ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 16.07.2019
Просмотров: 862
Скачиваний: 1
НЮХОВИЙ АНАЛІЗАТОР
Нюхові рецептори – це біполярні нейрони з видовженими клітинними тілами, оточені опорними клітинами. Верхня частина їх виходить на поверхню слизової і закінчується війками діаметром близько 0,1 мкм (рис. 3). Аксони рецепторних клітин збираються в пучки, проходять ґратчасту кістку і вступають у контакт з нейронами нюхових цибулин.
Останні являють собою вип’ячування передньої частини головного мозку, яке складається з кількох шарів нервових клітин. Нервові волокна цих цибулин, утворюючи нюховий тракт, направляються до ядер амонового рогу і до кори великих півкуль.
В епітелії нюхової ділянки, як і на всій слизовій оболонці носа, знаходяться закінчення трійчастого нерва, які сберуть тактильну, больову та температурну чутливість. Поверхня слизової носа постійно зволожується секретом боуменових залоз.
Фізіологія нюху. Відчуття запаху виникає в результаті зіткнення молекул летких речовин з нюховими клітинами.
Згідно з хімічною теорією запах являє собою певну концентрацію молекул пахучих речовин. Припускається, що на поверхні нюхових рецепторів є клітини з різними лунками. Для первинних семи запахів орієнтовно були розраховані розміри і форми лунок. Відчуття запаху виникає за умови збігу форми молекули з формою лунки, причому різні лунки визначають і різні запахи. Речовини, молекули яких відповідають кільком видам лунок, мають складний запах. Незважаючи на свою популярність, хімічна теорія не може пояснити випадків надзвичайно сильно розвиненого нюху (наприклад, самець метелика сатурнії може виявити самку на відстані 11 км).
Фізична теорія виникнення запахів пов’язана з електромагнітними хвилями. Молекули пахучої речовини, зіткнувшись у повітрі з молекулами азоту і кисню, випромінюють хвилі завдовжки від 1 до 100 мкм, які, мабуть, і впливають на периферичну частину нюхового аналізатора тварини.
Слід вважати, що обидві теорії доповнюють одна одну.
ЗОРОВИЙ АНАЛІЗАТОР
Будова ока. Око або очне яблуко складається з білкової, судинної та сітчастої оболонок (рис. 4). Передня частина білкової оболонки прозора. Вона називається рогівкою.
Під білковою оболонкою лежить судинна, яка спереду переходить у райдужну (пігментну), і війчасте тіло з його циліарними м’язами. У центрі райдужної оболонки є отвір – зіниця, що розширюється в темряві і звужується при світлі. Радіальні м’язи, що розширюють зіницю, іннервуються симпатичними нервовими волокнами, а циркулярні, що звужують зіницю, – парасимпатичними.
За райдужною оболонкою розміщений кришталик, подібний до двовипуклої лінзи, зануреної в прозору капсулу. За допомогою циннової зв’язки вона прикріплюється до війчастого тіла. Простір між рогівкою та райдужною оболонкою називається передньою, а між райдужною оболонкою і кришталиком – задньою камерами ока.
Заповнене очне яблуко в основному склоподібним (склистим) тілом, що складається з найтонших волокон і рідини. Рогівка, водяниста волога передньої камери ока, кришталик і склоподібне тіло відносяться до світлопереломних середовищ.
Світлочутливі елементи ока представлені сітківкою. Промені, відбиваючись від будь-якого предмета, потрапляють в око і переломлюються. На сітківці виникає дійсне зменшене та перевернене відображення предмета.
Для захисту ока від зовнішніх впливів існує ряд пристосувань. До них належать повіки та слізні залози.
Сітківка та її фізіологічне значення. Світлочутливий апарат ока – сітківка складається з трьох основних шарів: зовнішнього – паличок і колбочок, середнього – біполярних клітин та внутрішнього – гангліозних мультиполярних клітин (рис. 5). У людини налічується 125 млн. паличок і 7 млн. колбочок. Шар біполярних клітин стиковується з рецепторами та гангліозними мультиполярними клітинами, аксони яких і утворюють зоровий нерв, що налічує до 800 тис. волокон. На шляху до гіпоталамуса зоровий нерв перехрещується.
