ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 5245
Скачиваний: 5
М.Драгоманов (1841–1895)– історик, фольклорист і громадський діяч, здійснив потужний
вплив на українську суспільно-політичну думку як на Наддніпрянщині, так і в Галичині.
Основою його поглядів було наполегливе прямування до соціалістичних реформ, але без
жорстокості, притаманній пізніше більшовицькій партії, відстоювання політичної свободи та
конституціоналізму у західному стилі. У своїх працях Драгоманов пропагував перебудову
Російської імперії на основі федералізму як засобу для задоволення українських національних
прагнень, без повного розриву з Росією. У 1876 р., після Ємського указу, вчений емігрував в
Швейцарію, висловлював соціалістичні ідеї в журналі “Громада” (1878–1882 рр.), який
нелегально переправляли в Україну. В Женеві Драгоманов сформував український центр з
яскравою федералістичною ідеологією. Розвиваючи ідеї Кирило-Мефодіївського братства,
мислитель у 1884 р. розробив конституційний проект об`єднання слов`янських держав: “Вільна
Спілка”, стрижневою ідеєю якого стали: автономія громадянина і федералізм осіб і колективів
- 123 -
згуртованих на економічних засадах. М.П.Драгоманов – ідеолог українського громадівства,
федералістичного соціалізму, автономії України в складі федерації слов’янських республік.
В Україні діяли і українські відгалуження загальноросійської організації “Земля і Воля”,
заснованої у Петербурзі в 1876 р., яка виступила за майбутній соціалістичний лад, при якому
зникнуть національні відмінності. У 1879 р. з цієї організації виникла терористична організація
“Народна воля”. 1 березня 1881 р. “народовольці” вбили в Петербурзі царя Олександра ІІ, що
не могло привести до повалення самодержавства.
Більшість речників національного руху залишалася вірною традиційній федералістичній
програмі. В той же час від 1890-х років розвивається альтернативна програма державної
самостійності України.
Напрями розвитку пізнього громадівського руху втілилися в особі видатного історика М.
Грушевського (1866–1934) та молодої генерації “національно свідомих українців” – І.Липи,
Б.Грінченка, М. Міхновського.
Наприкінці століття відбувається радикалізація українського національного руху. Виявом
цього стало виникнення “Братства тарасівців” у 1892 р., яке поставило своїм завданням
боротьбу за самостійну Україну. До цієї групи молоді ввійшли українські студенти Іван Липа,
майбутній громадський діяч; Микола Міхновський – ідеолог українського самостійництва,
Борис Грінченко, письменник і громадський діяч, які і очолили Братство. Вони опублікували у
1893 р. свою Декларацію, в якій для реалізації своєї “українськості”, зобов`язувалися
розмовляти тільки українською мовою, виховувати в українському дусі своїх дітей, вимагати
викладення в школах української мови.
У 1890-х роках організуються нові, частково таємні товариства і гуртки: одні з них були
українсько-національні, а другі – знаходились під впливом М.Драгоманова. У 1897 р. з
ініціативи Д.Антоновича відбулася в Києві широка конференція делегатів цих товариств,
громад, де оформилася “Загальна українська безпартійна демократична організація”, яка стала
створювати свої філії, громади по всій Україні. Так виникла широка національна мережа
громад і студентських гуртків, що засвідчило розвиток українського руху вшир.
Починався період борців за незалежність України. Врешті, у 1899 р. (за іншими даними у
лютому 1900 р.) створюється перша українська партія на Східній Україні. Гурток українських
студентів під керівництвом Д.Антоновича в Харкові засновує Революційну Українську Партію
(РУП). Партія складається з молодих, дуже активних людей і зразу підняла питання політичної
незалежності України. На першому етапі програмою партії служила брошура М.Міхновського
“Самостійна Україна”, яка у 1900 р. була опублікована у Львові. В основу програми було
покладено тексти промов, прочитаних на Шевченківських вечорах у лютому 1900 р. у Полтаві
та Харкові. Програма закликала до гострої боротьби за відновлення української самостійної
держави. Наприкінці програми Міхновський заявляє про готовність силою вирішувати це
питання, вимоги його лунають по-максималістськи. В РУП утворилося декілька фракцій. Коли
під впливом революційних подій 1905 р. РУП за вимогою прихильників соціалістичних ідей
перетворилася в Українську соціал-демократичну робітничу партію, звівши національну
програму до автономії в складі Росії, то прапор самостійності України піднімає інша партія, що
виділилася з РУП – Українська народна (національна) партія, яка стояла на позиціях
незалежності України.
Таким чином як свідчить аналіз викладеного матеріалу, невирішеність головного
питання-національної суверенності України зумовив поширення національно-визвольного руху
в другій половині ХІХ ст., створення політичних організацій, які вступили у боротьбу за
українську незалежність. Поширеною політичною течією другої половини ХІХ ст. стало
- 124 -
українофільство, громадівський рух української ліберально-демократичної інтелігенції.
Класичний виклад автономістської національної програми Кирило-Мефодіївського братства
знаходимо в працях М.Драгоманова – одного з визначніших українських мислителів століття.
Перехід українського національно-визвольного, революційного руху наприкінці ХІХ ст. на
вищий щабель відобразився в появі нових ідей – політичної незалежності України і нової
генерації молодих політичних діячів, які зайняли чіткі національні позиції.
4. Суспільно-політичний розвиток західноукраїнських земель у ІІ-й половині ХІХ ст.
і нове піднесення визвольних змагань галицьких українців. У другій половині ХІХ ст.
посилилась об`єктивна тенденція до об`єднання українських земель, розмежованих
державними кордонами монархій Романових та Габсбургів в самостійну державу. Єдиний
територіальний комплекс українських земель на рубежі ХІХ–ХХ ст. становив 850 тис. км2, з
яких 90 % припадало на українські землі під владою Російської імперії Романових і одна десята
частина перебувала під владою Австро-Угорської імперії.
Роки з 1861 по 1918 ми характеризуємо як вищий політичний етап українського
національного відродження на західноукраїнських землях. Початок цього вищого етапу мав
певні передумови. По-перше, буржуазно-демократична революція в Австрійській імперії 1848
р., а потім військові поразки австрійців у війнах з Італією і Прусією змусили Габсбургів
приступити до реформ.
По-друге, українське питання так і не було вирішене: українське населення залишилося в
числі пригноблених національностей і після того, коли в 1867 р. в Австрії була прийнята
конституція, яка закріпила в імперії панування німецьких і мадярських правлячих кіл і на
основі якої польські магнати і шляхта здобули політичне панування в Галичині.
У 1861 р. в Австрійській монархії було заведено провінційні сейми. У 1867 р. був
досягнутий австро-угорський компроміс, за яким Австрійська монархія перетворювалася у
двоїсту Австро-Угорську імперію.
Двоєдина Австро-Угорська монархія знов поділила західноукраїнські землі на дві
частини: Галичина і Буковина увійшли до складу Австрії, а Закарпаття – до складу Угорщини.
Прийняття нової конституції 1867 р. не допомогло українській справі. Східна Галичина
разом із Західною Галичиною з центром у Кракові користувалась автономією у питаннях
внутрішнього становища краю. Місцевий крайовий сейм, що перебував у Львові обирався за
куріальною системою. Багато місць у сеймі було віддано курії великих землевласників,
переважно поляків, які обирали одного депутата на 52 виборці. В сільській курії, де переважали
українці, один депутат припадав на 8,7 тис. виборців. Отже, виборча система була такою, що
польське панство стало в сеймі більшістю, а українці-незначною меншістю. Реальна влада в
Галичині належала намісникові, якого часто призначали з польських магнатів.
Національна політика австрійських офіційних кіл спиралась на принцип: “поділяй і
пануй”. Австрійці наблизили до себе поляків, давали їм привілеї, щоб поляки допомогли
австрійцям зміцнити їх позиції в країні, і за це давали полякам можливість душити українську
Галичину. Формально була проголошена рівноправність народів, що населяли імперію, а
фактично управління в Галичині належало польській шляхті.
Польські магнати, шляхта і буржуазія, ставши хазяями Галицького сейму, полонізували
адміністрацію, освіту і опанували економіку, ставши хазяями і краю. Внаслідок цього, галицькі
українці, 90% з яких були селянами, жорстоко гнобилися. Двома найбільшими лихами галичан
було безземелля, так натуралістично описане В.Стефаником і О.Кобилянською та лихварство.
Десятки тисяч селянських господарств було продано з молотка. На початок ХХ ст. селянських
господарств, що мали від 1 до 5 га було 80%, а половина селянських господарств мали землі
- 125 -
менше 2 га. В той же час польські магнати були власниками майже половини земель Галичини.
Два графи Потоцькі мали 60 тис. га, граф Дзідушицький–20 тис. га, князь Сапіга–15 тис. га.
Злидні і голод гнали багатьох селян на заробітки, частина з них, виїжджала за кордон. З
початку 90-х рр. почалась еміграція в Америку. За 1890–1914 рр. 500 тис. західних українців
виїхали в Канаду, США, країни Південної Америки.
Друге лихо-лихварство полягало в тому, що галицькі селяни брали в борг до 70-х років
переважно у євреїв-шинкарів по селах і крамарів у містах, оскільки банки тоді в Галичині ще
широко не діяли. Річні проценти становили від 40 до 100, а іноді доходили до 150% і навіть
500%. Щоб ще більше пов`язати селянина, заохотити до позик, батракам-галичанам заробіток
виплачували в талонах, які можна було отоварити лише в шинках. Як результат, на 1900 р. в
Східній Галичині один шинок припадав на кожних 230 жителів, а початкова школа– на кожних
1500 чол. Рятувати становище пробував український кооперативний рух, але він розпочав свою
дільність після 1883 р.
