Файл: Bilet_1_-28.docx

Термін "безвідходна технологія" був запропонований академіками М.М. Семеновим і І.В. Петрянова і в даний час поширений в усіх індустріально розвинутих країнах. Відповідно до Декларації про малоотходной і безвідходної технології ЄЕК ООН: "Безвідходна технологія є практичне застосування знань, методів і засобів з тим, щоб в рамках потреб людини забезпечити найбільш раціональне використання природних ресурсів та енергії і захистити навколишнє середовище". Маловідходна технологія як проміжний етап у створенні безвідходного виробництва забезпечує дотримання гранично допустимих концентрацій. При цьому рівні частина сировини і матеріалів переходить у категорію відходів і направляється на складування і тривале зберігання на полігонах або ж захороняется. Безвідходна технологія розуміється як принцип організації та експлуатації промислово-виробничих комплексів. творення промислових підприємств без викидів відходів передбачає систему технологічних процесів, що забезпечують комплексне використання сировини та енергії, при якому буде можливо раціонально витрачати природні ресурси та енергію і захистити навколишнє середовище від забруднення та деградації. В основу проектування виробничих підприємств такого типу закладена технологія комплексної обробки сировини, передбачає відділення та переробку всіх відходів в готову продукцію. Створення подібних маловідходних і безвідходних технологічних процесів і екологічних виробництв здійснюється за наступними напрямками:

1) комплексна переробка сировини;

2) розробка принципово нових технологій, технічних засобів і схем отримання відомих видів продукції;

3 ) проектування і впровадження безстічних і замкнутих систем водоспоживання;

4) рекуперація промислових відходів;

5) розробка і створення регіонально-промислових комплексів із замкнутою структурою динамічних потоків сировини та відходів.

Комплексна обробка сировини включає в себе два основні завдання: дбайливе витрачання багатств природи і зменшення викидів відходів у навколишнє середовище.

В даний час існує безліч способів вторинної переробки різних видів сміття. Найбільш поширені технології такі: макулатуру повторно подрібнюють в пульку, тобто паперову масу, з якої виготовляють різну паперову продукцію; скло роздрібнюють, розплавляють і ллють нову тару або використовують після дроблення в якості гравію чи піску при виготовленні бетону та асфальту; пластмасу переплавляють і виготовляють з неї штучну деревину, стійку до біодеградації і володіє хорошими якостями міцності для використання в будівництві.

2. Оптимізація структури агроекосистеми.

Організація ведення галузі рослинництва на сівозмінних принципах ґрунтується на одному з основних законів землеробства —законі плодозміни, суть якого зводиться до потреби періодичної зміни різних у біологічному відношенні культур і послідовного їх чергування в сівозміні. Необхідність впровадження сівозмін зумовлена комплексом чинників, які виявляються в процесі взаємодії рослин між собою та з ґрунтом. Їх поділяють на біологічні, хімічні і фізичні. Численними дослідженнями встановлено, що монокультура більшості сільськогосподарських рослин закономірно призводить до загального падіння їх продуктивності. Зміна місця посіву культур зменшує їх негативний вплив на родючість ґрунту та врожай внаслідок поліпшення фізико-хімічних властивостей ґрунту, водного й поживного режимів, мікробіологічної і ферментативної активності, зменшення шкідливості бур’янів, хвороб, шкідників.

Сівозміна — важливий біологічний та агроекологічний чинник рослинництва, зміст якого полягає в науково обґрунтованому щорічному або періодичному чергуванні культур (і пару) в часі на певній території по полях. Сівозміни є складовими елементами систем землеробства, які розвивались і змінювались із розвитком промисловості та сільського господарства, в них відбивався ступінь інтенсивності використання землі, набір культур і засоби підвищення родючості ґрунту.

На початку ХХ ст. замість парової, вигінної, травопільної та інших екстенсивних систем землеробства почали впроваджувати досконаліші — паро-зернову і плодозмінну. Відповідно до природно-екологічних умов територію України поділяють на Степ, Лісостеп, Полісся, передгірну і гірську зони, для яких наполегливою працею вчених і спеціалістів створено певні системи землеробства.

Системою сівозмін називають раціональне поєднання різних сівозмін у господарстві, спрямоване на продуктивне використання земель за найкращих економічних, екологічних та агротехнічних показників з урахуванням спеціалізації виробництва.

Тип сівозміни визначають залежно від сільськогосподарського виробництва, виходячи з місцевих ґрунтово-кліматичних умов.

3. Організаційно-технологічні заходи регулювання біотичних відносин в агроекосистемі.

Агроекосистемам властива розімкненість біотичного колообігу, визначена особливостями їх організації, структурою і функціями, роллю, яку вони виконують. Основне призначення агроекосистем – забезпечення населення продуктами харчування. Це завдання можна вирішити тільки докорінною перебудовою потоків речовин у сільськогосподарських екосистемах і довколишньому середовищі. Більша частина хімічних елементів, зв'язаних у фітомасі, у вигляді зерна, овочів, фруктів, корене- і бульбоплодів мігрує за межі сільськогосподарських екосистем здебільшого для забезпечення міського населення продуктами харчування, а промисловості – сировиною.

Хімічні елементи, вивезені з продуктами рослинництва і тваринництва за межі аграрних ландшафтів, виключаються з біологічного колообігу сільськогосподарських екосистем. Із харчовими відходами й екскрементами людей вони надходять у каналізаційні системи міст, інших населених пунктів, залучаються в геологічний колообіг.

Біологічний колообіг порушується також у результаті припливу в сільськогосподарські екосистеми мінеральних добрив, пестицидів та інших речовин. У них змінюється баланс хімічних речовин приплив – відплив. Це впливає на геохімічну ситуацію й аграрні ландшафти, стан флори і фауни, біологічну продуктивність і відтворю-вальну здатність культурних рослин, свійських тварин, якість продукції рослинництва і тваринництва.

