ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 23.11.2019
Просмотров: 11618
Скачиваний: 1
Особливістю такого договору є й те, що в разі поглинання одного суб'єкта господарювання іншим шляхом придбання контрольного пакета акцій першого у процесі приватизації необхідною умовою укладення договору купівлі-продажу пакета акцій є одержання згоди Антимонопольного комітету України (Положення про порядок одержання згоди Антимонопольного комітету України на поглинання господарюючих суб'єктів у процесі приватизації, затверджене розпорядженням Антимонопольного комітету України від 21 червня 1994 p.)1.
Такі відносини дією принципу диспозитивності сторін не охоплюються.
У господарському законодавстві України виявляється тенденція до формування особливої групи господарських договорів, яка характеризується значним впливом держави в особі центральних органів виконавчої влади і галузевих органів господарського управління (міністерств і відомств) як на порядок укладення договору, так і на зміст самого договірного зобов'язання.
Особливо важливим при цьому є те, що держава в особі своїх органів не є стороною господарсько-договірних відносин, однак спеціальним законодавством до компетенції цих органів віднесено ряд прав, які традиційно входять до обсягу правосуб'єктності суб'єктів господарювання.
До таких договорів належить Генеральна угода про сумісну діяльність з виробництва кінцевої продукції промислово-фінансової групи, укладення і зміст якої регламентуються Законом України "Про промислово-фінансові групи в Україні" від 21 листопада 1995 р. та Положенням про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 p. №781.
Суспільне значення створення промислово-фінансових груп (далі — ПФГ) полягає в досягненні особливої мети, передбаченої законом — реалізації державних профам розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурній перебудові економіки, і зумовлює ступінь державного впливу на процес її досягнення.
Специфіка Генеральної угоди полягає в тому, що вона, будучи за своєю природою договором про сумісну діяльність суб'єктів господарювання без створення юридичної особи, затверджується постановою Кабінету Міністрів України про створення (реєстрацію) ПФГ та набирає чинності тільки з дня прийняття такої постанови. Генеральну угоду про сумісну діяльність з виробництва кінцевої продукції ПФГ лише в самому загальному розумінні можна кваліфікувати як угоду, укладену під відкладною умовою в розумінні ст. 61 ЦК України. Проте не сторони угоди ставлять виникнення відповідних прав та обов'язків у залежність від настання відомої їм обставини (видання відповідного акта вищим органом виконавчої влади держави), а сам закон встановлює таку умову.
Очевидно, що принцип цивільно-правової диспозитивності в цьому випадку не діє.
Крім того, Закон України "Про промислово-фінансові групи в Україні" передбачає обов'язковість включення до змісту Генеральної угоди ряду обов'язкових організаційних умов, зокрема: переліку затверджених у встановленому законодавством порядку державних програм, з метою реалізації яких створюється ПФГ, визначення головного підприємства ПФГ (вказівка на те, яке підприємство може бути головним підприємством ПФГ, міститься в ст. 1 закону).
Крім того, Кабінет Міністрів, приймаючи постанову про створення (реєстрацію) ПФГ, фактично затверджує кандидатуру президента ПФГ, вказану в Генеральній угоді, а також його права, обов'язки і порядок звільнення з посади, тобто ті питання, вирішення яких ст. 431 ЦК віднесено виключно до компетенції учасників договору про сумісну діяльність.
Слід зазначити, що тенденція до поєднання приватно-правових та публічно-правових засад спостерігається і в нормативному регулюванні деяких суто цивілістичних договорів,зокрема договору купівлі-продажу в роздрібній торгівлі, сторонами якого є громадяни-споживачі та суб'єкти підприємницької діяльності.
Роль і значення господарського договору у сфері господарювання зумовили підвищену увагу з боку законодавця до порядку формування договірних зв'язків в економіці і, головним чином, до законодавчого регулювання порядку укладення господарських договорів.
Під порядком укладення договору розуміють нормативно закріплені взаємні дії сторін, спрямовані на встановлення господарсько-договірних відносин та визначення змісту договірного зобов'язання.
Специфічні властивості господарського договору зумовлюють як особливості його укладення порівняно з правилами укладення договору, встановленими в статтях 155—158 ЦК, так і схожість загального та спеціальних порядків, які складаються з ряду стадій, встановлених ст. 10 АПК та відповідними статтями нормативних актів, що регулюють окремі види господарських договірних відносин.
Відсутність єдиного нормативного порядку укладення господарських договорів пов'язана з диференціацією правового режиму того чи іншого виду господарського договору (договору оренди, поставки продукції виробничо-технічного призначення або товарів народного споживання, підряду на капітальне будівництво, на створення (передачу) науково-технічної продукції тощо), зумовленою матеріальним змістом тих господарських зв'язків, які опосередковуються цими договорами.
