Файл: idpzk.pdf

повідальність, яку на себе він брав. Зайняття родових посад у сімейно-клановій групі давало вождям у нових умовах не тільки престиж і авторитет, що було характерно для попереднього етапу общинного ладу, але й особливий, більш високий статус. При цьому виборні процедури, що відбивали давню демократичну традицію, ще зберігалися.

Обов’язки ватажків сімейно-родових общин ставали усе більш різноманітними. До них відносилися:

•організація суспільних робіт;

•перерозподіл земельних ділянок залежно від зміни чисельного складу групи;

•підтримка відносин із сусідніми сімейно-клановими колективами;

•перерозподіл додаткового продукту, що добувався або провадився не вождем особисто, як це було в стадії еквівалентного обміну, а зусиллями всієї групи (нова і найважливіша функція).

У результаті неолітичної революції й ускладнення соціальної і господарської структури відбулися глибокі зміни в здійсненні влади у середині сімейно-кланових груп. Влада вождя, як і раніше, зберігала додержавний характер, але здійснювані ним функції, особливо розподільна, наближали її до політичної, державної, оскільки вона набувала великої сили й обов’язковості для членів сімейно-родової общини. Влада ставала більшою мірою владою становища, найвищого управлінського статусу і не пов’язувалася, як це було колись, з особистими якостями вождя. Саме тому не просто авторитет, а його владні функції починають набувати найвищої цінності в очах членів групи, які все частіше вступали у гостре суперництво за лідерство. Амбіційні прагнення до влади підкріплювалися бажанням нав’язувати свою волю колективу, одержувати від влади цілком визначені майнові й особисті привілеї.

1.2. Протодержава

Одним із найважливіших наслідків неолітичної революції, що мали пряме відношення до генези держави, був розвиток міжродових зв’язків і формування надобщинних структур. Їх виникнення й подальша еволюція проходили значною мірою спонтанно й одержували під впливом конкретно-історичних фактів різноманітні форми. Деякі з них були типовими для одних народів, але не отримали розвитку в інших. Особливо помітну роль у процесі становлення державності зіграла одна з форм міжобщинних зв’язків і організаційних структур — племінний лад.

Природним результатом еволюції общинного ладу (особливо за часів пізньородової общини) було виникнення великої кількості нових сімейно-кланових общин, що призвело до появи більш значних соціальних утворень — братерств (фратрій) і племен, а іноді і до союзу племен.

Плем’я, як правило, мало свою територію, назву, мову (або діалект), свої релігійні і побутові обряди. Поступово складалися й органи племінного самоврядування, насамперед, племінна рада, у котру звичайно входили вожді (старійшини) усіх родів, що складали плем’я. Члени племінних рад, а також вождь племені, обиралися одноплемінниками і могли бути ними ж й усунуті. Будь-який з них мав можливість на засіданні ради висловлювати свою думку з приводу рішень або дій вождя.

Діяльність племінних органів сприяла:

•організації колективних робіт;

•розширенню зв’язків між сімейно-клановими групами (зокрема, міжобщинному обміну продуктами);

•врегулюванню міжкланових конфліктів, а також відносин з іншими племенами. Спочатку ці органи вирішували лише ті питання, що виходили за межі інтересів

окремих сімейно-кланових груп. Але поступово, у міру розвитку виробляючої економіки, ускладнення внутрішньоплемінної організації центр ваги в родоплемінному самоврядуванні змістився на племінний рівень, що неминуче підривало значимість і усталеність общинної демократії.

29

Важливим етапом у передісторії держави і права стало, поряд з утворенням складних надобщинних структур, формування принципово нових основ управління суспільством, яке за своєю суттю ставало вже переддержавним. Новий тип управлінської діяльності визначався потребами громадського життя, ускладненням господарської діяльності і всієї системи соціокультурних зв’язків людей.

Поряд з іншими видами суспільного поділу праці (відділення скотарства від землеробства тощо) відбувалося виокремлення управлінської діяльності, що поступово перетворювалася у професійну. Поділ людей на дві нерівні за чисельністю групи (керуючих і керованих) почав набувати більш суспільного значення, що стало останньою сходинкою у процесі утворення держави.

Керівні посади давали їх володарям великі матеріальні вигоди, дозволяли їм нав’язувати свою волю колективу. Управлінська верхівка, що формувалася, не бажала втрачати владу і привілеї, прагнула закріпити її за своїми сім’ями і кланами. Організаційна діяльність набувала політичного характеру, а адміністративно-общинна знать перетворювалася у державну. Нерідко общинна верхівка, використовуючи свій традиційний авторитет і систему релігійно-міфологічних обґрунтувань, консолідувалася у замкнену, закриту для більшості одноплемінників групу станового або кастового характеру. Так виникла протодержава.

У процесі формування протодержави змінювалося і становище вождя, який усе більше спирався на адміністративну ієрархію, посилюючи тим самим свою владу. Таким чином, протодержава виникла не як зовнішня відносно родоплемінної системи сила, а як логічне і природне продовження общинних структур. Вона скріплювалася загальними інтересами і потребами сімейно-кланових груп, але відрізнялася від попередніх систем соціального управління створенням складної адміністративної ієрархії. Верхівкою цієї ієрархії став вождь, влада якого набула авторитарного і сакрального (релігійного) характеру.

Протодержава об’єднувала декілька поселень (груп поселень) навколо одного значного центру — як правило, це був культовий храмовий центр, що мав релігійне значення для всієї нової спільноти. Значний за розмірами, він об’єднував кілька тисяч осіб, служив осередком багатства спільноти, придушував, підкоряв собі периферійні поселення, встановлював васальні стосунки із сусідами під час активної військовозавойовницької політики.

Глава центрального поселення очолював округ, що склався по периферії. Він носив особливий ранг-титул. Головне його право — мобілізація членів общин на спільні роботи, господарська користь від яких визначалася ним і які були основою для появи надлишкового продукту, що перерозподілявся потім між членами общин. На Сході особливу неминучість таких робіт визначала необхідність іригації.

Такий рівень політичної ієрархії складали глави підпорядкованих общин. При них постійно існували військові ради. Особливий прошарок еліти складали особи, пов’язані з релігійно-культовими церемоніями й обрядами, хоча глави культів, як правило, ті ж вожді і правителі.

Така організаційно-політична структура оформлялася остільки, оскільки в ній посилювалася централізація, а автономія окремих общин ставала слабшою. Саме від сили центру починало все більше залежати виживання всієї спільноти. Це призвело до зміцнення політичної єдиноначальності як єдиного в тих ранніх історичних умовах засобу затвердити сильну організацію. Одноособова влада легше набувала релігійносвященного характеру — так відкривався і шлях до правового обґрунтування цієї влади.

Процес управління відтворювала і зміцнювана соціальна нерівність, яка по-своєму впливала на еволюцію влади. Його економічну основу складав загальний контроль над ресурсами. Перерозподіл їх правителями перетворювався в регулярні роздачі вроздріб і зворотнє отримання їх у вигляді данини як державної повинності. Матеріальні вигоди з цієї данини отримував уже не весь народ, а ті прошарки, які були більш причетні до політичної верхівки, ті, хто починав розглядати колективний продукт як частину того, що

30

дістанеться йому, як його власність. Це вже класи, що різнилися залежно від розмірів привласнення суспільного продукту і причетності до управління. Розрив у соціальному статусі став політичним: протодержава еволюціонувала у ранню державу.

1.3. Рання держава

Рання держава уже більш чисельна спільність: до декількох десятків або сотень тисяч жителів, які давали потрібний кількісний рівень праці і продуктів, відчужуваних на користь держави. На цьому етапі населення могло бути різнорідним етнічно, особливо якщо мало місце завоювання; етнічні розходження могли і доповнювали соціальнополітичну ієрархію.

Адміністрація держави мала, як мінімум, три рівні — кожний із своїми задачами і функціями:

1) Центральна адміністрація (як правило, адміністрація домінуючого округу) була цілком самостійним утворенням, що відокремилось від родів, общин, кланів і займалось виключно загальнодержавною діяльністю.

2) Адміністрація областей успадкувала організацію і завдання старих протодержав; як правило, вона навіть знаходилася в клановій спадкоємності до них.

3) Общинна адміністрація — найбільш традиційна і найдавніша за походженням, у цей час вона ще нероздільна з традиційно общинним самоврядуванням (виборністю, колективними органами), але повноваження її стали більш елементарними: головне — виконати рішення вищого рівня.

Розподіл за рівнями закріплював, як правило, утворення професійних класів-станів: жерців, воїнів, переписувачів, ремісників, складальників податків тощо.

Розвиток ранньої держави проходив в умовах зміцнення міського життя. Міське життя закріплювало класове відокремлення, престижне споживання еволюціонувало в інший спосіб життя — починалося розшарування на культуру верхів і низів. Релігійна ідеологія закріплювала культурне протиставлення іншим народам: наші боги — найбільші у світі, їх представники на землі — священні і недоторкані, народ наш обраний. Ця ідеологія, яка використовувалася пануючим прошарком у власних інтересах, ставала політичною ідеєю влади.

Товарний обмін підштовхував появу приватної власності, у відокремленні якої були найбільш зацікавлені сформовані пануючі прошарки. Водночас оформлювалися примусово-каральна функція держави, поліцейська діяльність. І поруч із цим розвивалася сфера права, яка охороняла ці відносини.

З оформленням всіх суттєвих елементів державності і правової системи починалася їх видозміна. Вона в різних народів і на різноманітних континентах відбувалася в різний час і розтяглася на століття і навіть на тисячоліття.

§2. Виникнення давньосхідної держави

Найбільш ранні державні форми стали виникати на Сході, переважно в південній частині Азії і частково в Північній Африці. В передній Азії, у долині рік Тигру і Євфрату, знаходилися Вавилон і Ассирія (раніше Шумер і Аккад), тут же по сусідству були розташовані Хетська держава, Фінікія, єврейські царства, Урарту й інші найдавніші держави; в Африці, в долині Нілу, знаходився древній Єгипет. У процесі утворення вони пройшли загальний для країн цього регіону шлях плавного переростання первісного родоплемінного суспільства в державу. Отут проявилися як описані вище загальні закономірності державотворчих процесів, так і окремі, специфічні для цих країн особливості.

31

Процес виникнення державності розглядається звичайно на прикладі таких країн як Єгипет, Вавилон, Індія, Китай, держави давніх євреїв. Ми також будемо дотримуватися цієї схеми, оскільки для цього є ряд вагомих підстав:

•по-перше, у цих країнах найбільш яскраво проявилися загальні закономірності переходу від первісного ладу до державного;

•по-друге, перераховані держави і створена їхніми народами культура, у тому числі

іправова, зробили помітний вплив на подальший розвиток цивілізацій;

•по-третє, їхнє минуле досліджено краще, ніж інших країн Стародавнього Сходу, краща їх джерельна і літературна бази.

2.1. Стародавній Єгипет

Держава Стародавній Єгипет склалася в північно-східній частині Африки, у долині, розташованій по нижній течії Нілу. Все сільськогосподарське виробництво Єгипту було пов’язане з його щорічними розливами, із дуже раннім будівництвом тут іригаційних споруджень, на котрих і почала вперше використовуватися праця рабів-військово- полонених. Природні межі Єгипту служили захистом країни від набігів ззовні, створенню етнічно однорідного населення — давніх єгиптян.

Поливне землеробство, що розвивалося досить інтенсивно, сприяло соціальному розшаруванню, виділенню управлінської верхівки на чолі із первосвящениками — жерцями вже в першій половині IV тис. до н. е. В другій половині цього тисячоліття з’являлися перші державні утворення — номи, що виникли внаслідок об’єднання навколо храмів сільських общин для спільного ведення іригаційних робіт.

Територіальне розміщення древніх номів, розташованих уздовж єдиної водної магістралі, дуже рано призвело до їх об’єднання під владою сильнішого ному, до появи у Верхньому (Південному) Єгипті єдиних царів з ознаками деспотичної влади над іншими номами. Царі Верхнього Єгипту до кінця IV тис. до н. е. завоювали весь Єгипет [цар Менес (Мернер) — 3200 р. до н. е.]. Характер господарства, пов’язаний із постійною залежністю населення від періодичних розливів Нілу, і необхідність управління з центру працею багатьох людей щодо подолання їх наслідків обумовили і ранню централізацію староєгипетської держави.

Історія Стародавнього Єгипту поділяється на окремі періоди:

1)період Раннього царства (3100—2800 рр. до н. е.), або період царювання перших трьох династій єгипетських фараонів;

2)період Древнього, або Старого царства (біля 2800—2250 рр. до н. е.), у який включається час царювання III—IV династій;

3)період Середнього царства (біля 2250—1700 рр. до н. е.) — час царювання XI— XII династій;

4)період Нового царства (біля 1575—1087 рр. до н. е.) — час царювання XVIII— XX династій єгипетських фараонів.

Періоди між Древнім, Середнім і Новим царствами були часом господарського і політичного спаду Єгипту. Єгипет Нового царства — перша в історії світова імперія, величезна різноплемінна держава, створена шляхом завоювань сусідніх народів. До її складу увійшли Нубія, Лівія, Палестина, Сирія й інші, багаті природними ресурсами, області. Наприкінці Нового царства Єгипет почав занепадати, став здобиччю завойовників, спочатку персів, потім римлян, що включили його до складу Римської імперії в 30 р. до нашої ери.

2.2. Стародавній Вавилон

Вавилонська держава розташовувалася в Азіатському Міжріччі (між ріками Тигром і Євфратом). Перші держави на цій території виникли на початку III тис. до н. е. Це були невеличкі міста-держави, у суспільному і державному ладі яких тривалий час збе-

32