ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 19.04.2019
Просмотров: 569
Скачиваний: 1
Основні педагогічні вимоги до розповіді: пізнавальна та виховна спрямованість; достовірність та наукова обгрунтованість фактів; достатня кількість яскравих прикладів, які доводять викладені положення; чітка логіка і достовірність викладу; образність й емоційна забарвленість; наявність елементів особистої оцінки і ставлення педагога до змісту матеріалу, який вивчається; висока культура мовлення педагога (чіткість, доступність, правильність, особистісна забарвленість).
Пояснення.
Пояснення виконує свою навчально-виховну функцію тільки тоді, коли педагог постійно пам'ятає про такі його елементи: пізнавальний, рефлексивний, емоційний і нормативний. Певна модуляція голосу, правильне мовлення і слушно вибрані слова, які відповідають рівневі розвитку учнів, відіграють суттєву роль у поясненні. Воно має впливати на емоційно-почуттєву сферу особистості учня, і тому вчителі повинні емоційно забарвлювати зміст матеріалу, що вивчається.
Лекція.
Її типові ознаки – системність, логічна послідовність, строга структурність, наукова обгрунтованість, які полегшують її сприйняття і розуміння; тривалість (як правило, дві навчальні години); запис плану і рекомендованої літератури; введення і характеристика певних загальних і наукових аспектів; розкриття й деталізація навчальної проблеми; завершальні висновки педагога; відповіді на запитання учнів.
За відповідної підготовленості учнів можна застосовувати:
• курсові та монографічні лекції;
• лекції-дискусії;
• лекції-консультації;
• програмовані лекції;
• лекції з використанням техніки зворотного зв'язку.
ефективність лекції залежить від таких факторів:
– старанної підготовки основних положень лекції та їх наукової й методичної обгрунтованості;
– доречного забезпечення лекції наочними та іншими засобами;
– відповідного оформлення та технічного забезпечення місця проведення лекції;
– вдалого, невимушеного початку лекції;
– постійного підтримування двостороннього інтелектуально-емоційного контакту з учнями, заохочення до діалогу, доведення змісту лекції не за допомогою гасел та загальних слів, а науковою аргументацією;
Бесіда.
Основні різновиди навчальної бесіди:
Вступна (як правило, проводиться перед початком навчальної роботи з метою з'ясувати розуміння учнями запланованих навчальних заходів і перевірити їхню готовність до певних навчально-пізнавальних дій);
Бесіда-повідомлення (базується на спостереженнях, певних документах тощо);
Бесіда-повторення (проводиться для закріплення навчального матеріалу);
Контрольна (використовується для перевірки засвоєних знань);
Репродуктивна (використовується для відтворення матеріалу, який було засвоєно раніше);
Катехізисна (спрямована на відтворення відповідей, які вимагають тренування пам'яті);
Евристична (педагог за допомогою вміло поставлених запитань скеровує учнів на формування нових знань, висновків, правил, законів, логічних обгрунтувань на основі наявних знань і досвіду).
Метод бесіди використовується, коли проблеми, які слід обговорити, є надмірно складними й учні не в змозі їх зрозуміти самостійно та під час проведення занять іншими методами. Бесіду можна застосовувати як окремий прийом навчання під час лекції для більш дохідливого пояснення або після лекції для поглиблення знань, які вимагають додаткової самостійної роботи, а також з метою обговорення і контролю рівня опанування матеріалу.
Дискусія.
Ефективну дискусію характеризує розмаїття думок, бажання відшукати найбільш прийнятний варіант розв'язання дидактичної проблеми й активна участь у ній співрозмовників. Порівняно з лекцією та бесідою вона створює сприятливіші умови для активізації учнів і впливу на їхню психіку, зокрема на творчу уяву. Дискусія вимагає від учнів не простої відповіді на запитання, а навпаки – обгрунтованого, емоційно забарвленого та змістовного варіанта розв'язання дидактичної проблеми, ясного і чіткого висловлювання своїх думок.
Різні види навчальної дискусії можна застосовувати під час дидактичної роботи з різними категоріями учнів.
Спостережна дискусія (участь у ній бере визначена частина учнів, а інші – тільки спостерігачі);
Багаторазова дискусія (учні спочатку вивчають і розглядають проблему в малих групах, а потім дискутують всім класом);
Лімітовану дискусію (в групах із 5-7 осіб протягом 5-10 хвилин обговорюються певні дидактичні проблеми);
Конференційну дискусію (вимагає всебічної підготовленості кожного учасника і тому відбувається, як правило, тільки в навчальних колективах з відповідною розумовою підготовкою, наприклад в інститутах, де навчальні проблеми обговорюються в секціях, а тільки потім на пленарному засіданні).
Деякі види дискусії стали самостійними методами навчання. Це, наприклад, круглий стіл, «мозкова атака» тощо.
Навчальні дискусії можуть викликати інтерес до предмета тільки за умови вмілої їх організації. Попередня підготовка педагога полягає у визначенні дидактичної проблеми (а звідси й теми дискусії), її поділу на питання для обговорення. Підготовка учнів включає ознайомлення з різноманітною літературою на тему дискусії.
Методика проведення дискусії складається з трьох етапів: на першому – відбувається зацікавлення учнів проблемою дискусії, на другому – дискусія власне дидактичних проблем, на третьому – підсумовування і формулювання висновків.
10. Наочні методи музичного навчання
Загальні методи музичного навчання можна віднести до бінарної групи методів навчання, де суто метод, тобто взаємодія, поєднується з формою або видом діяльності. Таким чином в основі загальних методів лежить поєднання словесних, наочних і практичних видів та форм організації діяльності, з конкретними взаємодіями викладачів та учнів спрямованих на передачу та засвоєння конкретних музичних знань, умінь та навичок.
Загальні методи музичного навчання поділяються на:
1) Метод навчання теорії та історії музики;
2) Методи навчання гри на інструменті, співу та диригуванню;
3) Методи навчання та розвитку музичних якостей.
ІІ) Методи навчання теорії та історії музики.
Навчання музичної грамоти та теорії музики відрізняється від будь-якого іншого навчання тим, що його предметом є музика – як вид мистецтва, а не наукова теорія, якою можна оволодіти тільки завдяки розумовим якостям. Навчання потребує не тільки розумових якостей: пам’ять, мислення, увага і т.д., а й музичних здібностей, розуміння і здатності сприймання музичного явища не тільки зоровими і слуховими органами відчуття.
Методи навчання теорії музики можна поділити на такі групи:
1) Словесно-інформаційні методи – дії, пов’язані з словесною діяльністю, під час якої передається інформація та засвоюється зміст тем: лекція, розповіді, бесіди, темою яких є історія та теорія музичного мистецтва;
2) Словесно-наочні методи – передбачають дії, під час яких словесні пояснення доповнюються елементами ілюстрації, демонстрації та використанням схем, таблиць, аудіо та відео, використанням викладачем фрагментів музичного матеріалу тощо.
3) Словесно-практичні методи – характеризуються діями, що передбачають практичну діяльність учнів під час навчання виконання письмових вправ, написання диктантів, рішення задач, практичне програвання музичних побудов, тем, фрагментів, які складають зміст матеріалу, що вивчається, а також самостійна робота з книгою.
ІІІ)Методи навчання гри на музичному інструменті, співу та диригування.
В основі цих методів лежить практична виконавська діяльність:
1) Наочно-інформаційні методи – включають в себе дії, що сприяють усвідомленню учнями загального змісту і сутності музичного твору та особливостей його виконання: демонстративне виконання викладачем фрагментів або цілого музичного твору. Усний музичний теоретичний аналіз тем (поділ на частини), вияв складностей теоретичного характеру, особливостей фактури, аплікатури, теситури та схеми диригентського жесту.
2) Практично-пошукові методи навчання – передбачають дії, що пов’язані з практичним відпрацюванням та засвоєнням технічних та художніх навичок під час виконання музичного твору: читка з листа нового твору, багаторазове програвання, приспівування окремих місць, метроритмічне відпрацювання, домашня та самостійна робота.
3) Практично-еврістичні методи – передбачають дії, кінцевим результатом яких повинні бути певні творчі відкриття, особливо це характерне на завершальних стадіях роботи над музичним твором, коли при кожному практичному виконанні є поява створення неповторних образів індивідуального характеру, застосування незвичайних технічних прийомів виконання, індивідуальна інтерпретація музичного твору, виконання його окремих фрагментів, випробування нетрадиційних прийомів виконання.
4) Комплексні методи – характеризуються застосуванням словесних, наочних і практичних дій одночасно: показ (демонстрація), розповідь (пояснення), тренування (практичне відпрацювання).
IV)Методи навчання та розвитку музичних якостей.
Щоб задатки перетворилися на здібності, а здібності в якості, треба постійно їх розвивати. У практиці музичного навчання їх умовно можна поділити на 2 групи:
1) Методи розвитку музичних здібностей – це взаємодії, метою яких є розвиток навичок аналітичного сприйняття навчального матеріалу. Ці навички складають основу музичних якостей. Сюди включають:
а) навички звуковисотного аналітичного сприйняття (музичний слух).
б) навички метроритмічного , аналітичного сприйняття (відчуття темпу і ритму)
в) навички тембро-динамічного сприйняття (відчуття тембру і динаміки)
г) для розвитку навичок слуху, ритму, динаміки, тембру використовуються практично-аналітичні методи, що ґрунтуються на прийомах аналізу і порівняння: розбір та побудова акордів, їхнє прослуховування та аналітичне порівняння, підбирання на слух музичних фрагментів, імпровізування на музичному інструменті, письмові та усні музичні слухові вікторини, диктанти тощо.
2) Методи навчання довільного музичного відтворення – дії, пов’язані з прищепленням навичок довільного практичного музичного виконання, яке не потребує ретельного аналітичного осмислення музичного матеріалу: розігрування, виконання гам, вправ, вокалізів, вивчення напам’ять вправ з сольфеджіо, сольфеджування з аркуша, підспівування, підігрування, колективне музикування на слух, підстукування тощо.
Наочний матеріал є незамінним засобом збагачення учнів новими уявленнями і вдосконалення вже наявних в них уявлень. Засоби наочності, які використовуються з цією метою, повинні відображати дійсність як можна повніше, у всьому багатстві її проявів. Особливо виразно повинні бути показані ті елементи об’єкта, які є для нього суттєвими і на які необхідно звернути увагу учнів.
К. Ушинський запропонував декілька способів та прийомів роботи з наочними посібниками для активізації розумової діяльності учнів та формування у них чуттєвого образу. Саме чуттєвий образ предмету навчання, сформований на основі наочного посібника є, на думку педагога, найголовнішим в навчанні, а не сам наочний посібник. Вчений розумів, що наочне навчання сприяє правильному переходу думки учня від конкретного об’єкту до абстрактного. Наочність, на думку К.Ушинського, збагачує коло уявлень учня про реальний світ, робить навчання більш доступним, конкретним та цікавим, розвиває спостережливість та мислення.
Проблемі використання принципу наочності приділяли значну увагу педагоги: В. Болтянський, А. Брушлинський, Я. Коменський, А. Леонтьев, Г. Песталоцці, Ж. Руссо, К. Ушинський, Л. Фрідман, І. Осмоловська та ін. В їх працях розглядалась роль та значення наочності в утворенні, формуванні понять та продуктивній навчальній діяльності учнів.
11.Практичні методи музичного навчання.
12. Класифікація методів музичного навчання і виховання.
13. Основні принципи навчання музики у школі (Б. Асаф’єв, Н. Гродзенська, С. Шацький, В. Шацька, О. Апраксіна, Д. Кабалевський)
Засновник радянської музичної педагогіки Б.Асаф’єв основними принципами навчання музики в школі вважав: 1) контраст у музиці та музичному вихованні; 2) художність (збагачення музичної свідомості); 3) імпровізацію.
Пізніше Н.Гродзенська акцентувала увагу на розвитку музичного сприйняття учнів, в основі якого є єдність виконавської та музично-пізнавальної діяльності, взаємозв’язок різних форм роботи, розвиток музичних асоціацій. Однією з перших у вітчизняній музичній педагогіці вона висунула тезу про комплексність масової музичної освіти. За С.Шацьким у центрі музичної освіти мають бути такі положення: 1) ключовими позиціями виховного процесу є фізична праця, розумова діяльність, мистецтво та гра; 2) виховання дітей має відбуватися у соціальному середовищі (“відкрита” школа); 3) в основі керівництва школою має бути принцип демократизму (співробітництво учителів і вихованців; самоврядування школярів; педагогічний колектив – організація колег-однодумців); 4) учитель має бути не тільки організатором шкільного процесу, а й організатором життя дитини; 5) ядром, що організує шкільне життя, є естетичне виховання, яке охоплює світ прекрасного (музику, живопис, театр, “ужиткове” мистецтво тощо) і в поєднанні з трудовим вихованням є каталізатором творчих потенцій особистості та колективу.
В. Шацька проголосила такі тези про основи музичного виховання дітей у загальноосвітній школі: ознайомлення учнів з кращими зразками музичної творчості - основа ідейного та морального виховання, формування музичного смаку; емоційний відгук на музику формується разом із розвитком спеціальних музичних здібностей; першою умовою розвитку цих здібностей є правильний відбір музичних творів (за змістом, художніми якостями, доступністю).
Розвиток дидактичних принципів у музичній педагогіці продовжила та поглибила О.Апраксіна. Провідною педагогічною концепцією О.Апраксіної є комплексний підхід до навчання та розвитку, коли без оволодіння навичками музикування неможливе повноцінне засвоєння естетичних критеріїв музики.
Значну роботу щодо створення першої уніфікованої програми з музики здійснив Д.Кабалевський. Він вважав, що без перегляду основних принципів викладання музики, без значного розширення змісту та завдань уроків школа не може виконувати тих вимог, які висуває до неї життя.
В основу музичного виховання Д.Кабалевський ставив такі принципи та положення:
-
“три кити” – пісня, танок, марш – це три основні сфери музики;
-
“опора на “трьох китів” встановлює природний зв’язок шкільних занять музикою з повсякденним життям”;
-
“усі побічні, вторинні теми підкоряються основним темам та вивчаються у зв’язку з ними” ( тобто тематичне планування);
-
“слід не навчати школярів музичної грамоти, а формувати музичну грамотність дітей як здатність сприймати музику, як живе образне мистецтво”;
-
розвивати в учнів “вміння чути музику та розмірковувати про неї”.