ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 5243
Скачиваний: 5
виникла ідея перевести центр літературної роботи з Східної України в Галичину, де в умовах
конституційного ладу можна було розвиватися вільніше. На кошти наддніпрянських українців
у Львові створюється Літературне товариство ім. Шевченка. Його засновниками були Ст.
Качало, М. Коссак, Ом. Огоновський, К. Сушкевич, Ю. Романчук. У 1892 р. воно було
реорганізовано в Наукове Товариство ім. Шевченка (НТШ) для поширення українознавчих
студій, мови, літератури, історії, археології, етнографії, демографії. Фінансувалося воно
добровільними пожервами багатих людей з цілої України. Видавалися “Записки НТШ”,
“Руська історична бібліотека”, журнали “Зоря” і “Літературно-науковий вісник”. Величезну
роль в формуванні НТШ відіграв М.Грушевський, який тривалий час (1897–1913 рр.) був його
головою. Незважаючи на піднесення культурної роботи, народовство в цілому мало слабкі
зв`язки з народом і політичні позиції. Відчувавши це народовці у 1880 р. заснували політичний
часопис, демонстративно назвавши його “Діло” на противагу москвофільському “Слову” та у
1885 р. організували свій представницький орган–Народну Раду. Проте, політика угодовства
підтримки австрійського уряду, яку вони продовжували, згодом (1890) привела народовський
рух до кризи.
Політичний розвиток і культурне зростання Галичини проходило у великій мірі в
результаті діяльності М.Драгоманова та І.Франка – другої найвидатнішої літературної
української постаті після Т.Шевченка. Ідейний вплив М.Драгоманова (у 80-х рр.) зростає і в
Галичині складається група діячів, очолюваних І.Франком, М. Павликом, О. Терлецьким, які
розгорнули публіцистичну і громадську діяльність в дусі поглядів Драгоманова. Радикальна
політична течія проголошувала національні ідеали, проте не поділяла поглядів народовців.
Передові літературно-суспільні сили Галичини в останніх десятиліттях ХІХ ст.
групувалися навколо Івана Франка (1856–1916)– енциклопедиста в історії світової культури,
поета, прозаїка, драматурга, літературного критика, організатора літературного життя.
Письменник у віршах “Вічний революціонер”, “Каменярі” (1878 р.) створив енергійний образ
- 127 -
борця за свободу і братство. У повістях, зокрема, “Борислав сміється” Франко перший в
українській і світовій літературі створив образи робітників. Під впливом творчості і активності
громадсько-політичної діяльності І.Я.Франка сформувалася когорта західноукраїнських
письменників – В.Стефаник, Д.Лукіянович, В.Щурат, М.Павлик, А.Крушельницький, О.
Маковей, У.Кравченко. З діяльністю Франка пов`язане становлення західноукраїнської
демократичної журналістики. Франко видавав з участю М. Павлика та О.Терлецького журнал
“Громадський друг” (1878 р.), а після його заборони –“Дзвін” і “Молот”(1878 р.) У 1886 р.
письменник редагував журнал “Зоря” (1880–1897 рр.), видавав журнали “Світ” (1881–1882 рр.)
та “Життє і слово” (1894–1897 рр.) І.Франко поєднав активність в громадсько-політичному
житті України з масштабністю загальнолюдської проблематики своєї творчості.
В цих умовах відбувається організаційне розмежування і оформлення політичних течій. У
1890 р. була створена Русько-Українська Радикальна партія (РУРП), яка повела боротьбу з
народовольцями за вплив на галицьке селянство, почала випускати свій друкований орган –
“Народ”. Одним з основоположників і натхненників радикалів, їх ідеологом був Франко, а його
однодумцем – М.Павлик. Найважливішими вимогами її програми були: оборона інтересів
селянства, ліквідація феодальних привілеїв і встановлення політичних свобод. Русько-
Українська Радикальна партія – це перша українська політична партія європейського зразка (з
програмою, організаційною структурою, партійною пресою і зареєстрованим членством), з якої
виникли ще дві українські партії Галичини.
Неприйняття ідей радикалів духівництвом, таким впливовим в ХІХ ст. у Галичині,
нечисленність галицького робітництва, посилення ідеї самостійності України привели до кризи
і розмежування в лавах радикальної партії. Великий вплив на українську політичну думку мала
книжка радикала Юліана Бачинського “Україна irredenta” (1895 р.), в якій вперше в новітній
українській історії викладалася концепція політичної самостійності України. Інтерес
викликався і тим, що ця ідея розвивалася через спробу конкретизації соціалістичних постулатів
до умов Галичини і всієї української дійсності. Автор підкреслює, що він “ставить на порядок
денний справу будучності української нації взагалі”. Важливою рисою концепції було те, що
Ю.Бачинський вказує на необхідність політичної самостійності України “не лише від Польщі,
але і від Великороси”, необхідності “добиватися політичної відрубності”, а боротьба за
політичну самостійність відноситься взагалі до всіх (підкреслення Ю.Бачинського), що
замешкають Україну”. Отже, саме Ю.Бачинський став основоположником новітнього
українського самостійництва.
І.Франко еволюціонує від прихильності до ідей Драгоманова, ідей громадівського
соціалізму до національної ідеї і виходить з радикальної партії. В 1899 р. відбувається розкол
Русько-Української Радикальної партії. Частина радикалів, об`єднавшись з народовцями
створила в 1899 р. Національно-демократичну партію. Одним із ініціаторів партії був
М.Грушевський. Головою УНДП обраний Юліан Романчук. Спочатку НДП поставила
політичним завданням боротьбу за те, щоб створити з Галичини “одну відрубну й одноцілу
провінцію”, але незабаром керівництво НДП чітко сформулювало стратегічну мету: “Нашим
ідеалом повинна бути незалежна Русь-Україна”.
Ліве крило, прихильники соціалізму М.Ганкевич, Ю. Бачинський, С.Вітик організували
Українську соціал-демократичну партію (УСДП). Однак, всі ці політичні угрупування стояли
на принципах незалежності Української держави.
Як бачимо, незважаючи на різнопланові політичні погляди, перші галицькі партії – НДП,
РУРП, УСДП – на рубежі ХІХ–ХХ ст. рішуче визначили за остаточну мету своєї боротьби-
утворення політично незалежної України.
- 128 -
Д.Дорошенко подав таку характеристику українського почуття самовизначення на
початку ХХ ст.: у 1900 р. у двох кінцях України молодь маніфестувала свою відданість справі
визволення України. У Харкові і Полтаві М.Міхновський виголосив доповідь на цю тему на
таємних зборах української молоді, а Лонгин Цегельський у своєму публічному виступі у
Львові, закликав до створення незалежної української держави, яку слухачі сприйняли з
ентузіазмом. Незважаючи на значне поширення ідея незалежності України ще остаточно не
вкоренилася у свідомості української спільноти Галичини. Навіть газета “Діло__________” розглядала цю
ідею на початку 1899 р. як “утопічну мрію”.
Отже, підсумовуючи виклад матеріалу, зазначаємо: порядок, встановлений на
українських землях в останній третині XVIII ст. через приєднання Правобережжя до
Російської, а Галичини до Австрійської імперії тривав в основному незмінно аж до 1914 р. Цей
довгий період стабільності спричинився до того, що всяка думка про зміну існуючого
міжнародного порядку здавалася сучасникам далекою й нереальною. Політичні діячі Галичини
виходили з того, що втілення ідеї державної незалежності України є досить віддаленою
перспективою. Їх зусилля, діяльність керованих ними політичних партій були спрямовані на
наближення цієї перспективи. Проте, суспільно-культурне життя Галичини майже всю другу
половину ХІХ ст. проходило під знаком фатального поділу на два різні національні
спрямування-москвофілів і народовців – та виснажливого протиборства між ними в культурній
і політичній сферах. Наприкінці ХІХ ст. Галицьке суспільство на основі ідеалу незалежності
все більше згуртовувалося, ставало все більш одностайним.
Конституційний лад Австрії сприяв прискореному національно-політичному розвитку
української спільноти. Українці брали участь у виборах, мали свої партії, пресу, кооперативні і
громадські організації. За явне національне відродження на Західній Україні, Галичину стали
називати (першими–громадівці Антонович, Кониський) українським П`ємонтом. На протязі 50-
ти років, аж до російської революції 1905 року Галичина була центром української політично-
громадської активності.
Здійснений аналіз фактичного матеріалу дає можливість зробити такі загальні висновки:
1. У несприятливих обставинах ХІХ ст. українська нація продемонструвала свої великі
потенційні можливості, показала, що українство здатне жити повнокровним
самостійним політичним життям. Традиції державності й культури не були
перервані.
2. Джерелами національного відродження України стали народницькі течії, військово-
політичні традиції козацтва, романтизм і українська історична та художня
література. Ідеологічне, а пізніше організаційне оформлення українства відбулося
під знаком народництва. Вершиною розвитку національної думки першої половини
ХІХ ст. стала політична доктрина Кирило-Мефодіївського Братства.
3. На протязі другої половини ХІХ ст. окреслюється перспектива політичного
самовизначення українського народу та відновлення державності. Довготривала
боротьба за національно-політичну самостійність зазнала величезного злетувід ідеї
української автономії до великої національної ідеї–політично самостійної
Української держави. З`явились видатні українські діячі і організації, які й повели
боротьбу за їх реалізацію у життя.
З усвідомленням принципового значення незалежної України, український народ вступив
у смугу потрясінь війни, демократичних революцій та національно-визвольних змагань. В такій
атмосфері завершувалося ХІХ і починалося ХХ століття, в якому і відродилася українська
державність.
- 129 -
Тема 10.
УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ ХХ ст. (1900–1916 рр.).
Початок ХХ ст. ознаменувався тим, що національно-визвольний рух за відродження
української державності набирає все більших розмахів. Саме на рубежі Х1Х – ХХ ст.
закладається його політичний провід із своє програмою і тактикою дій. Незважаючи на те, що
українські землі були пошматовані між двома імперіями – Російською і Австро-Угорською,
мали певні особливості у своєму політичному розвитку, проте ідея Української самостійної
соборної держави поступово перетворюється у спільний вирішальний об'єднавчий фактор. Її
реалізація стала можливою в роки Першої світової війни, коли обидві імперії взаємно
поборювали і тим самим суттєво послаблювали себе.
1. Політичне становище українських земель у складі Російської імперії на початку
ХХ ст. Радикалізація національної державницької думки. Як відомо, основна частина
українських земель на початку ХХ ст. і далі перебувала у складі Російської імперії. На той час
вони вже давно втратили особливості свого політичного устрою. Царський уряд зробив все для
того, щоб перетворити Україну у звичайну провінцію, утворивши на її території дев'ять
губерній: Київську, Чернігівську, Волинську, Подільську, Харківську, Таврійську,
Катеринославську, Полтавську, Херсонську. Із ужитку була вилучена назва “Україна”. Царизм
здійснював все для того, щоб придушити будь-які спроби виявлення української свідомості,
знищити національну мову і культуру. Фактично Наддніпрянщина перебувала на
колоніальному становищі.
І це при тому, що Україна була чи не найкращою перлиною корони Російської імперії.
Адже порівняно з іншими національними окраїнами вона виявилась одним із найрозвинутіших
районів країни. За тодішніми статистичними даними тут діяло 20 відсотків промислових
підприємств від загальної кількості, вироблялося 58 відсотків сталі, 57 – прокату, 50 –
сільськогосподарських машин, 81 – цукру тощо. Царизм добре усвідомлював величезне
значення України для імперії, тому діяв з шовіністичних, великодержавницьких позицій і далі.
Тобто навіть не припускав можливості хоч якоїсь зміни її політичного статусу.
Здавалося, що в умовах жорстокого терору і переслідувань ідеї українського відродження,
особливо політичного, неможливі. Однак цього не сталося. У громадсько-політичне життя
влилися свіжі сили молодого покоління, вихованого на безкомпромісних ідеях національно-
визвольного руху. В 1900 р. у Харкові група представників студентської громади Д.Антонович,
М.Русов, Л.Мацієвич, Б.Камінський, О.Коваленко, П.Андрієвський та ін. створила першу на
східноукраїнських землях політичну партію – Революційну українську партію (РУП). До неї
увійшли молодіжні громади інших міст. Її першим програмним документом стала брошура
харківського адвоката М.Міхновського “Самостійна Україна”, видана у Львові. Головна мета
партії: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ”. Цю
мету повинна зреалізувати інтелігенція, як лідер національного руху. Вести боротьбу слід
криваву і безпощадну, всіма __________засобами, аби забрати “силою те, що нам належиться по праву, але
віднято в нас теж силою”. Програма закінчувалася гаслом: “Україна для українців, і доки хоч
один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружія”.
Зазначимо, саме останнє положення впродовж всього часу від його проголошення
викликало вкрай негативну реакцію не лише у середовищі російських шовіністів, але й частини
поміркованих українських політичних діячів. З аналогічних позицій його оцінювала радянська
- 130 -
історіографія, кваліфікуючи як крайній прояв українського націоналізму, що межує з
нацизмом. Однак такий підхід до пояснення цього програмного гасла РУП є надто спрощеним.
Насправді, воно лаконічно і всеохоплююче розкривало головну підставу повноцінного
існування самої нації – наявність національної держави. Адже лише у її рамках нація може
самореалізувати себе і зберегти як етнічна одиниця. В той же час у “Самостійній Україні”
відсутні будь-які зазіхання українців на права інших народів або заклики до переслідування
національних меншин, що проживали на території України.
Поява “Самостійної України” М.Міхновського як програми РУП відкрила якісно новий
період в історії української політичної думки. Вона справедливо вважається першим
політичним маніфестом українського націоналізму. Адже в ній вперше після більше як
двохсотлітнього мовчання знову на весь зріст було поставлено питання про суверенітет і
соборність української нації. Відтак ідея самостійної України стала тим прапором, навколо