Міністерство аграрної політики україни

Харківський Національний Аграрний Університет

ім. В.В.Докучаєва

Факультет лісового господарства

Кафедра грунтознавства

Грунти лівобережного лісостепу України, їх географія, методи польової діагностики прийоми окультурювання, захисту від деградації та раціонального використання земель в умовах земельної реформи

(на прикладі навчально-дослідного господарства Харківського ДАУ “Комуніст” та інших господарств Харківського та Чугуївського районів).

ЗВІТ

про навчальну практику з грунтознавства

Звіт склали студенти 2 к. 2 гр.:

Бригадир: Д.І. Пірта,

О.І. Калітін,

Д. Ю. Ульяновський,

І.М . Громовий,

І.В. Головко.

Керівник практики: асистент. К.Б.Новосад

Харків-2009

Список групи що підготували матеріал:

О. Борщ, В. Бриль, Д. Герасименко, І. Головко, Д. Горбаньов, Д. Грабко,

І. Гробова, Є. Жадан,О. Жихарський, Л. Захарова, О. Калітін, В. Кузяков,

І. Листопад, Є. Мартовицький, Є. Осьмін, Д. Спірін, В. Твердохліб,

І. Громовий, О. Дєдов, Д. Заклетний, Р. Заклетний, О. Котлік, Д. Пірта,

В. Тютюник, О. Рубан, Д. Ульяновський.

ГРУНТИ лівобережного лісостепу України, їх
географія, діагностика, окультурювання та
раціональне використання в умовах
земельної реформи
(на прикладі території учбового господарства «Комуніст» Харківської області Харківського району)

Харків-2009

Зміст

1.Від авторів………………………………………………………………..4
2.Вступ………………………………………………………………………4
3.Відомості про господарства, де проводилася практика………………9
4.Коротка історія дослідження грунтів, в тому числі і в учгоспі “Комуніст”..................................................................................................9
5.Ландшафтні особливості території, на якій вивчались грунти Лісостепу (клімат, геологія, гідрологія, гідрохімія, материнські породи, рельєф, рослинний світ тощо)……………………………………………………….18
6. Основи польової діагностики грунтів:…………………………………...40
6.1Морфологічні ознаки грунтів……………………………………………40 6.2 Номенклатура і символи генетичних горизонтів……………………..44 6.3 Різноманіття типів лісу України……………………………………....46 7. Агрогенетична характеристика вивчених грунтів і прийоми їх окультурення, та раціонального використання:………………………..50 7.1 Коротка загальна характеристика грунтів Лісостепу України……50 7.2 Номенклатурний список грунтів південно-східного лісостепу України на прикладі учгоспу ХДАУ “Комуніст” та ПОП “Тернівське” Чугуївського району………………………………………………………….53 7.3 Основні типи ґрунтоутворення...............................................................54 8.Шляхи підвищення родючості грунтів…………………………………81 9. Висновки та рекомендації………………………………………………...90 10.Список використаної літератури………………………………………92 11.Додатки (польові журнали, списки відібраних зразків, аплікації, фотографії тощо)

1. Від авторів

В даній роботі зроблено спробу написання оновленого нарису грунтів учгоспу Харківського НАУ ім. В.В.Докучаєва “Комуність”. Для цього ми використали матеріали детального польового обстеження грунтового покриву північно-західної частини учгоспу, яке проводилось влітку 2009 р. під час навчальної практики з грунтознавства (картографування грунтів). При грунтовій зйомці ми досить часто застосовували вивчення поглиблених до 5-7 метрів (і навіть глибше) розрізів, методи фітоіндикації грунтів та грунтово-екологічних режимів. Отримані нами нові результати ми співставляли з ретроспективними матеріалами раніше проведених обстежень грунтово-ценотичних компонентів ландшафту, що давало нам підстави проводити достовірне коригування цих матеріалів.

Опрацьовуючи рекомендації по раціональному використанню земель, ми змушені були констатувати, що при їх розробці ще й сьогодні явно ігнорується досить солідний масив грунтово-геоботанічної, агрохімічної та екологічної інформації про стан земельних ресурсів. Це підштовхнуло нас до спроби грунтово-екологічного моделювання з метою розробки екологізованих систем підвищення родючості грунтів, їх окультурювання, захисту від деградації та забруднення в умовах багатоукладного сільськогосподарського виробництва при різних формах власності на землю.

Моделювання виконувалося на РС Pentium-166. Оформлення роботи зроблено на цьому ж комп’ютері в текстовому редакторі MS Word 7 з використанням програми Corel Draw 6. Залучення комп’ютерних технологій виявило значні резерви, які потрібно якнайшвидше застосовувати в практиці грунтових обстежень.

2. Вступ

Польова практика з ґрунтознавства на другому курсу ФАГу ставить перед студентами досить оригінальні, притому цілком конкретні задачі, окреслені запитами та потребами крупномасштабного, а то й детального обстеження земель, інакше грунтової зйомки. Ці задачі гранично актуалізуються в умовах проведення земельної реформи в Україні, як, загалом, і в інших суверенних державах, які утворилися на теренах бувшого Радянського Союзу. Ґрунтознавець є повноправним і обов’язковим учасником всіх проектних розробок, які стосуються організації та упорядкування території нових землевласників, народжених реформацією земельних відносин. Орієнтація сільськогосподарського виробництва на багатоукладне господарювання при різних формах власності на землю змушує ґрунтознавців постійно оновлювати та поповнювати свій фаховий арсенал сучасними методами дослідження грунтово-ценотичного покриву, збагачувати його новітньою геоінформацією про зональні та азональні закономірності грунтотворення, діагностичні ознаки та агрогенетичні властивості грунтів, а також сучасні агроекологічні прийоми підвищення їх родючості, охорони від деградації та забруднення.

На превеликий жаль слід констатувати той факт, що на сучасному етапі земельної реформи продовольча, соціальна та аграрна проблематика не лише не просунулись вперед, а, навпаки, її вирішення загальмувалось, гранично загостривши при цьому економічну кризу в молодій державі. Особливо гострим стає дефіцит по-селянському мудрих, кваліфікованих рекомендацій з раціонального природо-(земле)-користування. Досвід реформування земельних відносин в Україні разом з усією попередньою практикою господарювання засвідчує очевидний факт ігнорування блоку грунтово-екологічної геоінформації при розробці та реалізації програм, моделей та стратегій раціонального використання земельних ресурсів як головного національного багатства народу, про що чітко записано в ст. 14 Конституції України: “Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави”. В дійсності в акті на право володіння землею проставляються лише дані про довжину та ширину ділянки. При цьому навіть без румбів. В той же час цей надзвичайної ваги державний документ міг бути куди вагомішим, якби до нього додався земельний паспорт, у складанні якого могли б приймати участь студенти-практиканти факультету агрохімії та ґрунтознавства. Такий підхід був би дуже корисним як для об’єкта, так і для суб’єкта землекористування – “оновлення землі” (Т.Шевченко), “окультурювання грунту” (О.Грінченко) відбувалось би паралельно з оформленням нового стилю мислення у студентів-ґрунтознавців і в селян-господарників. Земельний паспорт, на наш погляд міг би вміщувати такі параметри конкретної території, яка виділяється власникам:

1. Карти грунтів різного масштабу на аерокосмічній основі (1:10 000 для територій більше 100 га і 1:1 000 або 1:2 000 при менших площах);

2. Ґрунтовий нарис з агрогенетичною характеристикою грунтів (вид грунту, вміст гумусу, доступних NPK, мікроелементів, важких металів, дані про рН, а при необхідності – про засоленість, солонцюватість, оглеєність, еродованість тощо);

3. Набір агрономічних, меліоративних та екологічних картограм до грунтової карти;

4. Екологічний паспорт земельної ділянки власника.

У зв’язку з викладеними міркуваннями перед ґрунтознавцями постають вельми відповідальні завдання по інвентаризації та виявленню закономірностей територіального розповсюдження грунтів, оцінці рівня їхньої родючості, еколого-економічній оцінці земель з метою створення сучасних моделей раціонального використання найродючіших грунтів в Європі, а можливо і в світі. Саме ці задачі постійно знаходились в сфері нашої пильної уваги при проходженні практики з грунтової зйомки.

Задачі навчальної практики^*, які постають перед другокурсниками ФАГу влітку 2009 р. в умовах конкретного господарства (в даному випадку ним був учгосп Харківського НАУ “Комуніст”), зводились до застосування та поглиблення отриманих нами теоретичних знань з генезису та географії, (картографії) грунтів і їхнього сільськогосподарського використання. Поряд з цим перед нами постали також і нові задачі по набуттю практичних навичок у складанні та оформленні груново-картографічних матеріалів (ґрунтових планів, картограм агровиробничого групування грунтів, захисту грунтів від ерозії та дефляції, меліорації, бонітування, покращення природних кормових угідь, хімізації полів, раціонального використання земель тощо).

Головною задачею польової практики, яку було поставлено перед нами, було оволодіння методикою крупномасштабного, в нашому випадку і детального обстеження земель з обов'язковим комплексним вивченням особливостей фізико-географічної обстановки (ландшафту) та опануванням практичними навикам в цій роботі.

Поставлені нами задачі на першому етапі реалізувались шляхом підготовки картографічної основи, на яку ми потім наносили спеціальне грунтове навантаження, основним при цьому був план внутрішньогосподарського землекористування, який ми доповнили топопланом з горизонталями та матеріалами аеро- та космічної фотозйомки. Ми працювали з цими картами в натурі, закріплюючи вміння орієнтуватися в ландшафтній обстановці, здійснювати прив'язку закладання розрізів, напівям, прикопок. Разом з удосконаленням отриманих нами раніше навичок дослідження порід, природних вод, рослин, відбору монолітів грунту, ми оволоділи методикою оконтурювання ґрунтових виділів, методикою та технікою оформлення та складання ґрунтових планів, а також картограм агрономічного та екологічного спрямування. З метою діагностики тих сторін грунтотворення, які є віддзеркаленням ландшафту (В.В.Докучаєв) ми особливо ретельно відслідковували закономірні взаємозв'язки, які існують між такими головними грунтотворниками, як порода, рельєф, гідрофактор, біота та антропогенна діяльність.

При вивченні рельєфу головна увага зверталась на закономірності розповсюдження грунтово-ценотичного покриву в межах долинних ландшафтів в межах басейну Сів.Дінця (долина р.Уди та врізана в неї долина р.Роганка) алювіальні грунти та лучні фітоценози річкової заплави, чорноземні грунти лесовостепових терас, схилові грунти яружно-балочних систем). У зв'язку з рельєфом вивчають материнські породи та їх вплив на грунотворення в умовах конкретного господарства в цілому.

Геологічна будова обстежуваної території вивчалась в геоморфологічному, геохронологічному та палеопедологічному контексті, а також ув'язувалася з глибиною залягання підґрунтових і підземних вод, їх хімізмом (гідрохімія), що має суттєве значення при діагностиці (та картографуванні) гідроморфних грунтів. Окрім того, виявлялись можливості регулювання водного режиму грунтів, фітоценозів і ландшафту в цілому у зв'язку із запитами землевласників, землекористувачів і АПК.

Фітоценотичний покрив обстежувався нами особливо ретельно з огляду на провідну (екосистемну) роль біоти як фактора грунотворення, а також його не менш значну фітоіндикаційну роль і таку ж велику роль господарських агроценозів при вирішенні екологічної проблематики, в тому числі і проблеми окультурювання грунтів , підвищення їх родючості. При цьому ми уважно з позиції запитів сьогодення аналізували можливості корекції пропорцій між основними сільськогосподарськими угіддями в сторону зменшення орних площ (перш за все на еродованих грунтах) і розширення площ луків, садів, створення дендропаркових масивів, заказників, заповідників, зон відпочинку, ландшафтних пам'яток природи тощо.

Комплексне обстеження грунтів разом з ретельним вивченням їхнього ландшафтного оточення (фізико-географічних умов) звело до мінімуму ті ускладнення, які виникли у нас при оконтурюванні в полі ґрунтових виділів та їх нанесення на чистові екземпляри плану грунтів учгоспу.

Однією з першочергових задач, яка постала при картографуванні грунтів учгоспу, вірніше при коригуванні раніше складених картографічних матеріалів, була агровиробнича характеристика грунтів. Ця задача вирішувалася нами з обов'язковим урахуванням результатів власного польового обстеження та використанням аналітичних даних по різних типах грунтів, опублікованих в літературі. Перш за все ми збирали інформацію про урожайність та якість основних, продовольчих, технічних, кормових, плодовоягідних та інших культур; отримуючи таким чином відомості про родючість різних грунтів в окремих полях сівозмін учгоспу, фіксуючи попутно дані про ефективність добрив і агротехнологічних прийомів, а також про ефективність використання земельних угідь в нашому учгоспі у порівнянні зі світовими стандартами тощо. Зібрану нами геоінформацію ми спробували опрацювати на ЕОМ, що однозначно сприяло кращому усвідомленню виконаної нами під час польової практики роботи та її спрямуванню на пошук нових, перш за все біосфероцентричних моделей землекористування.