У ст. 158 ЦК також відображена незастосовуваність деяких положень про порядок акцепту до тих випадків, коли договір укладається між державними, кооперативними та іншими громадськими організаціями і при цьому виникають розбіжності, тобто акцепт не є повним та беззастережним. У цьому разі акцепт не є новою офертою, і укладання договору переходить до стадії протоколу розбіжностей (з перспективою проходження стадії укладення договору рішенням арбітражного суду).
При укладенні реальних договорів, як правило, не виникає труднощів із визначенням моменту укладення договорів. Процес укладення господарського договору може бути тривалим, тому дуже важливо визначити момент укладення консенсуальних господарських договорів.
У господарській практиці трапляються випадки, коли сторони під впливом різних обставин не врегулювали всі розбіжності, що виникли при укладенні договору, але приступили до виконання інших умов, добросовісно вважаючи договір укладеним.
Нагадаємо, що згідно зі ст. 153 ЦК України договір вважається укладеним, якщо між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами договору, які:
1) визнані такими законом або іншими нормативними актами;
2) зумовлені видом договору;
3) залежать від волі сторін, тобто включення їх до договору зумовлено вимогою хоч би однією із сторін.
Разом з тим ані чинний ЦК, ані проект ЦК України не оперують поняттям "неукладений (такий, що не відбувся) договір" та не встановлюють правових наслідків таких дій сторін, що фактично були здійснені та мали на меті встановити договірні правовідносини, однак через певні причини не створили фактичного складу угоди.
Проте у чинному законодавстві поняття неукладеного договору використовується.
За змістом ч. 4 ст. 10 АПК у тому разі, коли суб'єкт господарювання, який отримав протокол розбіжностей за договором, що не грунтується на державному замовленні, не передасть розбіжності, що залишилися неврегульованими, на вирішення арбітражного суду, договір вважається неукла-деним. Це поняття відоме і арбітражній судовій практиці.
Так, арбітражним судом М.Києва розглянуто позов СП "Гриців хлібозавод" Шепетівської райспоживспілки до концерну "Фіко-Груп" про визнання недійсним договору купівлі-продажу. При розгляді справи було встановлено, що в договорі відсутні істотні умови, у тому числі найменування товару, кількість, ціна за одиницю товару та загальна сума договору. З цих підстав рішенням суду договір було визнано неукладеним'.
Вказівки на ті випадки, коли договір має вважатися неукладеним, містяться, зокрема, в роз'ясненнях Президії Вищого арбітражного суду України (далі — ВАСУ) "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про оренду державного майна" від 7 грудня 1995 р. № 02-5/874 із змінами від 18 листопада 1997 р. (п. 3), інформаційному листі ВАСУ "Про деякі питання практики розгляду спорів, що виникають при укладанні договорів підряду на капітальне будівництво" від 20 листопада 1992 p. №01-8/1386 (п. 2), інформаційному листі "Про Закон України "Про поставки продукції для державних потреб" від 12 березня 1996 p. №01-8/110.
Проте, розглядаючи конкретні господарські спори, що виникають при виконанні договорів, які фактично є неукла-деними, арбітражні суди не завжди розрізняють підстави для визнання договору недійсним та визнання його неукладеним, а так само й правові наслідки у таких випадках. Як правило, за відсутності у договорах згоди з усіх його істотних умов арбітражні суди, керуючись ст. 48 ЦК України, визнають угоду недійсною і застосовують двусторонню реституцію.
Наприклад, арбітражним судом М.Києва було задоволене позов прокурора про визнання недійсним договору про спільну діяльність та витребування майна із чужого незаконного володіння. Постановлюючи рішення про визнання договору недійсним на підставі статей 48 і 50 ЦК України, суд керувався, зокрема, тим, що: 1) всупереч вимогам ст. 430 ЦК договором не визначена господарська мета спільної діяльності, тобто той майновий результат, на досягнення якого була спрямована діяльність учасників договору; 2) договором не було врегульовано деякі істотні умови, зокрема право використання сторонами результатів спільної діяльності1.
Як зазначав Г.Ф.Шершеневич, "недійсну угоду не слід змішувати із такою, що не відбулася, коли сторони не дійшли до повної згоди, необхідної для сили угоди"2.