Частина сітківки навколо зорової осі називається жовтою плямою (рис. 6). У центрі цієї плями є заглиблення – центральна ямка.
Акомодацією називається здатність ока ясно бачити предмети, розміщені на різній відстані.
При погляді вдалину війчастий м’яз, розслаблюючись, натягує циннові зв’язки і кришталик стає плоскішим (рис. 7). Заломлююча сила його зменшується і паралельні промені від далеких предметів сходяться на сітківці. При розгляданні близьких об’єктів війчастий м’яз скорочується, циннова зв’язка розслаблюється і стискання кришталика капсулою припиняється. Завдяки еластичності кришталик стає опуклішим. Все це призводить до фокусування на сітківці ближніх предметів.
Війчастий м’яз скорочується рефлекторно. Збудливі імпульси передаються до нього окоруховим нервом, а гальмівні – симпатичними волокнами верхнього шийного вузла.
Сприйняття кольорів. Відчуття багатьох кольорів виникає за рахунок комбінацій основних трьох кольорів. Так, при подразненні одного ока зеленим кольором, а іншого – червоним виникає відчуття жовтого кольору. Оптичне змішування всіх кольорів спектра оцінюється як білий колір.
Сприймання кольору зумовлюється довжиною електромагнітної хвилі. Довгі хвилі видимої частини спектра випромінюють червоний, короткі – фіолетовий колір.
Спостерігаються випадки, коли людина не розпізнає кольору, частіше червоного й зеленого. Таке явище одержало назву дальтонізму (за ім’ям англійського ученого-хіміка Дж. Дальтона, який не відрізняв червоного кольору від зеленого).
За допомогою умовних рефлексів установлено, що голуби, кури, коні, велика рогата худоба розрізняють кольори. Що ж до інших тварин єдиної думки немає.
Бінокулярний зір. Бачення обома очима або бінокулярний зір, дозволяє значно збільшити поле зору, що бачить тварина при фіксованому положенні очей. Найбільше поле зору у тварин з боковим розміщенням очей (коні).
CЛУХОВИЙ АНАЛІЗАТОР
Аналізатор слуху сбере звукові хвилі і перетворює їх у слухові відчуття. Швидкість поширення звукових хвиль, що являють собою передування.
У ссавців слуховий аналізатор представлений вухом, слуховим нервом та висковою зоною кори великих півкуль.
Будова та фізіологія вуха. Вухо вищих тварин ділиться на три частини: зовнішнє, середнє і внутрішнє.
Зовнішнє вухо включає вушну раковину і зовнішній слуховий прохід. За допомогою вушних раковин тварина уловлює звукові хвилі і спрямовує їх у глибину вуха. Зовнішнє вухо відділене від середнього барабанною перетинкою. Це дуже тонка еластична мембрана (0,1–0,2 мм), яка складається з радіальних і кільцевих сполучнотканинних волокон з різним напрямом. Барабанна перетинка завдяки своїй будові точно відтворює звукові коливання, що до неї доходять.
Середнє вухо або барабанна порожнина, розміщується у скроневій кістці черепа і складається з системи слухових кісточок: молоточка, коваделка та стремінця. Ручка молоточка прикріплена до барабанної перетинки, а стремінце закріплене в овальному віконці переддвер’я. Між собою кісточки з’єднані дрібними рухливими суглобами. Це допомагає слуховим кісточкам передавати звукові коливання.
Друга функція слухових кісточок полягає в регуляції чутливості вуха. Під впливом голосних звуків спеціальні м’язи зміщують кісточки і натягують барабанну перетинку. Порушення системи передачі звуків, що виникає при цьому, захищає внутрішню частину завитки від пошкоджень.
