ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 5226
Скачиваний: 5
– вона відродила незалежну Українську державу;
– Центральна Рада створила основи демократичної української державності, які
знайшли свій яскравий вияв у нинішньому політичному розвитку України;
– Центральна Рада своєю державотворчою роботою остаточно покінчила з
побутуючим ще в 1917 р. поглядом щодо відсутності боротьби української нації за
відновлення державності.
Певним чином своїми діями вона створила українську націю, бо на практиці довела, що
український народ здатний мати свою державу, засновану дійсно на демократичний
принципах.
Отже, 1917 – початок 1918 рр. ввійшли в історію України як її державне відродження.
2. Українська Держава за гетьмана П.Скоропадського. Уже йшлося, що 29 квітня
1918 р. за допомогою німців в Україні був вчинений державний переворот. На зміну режиму
УНР Центральної Ради прийшов авторитарний режим генерала П.Скоропадського, який 30
квітня 1918 р., на “з’їзді хліборобів”, ініціаторами якого виступили українські партії
хліборобів-демократів і Союзу земельних власників, був обраний гетьманом України. Цього ж
дня він видав грамоту до українського народу, повідомляючи усім про свій прихід до влади.
Він засудив Центральну Раду та її установи як нездатні до державної творчої праці і заявив, що
для забезпечення ладу і спокою він переймає необмежену владу на Україні, оголошує
розпущеною Центральну Раду, усі її місцеві органи і установи. Вслід за грамотою з’явився
гетьманський декрет про тимчасовий державний устрій України, який встановлював замість
демократичної республіки свого роду конституційну спадкову монархію. Гетьману належала
вся повнота законодавчої і виконавчої влади, він був також “верховним воєводою” армії і
флоту. Ставши верховним правителем України, П.Скоропадський почав відновлювати старі
дореволюційні порядки. Уряд, сформований гетьманом, складався переважно з російських
кадетів та монархістів, яким була байдужою ідея української державності. У губерніях і
повітах призначалися старости – теж з колишніх генералів, поміщиків, царських чиновників.
Під виглядом так званої державної варти відроджувалась стара охранка і поліція. Весь штаб та
командування військових частин складалося з царських офіцерів. Почалося масове повернення
поміщиків та великих промисловців в Україну. Особливо багато їх втікало з більшовицької
Росії. Їм поверталися землі, маєтки, заводи, фабрики, палаци, виплачувалася компенсація за
понесені збитки. Народні маси були позбавлені політичних прав і свобод, ліквідовано 8-
годинний робочий день, відбиралися у селян захоплені раніше ними поміщицькі землі та
інвентар.
Гетьманський уряд не був цілком суверенний у своїх діях. Уся його діяльність проходила
під суворим наглядом австро-німецьких окупаційних властей. Вони не дозволяли гетьманові
створити регулярної української армії, ешелонами відправляли в Німеччину та Австро-
Угорщину продукти з України.
Разом з тим гетьманський режим мав вагомі позитивні здобутки. За менш, ніж 8-ми
місячний період свого існування уряд гетьмана встановив дипломатичні стосунки з
Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Болгарією, Польщею, Фінляндією,
скандинавськими країнами, пізніше – з Англією, Францією та Румунією. Аналогічні взаємини
- 157 -
були з Доном і Кубанню. 12 червня 1918 р. в Києві був підписаний прелімінарний (попередній)
мир між делегаціями України і РРФСР. Цей акт визнавав Українську Державу, обидві сторони
нав’язували консулярні взаємини. Але з підписанням остаточного миру радянська делегація
зволікала, передбачаючи швидку поразку Німеччини.
Уряд гетьмана не погодився на відокремлення Криму і економічними санкціями
примушував його до тісної співпраці з Україною. Великі досягнення були і в галузі фінансів –
встановлено українську грошову систему, засновано банки. Після руїни, яку принесла війна і
більшовицька окупація, було відбудовано залізничні шляхи, пожвавився економічний розвиток
України. Як писав очевидець, “після радянського голодування вражала казкова дешевизна цін
на продовольчі запаси і величезний їх вибір на ринках”.
Велике значення мали і судові реформи: відрегульовано судову справу, створено Сенат,
ухвалено ряд нових законів. Позитивними були заходи щодо започаткування автокефалії
Української Православної церкви. Значних успіхів досягнув гетьманський уряд в галузі освіти.
У Києві та Кам’янець-Подільському в жовтні 1918 р. були відкриті два нових державних
університети. Почало діяти близько 150 українських гімназій, для початкових шкіл було
надруковано кілька мільйонів підручників українською мовою. Величезне значення мало
заснування Української Академії наук, Національної бібліотеки, Національного архіву. За
лічені місяці у сфері культури гетьман зробив те, про що мріяла українська інтелігенція віками.
Проте вказані успіхи гетьманського уряду та його відносна стабільність, припинення
анархії в Україні базувалися виключно на авторитарній владі гетьмана, підтримуваної австро-
німецькими військами. Саме в цьому крилася серйозна небезпека для неї. Свавілля австро-
німецьких властей та соціальна політика гетьманського режиму викликала в Україні все більше
обурення та опір. Починається активна боротьба широких народних мас, росте число збройних
загонів, що ведуть партизанські дії. Найбільшим з них був загін під проводом Н.Махна, що
орудував в районі Гуляй-поля на Катеринославщині. Опозиція проти гетьмана зростала. 15
травня опозиційні партії оформилися в Український Національно-державний союз. До нього
ввійшли: українські соціалісти-самостійники, соціалісти-федералісти, Трудова партія, а пізніше
й хлібороби-демократи, українські соціал-демократи і есери. З самого початку Союз почав
боротьбу проти гетьмана і його уряду як “буржуазного і неукраїнського”. Інша впливова
організація – Всеукраїнська земська спілка, яку очолював С.Петлюра, також засвідчила
антигетьманські позиції. Опозиція щодо гетьманату особливо посилилася після того, як
Український Національно-Державний Союз перетворився на Український Національний Союз
(УНС), а його головою з 18 вересня став В.Винниченко, який відзначався своїми утопічними
лівими лозунгами.
Восени 1918 р. різко змінюється міжнародна обстановка. Країни австро-німецького блоку
одна за іншою капітулюють перед Антантою. У самій Німеччині вибухнула революція. Усе це
поставило гетьманський режим в небезпечне становище. Уряд майже не мав власної армії і
цілком покладався на австро-німецькі війська. Під тиском зовнішніх подій та усвідомлюючи
неминучість поразки у війні Німеччини, частина міністрів висловилася за переорієнтацію на
Антанту. Країни ж Антанти підтримували тільки російські антибільшовицькі сили і негативно
ставилися до “сепаратизму” народів колишньої Російської імперії, а також і України. Щоб
отримати допомогу від Антанти, позбавлений внутрішньої підтримки гетьман зважився на
рішучий крок: 14 листопада 1918 р. він проголосив своєю грамотою про федерацію України з
майбутньою небільшовицькою Росією. Тим самим він скасовував самостійність Української
Держави. Проголошення федерації з Росією не зміцнило позицій гетьмана не тільки серед
українців, а й росіян, які прагнули не федерації, а реставрації єдиної і неподільної Росії. Це ще
- 158 -
більше посилило ворожі настрої до гетьмана в Україні і прискорило вибух повстання проти
нього. 13 листопада на таємній нараді УНС було обрано керівний орган повстання –
Директорію, до якої ввійшли діячі УНР – вже відомі вам В.Винниченко, як її голова, і
С.Петлюра, проректор Державного Українського Університету Ф.Швець, київський адвокат
П.Андрієвський, директор департаменту залізниць А.Макаренко. 15 листопада Директорія
оголосила про відновлення УНР і закликала населення до повстання проти гетьмана.
18 листопада війська Директорії розбили гетьманські частини під с.Мотовилівкою (30 км
від Києва), після чого урядові війська стали переходити на сторону повстанців. Серед них була
і Сердюцька дивізія – головна опора гетьмана. За якихось два тижні гетьманська держава
впала. 2 грудня було оголошено заяву такого змісту: “Я, гетьман всієї України, впродовж семи
з половиною місяців усі свої сили клав на те, щоб вивести край із того тяжкого становища, в
якому він був. Бог не дав мені сили виконати це завдання. Тепер, з огляду на нинішні
обставини, керуючись виключно благом України, я зрікаюся влади. Павло Скоропадський.”
Влада перейшла до гетьманського уряду, а 14 грудня 1918 р. до Директорії. Війська Директорії
ввійшли до Києва, а 26 грудня вона урочисто проголосила про відновлення в Україні
республіканського ладу.
Отже, гетьманат проіснував менше 8 місяців. У своїх діях він не був суверенним і цілком
залежним від німецького командування. Гетьманові не вдалося вирішити два головні питання,
поставлені революцією в Україні – соціально-економічне та національне. Спроба
П.Скоропадського відновити стабільність шляхом реставрації дореволюційного соціально-
економічного ладу, особливо на селі, була його найбільшою помилкою.
У національному питанні уряд проводив подвійну політику: маючи вагомі успіхи в галузі
освіти і культури, він все ж привів українські національні партії до думки, що режим був
українським за формою, але московським за змістом.
