ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 5240
Скачиваний: 5
якого стали гуртуватися патріотичні сили українського суспільства. Однак шлях до її реалізації
виявився нелегким. Бо тривалий бездержавний період існування української нації значно
послабив її державницькі традиції, що власне і привело до захоплення деяких політичних
діячів модними на той час утопічними соціалістичними теоріями. Проникли вони і у РУП, що
спричинило її внутрішню кризу. Вірними ідеї самостійності України залишилися
М.Міхновський та його однодумці, які вийшли із РУП і у 1902р. утворили Українську народну
партію (УНП). Політичне кредо цієї партії було сформульоване спочатку у “Десяти заповідях”,
а пізніше у “Програмі”. Їх суть зводилася до боротьби за незалежну українську демократичну
республіку, яка мала складатися із союзу окремих українських земель. УНП не користувалася у
той час значним політичним впливом, її члени активно заявили про себе у 1917 р., створивши
Українську партію соціалістів-самостійників.
Прихильники соціал-демократичних поглядів на чолі із М.Меленевським-Баском та
О.Скоропис-Йолтуховським також вийшли із РУП і у травні 1905 р. утворили Українську
соціал-демократичну спілку, яка на правах автономної секції увійшла до меншовицької фракції
Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП). Спілчани вважали, що вирішення
національного питання є похідним від розв’язання на марксистській платформі соціально-
економічних проблем.
Наприкінці 1905 р. основна частина РУП на чолі із М.Поршем, В.Винниченком та С.
Петлюрою перетворилась в Українську соціал-демократичну робітничу партію. Стояла на
позиціях органічного поєднання національної орієнтації з марксизмом, домагаючись автономії
України.
На початку ХХ ст. в Україні виникли також політичні партії ліберально-демократичного
спрямування. У 1904 р. представники української ліберальної інтелігенції заснували
Українську демократичну партію (УДП). Її фундатором був Є. Чикаленко, який доклав багато
зусиль і коштів на потреби національно-визвольного руху. Своєю головною метою УДП
оголосила домагання автономії України у складі конституційної монархічної Росії.
Проте серед членів цієї партії також виявились певні розбіжності у поглядах на
принципові програмні положення. В результаті вже восени цього ж року частина колишніх
членів УДП на чолі із Б.Грінченком, С.Єфремовим та Ф.Матушевським утворили Українську
радикальну партію (УРД), яка виступала за автономію України, як рівноправну складову
частину федеративної Росії.
Незабаром розходження вдалося подолати. Наприкінці 1905 р. УДП і УРП об'єдналися в
одну організацію – Українську демократично-радикальну партію (УДРП). Її програма складена
- 131 -
на основі принципів федералізму і парламентаризму. Майбутня Російська держава повинна
перетворитися на “федерацію рівноправних автономно-територіальних одиниць”.
Вищеназвані політичні партії змушені були діяти в умовах підпілля. Свої друковані
органи видавали здебільшого за кордоном, зокрема у Львові, Чернівцях. Потім нелегально
доставляли у Наддніпрянщину. Траплялися переслідування, арешти тощо активних
українських громадсько-політичних діячів. Тому ці партії не могли відразу набрати масового
характеру і значного впливу. Однак їх поява переконливо засвідчила про те, що українське
суспільство стало політично зрілішим і не бажало далі миритися із колоніальним становищем у
Російській імперії.
Активізувалась насамперед боротьба за відміну заборони української мови. Не рахуючись
з царськими властями, почала зростати кількість українських видань, зокрема видавництво
підручників для початкового навчання, виникли українські товариства. Важливою подією у
культурному житті України стало відкриття пам’ятника І.Котляревському влітку 1903 р. у
Полтаві, спорудженого на кошти пожертвувань. На церемонію його відкриття прибули гості з
усіх кінців України, в тому числі Галичини і Буковини. У відповідь на заборону читати
привітання українською мовою вони влаштували демонстрацію протесту. Такими ж
загальнонаціональними святами всеукраїнського характеру стали ювілеї І.Нечуя-Левицького та
М.Лисенка у Києві. Українське слово все голосніше зазвучало на громадських зборах. Цілий
ряд земств і міських дум зверталися до уряду з вимогами дозволити навчання українською
мовою у школах. Подібні масові петиції вимагали скасування утисків над українською мовою
взагалі. В результаті царський уряд змушений був піти на поступки. На засіданні Ради
міністрів у 1904 р. спеціально розглядалося питання про скасування цензурних заборон над
українським словом. Це була важлива перемога.
