ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 5239
Скачиваний: 5
повстанців продовжували боротьбу. Так, загін Гриви захопив міста Чигирин і Крилов. З 1737
по 1738 рр. велась боротьба між польським військом і гайдамаками. І тільки за допомогою
козацького сотника Сави Чалого, який перейшов на польську службу, вдалося приборкати
гайдамаків. Партизанська ж боротьба гайдамаків набрала на Україні періодичного характеру.
Час від часу серед українського населення нагромаджувалося незадоволення і енергія для
нового вибуху. Такий вибух знову стався у 1750 р. Кілька гайдамацьких загонів, які
організувались на запорізькій території, перейшли кордон Речі Посполитої і розпочали наступ
на півдні Київщини. Гайдамаки захопили Умань, Вінницю і Летичів, доходячи аж до Полісся.
Боротьба велась, звичайно, без усякого плану і неорганізовано. Повстанці в основному дбали,
щоб збагатитися, і тому, мобілізувавшись, шляхта припинила це повстання.
На деякий час на Україні настала тиша. Але у 1768 р. вибухає Коліївщина. Це постання
пов'язане з подіями міжнародного характеру і релігійними непорозуміннями. Приводом до
повстання послужила міжусобна ворожнеча в Польщі у 1768 р., коли частина польської
шляхти, незадоволена правлінням короля Станіслава Понятовського, оповістила т. зв.
конфедерацію, тобто збройну боротьбу проти власного уряду. Політичну ситуацію зручно
використали православні сили на Україні, які терпіли від польської влади. Повстання очолив
Максим Залізняк. Ядро його сил складали люди, які прийшли із Запоріжжя, тобто були
професійними військовими. Залізняк мав певний план – оточити Київщину з усіх сторін. Тому
повстання почалося майже одночасно в чотирьох прикордонних пунктах під керівництвом
- 108 -
чотирьох ватажків. Залізняк вивіз із Мотронинського монастиря декілька сот козаків і вирушив
з ними через Жаботин, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав на захід. Повсюди повстанці
знищували шляхту, грабували майно. Головною ціллю походу М. Залізняка була Умань. Це був
важливий торговий і економічний пункт. Місто було укріплене, і захищав його відділ під
командою сотника Івана Гонти, який у вирішальний момент осади міста переходить на бік
повсталих. 18 червня 1769 р. Умань було взято. Там же повстанці проголосили М. Залізняка
гетьманом, а Гонту — полковником уманським. Уманщину поділили на сотні, як було колись
за козацьких часів. Доля повстання залежала від того, як поставиться до нього російський уряд.
Російський генерал Кречетніков, увійшовши на Правобережжя, спершу ніби виявив
прихильність до повстанців, але потім наказав заарештувати ватажків. Суди над учасниками
повстання проходили у Польщі і в Росії. Повстання було придушене, але причини народного
незадоволення не були усунені. І тому ще довго тяжке становище селян і переслідування
православної віри були причинами вибухів народного гніву.
Таким чином, в кінці ХVІІІ ст. долю України вирішували без участі українського народу
більш сильні сусідні держави. Уже під кінець ХVІІІ ст. Гетьманщина і Запоріжжя попали під
владу Росії. Російська імперія поступово поглинала землі колишньої української держави. У
1772 р. за першим поділом Польщі вона захопила трикутник між Дніпром і Сожем. У 1783 р. –
Таврію, Крим, Кубань. За другим поділом Польщі (1793 р.) отримала Правобережжя від Дніпра
по Пінськ і Кам'янець, а за третім (1795р.) – західну Волинь по р. Буг. Пізніше, у 1812 і 1815
рр., до імперії було приєднано – Бессарабію і східну частину Холмщини. Отже за її кордоном
залишились тільки західноукраїнські землі. Росія сформувала з приєднаних областей три
губернії: Київську, Подільську і Волинську.
Внаслідок першого поділу Польщі майже всю територію Руського (без Холмської землі),
Белзького, західну частину Волинського і Подільського воєводств загарбала Австрійська
монархія. Ці землі увійшли до т. зв. королівства Галичини і Льодомерії із центром у Львові.
Східним кордоном цього утворення стала р. Збруч. Це так звана Східна Галичина. До 1848 р.
на правах окремого округу до складу королівства входила Буковина. Після третього поділу
Польщі до Галичини було приєднано землі між Бугом, Віслою і Піліцою. Ця територія
отримала назву Західної Галичини. Щодо Закарпаття, то воно залишалось у складі Угорського
королівства і було поділено на 4 комітати, які підлягали Братіславському намісництву.
Отже, під кінець ХVІІІ ст. одна за одною втратили свою самостійність усі автономні
області України. Український народ змушений був знову пристосовуватись до нових умов
життя. Україна вступила в період бездержавності, а її народ виявився штучно розчленованим
між двома монархіями.
Тема 9.
НАЦІОНАЛЬНО- ДЕРЖАВНИЦЬКА ДУМКА
В ПЕРІОД ПЕРЕБУВАННЯ УКРАЇНИ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ
ТА АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ
Перед перебуванням України під владою двох найбільших європейських імперій займає в
українській історії особливе місце. ХІХ століття стало часом зміцнення ідей самостійництва
України, українського національного відродження. Тому історію українського народу ми
розглядаємо на тлі процесів національного відродження.
- 109 -
У зв’язку з національним відродженням України в сучасних умовах, посилився інтерес до
історії українського національного відродження. Висвітлення цих проблем стає актуальним не
лише з пізнавальної точки зору, а й через необхідність виявлення історичного коріння даних
проблем та пошуків ефективних шляхів оптимізації їх розв’язання.
1. Суспільно-політичні рухи та національна думка в Україні у І-й половині ХІХ ст.
Наприкінці ХVІІІ ст. внаслідок трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795 р.) українські землі
були розподілені між Російською та Австрійською монархіями. Більша частина українських
земель: Лівобережжя, Слобожанщина, Правобережжя і Степова Україна входили в ХІХ ст. до
складу Російської імперії Романових. Західні українські етнічні землі: Східна Галичина,
Закарпаття, Буковина і Лемківщина – були в кордонах Австрійської монархії Габсбургів.
Отже, останні десятиріччя ХVІІІ ст., коли почалася перша стадія процесу національного
пробудження, українські землі перебували в межах двох багатонаціональних імперій. Цей
поділ українського народу лишався без змін аж до початку Першої світової війни (1914 р.).
Російська та Австрійська імперії становили собою колосальні конгломерати, населення яких
складалося з етнічно і культурно різноманітних народів. Національна політика в обох імперіях,
незважаючи на окремі особливості, в цілому носила великодержавний, поневолюючий
характер. В принципі, правлячі кола як Росії, так і Австрії, були ворогами збереження будь-
яких елементів державності, чи автономії підпорядкованих їм народів.
Після включення більшості українських земель до складу Російської імперії за цариці
Катерини ІІ (1762–1796), царя Павла І (1796–1801) офіційними колами здійснювалася політика
спрямована на ліквідацію будь-яких залишків автономної Гетьманщини. “Багато козаків і
старшин української спільноти, які хотіли зберегти свої класові привілеї, слухняно прийняли
московське підданство із часом високо піднялися по російській суспільній драбині”.
З 1796 р. проведені зміни в адміністративному устрої України: її було поділено на
генерал-губернаторства та губернії. Лівобережжя дістало назву Малоросійської губернії.
Уряд імператора Олександра І (1801–1825) вніс зміни в закони, які стосувалися
Лівобережної України, щоб більше збільшити її установи з загальноімперськими і посилити
контроль центральної влади.
На Правобережній Україні царському уряду доводилося зважати на численну польську
шляхту (100 тис.), яка була тісно зв’язана з шляхтою польських земель і не залишала думки про
відновлення польської держави. Лівобережне українське дворянство та польське правобережне
дворянство дістали рівні права з російським дворянством. Царизм хотів, щоб українські і
польські поміщики вбачали в ньому опору проти кріпаків-селян. Царська політика по
відношенню до польської шляхти змінилася лише після польського повстання 1830 р.
На півдні в 1802 році було утворено три губернії: Херсонська, Таврійська, що включала і
територію Криму (після перемоги в російсько-турецькій війні, Крим у 1783 р. був приєднаний
до Російської держави) та Катеринославська. В 1812 р. Росія встановила контроль над
Бессарабією, а у 1815 р. – над більшою частиною корінних польських земель.
Упродовж всього ХІХ – початку ХХ ст. “Петербург послідовно поширював офіційну
теорію, що не було окремої української національності, мови, культури чи історії, але що
українці були частиною російського, або московського народу, тобто малоросами за
імперською термінологією”. Українська мова, культура й історія вважалися частинами
всеобіймаючої московської мови, культури і історії (Фреїшин-Чировський). Початок правління
імператора Олександра І викликав надії на лібералізацію національної політики, які, проте,
швидко розвіялися. Олександр І наказав у 1816 р. створити “військові поселення”, в яких
- 110 -
селяни мали бути одночасно і солдатами. Солдати-землероби жили під тягарем жорстокої
муштри, за недогляд по службі або у виконанні польових робіт поселенців сікли різками.
Цар Микола І (1825–1855) провадив ще більш реакційну політику. Занепокоєний
посиленням визвольного руху, царський уряд розпочав проти нього жорстоку боротьбу.
Основними методами внутрішньої політики Миколи І були: посилення гніту народних мас,
військова муштра і поліцейська регламентація життя. Посилилась русифікація. В 30-х роках
ХІХ ст. централізована імперська адміністративна система утвердилася на всій
Наддніпрянській Україні. Під усі ці кріпосницькі заходи царат підводив ідеологічну основу,
твердячи про нібито “всенародну” суть самодержавства. Міністр народної освіти імперії граф
С.Уваров, висунув т.звану теорію “офіціальної народності” з її тріадою: “самодержавство,
православ’я, народність”. Царизм намагався вкоренити свою монархічну ідеологією в
український народ. “Теорія” Уварова широко пропагувалась через школу, літературу,
періодичну пресу.