Необхідно зазначити, що у деяких випадках чинне законодавство, не використовуючи термін "неукладений договір", досить чітко розрізняє підстави для визнання угоди (договору) недійсним та кваліфікації її такою, що не відбулася. Так,згідно зі ст. 13 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (далі — Закон про малу приватизацію) продаж об'єктів малої приватизації на аукціоні полягає в передачі права власності покупцеві, який запропонував у ході торгів найвищу ціну. Згідно із ч. 5 ст. 17 Закону про малу приватизацію якщо протягом трьох хвилин після оголошення початкової ціни продажу покупці не висловлюють бажання придбати об'єкт за оголошеною початковою ціною, ліцитатор відповідно до умов угоди з органом приватизації має право знизити ціну об'єкта, але не більш як на 10 відсотків, а якщо й після такого зниження об'єкт не вдається продати, торги припиняються. Інакше кажучи, договір купівлі-продажу не відбувся, він не існує як юридичний факт. Далі, як передбачено ст. 21 Закону про малу приватизацію, об'єкти малої приватизації, які не були продані або зняті з аукціону, можуть бути запропоновані для повторного продажу на аукціоні, тобто законодавець надав потенційним покупцям додаткову можливість укласти договір купівлі-продажу того ж об'єкта приватизації.
Підстави для визнання угоди, укладеної на аукціоні, недійсною зазначені в ст. 20 Закону про малу приватизацію. До них віднесено, зокрема, такі:
— якщо покупець не визнається як такий згідно із законодавством про приватизацію. Коло суб'єктів, які не можуть бути покупцями за Законом про малу приватизацію, визначене ч. 2 ст. 5 (зокрема, юридичні особи, в майні яких частка державної власності перевищує 25 відсотків);
— якщо були істотно порушені правила оголошення та проведення аукціону, визначені законом (наприклад, не виконано вимогу ч. 1 ст. 16 про те, що продаж об'єктів приватизації на аукціоні здійснюється за наявності не менш як двох покупців).
При цьому заяву про визнання угоди недійсною може бути подано будь-ким з учасників аукціону або органом приватизації, але не третіми особами.
Як зазначається в п. 17 роз'яснення Президії ВАСУ "Про деякі питання практики розгляду спорів, пов'язаних із визнанням угод недійсними" від 12 березня 1999 p., недійсною може бути визнана лише укладена угода, тобто в якій сторонами в необхідній формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами. Якщо ж при розгляді спору було встановлено, що угода сторонами фактично не була укладена, арбітражному суду слід припиняти провадження у справі з тієї підстави, що немає предмета спору. Таким чином, ВАСУ визнав, що договір, який не було укладено, не може вважатися недійсним.
Розглядаючи питання про те, чи був укладений договір, необхідно розрізняти випадки: 1) відсутності власне фіксації в тексті договору істотної умови; 2) фактичного недосягнення сторонами згоди з істотної умови (умов), коли розбіжності, які заявлено стороною, що отримала оферту, та оформлено протоколом розбіжностей, не було врегульовано сторонами.
В деяких випадках відсутність у тексті договору тієї чи іншої умови не обов'язково має означати, що цей договір не було укладено.
Наприклад, якщо при укладенні сплатного договору умова про ціну в тексті договору зафіксована не була, виконання за договором може бути здійснено за ціною, яка за подібних обставин звичайно сплачується за аналогічні товари, роботи послуги (таке положення передбачається ст. 664 ЦК України).
А втім, у такому разі, заінтересована особа повинна мати право вибору: чи звернутися їй до арбітражного суду з позовом про визнання договору неукла-деним, або, навпаки, з позовом про спонукання іншої сторони до виконання зобов'язання в натурі.
Таким чином, недійсний та неукладений договір не є тотожними поняттями, оскільки неукладеного (такого, що не відбувся) договору просто не існує як юридичного факту, що виключає можливість застосування до нього правил про недійсність угод.
Недійсний договір є юридичним фактом, який спричинює не ті правові наслідки, яких очікували сторони, а такі, що прямо зазначені в законі та мають характер санкцій.
Проте, у разі визнання договору неукладеним, суду слід також враховувати, що фактичні дії сторін можуть свідчити про те, що договір все ж таки був укладений, але на інших умовах.
Крім того, сторони мають можливість усунути про-г&лини в договорі, уклавши додаткові угоди.
Правові наслідки визнання договору недійсним мають
полягати в такому:
— якщо зобов'язана за договором сторона — послугонада-вач (виробник продукції, робіт, послуг) не приступив до виконання договору, арбітражний суд повинен відмовити у задоволенні позовних вимог іншої сторони про спонукання послугонадавача до виконання зобов'язання в натурі або про застосування до нього заходів відповідальності за невиконання зобов'язань за договором;
— якщо зобов'язана сторона — послугонадавач уже передав певне майно іншій стороні, він має право заявити вимогу про витребування безпідставно набутого майна, а у разі неможливості повернення — вимогу про відшкодування вартості цього майна, визначеної на момент набуття (тобто підлягають застосуванню норми глави 42 ЦК України, яка регулює зобов'язання, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав).