ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 23.08.2020
Просмотров: 4349
Скачиваний: 4
-
Характеристика суспільного ладу на українських землях Речі Посполитої.
Політичне значення магнатів у Великому князівстві Литовському було оформлено привілеями 1492 і 1506 рр., у відповідності з якими Рада великого князя ( “ пани-Рада ” ), до складу якої входили переважно литовські магнати, набрала силу самостійного, незалежного від великокнязівської влади вищого державного органу. Від того часу великий князь видавав закони та розпорядження, підтримував зв’язки з іноземними державами, виносив вироки щодо найважливіших справ лише за згодою “ пани-Рада ”. У відповідності з привілеями магнати отримали для себе також особисті права; їм надавався імунітет від суду місцевої адміністрації; на суд великого князя магнати викликалися за 4 тижні; скарги на магнатів повинні були подаватися лише великому князю або “ пани-Рада ”.
Литовський статут 1588 р. особливо виділяв князів і панів радних, надавши їм право судити не тільки простих людей, а навіть залежних від них дрібних і середніх феодалів.
Протягом другої половини XVI ст. – першої половини XVII ст. в українських землях відбувалося подальше зростання великого феодального землеволодіння. Особливо великими темпами воно зростає після Люблінської унії 1569 р. Загарбання українських земель активізувалося після постанови сейму Речі Посполитої 1590р. “ Про роздачу пустищ, які лежали за Білою Церквою ”.
Після Люблінської унії продовжували поширюватися права і привілеї магнатів, у тому числі українського походження. Магнати українських земель набули право входити до складу вищого органу влади Речі Посполитої – сейму. Вони брали участь у виборах короля Речі Посполитої. Виключно магнати обиралися чи призначалися на вищі державні посади. З кола магнатів призначалися воєводи і старости.
Магнати-землевласники – найвищий прошарок пануючого класу – являли собою у Речі Посполитій сенаторський стан. Його склажали найвищі духовні та світські сановники: архієпископи, єпископи, воєводи, каштеляни. Вони засідали у сенаті.
Другою більш чисельною групою пануючого класу в українських землях була шляхта – середні і дрібні землевласники. Становище української шляхти було неоднаковим і постійно змінювалося. Але вона знаходилась в менш привілейованому становищі, ніж польські шляхтичі. Зрозуміло що українську шляхту не задовольняло таке становище і вона боролася за зрівняння в правах з польською. Згодом було проведено ряд заходів по виправленню даного становища завдяки яким шляхту зрівняли у правах з магнатами.
Після Люблінської унії були розширені права і привілеї української шляхти. Король на сеймі видав низку спеціальних привілеїв для шляхти Волині, Київщини та Поділля. Зокрема київська шляхта отримала право на внесеня поправок до Литовських статутів. На українську шляхту і православне духовенство поширювалися усі станові права і привілеї польської шляхти, зрівнювалися умови їх осілості.
Таким чином, реформи 60-х р. XVI ст. зумовили зростання політичної ролі шляхти і сприяли встановленню режиму “ шляхетської демократії ”. Поряд з тим слід мати на увазі, що із числа українських феодалів шляхетські права і привілеї отримала лише їх верхівка. Дрібні феодали, які не змогли довести свого шляхетського походження, склали найвищий прошарок сільського населення, підлеглого королівським намісникам.
-
Виникнення козацтва на українських землях.
Слово "козак" уперше зустрічається в літописах XIV ст. У перекладі з тюркської воно означає "одинокий", "вільний", "працелюбний", "войовничий".
Найголовнішою причиною виникнення козацтва було посилення в XV ст. феодального гніту й іноземного поневолення українського народу. Волелюбні селяни й міщани, які не хотіли терпіти лихої долі, втікали у степові райони середньої течїї Дніпра, де лежали неозорі родючі землі. У другій половині XV — на початку XVI ст. виникло чимало козацьких слобід і хуторів в районі Канева, Черкас, у верхів'ях Південного Бугу, на Синюсі, Тясмині, Росі, а також на лівому березі Дніпра, на Трубежі, Сулі. Козаки полювали на звірів, ловили рибу, займалися бджільництвом, землеробством.
Проте життя в цих поселеннях було вкрай небезпечним. Степовими шляхами татарські орди набігали на Україну, грабували і нещадно били людей, брали їх у полон. Озброєні козаки відбивалися й самі нападали на татарські улуси. У писемних джерелах є згадки про те, що 1489 р. вони були провідниками польського війська під час його походу проти татар. 1492 р. козаки напали на татарські кораблі під Тягинкою на Дніпрі. А наступними роками вирушали в походи не лише проти Кримського ханства, а й проти турків.
На заселених козаками землях склалася особлива соціальна організація — без кріпацтва та примусу. Козаки становили "товариство" — громаду, яка на своїх радах вирішувала всі життєво важливі питання. Тут же обирали старшину — отаманів, осавулів, суддів. Поступово влада зосереджувалася в руках заможних козаків.
Були ще й міські козаки. Вони становили значну частину населення Чигирина, Канева, Корсуня, Черкас.
У першій половині XVI ст. під тиском польсько-литовських феодалів, що панували на Наддніпрянщині, частина козацтва відступила на південний схід і створила поселення за Дніпровими порогами. Сюди прибули й ті, хто бажав боротися проти татарських орд. Перші укріплені "городки" — січі, збудовані на островах для захисту від ворогів, ймовірно, з'явилися ще на початку XVI ст. Відомості про це дає польський хроніст XVI ст. М. Бельський. Але питання про утворення Запорозької Січі потребує подальших досліджень. Історики й досі сперечаються, чи можна вважати першою Січчю укріплення, зведені українським князем Д.Байдою-Вишневецьким на о. Мала Хортиця. В 50-х роках він був черкаським і канівським старостою. А збудував Січ на острові близько 1554-1555 pp. Проте, не діставши підтримки з боку польсько-литовської держави, Д.Байда-Випшевецький 1558 р. перейшов на службу до московського царя Івана IV. Кілька років потому він повернувся до України й 1563 р. взяв участь у поході на Молдавію. Потрапивши в полон, був виданий турецькому султанові й страчений.
Згодом Січ не раз змінювала своє місце, переводилася козаками на інші дніпровські острови - Томаківку, Базавлук, Хортицю.
-
Запорізька Січ, її структура і значення.
Втікаючи від польських і литовських панів, королівських старост, багато козаків просувалися далі на південь до Дніпровських порогів -- на Дніпровський Низ. У нижній течії Дніпро тоді перегороджували дев'ять порогів -- ряди кам'яних скель заввишки 4-7 метрів. За останнім порогом Дніпро широко розливався, утворюючи численні притоки, луки та острови. Саме тут знаходили захист козаки, що й відбито у приказці "Січ -- мати, Великий луг -- батько, степ і воля -- козацька доля". На численних островах для захисту від татар козаки споруджували укріплення -- січі (зроблені зі зрубаних (січених) дерев). З невеликими військовими загонами козаки об'єднались у великий козацький союз з центром, який дістав назву Запорозька Січ. Завдяки природним умовам Запоріжжя було неприступним як для литовських і польських військ, так і для татарських й турецьких орд. У систему Запорозької Січі ввійшли всі невеликі містечка -- січі.
У переносному розумінні слово "січ" означало столицю запорозького козацтва, постійний центр керування військовими справами. Поряд зі словом "січ" вживалося слово "кіш". Його тлумачили як правління або місце тимчасового перебування козаків, військового табору. Слова "січ" і "кіш" у козаків були синонімами.
Запорозька Січ існувала понад 200 років. За цей час козаки змінили вісім січей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам'янську та Нову. Це відбувалося з різних причин (стратегічне положення, територія, якість води, зовнішні обставини тощо). Найвідомішою є Січ на острові Хортиця. Виникнення Хортицької Січі пов'язане з ім'ям українського князя, черкаського і канівського старости, одного з перших козацьких отаманів Дмитра Вишневецького, відомого в народних думах під ім'ям Байди. Він із загоном козаків між 1552 і 1556 р. побудував на Хортиці укріплений замок всупереч волі польського короля і Великого князя литовського Сигізмунда II Августа, який схилявся до угодовської політики стосовно Кримського ханства. Із цього укріплення козаки здійснювали походи проти татар і навіть нападали на турків. Коли Литва відмовилася підтримати хрестовий похід Д. Вишневецького проти мусульман, він поїхав до Москви, сподіваючись з її допомогою розгромити Кримське ханство. Проте похід Д. Вишневецького на Кафу завершився невдачею, бо російський цар Іван Грозний не надав допомоги, на яку той сподівався. Розчарований, Д. Вишне-вецький повернувся в Україну і організував похід до Молдавії, проте молдавани схопили його і передали туркам, які в 1563 р. стратили його в Константинополі.
Наприкінці 60-х років XVI ст. козаки перенесли Січ на острів Томаківка (тепер він затоплений водами Каховського водосховища), який розміщувався на відстані 60 км північніше Хортиці. Томаківська Січ існувала з 60-х до початку 90-х років XVI ст. За цей час запорозькі козаки здійснили чимало походів на татарські й турецькі фортеці Причорномор'я. Вони спускалися на човнах -- "чайках" -- Дніпром до моря і там розбивали турецькі кораблі. У 1577 р. запорозький гетьман Іван Підкова розгромив військо молдавського господаря Петра Мірчі, захопив його столицю Ясси і став господарем Молдови. Проте в 1578 р., зазнавши поразки від турків і відступивши в Галичину, Підкова був заарештований поляками і страчений у Львові. У наступні роки запорожці здійснювали походи у Крим, на Очаків, Акерман, Козлів (Євпаторію). Томаківська Січ стала базою першого великого селянсько-козацького повстання в 1591-1593 рр. на чолі з Криштофом Косинським -- гетьманом реєстрового козацтва.
Під час одного з козацьких походів татари в 1593 р. зруйнували Січ. Запорожці змушені були перенести її на острів в гирлі річки Базавлук (нині острів затоплений Каховським морем).
Базавлуцька Січ була добре укріплена. За часів її існування відбувалися великі козацькі повстання проти Речі Посполитої і морські походи козаків проти турецької імперії. Тоді ж військова організація Запорозької Січі досягла високого рівня розвитку.
Після поразки народних повстань у 1633 р. Січ було перенесено на Микитів Ріг -- мис на правому березі Дніпра (нині тут місто Нікополь). У 1647р., коли почалася визвольна війна проти Речі Посполитої, гетьманом Микитинської Січі був обраний Богдан Хмельницький.
У ХУІ-ХУПІ ст. Запорозька Січ відіграла велику роль в історії українського народу. Запоріжжя стало зародком нового українського (козацького) державництва. Запорозька Січ була своєрідною військово-адміністративною організацією. Військо Запорозьке мало два поділи -- військовий і територіальний. Військо завжди поділялося на 38 куренів (частин війська), а територія -- спочатку на п'ять, а потім на вісім паланок (з татарської -- "маленька фортеця").
Соціальний устрій Війська Запорозького був демократичний. Усі запорожці мали однакові права. Вони називали себе "товаришами", а своє військо -- "товариством", або "лицарством" Війська Запорозького. Жінок на Січ не допускали, там жили виключно чоловіки. Писаного кодексу законів не було, в основі життя козацької громади лежали звичаї, традиції.
Верховна влада належала військовій раді -- загальній раді запорожців. Рада збиралась у визначений час, а іноді -- на термінову вимогу козаків. На військових радах вирішувалися найважливіші питання життя Війська Запорозького, зокрема відбувалися вибори адміністративно-судового апарату.
На чолі Війська Запорозького стояла виборна військова старшина -- кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул і військовий писар, яких обирали на раді. Кошовому отаманові належала військова, адміністративна, судова і духовна влада, а у воєнний час він був головнокомандувачем і мав необмежену владу. На раді йому вручали булаву як символ влади. Влада кошового обмежувалася трьома умовами -- звітом, часом і радою. Щороку 1 січня кошовий під час виборів військової старшини мав звітувати про свої дії щодо війська. Якщо він скоював якісь злочини, його могли навіть стратити. Кошового отамана обирали лише на рік. Виняток робили для дуже популярних отаманів. Наприклад, Іван Сірко був кошовим отаманом 15 років, а Петро Калнишевський -- 10. Проте їх обирали щороку. Без скликання загальної ради всього Війська Запорозького кошовий отаман не міг ухвалювати важливих рішень. Жив він завжди в тому самому курені, що й до обрання кошовим, їв разом з козаками. Тільки наприкінці існування Січі військова старшина почала будувати власні будинки й окремо харчуватися.
Другим за значенням у Війську Запорозькому був військовий суддя. Писар завідував військовою канцелярією, осавул стежив за порядком і гідною поведінкою козаків у мирний час на Січі, а у воєнний -- у таборі.
Після запорозької військової старшини йшли курінні отамани. їх обирали на курінних радах. Вони виконували роль інтендантів, тобто зобов'язані були стежити за постачанням продуктів і дров у свій курінь, зберігати гроші та майно в курінній скарбниці.
За військовою старшиною йшли військові службовці. Так, військовий довбиш скликав козаків для воєнних походів, на ради, релігійні свята, виконував "поліційні" обов'язки. Військовий гарматник завідував всією запорозькою артилерією і боєприпасами. Військовий тлумач був перекладачем.
Для керування життям паланок обиралися паланкові начальники на чолі з полковником. Полковник був також начальником бойової частини війська -- полку -- у воєнному поході. Військо Запорозьке мало військові знаки (бунчук -- мідна або позолочена куля на дерев'яному держаку з прикріпленим кінським хвостом), корогви (прапори) і печатку-герб із зображенням козака з гвинтівкою на плечі, шаблею і списом поруч з ним. Січова корогва (прапор) була малинового кольору. З одного боку прапора був зображений Святий архангел Михаїл, з іншого -- білий хрест в оточенні небесних світил.
Основною військовою одиницею був полк, який поділявся на сотні. Козаки були як пішими, так і кінними. На озброєнні запорожці мали гармати, мушкети, пістолети, шаблі, списи, лук, стріли. Кількість війська не була постійною і коливалася від 6 до 15 тис. добре озброєних козаків. Січ мала свій флот, що складався з 80-150 човнів "чайок". На кожній "чайці" розміщувалось 20-30 веслярів, 50-70 бойових козаків, 4-6 гармат.
Запорожці активно захищали український народ від кримських татар і турків. Найбільші козацькі походи були здійснені на початку XVII ст. У 1606 р. козаки спустошили Варну -- турецький укріплений пункт на Чорному морі; у 1608 р. захопили Перекоп, у 1609 р. -- Кілію, Ізмаїл, Акерман. У 1615 р. козаки на 80 "чайках" на очах у турецького султана і його тридцятитисячної армії проникли у Константинопольську гавань і спалили її, а в 1620 р. вони повторили таку саму акцію. У 1616 р. вони захопили Кафу і звільнили тисячі полонених. У відповідь на це турецький султан Осман II зібрав 160-тисячне військо, разом з кримським ханом напав на Річ Посполиту і в 1620 р. розбив під Цецорою польські війська. У 1621 р. під час битви 35-ти-сячного польського війська з турками під Хотином 40 тисяч козаків на чолі з гетьманом Сагайдачним прийшли на допомогу і врятували польську армію від розгрому. Описуючи дії козаків, турецький історик Найма у XVII ст. зазначав: "Можна стверджувати напевне, що немає на світі людей, які б менше дбали про своє життя і менше боялися смерті, ніж ці... Знавці військової справи твердять, що ці сіромахи завдяки своїй хоробрості й спритності у морських боях не мають собі рівних в усьому світі".