІ
розраховувала на підтримку саме в середовищі козацької старшини. Щоб остаточно
відокремити старшину від рядового козацтва, цариця надала козацькій військовій старшині
права російського дворянства, тобто на неї поширювалася дія "Жалованной грамоты
дворянству", яка ставила цей прошарок суспільства на перше місце в державі: давала йому
внутрішнє самоврядування, звільняла його від усяких персональних податків, передавала йому
широкі адміністративні та судові права і робила його, тим самим, опорою свого трону. Як
показав дальший розвиток подій, Катерина ІІ не помилилася у своєму виборі.
Крім того, видозмінюючи соціальну структуру Гетьманщини, російська цариця не
залишила осторонь українське духовенство. У 1786 р., відповідно до наказу Катерини ІІ, була
проведена секуляризація українських монастирів. Багато з них було ліквідовано, а інші –
- 105 -
пограбовано. Це особливо негативно вплинуло на українську культуру. Відомо, що українські
монастирі були важливим осередком нашої національної культури: вони утримували школи,
друкарні, лікарні та інші доброчинні установи, які після акції російських урядовців занепали.
Особливо важко секуляризація відбилась на становищі Києво-Печерської Лаври з її
славнозвісними друкарнями і Києво-Могилянської Академії та її філіалів, які втратили
фінансову підтримку. Та й саме українське духовенство, від нищого до вищого, поступово
втрачає своє колишнє значення як основного чинника національної культури. Воно все нижче і
нижче схиляється під тиском імперського свавілля, стає більш бюрократичним і занепадає
остаточно у кінці ХVІІІ ст.
Таким чином, за роки свого правління Катерина ІІ довела розпочату Петром І справу
знищення автономії Гетьманщини і Слобожанщини до логічного кінця. Зникають з історичної
арени усі зовнішні ознаки української державності, ціла соціальна структура, яка надавала
Україні чітко виражений європейський характер. На жаль, усі спроби частини української
старшини привернути увагу Західної Європи до українського питання бажаних результатів не
принесли. У результаті українську державну ідею було притоптано, політичне життя на Україні
завмерло більш як на століття.
2. Знищення Запорізької Січі. Як же склалася доля третьої, останньої твердині славної
козацької демократії на українських землях – Запорізької Січі? Нагадаємо, що під час Північної
війни російські війська по-варварськи знищили т. зв. Чортомлицьку або Стару Січ. Запорожці
були змушені перейти кордон і зупинитись на турецькій території, заснувавши там у 1711р.
Олешківську Січ. Осівши тут, запорозькі козаки змушені були на якийсь час припинити
стосунки з козацькою Україною та визнати владу кримського хана і турецького султана. Згідно
із статтями Прутського миру від 12 липня 1711 р. та Константинопольського трактату від 3
квітня 1712 р., Росія формально визнала протекторат турків над Запоріжжям. Спочатку козаки
почували себе досить вільно на чужині: вони користувалися земельними угіддями, нічого не
платили у ханську скарбницю, навпаки, самі отримували платню. Але згодом у козаків
з`явилось досить причин бути незадоволеними татарами. Так, запорожці були позбавлені
привілеїв при вивозі солі; на вимогу кримського хана змушені були здійснювати далекі походи
і безкоштовно працювати на будівництві укріплень; їм заборонялося тримати на січі гармати і
будувати свою церкву. Все це примушувало їх задумуватись над поверненням під російський
протекторат. Протягом 22 років звернення козаків до російських царів залишалося без
відповіді. І лише за царювання Анни Іоанівни 7 вересня 1734 р. їм було дозволено повернутися
на свої землі. Тут козаки влаштували так звану Нову або Краснокутську Січ, яка існувала з
1734 по 1775 рік. Приймаючи російське підданство, запорожці отримали під своє володіння
землі, якими турки формально поступилися Російській імперії в 1740 р. Ця територія отримала
назву “Вольностей Війська Запорізького”. Включала вона в себе всі землі майбутньої
Катеринославської губернії, трьох повітів Херсонщини та окремі прикордонні території Таврії
та Харківщини. Це суттєво вплинуло на становище Січі. Якщо раніше Січ знаходилася на
периферії, у “дикому полі”, то тепер її тісним півколом оточували кордони польської України,
Гетьманщини І Слобожанщини, які прагнули розширити свої володіння.
Правові взаємовідносини між Запоріжжям і російським урядом регулювались умовами
Лубнівського договору 1734 року. Запорожці визнали себе підданими цариці, дістали право на
свої землі та жити за своїми звичаями, але підпорядковувались російському генералові, який
командував військами на Україні. Проте у внутрішньому житті Запоріжжя було цілком
автономним. На чолі Запорізького Війська стояв кошовий отаман, якого вибирали щорічно
першого січня. Кошовий отаман мав велику владу: відав військовими справами, мав право
- 106 -
верховного судді, представляв інтереси запорожців у зносинах з російським урядом і сусідніми
державами. Крім того, при ньому був особливий штат старшини, який допомагав йому
виконувати свої функції: військовий суддя, військовий осавул, військовий писар і полковники.
Прийнявши російське підданство, запорожці здійснювали колонізацію обширних територій,
успішно поєднуючи господарську діяльність із військовою службою. Була на Січі й школа, де
навчалося понад 150 хлопчиків із козацьких сімей. Тут поряд з елементарними науками юнаки
опановували секрети військового мистецтва.
Російська адміністрація, всупереч умов Лубнівського договору, грубо порушувала права і
вольності козацтва. Уряд розгорнув будівництво військових укріплень в безпосередній
близькості від Січі, причому на території автономної козацької республіки. У результаті на
запорізьких землях виросла лінія російських фортець із постійною залогою. В цей же період у
запорожців виникли прикордонні непорозуміння з донськими козаками. Уряд узяв сторону
дончан і наказав запорожцям зруйнувати свої поселення на узбережжі Азовського моря. Але
найбільші конфлікти виникли у зв'язку із сербською колонізацією, яку російський уряд
розпочав у 1751 р., коли з південних провінцій Австрії серби почали виселятись до Росії на
козацькі землі. Зі вступом у 1762 р. на престол Катерини ІІ з її централістськими амбіціями, з
політикою ліквідації всіх автономних утворень, долю козацької республіки можна було
передбачити. Адже існування, з одного боку, демократичної козацької республіки з її вільним
козацьким населенням, і російського абсолютизму з його підневільним селянством з другого —
явища несумісні. Отже, питання про життєдіяльність Запорізької Січі було питанням часу.
Певний час скасування автономії Січі гальмувалось зовнішніми обставинами. Зокрема,
1768—1774 рр. йшла російсько-турецька війна і царату запорожці були потрібні, як військова
сила. Але бойові заслуги не врятували Січ. Не врятувала їх і лояльна політика щодо уряду
останнього кошового отамана Петра Калнишевського. Після підписання у 1775 р. мирного
договору між Туреччиною і Росією в Кучук-Кайнарджі загроза для існування Січі стала
реальною. На Україні залишилась 66-тисячна російська армія генерала Текелія, яка
несподівано рушила на Січ. 4 червня 1775 року Січ було взято в облогу. Серед запорожців
стався заколот. Частина козаків вирішила стояти до кінця. Але настоятель Січової церкви
архимадрид Володимир Сокальський, виступивши в ролі примирителя, умовив козаків не
допустити даремного кровопролиття. У результаті частина козаків добровільно відмовилась від
опору, а частина втекла за Дунай. Цариця жорстоко розправилася із запорожцями. Старшина на
чолі з кошовим отаманом Калнишевським була заарештована, а Січ зруйнована. Січ закінчила
своє існування 3 серпня 1775 р. В цей же час вийшов маніфест Катерини ІІ, який юридично
закріпив цей акт небаченого вандалізму. Таким чином, із зруйнуванням Січі закінчила своє
існування остання твердиня справжньої народної демократії на українських землях, де не було
ненависного кріпацтва, де правила виборна влада, де не відчувався тягар поліцейсько-
бюрократичного режиму.
Завершив ліквідацію української автономії процес колонізації запорізьких земель
російським самодержавством. Ці величезні простори цариця роздарувала своїм численним
фаворитам. Тим більше, що після закінчення російсько-турецької війни володіння імперії
сягнули аж до Чорного моря. Усі новоприєднані землі (запорізькі володіння і приморські
степи) увійшли до складу Новоросійської губернії, на чолі якої стояв князь Потьомкін. Саме
він заснував міста Херсон, Миколаїв і Катеринослав. Враховуючи, що ці простори були
малозаселені, сюди ринулись колоністи. Але все-таки більшу частину поселенців складали
українці. На нових землях запроваджувалися і нові порядки. Колишні піддані війська
запорізького і навіть самі запорожці були переведені в категорію державних селян. Вони
- 107 -
залишались особисто вільними і сплачували лише податок та відбували військову повинність.
Друга частина населення, яка жила на землях, розданих поміщикам, стала кріпаками. Правда,
кріпосницький гніт у цьому регіоні був слабший, ніж у старому краї, що сприяло зростанню
потоку поселенців із районів польської України і центральних губерній, де панщина носила
особливо жорстокий характер. Таким чином, колишній центр автономної козацької республіки
перетворився в рядову, "богом забуту" провінцію безмежних просторів Російської монархії.
3. Гайдамацькі рухи на Правобережній Україні. Коліївщина. Тепер нам слід
вияснити, як же розвивалися події на Правобережній Україні? Оправившись після страшного
спустошення 1711–1712 рр. на Правобережній Україні знову почався колонізаційний процес,
який відбувався під знаком реставрації суспільного устрою й загальних відносин часів
Хмельниччини. Народні маси не могли примиритися з реставрацією старих панських порядків,
які насаджували поляки, але, позбавлені тепер власної провідної верстви, якою колись була
козаччина, реагували лише стихійними рухами, які в історії носять назву гайдамацьких.
Слово "гайдамака" взято з тюркської мови, де є оклик "гайло", "гайда", що означає –
тікай. Отже, слово "гайдамака" зв'язане з поняттями втечі, мандрування і означає волоцюгу, не
зв'язану з постійним місцем проживання людини. Це слово почали вживати тільки у ХVІІІ ст.
Назвою "гайдамаки" охрестили представників народних рухів польські письменники ХVІІІ ст.
Сам український народ вживав поруч із цим словом ще інші – їх називали коліями, опришками.
Гайдамацький рух розпочався весною 1734 р. Приводом до нього послужив перехід
російської армії через Правобережну Україну в зв'язку з питанням про польську корону. Поява
російських військ, серед яких були і гетьманські війська, викликала серед місцевого населення
надію, що Росія об'єднає українські землі. У результаті весною 1734 р. на Київщині розпочався
повстанський рух. Літом рух перекинувся на Поділля і на південно-західну Волинь. На Поділлі
гайдамацький рух очолив сотник Верлан. Він захопив Броди, Жванець і його загони доходили
аж до Львова. Повстання почало набирати масового характеру. Але вирішивши питання про
польський престол, посадивши на ньому Августа ІІІ, російські війська почали приборкувати
народний рух. Керівники повстання на чолі з Верланом втекли до Молдавії. Але чимало