ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 5219
Скачиваний: 5
зв’язку з чисельною перевагою ворога (укр. армія мала тоді 40 тис. чол., а Червона Армія в Ук-
раїні близько 3,5 млн.), наступ не вдався. 21 листопада 1920 р. рештки Армії УНР слідом за
урядом відступили до Польщі, а інші – до Румунії, де були інтерновані у військових таборах. З
відступом регулярної армії з рідної землі, боротьба проти більшовиків не припинялася. Її
продовжували численні партизанські загони. Серед них особливо відомими були дії
партизанських загонів Холодного Яру на Черкащині. Восени 1921 р. під керівництвом генерал-
хорунжого Ю.Тютюнника був організований рейд в Україну. Він увійшов в історію як Другий
Зимовий похід, але закінчився трагічно. 21 листопада 1921 р. під Базаром відділ Червоної Армії
оточив повстанців. 359 полонених розстріляли більшовики.
У березні 1921 р. Польща уклала з РРФСР Ризький мирний договір. Він був підписаний
без участі представників уряду УНР. Поляки знехтували інтересами свого союзника,
погодившись на участь у переговорах представників маріонеткового уряду УСРР. На основі
Ризького мирного договору Польща одержала право на володіння західними українськими
землями по р.Збруч. На решті території колишньої УНР Москва встановила свій режим у формі
УСРР.
18 березня 1923 р. рішення Ради Амбасадорів Антанти остаточно визначили долю
колишньої ЗУНР. Її територія передавалася Польщі. Відтак 18 березня 1923 р. стало кінцевою
датою існування ЗУНР та її уряду в еміграції.
Таким чином, національно-визвольна боротьба українського народу
- 164 -
за відродження своєї державності, яка тривала з 1917 по 1921 рр., закінчилася поразкою.
Найважливішими її причинами були:
– недостатній ступінь зрілості національної свідомості українців (особливо
східних) на момент побудови своєї держави;
– боротьба українського народу зазнала поразки і тому, що не могла спертися на
широку соціальну базу. З усіх соціальних верств і класів на Україні найпомітнішу роль у
національно-державному будівництві відіграла інтелігенція, а вона становила лише 2–
3% населення;
– несприятливі зовнішні фактори, передусім агресія проти України її сусідів:
Польщі, підтриманої Антантою і червоної та білої Росії.
Незважаючи на поразку, яку зазнав український національно-визвольний рух у 1917–1921
рр. він позитивно вплинув на формування національної свідомості широких верств народу,
утвердження серед них ідей державності, яка перестала бути монополією невеликої групи
інтелігенції. З цієї точки зору глибокі соціальні потрясіння 1917–1921 рр. набули характеру не
лише соціальної, а й національної революції, впливи якої відчуваються і тепер. Особливо це
стосується врахування уроків історії визвольних змагань 1917–1921 рр. для будівництва
незалежної Української держави на сучасному етапі. Вони стосуються наступного: не
допустити роз’єднаності у вирішенні назрілих соціальних і національних проблем, вирішувати
їх разом і послідовно; для розбудови і гарантії державності значну увагу треба приділяти
питанням військового будівництва; історичний досвід показує, що доля української
державності здебільшого залежить від уміння різних політичних партій знаходити
взаємоспринятливий компроміс, іти на певний ідеологічний поступ в ім`я найвищої мети –
розбудови самостійної Української держави.
Тема 12.
УКРАЇНА У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД (1921 – 1939 рр.)
Визвольні змагання 1917–1921 рр. сприяли зростанню національної свідомості українців,
соборності наших земель, появі політичної та військової еліти, у ці роки набувався досвід
боротьби за свободу і незалежність держави. Події в Україні привернули увагу світової
громадськості, мали вплив на політичне життя в Європі та світі. Українська революція
розкрила великий потенціал української нації, повернувши її в ряди державних народів світової
спільноти, з чим змушені були рахуватися наші противники.
З тих пір, незважаючи на поразку і розчленування території України, питання
державності стало основним і конечним у сучасній українській історії. У лекціях цієї теми
простежується хід подій на українських землях у міжвоєнний період, розкривається
національно-визвольна боротьба українського народу проти чужоземного поневолення,
показана діяльність національних політичних сил за відновлення Української самостійної
соборної держави.
Лекція І. Україна в умовах більшовицького тоталітарного режиму
1. Утвердження більшовицької влади на східноукраїнських землях на початку 20-х
рр. Протягом 1917–1920 рр. відбулися три спроби встановлення більшовицької влади в
Україні, які супроводжувалися військовою інтервенцією Радянської Росії. Лідери російських
більшовиків відкрито заявляли, що без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного
- 165 -
моря – Росія існувати не може. Наприкінці 1920 р. командувач Червоної армії Л.Троцький
змушений був визнати: “Радянська влада протрималась на Україні до сих пір (і протрималась
нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і Червоної Армії”. Опір
українського народу московсько-більшовицькій експансії зірвав плани експорту комуністичної
революції на Захід. А наслідком українсько-польсько-радянської війни стало те, що у 1920 р.
більшовики готові були віддати і пів-України за мир, бо, за словами глави російської делегації
в Ризі А.Йоффе, “не могли воювати з цілим світом”.
У результаті Ризького договору (18.03.1921 р.) радянській Росії вдалося залишити під
своїм контролем 767 тис. км2 української території, на якій проживало 26 млн. українців, 80%
від загальної кількості жителів УРСР (до 1937 р.– УСРР). За роки війни Україна втратила
близько 4 млн. осіб, господарство було зруйноване: вартість карбованця зменшилася в декілька
тисяч разів, а валовий збір зерна становив 25% довоєнного. Видобуток вугілля скоротився у 6
разів, виплавка чавуну в 170, сталі та заліза в 36, виробництво цукру в 21 раз, солі в 3. Із 10773
підприємств важкої та легкої промисловості в цей період з величезними перебоями і
недовантаженнями діяло 4060.
Незважаючи на завершення війни, більшовики продовжували насаджувати в Україні
політику т.зв. “воєнного комунізму”. Вона передбачала націоналізацію великих маєтків і
промисловості, примусову мобілізацію робочої сили, нормування продовольства і товарів
урядом, експропріацію зерна в селян, постачаючи його для потреб червоної армії та голодного
міста. “Воєнний комунізм” був спробою безпосереднього переходу до виробництва та
розподілу на комуністичних засадах – без приватної власності, ринку і товарно-грошових
відносин.
Російська компартія більшовиків, встановивши радянську владу в Україні,
підпорядкувала всі органи державного управління республіки московському центру. Згідно з
рішенням ІХ з`їзду РКП/б/ уряд УРСР почав активно застосовувати позаекономічний примус
до населення. У серпні 1920 р. було створено відділ примусових робіт при НКВС республіки,
який мав у своєму розпорядженні 2 концтабори. До кінця жовтня в Україні вже працювало 9
підрозділів примусових робіт і 7 концтаборів. Розгортала свою діяльність й Укртрудармія, до
якої в січні 1921 р. вже входило понад 30 тис. чоловік. Основна її діяльність була зосереджена
в Донбасі, де в травні 1920 р. трудармійці виконали майже 40% усіх вантажних робіт. Проте
ефективність праці була низькою, настрої пролетаріату України – антибільшовицькі.
Продрозверстка викликала невдоволення в селян. При підтримці військових підрозділів
уповноважені більшовиків конфісковували в селян зерно для потреб уряду. Селянам-
односібникам дозволялося залишити для споживання близько 30 фунтів зерна на місяць. Для
допомоги в конфіскаціях партія утворила комнеземи (комітети незаможних селян), члени яких
мали переваги при розподілі землі, звільнялися від податків і отримували 10–25 відсотків від
конфіскованого. Село відповіло хвилею антирадянських виступів, значним скороченням
посівів і натуралізацією господарства. У результаті з запланованих на лютий-березень 1920 р.
40 млн. пудів зерна продоргани заготовили лише 2. До весни 1921 р. в Україні вдвічі
скоротилися площі під посіви зернових.
Відхід від розширених форм виробництва вів не лише до економічного регресу,
відчуження між містом і селом, але й був дуже небезпечним сам по собі, оскільки ставив
селянське господарство у пряму залежність від примх природи. Перший тривожний сигнал
прозвучав вже в 1920 р. У центральних губерніях Росії озимі вимерзли, а ярові згоріли від
посухи. Серед населення Московської, Тульської, Брянської, Калузької, Рязанської, Орловської
й Курської губерній прокотилася хвиля паніки й страху перед реальним голодом, що
- 166 -
наближався. Вона вилилася в стихійну масову міграцію населення на південь, в Україну.
Україну подібне горе спіткало наступного 1921 р., з тією лише різницею, що українцям бігти
було нікуди.
У 1921 р. глава російського уряду В.Ленін вимагав щоденно відправляти з України до
Москви 40–60 вагонів хліба. Протягом 1921–1922 рр. до РСФРР було вивезено 27 млн. пудів
зерна. В той же час хлібний дефіцит степових губерній України становив майже 25 млн. пудів.
У 1922 р. Росія починає навіть експортувати хліб.
У результаті грабіжницької колонізаційної політики більшовиків у республіці почався
голод. З`явилися випадки таких жахливих явищ як канібалізм і торгівля людським м`ясом, які
майже ніколи не спостерігалися в Україні. У грудні 1921 р. голодувало 12% населення, січні
1922– 20%, травні 1923 р. – 48%. Голод 1921–1923 рр. коштував Україні, за приблизними
підрахунками до 2 млн. жертв – ціна, яку сплатила УРСР за те, що не стала незалежною
державою.
Бойовий загін російських більшовиків в Україні – КП/б/У вживала всіх заходів, щоб
приховати свою злочинну політику в республіці. Так 4 серпня 1921 р. політбюро ЦК КП/б/У
прийняло резолюцію, в якій пояснювалося: “Вказати губкомам, що під час проведення кампанії
необхідно розрізняти заклик до боротьби з голодом в Росії від боротьби з неврожаєм на
Україні, де допомога місцям, що постраждали від неврожаю, мала бути цілком надана своїми
губернськими або повітовими засобами”. Тому вся внутрішня та іноземна допомога
голодуючим направлялася переважно в Росію, а не в Україну. В 1922 р. іноземні організації
допомогли завести в УРСР близько 263 млн. пудів продовольства, що становило тільки 8%
всього яке надійшло.
Незважаючи на перепони, які створював більшовицький уряд, міжнародна громадськість,
урядові та приватні організації широко відгукнулися на допомогу голодуючим. Першим
колективом, який надав допомогу голодуючим України, була організація американських
менонітів. Вони завезли 50 тракторів. До серпня 1922 р. американські та голландські меноніти
годували 30 тис. голодуючих у Запорізькій та Миколаївській губерніях. Американська
організація “Форвардс” щомісяця протягом 1922 р. направляла на адресу УРСР не менш як 10
тис. посилок. До липня 1922 р. з 943,5 тис. дітей півдня України, які одержали допомогу, 517,6
тис. харчувалися в їдальнях іноземних організацій. Лише в серпні 1922 р. Міжнародний
комітет робітничої допомоги доставив в Україну 20 тис. пудів рису та какао. Місія Нансена
доставила 315 тис. пудів продовольства, медикаментів на суму 140 тис. доларів. Загалом
внутрішньою та іноземною допомогою були охоплені 58,4% голодуючих. Вищенаведені факти
розвіюють вигадки про те, що міжнародний імперіалізм “кістлявою рукою голоду” бажав
“придушити” радянську владу.
У той же час уряд використав голод у боротьбі з церквою. В.Ленін в “суворо таємному”
листі, адресованому партійному функціонерові В.Молотову, для членів політбюро ЦК РКП/б/
писав: “Саме __________тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах
валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) провести вилучення
церковних цінностей з найскаженішою і нещадною енергією і, не зупиняючись перед
придушенням якого завгодно опору…, чим більшу кількість представників реакційної
буржуазії і реакційного духовенства вдасться нам з цього приводу розстріляти, тим краще.
Треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб на кілька десятків років ні про який опір вони
не сміли й думати”. Нібито для того, щоб закупити зерно за кордоном, 8 березня 1922 р.
ВУЦВК прийняв постанову: “Про передачу церковних цінностей у фонд допомоги
голодуючим”. Національні святині: Києво-Печерську лавру, Софіївський собор, інші українські
- 167 -
храми були пограбовані. Митрополичі мітри, оздоблені коштовними каменями та розшиті
перлами, орнаментовані платиною, золотом, сріблом, плити і лампади, інші церковні цінності,
які століттями зберігалися, що були подаровані українськими князями, гетьманами, вірними,
підлягали реквізиції. При цьому малярські твори, церковне начиння розкрадалося або просто
знищувалося.
Разом з тим більшовицька влада застосовувала терор голодом для того, щоб знищити
майже 100 тис. повстанський рух. Адже у 1921 р. в Україні та Криму діяло 464 партизанських
загонів, які налічували в кожному від 20 до 500 бойовиків. Репресивні органи вели нещадну
боротьбу з т. зв. “контрреволюцією”. Так, у 1921 р. в Києві чекісти щомісяця розстрілювали
щонайменше 432 людей. У секретному циркулярі ДПУ (правонаступник ЧК) до переліку
ворожих груп і організацій в Україні увійшло близько 20 категорій населення – всі хто був
вище пролетарського походження. Також одним із чинників, що призвели до вибуху
Кронштадського повстання у березні 1921 р., було те, що близько 10 тис. новобранців з
України, Кубані й Дону було призвано на Балтійський флот. Лідерами збройного виступу були
українці: Петриченко, Яковенко, Ярчук. Повстання проходило під антибільшовицькими
гаслами. Вірні режиму війська жорстоко його придушили. Без суду і слідства було знищено 15
тис. повстанців Кронштадта.
Очевидно, що з перших років окупації російська більшовицька влада проводила
жорстокий терор проти українського населення. У той же час у країні вводилася політика
спецпайків для партійних, профспілкових і радянських працівників. І хоч лютував голод,
проводилися масові репресії, населення зазнавало нестатків і злиднів багато хто з
представників влади сприймав як належне своє переважне, першочергове право на
спецпостачання, санітарно-курортне лікування, медичне обслуговування, проїзд у вагонах
міжнародного класу і т.ін. Тобто, почав складатися привілейований клан партійно-