ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 18.03.2024
Просмотров: 68
Скачиваний: 0
Згідно зі ст. 113 Конституції України вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, а також одночасно є підконтрольним та підзвітним Верховній Раді України у межах, які визначаються Конституцією України.
До центральних органів виконавчої влади належать міністерства, комітети та відомства (Міністерство фінансів України, Державний комітет статистики України, Державна митна служба України тощо).
Місцевими органами виконавчої влади є обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, а також підпорядковані їм відповідні районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації.
Ст. 134 Конституції України визначає Автономну Республіку Крим (далі – АРК.) як невід’ємну складову України, яка діє згідно з визначеними повноваженнями і вирішує питання, віднесені до її відання. Органами виконавчої влади АРК є уряд автономії – Рада міністрів АРК, Севастопольська міська державна адміністрація, а також підпорядковані їм районні державні адміністрації.
Як вже згадувалося вище, як суб’єкти адміністративного права можуть виступати і об’єдання громадян. Право громадян на свободу об’єднання є невід’ємним правом людини, яке закріплене в Загальній декларації прав людини і гарантується відповідно Конституцією та законодавством України. На державу покладається обов’язок сприяти розвитку політичної та громадської активності, творчої ініціативи громадян і створювати рівні умови для діяльності їх об’єднань. Правовою основою для утворення і діяльності об’єднань громадян є ст. 36 Конституції України, Закони України ”Про об’єднання громадян”, ”Про політичні партії в Україні”, ”Про молодіжні та дитячі громадські організації”, ”Про організації роботодавців” та ряд інших.
4. Управління як об’єкт адміністративного права. Поняття, сфери, форми і методи державного управління
Адміністративне право об’єктивно взаємопов’язане з таким соціальним явищем, як управління. Сам термін (від лат. аdministratio — управління) став універсальним засобом для характеристики певного виду діяльності, спрямованої на досягнення відповідної суспільно значимої мети. У широкому аспекті під управлінням розуміється керівництво певними суспільними процесами.
Об’єктами управління можуть виспати: суспільна праця (процес виробництва); державні органи та об’єднання громадян; громадяни, в тому числі й іноземні та особи без громадянства; тварини і рослинні організми; технічні засоби (машини, агрегати). Умовно управління умовно можна поділити на таке, що здійснюється в технічній, біологічній та соціальній сферах суспільства.
Технічне управління направляє свою дію на управління механізмами, обладнанням з метою підвищення ефективності праці людини, забезпечення її потреб у виробництві. Біологічне управління спрямовується на тваринний і рослинний світ з метою підвищення їхньої продуктивності (прояв даного виду управління – біотехнологія, генна інженерія).
Соціальне управління є провідним видом управління. Його дія поширюється на соціальну сферу, де суб’єктом та об’єктом управління виступають як окрема людина, так і колективи людей. Від двох попередніх видів соціальне управління відрізняється вольовим впливом одних суб’єктів управлінських відносин на свідомість і волю інших. Особливим видом соціального управління в суспільстві виступає державне управління, характерною рисою якого є свідоме, цілеспрямоване здійснення впливу на всі сфери суспільства в інтересах людей. У широкому значенні – це діяльність усіх видів державних органів: законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових. Основними елементами структури державного управління виступають керівні й керовані системи, їх суб’єкти та об’єкти (виконавчі органи, їх апарат, сфери й галузі управління, підприємства, установи, організації тощо).
Державному управлінню притаманні наступні риси: 1) це діяльність щодо реалізації завдань і функцій держави; 2) управління здійснюється спеціально створеними для цього державними органами та їх посадовими особами, які діють за дорученням держави, від її імені та мають державно – владні повноваження; 3) форми й методи роботи управлінських органів регламентуються законодавством.
Отже державне управління – це урегульована законом виконавча діяльність органів державної влади по практичній реалізації функцій держави.
В залежності від специфіки керованих об’єктів та змісту управлінських відносин розрізняють наступні основні сфери державного управління: 1) управління економікою; 2) управління в соціально-гуманітарній сфері; 3) управління в сфері адміністративно-політичної діяльності.
Форма державного управління – це зовнішній вираз змісту конкретних однорідних дій, що безперервно виконуються органами державного управління, їх представниками чи посадовими особами з метою реалізації функцій державного управління.
Система форм державного управління включає: 1) видання правових актів управління (нормативних та індивідуальних); 2) здійснення організаційних дій; 3) проведення матеріально-технічних операцій; 4) здійснення юридично значимих дій.
Видання правових актів управління – найважливіша форма управлінської діяльності, оскільки вона є необхідною для забезпечення юридичних наслідків конкретних управлінських дій. Наприклад, функція добору кадрів реалізується через такі форму управлінської діяльності, як видання наказу (чи іншого юридичного акту) про призначення (обрання) на посаду, заміщення посади за конкурсом, укладання контракту тощо.
Організаційні дії – важлива частина безперервної роботи апарату органів управління, яка включає розробку, обговорення та узгодження проектів правових актів, опрацювання рекомендацій, надання практичної допомоги підлеглим органам. До організаційних дій слід віднести колективне обговорення найважливіших питань управлінської діяльності, проведення перевірок, ревізій, вивчення досвіду і впровадження кращих досягнень, науково-практичні конференції тощо.
