ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 5227
Скачиваний: 5
з ультимативними вимогами до Української ради”, який написав Ленін. Фактично це було
оголошення війни з боку Росії УНР. У “Маніфесті” Центральній Раді були виставлені вимоги:
– відмовитись від спроб дезорганізації загального фронту (йшлося про формування
української армії з фронтових частин);
– не пропускати надалі без згоди верховного головнокомандувача ніяких
військових частин (тобто пропуск донських козаків на Дон);
– припинити роззброєння червоногвардійських загонів в Україні.
Для Центральної Ради, як представника суверенної держави такі вимоги були
неприйнятними, тому її відповідь на них була негативною. У ній зокрема зазначалося:
1. Кожна суверенна держава повинна мати свою армію, а тому і надалі
Україна буде проводити формування своїх Збройних Сил.
2. Центральна Рада не може припинити пропуск через свою територію
козачих частин на Дон, бо це поставить її у стан війни з Доном. Разом з тим вона
дозволяє проїжджати через свою територію тим більшовицьким частинам, які бажають
виїхати в Росію. Але вона не допустить, щоб через Україну переправлялися для
боротьби проти Дону більшовицькі червоногвардійські загони.
3. Центральна Рада продовжуватиме роззброєння червоногвардійських
загонів, що перебувають на Україні, бо вони є чужою армією.
Одержавши негативну відповідь, російський уряд ухвалив вважати УНР та її уряд у стані
війни з Росією.
Незважаючи на те, що формально більшовицький уряд Росії оголосив війну Україні,
воєнні дії між обома країнами відразу не розпочалися. Оскільки у разі відкритого воєнного
конфлікту з УНР більшовицька Росія ставала на позиції явного агресора, бо вона оголошувала
війну Україні. Безпідставними були і її звинувачення української сторони. У зв’язку з цим ЦК
більшовицької партії дав вказівку своїм партійним організаціям в Україні розгорнути активну
кампанію за переобрання Центральної Ради, іншими словами вчинити державний переворот в
Україні. З цією метою більшовицькі організації України домоглися скликання 17 грудня в
Києві з’їзду селянських, робітничих і солдатських депутатів, на якому планували провести
перевибори Центральної Ради на свою користь і, таким чином, захопити владу в Україні. Проте
з’ясувалося, що з 2-х тисяч учасників з’їзду було тільки 150 більшовиків. 3’їзд висловив повну
підтримку Центральній Раді. У відповідь на це більшовики вирішили продовжити свою роботу
в Харкові, який на той час вже був окупований російськими більшовицькими військами. У ці
- 153 -
дні в Харкові проходив з’їзд Рад Донецького і Криворізького басейнів. Його делегати
представляли тільки 32% місцевих Рад, через що він не міг бути правочинним. Більшовицькі
делегати приєдналися до цього з’їзду і домоглися від нього проголошення 25 грудня 1917 р. в
Україні влади Рад. Вони сформували свій уряд – Народний Секретаріат. Отже, в Україні вста-
новилося двовладдя: влада Центральної Ради, обраної народом, яка очолювала УНР, і влада
самозваного більшовицького Народного Секретаріату, який проголосив Україну Республікою
Рад. Він спирався в той час виключно на штиках російських червоногвардійців і балтійських
матросів, що зосереджувалися в Харкові.
Як і очікувалось під приводом допомоги українському радянському урядові у боротьбі
проти “буржуазної” Центральної Ради розпочали інтервенцію проти УНР.
Таким чином, на кінець грудня 1917 р. між Україною і більшовицькою Росією вибухла
війна. Агресором у ній була Росія. В основі цього конфлікту лежали передусім дві причини:
1) прагнення російських більшовиків будь-якою ціною не допустити до
створення незалежної Української держави;
2) утвердити на всій території колишньої Російської імперії диктаторський
режим, який би забезпечив їм абсолютну і безконтрольну владу.
Україна ж була їм на перешкоді, бо з перших кроків відновлення своєї державності стала
на шлях демократії і пошанування прав людини.
1918-й рік почався для України в умовах війни. Раднарком призначив
головнокомандувачем своїх військ Антонова-Овсієнка. Наступ російських військ здійснювався
в трьох напрямках: з Полтави на Київ сунули червоногвардійські загони з робітників Харкова
та Полтави і малочисельний загін Червоних козаків; з Бахмача на Київ йшли частини 1-го
Мінського загону і московські червоногвардійці; із Жмеринки в напрямі Києва рухалися
більшовицькі частини 2-го гвардійського корпусу.