Разом з тим, гетьманат привів до ідеї української державності певну частину
зрусифікованої соціальної та економічної еліти, що сприяло розширенню її соціальної бази і
виходу за межі вузького прошарку української інтелігенції.
3. Відновлення національної державності на західноукраїнських землях. ЗУНР та її
боротьба проти польської агресії. У той час, коли на Великій Україні український народ,
незважаючи на всі перешкоди став на шлях створення національної державності,
західноукраїнські землі продовжували залишатися в складі Австро-Угорщини. Проте події, що
відбувалися на Наддніпрянщині, робили вплив і на західноукраїнське населення. Значне
враження справив ІV Універсал Центральної Ради про проголошення самостійності УНР, а
також Брест-Литовський мирний договір з його таємним додатком щодо надання статусу
автономії Східній Галичині та Буковині в рамках Австро-Угорської монархії. Коли ж восени
1918 р. Австро-Угорщина захиталася, українські партії Галичини почали вживати заходи для
взяття влади. З цією метою 18 жовтня 1918 р. в Народному Домі у Львові відбулася нарада
українських послів до австрійського парламенту і галицького сейму, на якій було ухвалено
рішення про створення української держави у складі земель Східної Галичини, Північної
Буковини і Закарпатської України, а також було сформовано її вищий державний орган –
Українську Національну Раду. Її президентом було обрано Є.Петрушевича. Українська
Національна Рада розробила і ухвалила постанову, в якій визначались основні положення
Української держави. 19 жовтня 1918 р. цю постанову оголосив Є.Петрушевичем на
багатолюдних зборах у Народному Домі у Львові.
Представники від соціал-демократичної партії Галичини М.Ганкевич запропонував
доповнити її вимогою негайного об’єднання проголошеної в Галичині Української держави з
- 159 -
Великою Україною. 20 жовтня на площі св. Юра у Львові відбулася багатотисячна
маніфестація українського населення, яке радо вітало постанову Української Національної
Ради про створення Української держави.
Австрійський уряд зволікав з питанням передачі влади в Галичині з рук свого намісника в
руки українців. До того ж він прихильно ставився до польських претензій на Східну Галичину і
готовий був передати владу на неї польській ліквідаційній комісії, що утворилась у Кракові.
Враховуючи все це, Крайова організаційна комісія, що входила до Української Національної
Ради на чолі з К.Левицьким, вжила заходів, щоб не допустити захоплення влади в краї
поляками. Вона встановила зв’язки з українськими частинами австрійської армії, які
перебували в Галичині, а також з легіоном Січових Стрільців в Чернівцях, що став основою
збройних сил Української держави. Був створений її штаб – Український Військовий Комітет
на чолі з 30-ти річним сотником Д.Вітовським.
31 жовтня 1918 р. члени Національної Ради і Військового Комітету обговорили
результати переговорів з намісником Галичини генералом Гуйном. Останній, посилаючись на
відсутність вказівок з Відня, відмовився передати владу українцям. У зв’язку з реальною
загрозою польської окупації краю і рішучою позицією Вітовського було вирішено негайно роз-
почати повстання.
Безпосередньо у Львові повстання очолив Д.Вітовський. У його розпорядженні
перебувало лише 1400 стрільців. Повстання почалося в ніч на 1 листопада 1918 р. Подібні
виступи були підготовлені у Станіславі, Коломиї, Золочеві та інших містах Східної Галичини.
Особливо активну роль в їх підготовці брала студентська та учнівська молодь, українські січові
стрільці і члени нелегальних військових організацій.
1 листопада 1918 р. Українська Національна Рада звернулася до населення Львова з
відозвою про перемогу збройного виступу і утворення на землях колишньої Австро-Угорської
монархії Української держави. У той день була видана відозва до українського народу
Галичини. У ній говорилося: “Голосимо тобі вість про твоє визволення з віковічної неволі.
Віднині ти господар своєї землі, вільний горожанин Української держави... Ти станеш як
непобідний мур при Українській Національній Раді і відіб’єш ворожі замахи на Українську
державу”.
5 листопада 1918 р. Національна Рада опублікувала Декларацію про устрій держави.
Відповідно до неї Українська Держава проголошувалася демократичною республікою, в якій
гарантувалися рівні права всім її громадянам, незалежно від національності і віросповідання,
загальне пряме виборче право, та 8-ми годинний робочий день. Йшлося про підготовку до
проведення справедливої аграрної реформи, яка б ліквідувала земельну власність на користь
малоземельних селян. 9 листопада був сформований уряд Української Держави – Державний
секретаріат на чолі з К.Левицьким. 13 листопада Українська Національна Рада затвердила
“Тимчасовий Основний Закон” – Конституцію новоствореної держави. Вона стала називатись
Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), встановлено державну символіку – герб –