Матеріально-технічні операції необхідні для обслуговування всіх стадій управлінського процесу. До них належать: складання інформаційних довідок, звітів; підготовка та узагальнення матеріалів для розробки проектів актів управління; обробка статистичної інформації; діловодство, доведення управлінських рішень до виконавців.
Юридично значимі дії знаходять вияв у правовому оформленні нотаріусами різноманітних угод, посвідченні документів, фактів провадження органами реєстрації актів громадянського стану, видачі громадянам відповідними підрозділами державних адміністрацій та іншими органами довідок, передбачених законодавством тощо.
Формою діяльності органів виконавчої влади є також виконання їх посадовими особами загальнообов’язкових правил паспортного, військового обліку, правил благоустрою, громадського порядку.
Метод державного управління – це спосіб реалізації завдань і функцій виконавчої влади органами державного управління (посадовими особами) через вплив їх на волю і свідомість підпорядкованих органів, а також громадян.
Метод переконання є провідним в управлінській діяльності. З його допомогою здійснюється вплив на свідомість людей, він формує у громадян правосвідомість, внутрішню готовність сприймати і виконувати загальнообов’язкові правила поведінки. Цей метод насамперед стимулює належну поведінку учасників управлінських відносин.
Метод примусу – це спосіб впливу на суб’єкти управління (громадян), нездатних керувати власною поведінкою відповідно до правил, встановлених державою. Заходи примусу застосовуються тоді, коли вичерпано засоби переконання до тих осіб, які не дотримуються чи порушують вимоги законів та інших нормативних актів, дисципліну.
Крім методів переконання та примусу, розрізняють адміністративний та економічний методи. Адміністративний метод полягає в тому, що органи управління безпосередньо встановлюють підпорядкованим суб’єктам (органам, колективам, громадянам) певну модель поведінки – вплив на суб’єктів, що управляються, здійснюється через запровадження для них правил поведінки, обов’язків і завдань, у разі порушення яких може бути вжито заходів адміністративного примусу. Економічний метод здійснює вплив на суб’єктів управління через застосування до них різноманітних форм економічного стимулювання, зокрема цінового й тарифного регулювання, прибутку, вартості, матеріальних санкцій, кредитів, субсидій, монетарної й цінової політики, преміювання тощо.
5. Державна служба в Україні. Державною службою в Україні визнається професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах та їх апараті і на яких покладено практичне виконання завдань та функцій держави. Така категорія осіб є державними службовцями, має відповідні службові повноваження та одержує заробітну плату з державних коштів.
Державна служба в Україні здійснюється на професійній основі, що обумовлюється необхідністю забезпечення безперервної та компетентної діяльності державних організацій. Інститут державної служби складають норми конституційного, трудового, цивільного, фінансового та інших галузей права, які регламентують зокрема правовий статус державних службовців, порядок та умови проходження державної служби, види заохочень і відповідальність службовців, підстави припинення державної служби та інші її аспекти. Адміністративно-правові норми, що регламентують різні аспекти державної служби є складовою частиною вказаного інституту, і в свою чергу утворюють самостійний інститут в межах адміністративного права.
Як ми вже зазначали вище, адміністративне право обслуговує насамперед сферу державного управління. Саме ця галузь права визначає адміністративно-правовий статус державних службовців системи державного управління відповідно до Закону України ”Про державну службу”.
Фундамент інституту державної служби утворюють її основні принципи, що закріплені в Конституції України та Законі України ”Про державну службу”. До них зокрема належать: служіння народові України; демократизм і законність; гуманізм і соціальна справедливість; пріоритет прав людини й громадянина; професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі; персональна відповідальність за виконання службових обов’язків і дисципліни; дотримання прав і законних інтересів органів місцевого й регіонального самоврядування; дотримання прав підприємств, установ та організацій, об’єднань громадян.
Право проходження державної служби надається громадянам України незалежно від походження, соціального й майнового стану, расової та національної належності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань і місця проживання. Для проходження служби вони мають одержати відповідну освіту і професійну підготовку та пройти в установленому порядку конкурсний відбір або іншу процедуру, передбачену чинними законодавчими й нормативними актами. Не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті недієздатні особи, а також особи, які мають судимість, несумісну із зайняттям посади.
Головним компонентом державної служби як юридичного інституту є посада.
Посада – це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень. Посадовими особами вважаються керівники і заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами чи іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій. Посада визначає коло службових обов’язків, права і межі відповідальності державного службовця, вимоги щодо його професійної підготовки. Крім того, вона відображає зміст роботи, яку виконує службовець, установлює його правовий статус.
Система посад будується за ієрархічним принципом. В основу такої побудови покладено сім категорій посад службовців. Основними критеріями класифікації посад державних службовців є організаційно-правовий рівень органу, який приймає їх на роботу, обсяг і характер компетенції на конкретній посаді, роль і місце посади у структурі державного органу.