ХІХ століття займає в історії України особливе місце і у зв’язку з двома кардинальними
соціально-економічними причинами. По-перше, відбувся перехід від феодально-кріпосницької
системи (поміщицьке землеволодіння, особиста залежність селян від поміщика) до буржуазної
капіталістичної соціальної системи. По-друге, відбувся технічний переворот у промисловості,
мануфактурне виробництво переросло у фабрично-заводське виробництво. Цей промислово-
технічний переворот завершився у 90-х роках, але розпочався ще у 30-х роках ХІХ ст.,
загострюючи суперечності між відсталою кріпосницькою системою і більш прогресивним
буржуазним способом виробництва.
В Україні зростав суспільний поділ праці, розвивались товарно-грошові відносини, що
було основою прогресивного економічного розвитку. Це вело до збільшення питомої ваги
міського населення і зростання промислового населення. На початку ХІХ ст. в Україні було 7,5
млн. населення, міське населення становило 7%, а на початку 60-х років на Україні вже
проживало 13 млн., з них 11% міського населення. Як свідчать наведені цифри, протягом
першої половини ХІХ ст. населення України за рахунок збільшення народжуваності,
тривалості життя і завдяки заселення Півдня українцями і переселенцями з Росії, майже
подвоїлось.
У більшій кількості на внутрішній і зовнішній ринки почав надходити товарний хліб,
основна маса якого знаходилась в руках поміщиків, які були пануючою верствою в Російській
імперії. На початок 60-х років ХІХ ст. в Україні поміщики володіли 5,4 млн. селян-кріпаків. На
Правобережжі, де здавна існувало кріпосне право і панувала польська шляхта кріпосне
селянство становило 58% загальної кількості населення. На Лівобережжі, де кріпосне право
було оформлено наприкінці ХVІІІ ст. число селян-кріпаків становило 35%. На Півдні, де 1783
р. було ліквідовано Кримське ханство – вогнище постійних агресивних нападів татар на
Україну – створились умови для швидкого економічного освоєння краю та його заселення
вільними людьми. Тут число селян-кріпаків становило лише 25% населення Півдня. Це були
кріпаки, що їх російські і українські поміщики вивозили у свої маєтки з інших частин України
та центральних районів Росії. Царський уряд з кінця ХVІІІ ст. роздавав поміщикам земля в
степах. Російські і українські поміщики одержали тут сотні тисяч десятин. В 1805 р. в
Катеринославській губернії генерал-майор Балабін мав 13 тис. десятин землі, графиня
Скавронська – 55 тис., полковий осавул Гнида – 13 тис., надворний радник Капніст – 18 тис.
десятин.
В Україні існувала і численна категорія державних селян, переважно з колишніх козаків.
У 1833 р. чисельність державних селян досягала 3,3 млн., в 1858 р. вони становили 53%
- 111 -
селянського населення Лівобережжя. Державні селяни одержували земельний наділ, але не
мали права залишити землю без дозволу властей.
Та все ж становище державних селян, незважаючи на тягар державних податків, було
__________кращим, ніж поміщицьких, яких жорстоко карали за найменшу провину. У відповідь на
кріпосницький гніт в Україні зростав селянський рух. Чим далі, тим більше розхитував він
основи кріпосницького ладу. Досить було найменшого натяку на можливість дістати свободу –
і українські селяни виступали на боротьбу за своє визволення.
Особливо широкого характеру набрав селянський рух у 20–30-х роках ХІХ ст. на Поділлі.
Тут він вилився у форму збройної боротьби і потім перекинувся в деякі повіти Волині і
Київщини. На чолі цієї боротьби став селянин-кріпак Устим Кармалюк. Пригноблена селянська
маса вбачала в Кармелюку керівника в боротьбі проти поміщиків. Ім’я і боротьба Кармалюка
ще за його життя стали легендарними і викликали жах у панів і надію у кріпаків. З своїми
прибічниками (селянами, солдатами-втікачами), Кармалюк нападав на поміщицькі маєтки,
роздавав біднякам захоплене майно і худобу. Кілька разів ватажка арештовували і засилали в
Сибір, але він тікав звідти і повернувшись, продовжував боротися проти поміщиків.
Самовіддана боротьба Кармалюка тривала майже чверть століття. В 1835 р. він був
застрелений із засідки одним шляхтичем. Судова комісія зареєструвала понад тисячу нападів
на поміщиків і притягала до суду більше 2,7 тис. учасників руху. Ім.’я У. Кармалюка
збереглося в пам`яті українського народу. Т.Шевченко назвав народного ватажка “славним