ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 16.11.2021
Просмотров: 557
Скачиваний: 1
2. Визначення мети. На другому етапі визначають мету, яка реалізується через часткові цілі: кількісна та якісна оцінка стану інноваційної діяльності; виявлення можливих резервів кращого використання ресурсів підприємства; аналіз ефективності здійснення інноваційної діяльності; контроль і оцінка ходу її виконання; виявлення відхилень, їх причин, шляхів ліквідації помилок; оцінка раціональності варіантів управлінських рішень;підвищення ефективності процесу управління та ін.
3. Формулювання завдань та встановлення взаємозв’язків між ними. На третьому етапі слід виявити, обґрунтувати та впорядкувати повний склад завдань. Головним на цьому етапі є вивчення причинно-наслідкових зв’язків між завданнями, що дає змогу усунути дублювання інформації та встановити доцільну черговість їх вирішення. Для ефективного управління можливостями причинно-наслідкових зв'язків щодо розповсюдження
4. Обгрунтування показників. На четвертому етапі слід відібрати тільки ті показники, які точно фіксують сутність конкретного завдання. Підприємства здатні відслідковувати
сотні показників, причому раціональної кількості останніх не існує. Основою до визначення необхідної кількості показників є здатність логічно пов'язувати та повно відображати сутність завдань різних підрозділів і підприємства в цілому. Якщо не приділяти достатньої уваги обґрунтуванню відбору показників, можна створити систему, яка породжує невідповідні моделі роботи. Найважливішим на цьому етапі є опис показників, тобто складання інформаційного словника, який має забезпечити однакове розуміння особливостей кожного показника.
5. Джерела інформації. На п’ятому етапі вивчення інформаційних входів та виходів визначає інформаційну базу. Необхідна (вхідна) інформація визначається за методикою розрахунку окремого показника. Вихідні показники можуть бути використані для розрахунку інших показників або безпосередньо при прийнятті управлінського рішення.
Запропоновано використовувати такі джерела отримання інформації: звітність підприємства, в якій сконцентровано систему показників діяльності підприємства за конкретний звітний період. згідно з чинним законодавством України обов'язковими для підприємств є фінансова, податкова, статистична звітність; первинна документація та регістри бухгалтерського обліку й оподаткування, в яких міститься інформація про господарські операції, що відбулися на підприємстві за певний звітний період; дані спеціальних обстежень, що проводяться у випадках, коли необхідної інформації для розрахунку показника фахівці не можуть отримати з джерел першого та другого рівнів.
Використовуючи фінансову звітність підприємства, можна отримати інформацію про: наявність активів, зобов'язань і капіталу підприємства на певну дату; доходи, витрати, фінансові результати підприємства за звітний і попередній періоди; надходження та видатки грошових коштів в результаті операційної, фінансової та інвестиційної діяльності підприємства у звітному та попередньому періодах тощо.
Вітчизняна податкова звітність надає таку сукупність інформації: нараховану величину певних видів податків, внесків, зборів за конкретний податковий період; суми фактично сплачені або зараховані у зменшення до сплати певних видів податків, внесків, зборів протягом конкретного податкового періоду; суми певних видів податків, внесків, зборів, що підлягають до сплати (зобов'язання перед державним та місцевим бюджетами, фондами соціального захисту) або до повернення підприємству (компенсація з бюджетів та фондів) на певну дату.
Управлінська звітність законодавчо не регламентована. На жаль, не всі вітчизняні підприємства приділяють належне значення формуванню управлінської звітності, яка має цільову спрямованість: конкретне управлінське вирішення чи потреби конкретного менеджера.
У разі браку інформації за першими двома джерелами проводяться спеціальні обстеження, для виконання яких слід визначитися щодо: кола осіб, які будуть у них задіяні; терміну проведення; формату подачі результатів обстежень.
Для
розуміння і сприйняття інформації
різних джерел необхідно мати певний
рівень знань, навичок, досвіду, що
оцінюватиметься рівнем компетентності.
Тому доступність інформації колу осіб,
які мають контролювати або можуть
отримувати певну її сукупність, слід
обмежувати ступенем компетентності.
42. Які основні чинники впливають на конкурентоспроможність національної економіки?
Основними чинниками конкурентоспроможності національної економіки є:
- ефективна координація та співпраця між транснаціональними корпораціями та країнами, в яких здійснюється їхня діяльність. Внаслідок значного зростання цінової конкуренції в сучасному світі надпотужні корпорації вдаються до запровадження нової тактики розширення ринків збуту, включаючи й активну "гру" на державному рівні. Мета цієї "гри" - максимально можливе підпорядкування національних ресурсів країни інтересам корпорації;
- орієнтація державної політики на консолідацію суб'єктів економічних відносин в межах країни, а також стимулювання виходу корпорацій на світову арену, На корпоративному рівні підтримання конкурентоспроможності відзначається дедалі глибшим об'єднанням фінансового та виробничого капіталів, формуванням виробничо-збутових та виробничо інноваційних мереж;
– моніторинг та визначення урядом критичної межі, за якою збільшення прибутковості окремих суб'єктів всередині країни починає погіршувати умови роботи інших, внаслідок чого виникає загроза пригнічення розвитку перспективних напрямів. Ще Дж М. Кейнс відзначав, що умови процвітання окремого підприємства не ідентичні умовам процвітання економіки в цілому, внаслідок чого виникають суперечності, які слід вирівнювати за допомогою "реанімації порушених загальноекономічних пропорцій. Спрямування корпоративного розвитку у річище, сприятливе для розвитку суспільства, є одним з визначальних орієнтирів стратеги провідних країн світу на межі тисячоліть;
- відстеження з боку урядів та передбачення загроз, які виникають внаслідок підвищення відкритості економіко-правового середовища, з запровадженням важелів, які дозволяють нівелювати негативні для національної економіки наслідки Це посилює необхідність підвищення ефективності моніторингу можливих наслідків уніфікації законодавства або інших механізмів інтеграції та створення нових конкурентних переваг для національних виробників.
- посилення уваги до механізмів інноваційно-промислової політики, покликаних забезпеч вати конкурентоспроможність в стратегічній перспективі. Посилення спеціалізації країн у міжнародному поділі праці та їхнє прагнення розмістити на власній території переваги, які стануть визначальними у конкурентній боротьбі третього тисячоліття, вказують на відведення цим перевагам чільного місця в державній стратегії;
- поширення політики сприяння розвитку "людського капіталу". Політика доходів, зокрема, спрямовується на недопущення зниження рівня та якості життя населення. За допомогою "інвестицій в людину" держава зменшує витрати національних компаній на освіту та охорону здоров'я найманих робітників, а також розширює ємність внутрішнього ринку збуту.
43. Поясніть ринковий суб’єкт венчурне (ризикове) підприємства
Венчурні (англ. venture - ризикове підприємництво) фірми — переважно малі підприємства в прогресивних з технологічного погляду галузях економіки, що спеціалізуються у сферах наукових досліджень, розробок, створення і впровадження інновацій, пов'язаних з підвищеним ризиком.
Особливість таких фірм полягає в орієнтації на вирішення наукових проблем і конкретних виробничих завдань з чітко визначеним кінцевим результатом.
Венчурне підприємництво розвивається у різних формах, найпоширенішими з яких є: незалежний (чистий) венчур; впроваджувальні фірми, засновані на пайових засадах промисловими корпораціями; венчурні фірми, що фінансуються інвестиційними фондами; внутрішні венчурні відділи великих корпорацій.
1. Незалежні венчурні фірми. Організовуються як акціонерні товариства, рекламуючи у пресі свою ідею створення новації, акумулюючи під цю ідею кошти приватних та інституційних інвесторів.
2. Впроваджувальні фірми. Створюються однією або декількома корпораціями на пайових засадах. Отримали назву «зовнішнього венчуру». Вони можуть бути представлені у кількох модифікаціях, організаційно оформлених як науково- дослідні консорціуми (лат. consortium - співучасть, співтовариство):
- Консорціум, створений з метою проведення фундаментальних довгострокових досліджень. Він має свою науково-дослідну базу (лабораторії, дослідні виробництва, інформаційно-обчислювальні центри, інші елементи науково-дослідної інфраструктури). Його засновниками можуть бути великі військово-промислові концерни. Частково може субсидуватися державою.
- Консорціум, метою якого є активізація наукової діяльності науково- дослідних інститутів, університетів їхній виробничій базі з використанням наявного науково-виробничого потенціалу. Для розроблення і випробування ідей одержує від корпорацій донорське фінансування і міжгалузевий характер.
- Консорціум, створений корпораціями на пайових засадах з метою розроблення галузевих стандартів, технічних умов і контролю за їх застосуванням. Може створюватися під егідою великої холдингової компанії, має тимчасовий характер і часто розпадається внаслідок внутрішньогалузевої конкуренції. «Зовнішні венчури», як правило, невеликі, можуть бути організовані за ініціативою самих вчених і винахідників як дочірні компанії з власним науково-виробничим циклом освоєння нових видів продукції.
3. Венчурні фірми, що фінансуються інвестиційними фондами (компаніями, трастами). Можуть також використовувати кошти великих корпорацій, банків, пенсійних і благочинних фондів, страхових компаній, особисті заощадженняінвесторів, частково державні субсидії.
Попит на венчурний капітал цих фірм дуже великий і не задовольняється комерційними банками, які утримуються від надмірного ризику. Це зумовило виникнення спеціалізованих венчурних інвестиційних фондів і компаній, їх метою є акумулювання венчурного капіталу та венчурне фінансування і кредитування спеціалізованих ризикових фірм (венчурів).
4. Внутрішній венчур. Він передував розглянутим вище організаційним формам венчурного підприємництва.
Венчурна фірма будь-якого з перелічених вище типів створюється, як правило, невеликим колом однодумців - інженерів, винахідників, менеджерів з певним досвідом роботи в лабораторіях великих фірм. За формою відповідальності й організаційно-правового статусу венчурні фірми можуть бути акціонерними компаніями, господарськими товариствами і приватними підприємствами.
Для створення венчурної фірми необхідні: комерційна ідея (новий продукт, технологія або послуга); суспільна потреба в конкретному нововведенні; підприємець, який готовий на основі нововведення створити венчурну фірму; «ризиковий» капітал для фінансування діяльності венчурної фірми.