Поступливість царизму пояснювалася не тільки зростаючим тиском українського руху,
але й поглибленням загальної кризи в імперії. Загострювались суперечності економічного,
соціально-політичного і національного характеру. Самодержавство виявляло неспроможність
оперативного розв’язання назрілих проблем. Його авторитет остаточно підірвала поразка у
російсько-японській війні 1904–1905 рр. Загальна криза переросла у революцію.
2. Українське громадсько-політичне життя в роки російської революції 1905–1907
рр. та після її поразки. Це була перша демократична революція у Росії. Всю імперію, в тому
числі Україну охопили масові робітничі страйки і селянські виступи. Тільки на протязі січня –
серпня 1905 р. у Наддніпрянщині відбулося близько 500 страйків. Особливо відзначилися
робітники таких великих промислових центрів, як Катеринослав, Харків, Одеса, Київ,
Луганськ. За масштабами селянського руху Україна займала одне з перших місць у Російській
імперії. Лише влітку і восени 1905 р. виступи українських селян охопили 64 із 94 повітів. А
наприкінці цього ж року були непоодинокі випадки, коли робітники і селяни вдалися до зброї.
Так, одним із найбільших виявилося збройне повстання у с. Великі Сорочинці на Полтавщині.
У ньому взяло участь близько 5 тис. селян. Тривало кілька днів у грудні. Властям вдалося його
придушити лише після того, як у село прибув каральний загін з двома гарматами. У сутичці з
ним загинуло 63 селянина.
Антиурядові виступи перекинулись і на армію – головну опору царизму. В червні 1905 р.
повстала команда матросів броненосця “Потемкин”. Серед її керівників були і українці
Г.Вакуленчук та П.Матюшенко. До повсталих приєднався також член РУП офіцер
О.Коваленко. Хвиля збройних виступів охопила і ряд гарнізонів. Одним з найбільших були
повстання у Севастополі, яке очолив капітан П.Шмідт, а також повстання саперів київського
- 132 -
гарнізону під проводом поручника Б.Жаданівського. Хоча вони були придушені, але серйозно
захитали основи монархічного режиму.
Революційні __________виступи робітників і селян України мали головним чином соціальний
характер. Вони не зачіпали національного питання. Це пояснювалося тим, що робітничий клас
тут був фактично зрусифікований, а селянство іще не піднялося до відповідного рівня
національної свідомості, щоб висувати певні національні вимоги. Основним їх носієм
залишалася інтелігенція. Тому на її долю випало нелегке завдання – піднести національну
свідомість широких верств українського народу і тим самим поставити українську національну
справу в розряд загальнодержавних проблем.
Революція створила небачені раніше сприятливі умови для легальної громадсько-
політичної та культурної діяльності. Бо під її тиском цар Микола ІІ 17 жовтня 1905 р. видав
маніфест, у якому проголошувалися громадянські демократичні свободи: совісті, друку,
зібрань, об'єднань тощо, а також обіцяно запровадити у Росії конституційні форми правління,
зокрема скликати парламент – законодавчу Державну думу. Тому вперше у Наддніпрянщині
почали виходити україномовні газети і журнали: “Хлібороб”, “Рада”, “Дзвін”, “Українська
хата” тощо. Всього протягом 1905–1907 рр. виходило 24 україномовні видання. Розгорнулось
видавництво українських книжок, особливо підручників і популярних творів для народу. В
1907 р. у Петербурзі під редакцією В.Домницького вийшло перше повне видання “Кобзаря”
Т.Г.Шевченка. Виникли і набули особливої популярності культурно-просвітницькі організації
“Просвіта”. До середини 1907 р. їх налічувалося 35. Вони засновували бібліотеки, проводили
вечори, видавали українською мовою літературу тощо. Розпочалося навчання українською
мовою в ряді шкіл, створено кафедри українознавства у Харківському та Одеському
університетах. Виникли і набули поширення народні університети, клуби, профспілки,
кооперативи тощо. Нарешті, відкрито заявили про себе українські політичні партії.
Здійснювався процес їх організаційного становлення (в 1907 р., наприклад, була створена
Українська партія соціалістів-революціонерів__________), активізувалася діяльність. Поряд із соціальними
питаннями розгорнули також агітацію переважно за автономію України. Це мало надзвичайно
важливе значення, бо фактично вперше після багатьох років відкрито проголошувалося дане
питання серед широких народних мас і тим самим сприяло формуванню у них національної
свідомості, певних політичних поглядів щодо України.
Весною 1906 р. у Петербурзі зібрався перший російський парламент – Державна дума.
Революційні українські партії, як і російські, бойкотували вибори депутатів до цього органу.
Лише УДРП висунула своїх кандидатів самостійно або у блоці із загальноросійськими
партіями. Таким чином їй вдалося провести у Думу ряд своїх визначних діячів, серед яких були
І.Шраг, В.Шемет, П.Чижевський. Вони заснували Українську парламентську громаду, яка
налічувала 45 членів. Її головою був обраний І.Шраг. Діяльність українських представників у
загальноросійському парламенті стала доказом того, що у Російській імперії існує окремий
народ, який домагається своїх прав. Політичною платформою громади була боротьба за
автономію України. Її друкованим органом став “Украинский вестник”. Одним із його
засновників був М.Грушевський, професор Львівського університету, який прибув у
Петербург. Діяльність громади мала позитивне значення. Вона привернула до себе увагу
громадськості України. У Петербурзі був створений український центр з метою підтримки
депутатів, який очолили відомі національно-патріотичні діячі О.Лотоцький і П.Стебницький.
Українська парламентська громада відіграла провідну роль у створенні в травні 1906 р. Союзу
автономістів, який об'єднав парламентські групи неросійських народів з метою перетворення
Російської імперії у федеративну державу. Була підготовлена декларація про автономію
- 133 -
України, але її так і не вдалося проголосити у Думі. Бо напередодні запланованого виступу
вона була розпущена (початок липня 1906 р.) Тоді українські парламентарі провели у Виборзі
антиурядову маніфестацію і прийняли відповідну відозву до уряду, за що були засуджені до
тюрми, а також втратили право участі у виборах до ІІ Думи.
Українська парламентська громада була створена також і у ІІ Думі чисельністю 47
депутатів. Однак серед них вже не було досвідчених українських політиків. І все таки вона
заснувала свій друкований орган “Рідна справа – вісті з Думи”. Внесла до поданого
міністерством освіти законопроекту свої поправки, які передбачали запровадження навчання
українською мовою в школах і заснування в університетах кафедр українознавства. Нею також
були розроблені законопроекти про автономію України, місцеве самоуправління, українську
мову в суді, школі, церкві, земельну реформу, охорону праці. Однак і ІІ Дума була дуже скоро
розпущена царем як занадто революційна. В умовах спаду революції царський уряд замінив
виборчий закон набагато реакційнішим за попередній, внаслідок якого 80% населення
Російської імперії позбавлялося виборчих прав. Тому ІІІ і IV Думи за своїм складом мали
відповідно такий же характер. У них хоч і були окремі депутати-українці, але громад вже не
створювали і тому відстоювати загальноукраїнські справи вже не було кому.
Царизм переміг революцію. Розпуск ІІ Думи 3 червня 1907 р. і поява нового виборчого
закону означали її поразку. Хоча найважливішим результатом революції стало те, що уряд
змушений був ліквідувати напівкріпосницькі пережитки на селі, зокрема відмінив викупні
платежі, які існували іще з часів реформи 1861 р. Позитивний вплив здійснила ця революція і
на розвиток українського руху. Значно розширилися його база, насамперед за рахунок
інтелігенції. До того ж він прибрав якісно іншого характеру – виразно політичного. Адже
вперше відкрито було визначено державницький статус України у загальноросійському
масштабі.
Після поразки революції розпочалася реакція в Російській імперії. Вона звичайно не
оминула і Наддніпрянщину. Царський уряд на чолі із П.Столипіним відверто проводив
антиукраїнську політику. Шість губерній (Катеринославська, Полтавська, Таврійська,
Харківська, Чернігівська і Херсонська) перебували на протязі тривалого часу під посиленою
охороною. У них заборонялися будь-які збори, наради, навіть невеликі зібрання на приватних
квартирах. Активних учасників революційних виступів, відомих українських громадсько-
політичних діячів масово арештовували, чинили свавільне судочинство, страчували,
відправляли у заслання в Сибір. Дехто із них змушений був емігрувати.
Відчутного удару завдано українській мові, культурі. Фактично були відновлені старі
дореволюційні порядки. Заборонено викладання українською мовою у тих школах, у яких в
період революції її було самовільно запроваджено. Скасовано циркуляр міністра освіти від
1906 р., який дозволяв учителям “використовувати малоросійську мову для роз’яснення того,
чого учні не розуміють”. Натомість з'явився новий циркуляр, що забороняв учителям
розмовляти з учнями українською мовою навіть у позаурочний час за межами школи. А у
школах заборонено співати українські пісні, виконувати національні мелодії і декламувати
відповідні вірші. Влада переслідувала постановки українських п’єс. Дійшло до того, що
театральні афіші не можна було друкувати українською мовою. З книжкових магазинів і
бібліотек систематично вилучалися твори Т.Г.Шевченка та інших українських письменників.
Відновлено розпорядження царизму від 1876 р. про заборону ввезення із-за кордону
українських книг. Проявом крайнього шовінізму російського самодержавства стала також