Наростало розчарування політикою Габсбургів, посиленням польських позицій,
ширилося москвофільство. Зневірена у власних силах значна частина української інтелігенції,
духовенства та інших верств населення, які контролювали більшість українських інституцій, з
60-х років бере політичний курс на Росію, сподіваючись на її підтримку. Москвофільський рух
насторожив Відень.
Ставши в обороні “церкви і руської національності” перед польським наступом,
москвофільство ідентифікувало українців з росіянами. Спроби зв’язати галичан з російським
царем, російською політикою викликали сильний протест з боку нової генерації, насамперед
студентства і молодого духовенства. Молодше покоління інтелігенції, маючи за ідеал
Т.Шевченка, що було послідовниками Шашкевича, репрезентувало свідоме українство.
Організовувалися студентські товариства, які збирали книжки до бібліотек, давали концерти і
вистави для збільшення національної свідомості. Їх називали народовцями. Так серед
галицько-українського громадянства сформувалося два табори, які систематично і вперто
ворогували між собою.
Як бачимо, в суспільно-політичному русі Східної Галичини виникли два напрями:
“народовців” і “москвофілів”. Народовці виступали за українську мову та культуру,
відстоювали окремішність українського народу, вели широку культурницьку роботу. Вони
заснували низку культурно-освітніх організацій: “Руська бесіда” (1861 р.), “Просвіта” (1868 р.),
Літературне товариство ім. Т.Шевченка (1873 р.). “Руська бесіда”, що виникла завдяки заходам
Ю.Лаврівського, підхопила проблему українського відродження в складній ситуації. У Львові
заходами А.Вахнянина і Ю.Романчука постає товариство “Просвіта”. “Просвіта” розвинулася
під кінець ХІХ ст., організуючи свої філії по всіх містах і більших селах Західної України,
ширячи освіту і писемність, друкуючи популярні книжки, організуючи бібліотеки, ставлячи
вистави і організуючи концерти, утримуючи читальні. У 1868 р. у Відні виникає товариство
українських студентів “Січ”, засновниками якого стали А.Вахнянин, О. Терлецький. Отже, з
кінця 60-х років ХІХ ст. в Галичині розпочинається новий період, час невпинного поступу
національного відродження.
У Галичині громадянство поляризувалося частково за віковою ознакою: з одного боку –
молоді народовці, з другого – “старорусини”. Навколо іншого суспільно-політичного напряму
“москвофілів” (або – “старорусинів”) об`єдналася частина інтелігенції, духовенства
(православного), селян. Москвофіли проводили думку, що український, білоруський і
російський народи-це єдиний “панруський народ”, який населяє територію від Карпат до
Далекого Сходу. Вони писали на “язичії” – своєрідній, як їм здавалось, загальноросійській
- 126 -
мові. В ній були змішані мови російська, українська і церковнослов`янська; отже, це була
штучна мова. Була і ще одна характерна риса москвофільства, про яку писав відомий історик
І.Лисяк -Рудницький: “Москвофільський напрям виник у 1860-х рр. на основі настроїв деяких
галицьких кіл, що вбачали особливу цінність у тих рисах культурної традиції, що спільні для
всіх східних слов`ян: церковнослов`янська літургічна мова та церковний обряд, кирилиця,
юліанський календар, нарешті старовинне ім`я “Русь”, що його легко можна було
ототожнювати з Росією”.
Москвофіли керували діяльністю важливих культурних установ –Ставропігійським
інститутом, Галицько-Руською матицею, товариством ім. М.Качковського і Народним домом,
який мав бібліотеку з великими книжковими фондами (наприкінці ХІХ ст. – 100 тис. томів). У
Львові москвофіли заснували “Руську Раду” (1870–1885 рр.), яка претендувала на роль
послідовника традицій 1848 р. Вони видавали ряд періодичних видань: ”Слово”, журнали
“Галичанин”, “Дом и школа”, “Семейная библиотека”. Австрійські власті організували в 1881
р. у Львові проти москвофілів політичний процес, притягнувши до суду А.Добрянського,
І.Наумовича, Ольгу Добрянську. Цей політичний процес підірвав суспільно-політичні позиції
москвофілів.
Діячі і преса-виразники народовського руху в Галичині – вели українофільську політику,
змагання за українську мову. Таку лінію проводили органи народовців: журнал “Вечорниці”,
виходив у 1862–1863 рр. і перебував під впливом журналу “Основа”, “Мета” (1863–1865 рр.),
“Нива” (1865 р.), “Русалка” (1865 р.) та ін.
Розвиток українського руху Галичини йшов невпинно вперед. В діячів українського руху