Середнє вухо за допомогою слухової або євстахієвої труби з’єднується з носоглоткою. Вперше цю трубу описав Бартоломео Євстахіо – італійський лікар XVI ст. Основна її роль – вирівнювання тиску по обидва боки барабанної перетинки. Слухова труба відкривається лише під час ковтальних рухів і позіхання. Вона також забезпечує видалення слизу та ексудату при запаленні порожнини середнього вуха.
Внутрішнє вухо знаходиться у товщі кам’янистої частини скроневої кістки і ділиться на кістковий та перетинчастий лабіринти, розділені тонким шаром рідини – перилімфою.
Рідина всередині перетинчастого лабіринта називається ендолімфою. Від барабанної порожнини внутрішнє вухо відділене стінкою з овальним і круглим віконцями.
Завитка являє собою спіральний канал, який у тварин має 2,5–4 ходи. Основна завитка бере початок від круглого мішечка переддвер’я. Завитка до половини розділена кістковою спіральною пластинкою на верхню частину, що сполучається з переддвер’ям, і нижню, що сполучається з круглим віконцем. Край спіральної пластинки з’єднується із зовнішньою стінкою каналу пружистою перетинкою – основною мембраною, що складається з окремих поперечно розміщених сполучнотканинних волокон, подібних до струн. У людини таких волокон понад 24 тисячі. До вершини завитки основна мембрана розширюється до 0,5 мм. Відповідно до цього і “струни” біля основи завитки коротші і товщі, а в ділянці вершини – довші й тонші. Основна та рейснерова мембрани відмежовують у вигляді трикутника хід завитки.
На основній мембрані розміщений слуховий рецепторний апарат – кортіїв орган (рис. 8), який складається з опорних і волоскових (слухових) клітин, що сберуть звукові коливання.
Теорії слуху.
Найбільш обґрунтованою вважається резонансна теорія Гельмгольца (1863).
Якщо людина біля відкритого рояля співає яку-небудь ноту, то у відповідь починає звучати (резонувати) струна, настроєна на цей же тон. Враховуючи особливості будови завитки, Г. Гельмгольц запропонував таку теорію слуху. Звукові хвилі, посилені системою слухових кісточок, викликають коливання ендолімфи, а також волокон основної мембрани за принципом резонансу. На низькі звуки реагують довші волокна, розміщені ближче до верхівки, а на високі – коротші, розміщені у нижній частині завитки.
Резонансна теорія підтверджується гістологічними дослідженнями кортієвого органа померлих людей, що мали глухоту на певні тони, а також у дослідах з умовними рефлексами на собаках. Установлено, що пошкодження основи мембрани призводить до зникнення умовних рефлексів на високі тони, а верхньої її частини – до зниження умовних рефлексів на низькі тони.
Згідно з гідродинамічною теорією слуху угорського вченого Д. Бекеші (1961) подразнення волоскових клітин зумовлене вигинанням основної мембрани, що настають при переміщенні пери- та ендолімфи. Ця теорія доповнює резонансну теорію Гельмгольца.
Звукові сприйняття. За допомогою слухового аналізатора організм розрізняє звуки за їх силою або гучністю, висотою, тембром, а також визначає місце розміщення джерела звуку. Сила звуку залежить від величини тіла, що коливається, амплітуди його коливань та відстані до нього. Висота звуку зумовлена частотою коливань.
Вухо людини сбере звуки з частотою коливань від 16 до 20000 Гц, що відповідає довжині хвилі від 20 м до 16,5 мм.
На виникнення звуку витрачається велика кількість енергії. Більшість музичних інструментів перетворює в звукову енергію тисячні частки затраченої енергії. Людина під час розмови або співу перетворює в енергію звуку лише соту частину виконуваної роботи. Інші 99 частин перетворюються у теплову та 380 інші види енергії. При тривалій дії сильного звуку збудливість слухового аналізатора зменшується (адаптація до звуку). Тривале перебування в тиші призводить до підвищення збудливості (адаптація до тиші).
Бінауральний слух. Місце перебування джерела звуку досить легко визначається двовушним або бінауральним слухом. При глухоті на одне вухо установити просторову локалізацію звуку майже неможливо. Сила звукових сигналів, що надходять до обох вух, може бути різною. Вона буде більшою в тому вусі, з боку якого знаходиться джерело звуку. Якщо джерело звуку знаходиться ліворуч, звукова хвиля раніше досягне лівого вуха і воно піддасться сильнішому подразненню, ніж праве. Голова не лише поглинає звуки. Це своєрідний екран, що відбиває звукові хвилі. Тому в ліве вухо звуків потрапляє більше, а в праве – менше. Одне вухо чує краще, а друге – гірше. Сигнали різної інтенсивності, надходячи в мозок, перетворюються у відчуття напрямку звуку.
ВЕСТИБУЛЯРНИЙ АНАЛІЗАТОР
У підтриманні рівноваги, русі та положенні тіла в просторі беруть участь зоровий, руховий, шкірний та інші аналізатори. Однак найважливіше значення в цьому складному процесі орієнтування належить вестибулярному аналізатору, представленому переддвер’ям внутрішнього вуха, півколовими каналами, вестибулярним нервом та мозковою (корковою) частиною.
ІНТЕРОРЕЦЕПТИВНІ АНАЛІЗАТОРИ
Інтерорецептивні аналізатори, на відміну від екстерорецептивних, сберуть подразнення, що виникають у самому організмі. Рецептори, розміщені у внутрішніх органах, судинах, м’язах, називаються інтерорецепторами.
Залежно від подразнення інтерорецептори 382 діляться на механорецептори, барорецептори, осморецептори та хеморецептори.
Збудження інтерорецепторів у більшості випадків не супроводжується явним суб’єктивним відчуттям, в той же час воно доходить до центральної нервової системи і викликає певну рефлекторну відповідь.
РУХОВИЙ (ПРОПРІОРЕЦЕПТИВНИЙ) АНАЛІЗАТОР
Руховий аналізатор складається з пропріорецепторів – чутливих нервових закінчень у м’язах, суглобах та сухожилках, провідних шляхів і коркового відділу. За допомогою цього аналізатора організм тварини здійснює координацію рухів у просторі.
Імпульси від пропріорецепторів постійно інформують корковий відділ рухового аналізатора про стан м’язів, сухожилків та суглобів. На основі сукупності цих імпульсів виникає відчуття положення тіла та його окремих частин, які забезпечують переміщення організму в зовнішньому середовищі, змінюється робота органів кровообігу, дихання, травлення тощо.
ВЗАЄМОДІЯ АНАЛІЗАТОРІВ
Відчуття являє собою результат складної аналітичної та синтетичної діяльності головного мозку. Організм одночасно відчуває вплив багатьох подразників зовнішнього і внутрішнього середовища. Однак, завдяки взаємодії аналізаторів, що виявляється у взаємному підвищенні і зниженні збудження, відповідна реакція здорового організму чітко координована і цілеспрямована.
В основі взаємодії аналізаторів лежать процеси іррадіації та індукції. За допомогою умовних рефлексів доведено, що збудження, яке виникло у корковій частині одного аналізатора, широко іррадіюючи по корі, викликає підвищення збудливості також в інших аналізаторах. І навпаки, явище індукції збудження в одному аналізаторі супроводжується гальмуванням в іншому. Наприклад, запах м’яса і його смак викликають у голодного собаки настільки інтенсивне збудження нюхового і смакового аналізаторів, що тварина на деякий час перестає реагувати на світлові та звукові подразники помірної сили.
Згідно з останніми даними нервові центри мають особливі клітини, які реагують не тільки на адекватні, а й на неадекватні подразники. Так, у зоровому центрі знайдені клітини, що сберуть сигнали від інших аналізаторів. Це також сприяє взаємному впливу аналізаторів.