Різкий перехід від «внутрішнього» до «зовнішнього» керування сільським господарством стався і в нашій країні в період перетворення одноосібних господарств на колективні. Сільським господарством почали керувати з центру – району, області, столиці. Механізм керування агроекосистемами з адекватного, екологічного перейшов у неекологічний. Сільськогосподарські екосистеми деградували і гинули. Тому необхідно розробити досконаліші, обґрунтовані методи керування ними, навчитися створювати агроекосистеми, які б функціонували за принципом природних екосистем.

Білет №23

1. Грунтозахисна контурно-меліоративна система землеробства. Основні ланки.

Контурно-меліоративна система землеробства на землях сільськогосподарського призначення забезпечувала у господарствах України, в яких її впроваджували у 1986–1990 роках, зменшення втрат ґрунту від ерозії до допустимих меж, підвищення його родючості, зростання врожайності сільськогосподарських культур та сталий екологобезпечний розвиток аграрних виробничих систем різної спеціалізації.

Ґрунтозахисна контурно-меліоративна система землеробства передбачає максимальне використання захисної ролі рослинності впродовж усього календарного року:

в сівозмінах залежно від природних факторів (рельєф місцевості, кількість і характер опадів, напрямок та швидкість вітрів), що зумовлюють розвиток ерозійних процесів, передбачається оптимізація насичення культурами з високою протиерозійною стійкістю, з вилученням на ерозійно небезпечних ділянках зі схилом понад 3⁰ розміщення просапних культур і парів;
на парових площах залежно від зональних природнокліматичних умов використовують сидеральні пари замість чорних;
на чорних парах застосовують розміщення буферних смуг із багаторічних трав і куліс із високостеблих культур, смугове розміщення парів і просапних культур з культурами високої захисної здатності;
на площах, відкритих після збирання врожаю до сівби й розвитку наступної культури, практикуються пожнивні, післяукісні та проміжні посіви куль

Контурно-смугова організація території. Найефективнішого захисту земель від водної та вітрової ерозій досягають при введенні й дотриманні контурно-смугової організації території землекористувань, усієї території України. Контурно-смугова організація території на землях сільськогосподарського призначення проектується і реалізується у межах землекористування з урахуванням організації території прилеглих землекористувань, які мають суміжні єдині водозбірні площі в басейні малих річок, балок і малих водозборів, та максимально враховує наявні існуючі рубежі (шляхи з твердим покриттям, залізниці, земляні вали різних типів тощо), що суттєво впливають на перерозподіл поверхневого стоку талих і зливових вод на водозбірних площах і не підлягають реконструкції. Основою контурно-смугової організації території є диференційоване розмежування земельних угідь згідно з її грунтово-ландшафтними умовами.

2. Техногенні та біологічні принципи інтенсифікації землеробства.

При техногенному підході до інтенсифікації землеробства довкілля, як правило, забруднюється токсичними речовинами, різко підвищується ерозія ґрунтів, значно зменшується видова різноманітність корисної флори та фауни, збільшується небезпека масового ураження агроценозів хворобами і шкідниками. Оскільки перевага надається вузькоспеціалізованим агроекосистемам, зменшується їхня здатність щодо підтримання екологічної рівноваги за рахунок механізмів саморегуляції. Внаслідок цього зростає екологічна й генетична ураженість посівів, потреба застосування все у більших масштабах засобів хімічного захисту рослин. Це неминуче підсилює процес руйнування механізмів самооновлення природних ландшафтів.

Для біологічного землеробства у такій інтерпретації повинні бути характерні: екологічність, – безпечний для довкілля та здоров’я людини вплив на ґрунт і сільськогосподарські культури; адаптивність – використання адаптивного потенціалу всіх біологічних компонентів агроекосистем з урахуванням рівня родючості ґрунтів і природно-кліматичних особливостей місцевості; наукоємність – застосування найновіших досягнень науки в області живлення рослин, управління родючістю ґрунтів, селекції та генної інженерії; біологічність – посилення ролі „біологічного” азоту, використання поряд з гноєм сидератів, побічної продукції, застосування мікробіологічних препаратів, що поліпшують азотне і фосфорне живлення рослин, перехід переважно нанехімічні методи боротьби з бур’янами, шкідниками, хворобами сільськогосподарських культур. Якщо виходити з цих позицій, то стає очевидним, що біологічне землеробство, з одного боку – могутній еколого-стабілізуючий фактор, а з іншого – необхідна умова стійкого функціонування агроекосистеми. У трактуванні українських вчених альтернативне, або біологічне, землеробство не передбачає повну відмову від застосуванняагрохімікатів, особливо в тих технологічних ланцюгах, де їм нема альтернативних (нехімічних) засобів.

3. Напрями мінімізації обробітку грунту.

У нашій країні визначилися такі основні напрямки мінімізації обробітку: зменшення кількості та глибини зяблевого, передпосівного і міжрядного обробітків ґрунту в сівозміні за використання гербіцидів для контролювання бур'янів; заміна глибоких обробітків поверхневими і мілкими, особливо під час підготовки ґрунту під озимі культури, з використанням широкозахватних плоскорізів, важких борін, лущильників, фрез, які забезпечують високоякісний обробіток за один прохід агрегату; поєднання декількох технологічних операцій і заходів в одному робочому процесі способом застосування комбінованих ґрунтообробних та посівних агрегатів; зменшення оброблюваної поверхні поля методом впровадження смугового (колійного) передпосівного обробітку під час вирощування просапних культур і використання гербіцидів.