Головні більшовицькі сили були сконцентровані в трикутнику Гомель – Бахмач –
Брянськ. У цей час в ряді губернських центрів України загони Червоної гвардії повстали проти
Центральної Ради і пороззброювали її гарнізони. Першими розпочали наступ на Київ ще в кінці
грудня 1917 р. більшовицькі частини армії Південно-Західного і VІІІ-ма армія Румунського
фронтів. Однак з допомогою І-го Українського корпусу на чолі з командувачем генералом
П.Скоропадським його вдалося на деякий час спинити. На Лівобережжі Центральна Рада не
мала більш-менш добре озброєних чаcтин. 25 грудня 1917 р., тобто того ж дня, коли в Харкові
було проголошено Українську Радянську Республіку, більшовицькі російські війська під
гаслом допомоги українському радянському уряду, розпочали загальний наступ. Він складався
з чотирьох груп під командуванням колишнього царського підполковника М.Муравйова,
Р.Берзіна, П.Єгорова та Кудинського, всього до 30 тис. добре озброєного війська. Центральна
Рада в січні 1918 р. не могла протиставити їм якоїсь значної сили. Ті 100 тис. війська, які
присягнули їй на вірність, переживали повний розвал. Однією з найважливіших причин їх
розпаду стали грубі помилки, допущені Центральною Радою в плані формування своєї армії.
Як вже зазначалось, Центральна Рада з самого початку заявляла, що не бажає мати постійної
національної армії, бо вона служитиме експлуататорським класам. Єдину реальну силу, яку
Центральна Рада могла використати у боротьбі проти російських військ, були загони “вільного
козацтва”, що виконували до того роль міліцейських військ. Всього у її розпорядженні у січні
1918 р. було 6000 чоловік.
Зі стратегічної точки зору становище України було вкрай важке. Практично зі всіх сторін
вона була блокована ворожими військами. Наприкінці грудня – початку січня 1918 р.
Центральна Рада втратила Харків, Полтаву, Катеринослав, Олександрівське, Чернігів. 20 січня
- 154 -
1918 р. передові частини Єгорова з`єдналися в Полтаві з групою Муравйова. Одночасно
наступала група Берзіна на Бахмач і Конотоп.
Тим часом в Києві зібралася на своє засідання Центральна Рада. На порядок денний знову
постало питання про державний статус УНР. Відповідно до III Універсалу вона вважалася
федеративною частиною Російської республіки. Оскільки більшовицька Росія розпочала
агресію проти УНР, ставало очевидним, що перебування у федеративному зв’язку з агресором
є неможливим. Тому 22 січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила свій IV і останній Універсал, у
якому проголосила самостійність Української Народної Республіки. “Віднині Українська
Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою
Українського Народу,” – проголошувалося в Універсалі. Після __________прийняття Універсалу
Генеральний Секретаріат був перейменований в Раду Народних Міністрів. Він проголошував
негайну передачу землі селянам без викупу, встановлення державного контролю над
фабриками, націоналізацію банків, надавав всім націям України національно-персональну
автономію, негайне укладення миру. Універсал закликав увесь народ звільнити Україну від
“большевиків та інших напасників”. Історичне значення IV Універсалу полягає в тому, що він
юридично закріпив відновлення самостійної Української держави, яка була знищена царизмом
понад два століття тому. Крім того, він яскраво засвідчив демократизм відновленої Української
держави.
Універсал був ухвалений тоді, коли значна частина України була вже окупована
більшовицькими військами. З 18 січня 1918 р. більшовики розпочали безпосередній наступ на
Київ. 28 січня більшовицькі війська під командуванням Муравйова захопили Бахмач. Загроза
Києву посилилася ще й тим, що в ніч в 28 на 29 січня більшовики підняли повстання і захопили
завод Арсенал. Щоб придушити повстання, Центральна Рада змушена була зняти з фронту
найвірніші свої частини – Гайдамацький кіш під проводом С.Петлюри і Галицький курінь
Січових Стрільців під командуванням Є.Коновальця. 4 лютого 1918 р. повстання було
придушене, але воно привело до послаблення оборони столиці. Особливо посилилася загроза
Києву з напрямку Бахмача, звідки наступали війська Муравйова. Вночі 28 січня 1918 р
український уряд вислав на оборону столиці останні відділи. Серед них були юнкери
Української військової школи, а також Помічний курінь Студентів Січових Стрільців під
проводом сотника Омельченка. Це були юні герої по 14–18 років, які вирішили в смертельний
для своєї Вітчизни час встати на захист її свободи і незалежності. Всього студентський курінь
нараховував 300 чоловік. 29 січня 1918 р. вони вступили у запеклий бій під Крутами із 6-
тисячним більшовицьким загоном з групи армії М.Муравйова, що вторглася в Україну. У
цьому бою Студентський курінь був знищений. 27 чоловік попало до більшовицького полону,
після диких знущань вони були розстріляні. У березні 1918р. за постановою українського уряду
їх було поховано на Аскольдовій могилі в Києві у братській могилі.
З поразкою українських військ під Крутами шлях на Київ був відкритий. Розпочалися
наполегливі бої за столицю. 4 лютого муравйовці захопили передмістя Києва Дарницю, 5
лютого розпочали обстріл столиці артилерією. 7–8 лютого у місті було справжнє пекло від
обстрілів і пожеж. У цих умовах Рада Міністрів і Центральна Рада на чолі з М.Грушевським
була евакуйована з Києва в Житомир. Рештки української армії в складі 3 тис. чоловік
прикривали відступ уряду і покинули українську столицю в ніч на 9 лютого 1918 р.
Саме тоді в політичному житті України відбувалася дуже важлива подія. 8 лютого 1918 р.
делегація УНР підписала у Бресті мирний договір з країнами Австро-німецького блоку. Він
встановлював кордони між Україною і Австро – Угорщиною по довоєнних кордонах Росії.
Сторони відмовлялися від анексій і контрибуцій. Країни австро-німецького блоку
- 155 -
зобов’язувалися подати УНР збройну допомогу у боротьбі з більшовиками. За це Україна
зобов’язувалася поставити цим державам до 1 липня 1918р. 1 млн. тонн зерна.
9 лютого 1918 р. в Київ вступили більшовицькі війська. Уже в перший день окупації вони
замордували біля 3000 людей. Убивали без розбору, хоч особливо часто гинули ті, хто мав
посвідчення від української влади про перебування на військовій службі. 11 лютого у Києві
була проголошена Українська Робітничо-Селянська Республіка з Народним Секретаріатом на
чолі, який переїхав у Київ з Харкова. Це був маріонетковий окупаційний уряд, влада якого
трималася виключно на більшовицьких багнетах. Підтвердженням цього був наказ
головнокомандувача більшовицькими військами, які захопили Київ, підполковника Муравйова.
У ньому говорилося: “Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх штиків і там, де її
установлюємо, повсюдно підтримуємо її силою штиків”. Проте так званий уряд Української
Радянської Республіки протримався в Києві ледве три тижні.
Після підписання Брестського мирного договору уряд УНР запросив на допомогу у
боротьбі проти більшовиків австро-німецькі війська. 1 березня австро-німецько-українські
союзні війська вигнали більшовиків з Києва. 2 березня 1918 р. сюди повернувся український
уряд. Існування УНР було таким чином відновлено. Проте ситуація, в якій опинилася Україна,
була вкрай невигідною для подальшого її державного розвитку. Фактично вона була окупована
450-ти тисячною австро-німецькою армією, в той час як армія УНР нараховувала лише 20 тис.
чоловік. Отже, український уряд був беззахисним перед збройною силою австро-німецьких
військ. Це призвело до того, що у внутрішні справи УНР почало активно втручатися австро-
німецьке командування. Воно розглядало Україну не як союзника, а як сировинну базу, яка
повинна була врятувати Німеччину і Австро-Угорщину від загрози голоду, що насувався на ці
країни. Фактично Україна була окупованою. Проте і в цих умовах Центральна Рада намагалася
провести в життя ухвалили, прийняті згідно з IV Універсалом, а саме: земельний закон,
націоналізацію природних багатств, встановлення державного контролю за банками,
запровадження 8-год. робочого дня. Реалізація цих реформ викликала сильний опір великої
буржуазії та поміщиків, які тепер відчули за собою силу австро-німецьких штиків. Австро-
німецьке командування також було незадоволене численними протестами Центральної Ради,
оскільки вона проводила свавільні реквізиції продуктів в українського населення. У результаті
29 квітня 1918 р. Центральна Рада була розігнана німецькими солдатами. В Україні при
підтримці Німеччини було встановлено новий політичний режим гетьмана П.Скоропадського.
Отже, в результаті державного перевороту 29 квітня УНР перестала існувати, проте
українська державність не загинула, вона продовжувала розвиток в іншій формі. Як бачимо,
остаточну ліквідацію Центральної Ради і УНР провели австро-німецькі війська. Проте,
насправді УНР була ліквідована як суверенна держава більшовиками ще в лютому 1918 р. У
результаті розв’язаної агресії проти молодої Української держави, вона змушена була
звертатися за допомогою до Німеччини та Австро-Угорщини, які, користуючись слабкістю
України, окупували її. Відтак основними причинами поразки Центральної Ради були:
1) агресія більшовицької Росії проти УНР;
2) помилки Центральної Ради у державному будівництві: небажання
створення регулярної національної армії і дієздатного державного адміністративного
апарату;
3) непослідовна соціальна політика;
4) недорозвиненість українського національно-визвольного руху.
- 156 -
Уважне вивчення історичного досвіду Центральної Ради, зокрема названих помилок, які
вона допустила в державному будівництві, має величезне значення на сучасному етапі України,
коли перед нею стоять майже аналогічні завдання, як перед УНР в 1917–1918 рр.
Центральна Рада стояла на чолі України 13 місяців (березень 1917 р.–квітень 1918 р.) і
відіграла величезне історичне значення. Воно полягає в тому, що: