Головним завданням ТНДК «Школа-мікрорайон» було створення принципово нової концепції соціального виховання, що припускала б удосконалення позашкільної сфери, подолання духовної порожнечі у сфері побуту, родини, відпочинку, моделювання єдиної системи виховання дітей і дорослих за місцем проживання.

Дослідження ТНДК мали комплексний і міжвідомчий характер. У ньому брали участь, крім Міносвіти, Мінкультури, Держкомспорт, МВС, Всесоюзна Федерація профспілок. Працювали 100 експериментальних площадок, 2 тисячі фахівців (серед них педологи, філософи, соціологи, психологи, юристи, медики і т.д.), 25 вузів, 2500 колективів різноманітних установ.

Наслідки діяльності ТНДК:

1) розроблено концепцію соціального виховання і пропозиції до міжвідомчої програми перебудови сімейного і соціального виховання учнів;

2) введено нові професії «соціального педагога», «соціального працівника»;

3) розроблено професіограму та кваліфікаційні характеристики соціальних педагогів, навчальні плани і програми професійної підготовки;

4) створено Всесоюзну Асоціацію соціальних педагогів і соціальних працівників;

5) розпочато видання журналу «Соціальна робота»;

6) створено імідж соціального педагога в районах роботи експериментальних площадок.

Через 3 роки ТНДК «Школа-мікрорайон» перетворився в міжрегіональний Центр соціальної педагогіки і соціальної роботи.

З розпадом СРСР розвиток соціальної педагогіки в Україні й у Росії значно сповільнився.

Але, як відзначає В.А. Нікітін, у сучасних умовах потреба в соціально-педагогічній теорії і практиці не зникла, а, навпаки, підсилилася, тому, що, з одного боку, підсилюється роль соціальних факторів у житті суспільства й окремих людей, а з іншого – не зменшується, а збільшується кількість дітей і дорослих, що мають потребу в соціальному захисті взагалі, у наданні соціально-педагогічної допомоги особливо. У російському й українському суспільстві розвиваються катастрофічні процеси розпаду родини, зростає кількість знедолених, а також дітей, які не отримують необхідної навчально-виховної допомоги.

Все це вимагає активізації роботи всього суспільства, фахівців в області виховання і навчання з розробки соціально-педагогічної теорії і практики стосовно сучасного етапу розвитку суспільства.

У 90-і роки в силу різко погіршеного стану саме соціальна робота, соціальна педагогіка починають займати усе більше і більше місце. Це виявляється у всьому спектрі взаємозалежних питань: від підготовки соціальних педагогів у вузах – через розгортання муніципальної системи захисту дитинства – до переважної соціальної орієнтації процесів виховання й освіти. Успішно здійснюються і відповідні дослідження (В. Бочарова, Б. Вульфов, А. Мудрик, М. Плоткін, В. Семенов).

Головними проблемами, що заважають розвиткові вітчизняної соціальної педагогіки, є:

---

1) відсутність загальної концепції розвитку соціальної педагогіки, хоча розробляються більш детально її складові (концепція соціальної роботи з дітьми і молоддю України, концепція реабілітації дітей-інвалідів і дітей з обмеженими фізичними і розумовими здібностями тощо);

2) повільне створення законодавчої бази, – в Україні не були продубльовані союзні документи в сфері соціальної педагогіки, соціальної роботи, як це зробили, наприклад, у Росії. Тому в Законі «Про освіту» (1991) говорилося про те, що соціально-педагогічний патронаж здійснюється соціальними педагогами, але кваліфікаційні характеристики соціального педагога були затвердженs Кабінетом Міністрів України тільки в 1994 році, а статус соціального педагога як педагогічного працівника – у редакції Закону «Про освіту» 1996 року;

3) відсутність спочатку республіканського, потім національного науково-методичного центру й інформаційного органу з соціальної педагогіки;

4) несформованість іміджу соціальної педагогіки і соціального педагога в соціумі, що є наслідком, у першу чергу, недостатньої кількості експериментальних майданчиків ТНДК в Україні в радянський період.

 

Виходячи з описаних вище етапів розвитку соціальної педагогіки і соціальної роботи, можна відобразити їх схематично.

 

Динаміка розвитку ідей соціальної педагогіки в Україні і Росії

 

Етап	Період часу	Вид діяльності	Представники
I. Добродійність на Русі	Київська Русь (Х-ХІІІ ст.)	Договір (911 р.) із греками, який містить у собі моменти, що називаються нині соціальною роботою	Князь Олег
		Надання доброчинності організованого характеру (видання Указу, будівництво церков)	Князь Володимир-Хреститель
		Створення «Російської правди», що містить статті соціальної спрямованості	Князь Ярослав Мудрий
		Написання морального Повчання дітям, наповненого щирістю і християнською людяністю	Князь Володимир Мономах
II. Розвиток добродійності в період ХІІІ-ХVIII ст.	Середина ХII-ХIV ст.	Прийняття на себе всіх благодійних функцій	Православні церковні діячі
	XV-XVIII ст.	Створення лікарень та інших благодійних закладів	Братства
		Введення благочинної діяльності держави	Цар Іван Васильович Грозний
		Відкриття перших соціальних установ	Цар Федір Олексійович
		Створення державної системи «піклування нужденних», виділення категорії нужденних, введення заходів боротьби з соціальними пороками, врегулювання приватної добродійності, закріплення законодавчо нововведень	Імператор Петро I
		Встановлення в 1775 р. у законодавчому порядку державної служби опіки «для всіх цивільних шарів». Створення ряду благодійних установ, що у 1854 році були об’єднані у «Відомство Імператриці Марії»	Імператриця Катерина II
		Відкриття виховних будинків і притулків	Імператриця Марія Федорівна
		Будівництво установ для дітей з порушенням зору	Імператор Олександр I
III. Становлення соціальної педагогіки і соціальної роботи	XIX ст. – початок XX ст.	Створення сирітських інститутів, богоділень для старих, притулків для дітей арештантів, міських і сільських ясел-притулків. Відкриття народних робітничих класів на окраїнах, народних університетів і т.д. Організація курсів, що стали початком професійного навчання кадрів для соціальних служб. Створення «Соціальної школи» на базі Психоневрологічного інституту (1911 р.)	Е.О. Гугель, К.Д. Ушинський
	1910 –1920 рр.	Поширення ідей вільного виховання	С.Т. Шацький, К.Н. Венцель
	1918 –1928 рр.	Боротьба з дитячою безпритульністю	В.Н. Сорока-Росинський, А.С. Макаренко
	20-і рр. XX ст.	Робота зі сліпоглухонімими	І.А. Соколянський
	30-і рр. XX ст.	Розвиток ідей педології	А.П. Нечаєв, А.Ф. Лазурський, В.П. Кащенко
	60-і рр. XX ст.	Розробка причин девіантної поведінки дітей	Л.В. Занков
	50–70-і рр. XX ст.	Розповсюдження ідей гуманістичної педагогіки	В.А. Сухомлинський
	80-і рр. XX ст.	Створення Тимчасового науково-дослідного колективу «Школа-мікрорайон» при АПН СРСР	В.Г. Бочарова
IV. Визнання соціальної педагогіки самостійною галуззю педагогічного знання	1994 р. – Росія; 2002 – Україна	Офіційне введення в школах України і Росії посади соціального педагога
	90-і рр. XX ст.	Відкриття кафедр соціальної педагогіки

---

Лекція № 7-8

Тема: Основи соціально-педагогічної діяльності

 

Питання:

1. Поняття принципів соціально-педагогічної діяльності, їх класифікація.

2. Поняття методів соціальної педагогіки та їх характеристика.

3. Ресурси соціально-педагогічної діяльності.***

 

Література [1, 4, 8, 9а, 11, 12, 15, 17, 20, 23, 24, 26, 29, 30, 31, 32, 33, 35, 37]

 

1. Поняття принципів соціально-педагогічної діяльності, їх класифікація

Слово «принцип» походить від латинського principium, що означає «основа», «початок». Принципами певної діяльності можна визначити основні, вихідні положення, що базуються на відомих у галузі цієї діяльності закономірностях. Отже, принципами соціально-педагогічної діяльності є вимоги до її змісту, організації та здійснення. Реалізація принципів відбувається через створення певних правил, які базуються на цих принципах. Невраховування певних принципів і правил у соціально-педагогічній діяльності може перетворити її не тільки на непотрібну, а й на шкідливу.

У першій половині XIX ст. у філософії (до складу якої входила і педагогіка) починають розроблятися питання соціально-педагогічної теорії:

· “суспільне виховання” – процес виховання в громаді (Й. Пестолоцци);

· “педагогічне середовище” – середовище, що сприяє вільному і всебічному формуванню педагогічних переконань (К. Ушинський);

· “педагогічна антропологія” (К. Ушинський);

· принцип гуманізму (Й. Песталоцци, А. Дистервег);

· принцип утримуючого виховання (необхідність утримувати вихованця від поганих учинків; (Й. Гербарт);

· принцип трудового виховання (Й. Песталоцци);

· принцип соціального виховання – виховання в державі і для держави (Й. Песталоцци);

· принцип природовідповідності (Й. Песталоцци, А. Дистервег);

· принцип культуровідповідності виховання (А. Дистервег).

Питання класифікації принципів соціально-педагогічної діяльності в соціальній педагогіці ще є дискусійним. Так М.А. Галагузова [___, с. 120-130] виділяє три основних принципи: природовідповідності, культуровідповідності та гуманізму, – та показує їх специфічність у соціально-педагогічній діяльності.

Відповідно до першого принципу автор визначає правила, яких має дотримуватись соціальний педагог, такі, як:

– врахування вікових особливостей дітей;

– врахування статевих особливостей дітей;

– спирання на позитивне в дитині, на сильні сторони її особистості;

– розвиток ініціативи та самостійності дитини.

Другий принцип зумовлюють правила:

– врахування відхилень дитини від норми під час формування різних видів культур;

– розвиток творчости дітей з відхиленнями в розвитку.

Останній, третій, принцип (принцип гуманізму) вимагає дотримання наступних правил:

– гідного ставлення суспільства до всіх дітей, незалежно від того, в якому фізичному, матеріальному, соціальному становищі вони знаходяться;

---

– визнання права кожної дитини бути самою собою, поважне ставлення до дитини;

– допомога дитині з проблемами у формуванні поваги до себе та оточуючих людей;

– розуміння милосердя як бажання допомогти дітям інтегруватися в суспільство;

– необхідність створення середовища взаємодії дітей та дорослих з особливими потребами та здорових людей.

В.І. Курбатов виділяє систему принципів соціальної роботи, яка містить шість груп:

– загальнофілософські (принципи детермінізму, відображення, розвитку);

– загальні принципи соціальних наук (принципи історизму, соціальної обумовленості, соціальної значущості тощо);

– соціально-політичні (демократизму змісту та методів роботи, єдність державного та недержавного секторів тощо);

– організаційні принципи (принципи контролю та перевірки виконання, єдності прав та обов’язків тощо);

– психолого-педагогічні (принципи індивідуального підходу, цілеспрямованості та адресності соціальної роботи тощо);

– специфічні (гуманізму, альтруїзму, комунікативності тощо).

О.В. Безпалько виділяє чотири групи принципів соціально-педагогічної діяльності [______, с. 38-41], які зумовлюють її ефективність:

1) соціально-політичні принципи (законності прав людини; державного підходу до завдань; зв’зку змісту і форми соціально-педагогічної діяльності з конкретними умовами життєдіяльності особистості чи групи);

2) психолого-педагогічні принципи (сприяння самореалізації дітей і молоді у всіх сферах життєдіяльності; диференційованого та індивідуального підходу; цілеспрямованості; системності);

3) організаційні принципи (компетентності кадрів; інтеграції; контролю та перевірки виконання);

4) специфічні принципи (гуманізму; незалежності; клієнтоцентризму; опори на потенційні можливості людини; конфіденційності; толерантності; максимізації соціальних ресурсів).

 

2. Поняття методів соціальної педагогіки та їх характеристика

До методів соціально-педагогічної діяльності відносять сукупність прийомів та способів, що використовують для стимулювання розвитку потенційних можливостей особистості, конструктивної діяльності щодо зміни несприятливої життєвої ситуації чи розв’язання проблем клієнтів та досягнення різноманітних професійних завдань соціального педагога.

Такі взаємозв’язки соціальної педагогіки з іншими науками зумовлюють необхідність використання різноманітних методів цих наукових галузей задля вирішення соціально-педагогічних завдань.

Питання класифікації методів соціально-педагогічної діяльності є дискусійнв, бо залежно від основ класифікації тут виділяють чотири групи методів [Беспалько, с. 43-45]:

1) педагогічні (методи формування свідомості, методи організації діяльності, методи стимулювання діяльності, методи самовиховання);

2) психологічні (методи психодіагностики, психотерапевтичні методи, психокорекційні методи, методи психологічного консультування);

---

3) соціологічні (метод спостереження, опитувальні методи, методи аналізу документів, біографічний метод, метод експертної оцінки);

4) соціальної роботи (аналіз соціуму, соціальна вулична робота, робота в громаді, метод «рівний–рівному»).

На відміну від зазначеної класифікації, Ф.А. Мустаєва виділяє три групи методів соціальної педагогіки як науки та галузі практичного застосування:

– методи дослідження;

– методи виховання;

– методи соціально-психологічної допомоги (див. Лек-1).

Отже, схему-модель соціально-педагогічної діяльності можна доповнити такими важливими складниками, як принципи та методи соціально-педагогічної діяльності.

 

Завдання

Зобразіть схематично та покажіть взаємозв’язки та взаємообумовленість між окремими компонентами соціально-педагогічної діяльності:

 

принципи

об’єкт

суб’єкт

методи

зміст

засоби

мета

функції

 

Лекція № 15

Тема: Соціально-педагогічна віктимологія

 

Питання:

1. Поняття соціально-педагогічної віктимології.

2. Напрями і форми роботи з різними групами людей, що стали жертвами несприятливих умов соціалізації.

3. *Соціально-педагогічна робота з молоддю, що хворіє на СНІД.

4. * Соціально-педагогічна робота в пенітенціарних закладах.

 

Література [1, 4, 16, 17, 20, 23, 30, 40, 41, 44, 46]

 

Додаткова література:

1. Дика В.Л. Телефон довіри і молодіжна лінія // Практична психологія та соціальна робота. 1994. – №3. – С. 11-14.

2. Куртиян А. Дом, где согреваются сердца // Нар. образование. – 1996. – № 1. – С. 43-47.

3. Осухова Н.Г. Психодрама: помощь детям, пережившим насилие // Педагогика, 2001. – №3. – С. 86-96.

4. Поплавская Е. Орден милосердия // Социальная защита. – 1994. – № 1. – С. 68-69.

5. Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населения // Закони України. – Т. 2. – К., 1996. – С. 421-431.

6. Про Основи соціальної захищеності інвалідів в Україні // Закони України. – Т. 1. – К., 1996. – С. 301-109.

 

1. Соціально-педагогічна віктимологія – галузь знань, що входить у соціальну педагогіку, в якій:

а) на міждисциплінарному рівні вивчають розвиток людей з різними дефектами і відхиленнями, а також чий статус в умовах конкретного суспільства створює передумови дефіциту можливостей для життєвого старту;

б) розробка загальних принципів, цілей, створення, форм і методів профілактики обставин, що сприяють становленню людини жертвою.

Віктимогенність – наявність в об’єктивних обставинах соціалізації характеристик, рис, небезпек, вплив яких може зробити людину жертвою цих обставин (віктимогенна група).

Віктимізація – процес і результат перетворення людини (чи групи людей) у жертву несприятливих умов.

Віктимність – схильність людини стати жертвою обставин.

 

2. Напрями і форми роботи з різними групами людей, що стали жертвами несприятливих умов соціалізації

---

Смотрите также файлы

• Технологии социальной работы. Лекции.doc

• Опека и попечительство.docx

• Менеджмент социальной работы.doc

• ОТВЕТЫ КОЛЛОКВИУМ ПО РАДИОЛОГИИ.docx

• 1.odt