Окремою дуже важливою задачею, яка стояла перед нами, було детальне вивчення впливу деградаційних процесів на сучасний ґрунтовий покрив учгоспу – ерозії, дефляції, вторинного гідрогалогенезу (підтоплення, заболочування, засолення, осолонцювання), зсувів, засмічення, забруднення, техногенного знищення тощо. При цьому ми ставили за мету створення екологізованих моделей цілеспрямованого регулювання грунотворного процесу для підвищення родючості цих грунтів і урожайності вирощуваних культур. Керівним моментом тут ми вважали ідею В.І.Вернадського про ноосферне майбуття біосфери, теорію окультурювання грунтів О.М.Грінченка та інші перспективні роботи в цій галузі.

Отримані нами під час польової практики результати обстеження грунтів і зібрану агротехнологічну, екологічну, економічну та іншу інформацію про грунти ми поклали в основу наших розробок (рекомендацій раціонального та ефективного використання земель в сучасних умовах господарювання, підвищення родючості грунтів, їх агрохімічного окультурювання, а також прогнозування напрямку природно-антропогенної еволюції ландшафтів і їх грунтово-ценотичних компонентів).

3. Відомості про господарства, де проводилася практика

Учбово-дослідне господарство “Комуніст” ХНАУ ім. В.В. Докучаєва Харківського району Харківської області було утворено на базі радгоспу-тресту овочівницьких господарств.

Його територія розташована в східній частині Харківського району на відстані 24 км від центру міста Харкова.

Землекористування господарства витягнуто з заходу на схід на 15 км і з півдня на північ від 1,5 до 4,0 км. Центральна садиба розташована приблизно в центрі землекористування; поряд з садибою розташована залізнична станція “Рогань”, а в 5 км від садиби проходить автотроса Харків-Ростов. таким чином, розташування землекористування визначає добрий та стійкий зв'язок з обласним центром, що дозволяє забезпечити реалізацію малотранспортабельної сільськогосподарської продукції.

4. Коротка історія дослідження грунтів, в тому числі і в учгоспі “Комуніст”

Складання перших ґрунтових карт в Росії, як свідчить І.А.Крупеніков, розпочалося в період кадастрових робіт в першій половині минулого сторіччя, в результаті чого в 1851 р. було складено першу ґрунтову карту Європейської Росії. Її масштаб дорівнював 200 верст в дюймі, або 1:8 400 000. В легенді цієї карти було показано: 1. Чорнозем. 2. Глина усіх кольорів. 3. Пісок. 4. Суглинок і супісок. 5. Мул. 6. Солончаки. 7. Тундри та болота. 8. Кам'янисті розсипи. Особливу роль у розвитку картографії зіграв В.В.Докучаєв. Саме він розробив польові методи профільного обстеження грунтів, які в наш час широко використовуються при картографуванні грунтового покриву. В.В.Докучаєв заклав наукові основи не тільки картографування і географії грунтів, але й підготував разом з М.М.Сибірцевим першу наукову класифікацію грунтів.

В.В.Докучаєв обстежив грунти на величезній території колишньої Російської імперії, до складу якої входила тоді і Україна. Він встановив і вперше описав більшість відомих в наш час типів грунтів . Винятково великою є заслуга В.В.Докучаєва в земельно-оціночних роботах, які мали комплексний характер і супроводжувалися складанням повітових і губернських грунтових карт. Ним була розроблена оригінальна методика земельно-оціночних досліджень і вперше проведено бонітування грунтів, тобто оцінка її родючості в балах.

У 1901 р. В.В.Докучаєв в співавторстві з М.М.Сибірцевим, А.Р.Ферхміним і Т.І.Танфільєвим склали обзорну ґрунтову карту Європейської частини Російської імперії (М. 1:520 000).

У 1908 р. вже після смерті В.В.Докучаєва докучаєвські методи обстеження грунтів були застосовані при зйомці території Азіатської Росії з метою визначення придатності земель для переселення туди селян. Ці роботи були організовані переселенським управлінням в період столипінської земельної реформи. Керував цими роботами К.А.Глинка, який завідував в той час кафедрою ґрунтознавства, заснованою В.В.Докучаєвим, про що пише в своїй лекції проф. А.М.Грінченко. Експедиціями Переселенського управління була обстежена територія в 3 млн. км² на сході Російської імперії і складені дрібномасштабні карти (М>1:300 000).

У радянський період в результаті націоналізації землі вона стала державною власністю, що стимулювало державні програми дослідження грунтів в цілях підвищення їх родючості. Чисельні грунтово-картографічні дослідження земель Радянського Союзу проводились з метою розробки грандіозних проектів зрошення та осушення земель, закладки лісосмуг, освоєння цілинних та перелогових земель. На основі крупномасштабних ґрунтових планів колгоспів та радгоспів складалися обласні, республіканські, союзні грунтові карти. В 50-ті роки при складанні ґрунтових карт почали застосовувати аерофотометоди, а в 60-70-ті роки і космічну зйомку. Велику увагу приділяли дослідженням по бонітуванню грунтів та якісній оцінці земель. Задачами ґрунтознавства на сучасному етапі являються подальші уточнення земельних ресурсів нашої держави, їх кількісно-якісний облік, захист грунтів від ерозії, засолення і заболочення, розробка перспективних моделей підвищення родючості грунтів та їх окультурювання.

В Україні в період з 1920 по 1927 рр. було проведено вивчення четвертинних покладів та грунтів експедиціями секції ґрунтознавства с.-г. Наукового Комітету України під керівництвом проф. Г.Г.Махова та з участю проф. В.І.Крокоса. Ціла низка карт, складених цією експедицією, принесла світове визнання “південній” українській школі ґрунтознавців , яка з 1924 р. перенесла свою діяльність до Харкова.

У 1957 р. в Українській РСР розпочалось перше в світовій практиці крупномасштабне грунтове обстеження земель усіх тодішніх колгоспів та радгоспів з метою складання ґрунтових карт для цих господарств, а також адміністративних районів, областей і республіки в цілому. Цю роботу планувалось провести в рамках цільової програми, яка вимагала солідного науково-методичного та фінансового забезпечення, сучасного лабораторного устаткування, приладів, а також висококваліфікованих кадрів, про що також пише у своїй лекції проф. Грінченко О.М. Урядовою постановою науково-методичне керівництво цими роботами було покладено на Український науково-дослідний інститут ґрунтознавства та кафедру ґрунтознавства Харківського СГІ ім. В.В.Докучаєва (нині ХНАУ).

Директор УНДІГу академік О.Н.Соколовський рекомендував на перших порах провести лише агроінвентаризацію земель (грунтів), а суцільне обстеження грунтового покриву республіки відкласти на майбутнє з огляду на складність проведення цих робіт та нестачу кадрів ґрунтознавців. Свою думку він доповів наркому землеробства М.С.Співаку. Завідувач кафедрою ґрунтознавства Української с.-г. академії проф. М.М.Годлін підтримав О.Н.Соколовського. Але колективи УНДІГу та кафедри ґрунтознавства ХСГІ вважали за потрібне виконувати саме крупномасштабне обстеження грунтів. Особливо наполягав на проведенні суцільної зйомки грунтів республіки Г.С Гринь (зав. ґрунтовим відділом УНДІГу); О.М.Можейко займав нейтральну позицію, не відмовлявся від проведення польових дослідів в стаціонарних умовах. Після чисельних дискусій та обміркувань О.Н.Соколовський погодився з необхідністю проведення крупномасштабного обстеження грунтів України, але при умові залучення ґрунтознавців з інших кафедр сільгоспінститутів та науково-дослідних закладів республіки, що і було оформлено відповідною урядовою постановою. Вперше в світовій практиці було розпочато крупномасштабне обстеження земель колгоспів, радгоспів, районів та областей України.

На самому початку проведення крупномасштабних обстежень виникла необхідність в створенні єдиної системи ґрунтових тіл, без чого неможливо було і саме проведення грунтової зйомки. Для її потреб провели шифрування усіх обстежуваних грунтів, зробивши це задовго до початку масових зйомочних робіт у вигляді методичного довідника за редакцією О.М.Грінченка (Г.А.Андрущенко, Н.Б.Вернандер, Г.С.Гринь, В.Д.Кисіль, М.К.Крупський), 1958 р.. В його основу було закладено принцип індексації ґрунтових горизонтів, запропонований академіком О.Н.Соколовським, що забезпечило необхідну методичну єдність під час крупномасштабного обстеження грунтового покриву, а також послідуюче узагальнення його результатів. Воно виявилось високоінформативним і досить гнучким при використанні у польових умовах.

Грунтове обстеження земель учгоспу “Комуніст” в масштабі 1:10 000 вперше було проведено в 1958-1960 рр. загоном ґрунтознавців у складі М.І.Лактіонова, О.О.Казакова, М.С.Литовченка, В.Д.Мухи, які працювали за завданням загальнореспубліканського плану обстеження грунтів УРСР. Картографічні роботи було виконано В.Н.Бобошком, С.І.Долею та Є.П.Каплуновською. Повторне обстеження було здійснено в 1971 р. В процесі коригування зроблених раніше грунтово-картографічних матеріалів експедицією Харківської філії Республіканського проектного інституту по землевпорядкуванню “Укрземпроект” (директор філії Манойленко Т.А., гол. агроном Гржимало О.Ф., головний інженер Селюков В.Т., нач. грунтового відділу Богдан В.П., ґрунтознавець Нежнова В.Ф.). Наводимо список грунтів за легендою грунтового плану 1971 р. (мовою оригіналу):

Номенклатурный список почв

1. Опідзолений суглинний грунт на супісках:

• темно-сірий опідзолений грунт;

• опідзолині змиті супіщані і суглинні грунти на пісках і супісках;

• темно-сірі опідзолені слабозмитий суглинні;

• темно-сірі опідзолені средньозмиті супіщані грунти в комплексі;

• опідзолені намиті суглинні грунти на лесових породах.

2. Чорнозем опідзолені намитий.

3. Чорноземи типові суглинні на лесових породах.

4. Чорнозем могутній среднегумусный (структурний).

5. Чорнозем могутній среднегумусный (структурний) вилуговуваний.

Чорноземи змиті і намиті суглинні на лесових породах.

6. Чорнозем слабозмитий.

7. Чорнозем вилуговуваний слабозмитий.

8. Чорнозем средньозмиті.

9. Чорнозем сильнозмитий.

10. Чорнозем намитий.

11. Чорнозем намитий вилуговуваний.

12. Чорнозем супіщаний на пісках.

13. Чорнозем вилуговуваний супіщаний.

Чорноземи змиті і намиті суглинні на лісовидних породах і похоронених грунтах.

14. Чорнозем слабозмитий.

15. Чорнозем средньозмиті.

16. Чорнозем вилуговуваний слабозмитий.

17. Чорнозем вилуговуваний средньозмиті.

18. Чорнозем сильнозмитий.

19. Чорнозем намитий.

Чорноземи сольонцьоваті суглинні на лісовидних породах.

20. Чорнозем глибоко-слабосольонцьоватий.

21. Чорнозем поверхностно- слабосольонцьоватий солончаковий.

Чорноземи солонцеватые змиті суглинні на лесових породах.

22. Чорнозем поверхностно- слабосольонцьоватий солончаковий слабозмитий.

Чорноземи солонцеватые змиті суглинні на супісках.

23. Чорнозем поверхностно- слабосольонцьоватий солончаковий средньозмиті.

Чорноземи лугові суглинні на аллювиально-делювиальных відкладеннях.

24. Чорнозем луговий намитий солончаковий.

25. Чорнозем луговий намитий поверхностно- слабосольонцьоватий солончаковий.

Лугові суглинні грунти на аллювиально-делювиальных відкладеннях.

26. Луговий солончаковий грунт.

27. Луговий могутній намитий глубоко-слабосолонцеватая солончаковий грунт.

28. Луговий могутній намитий поверхностно-слабосолонцеватая солончаковий грунт.

29. Луговий могутній глубоко-слабосолонцеватая солончаковий грунт.

30. Луговий могутній поверхностно-слабосолонцеватая солончаковий грунт.

31. Лугово-болотяний слабосолонцеватая солончаковий грунт.

Болотяні суглинні грунти на аллювиально-делювиальных відкладеннях.

32. Болотяний солончаковий грунт (в комплексі).

33. Болотяний солончаковий глубокопогребенная грунт.

34. Болотяний солоцеватая солончаковий грунт.

Торф'яно-болотяні суглинні грунти на алювіально-елювіальних відкладеннях.

35. Торф'яно-болотяний солонцеватая солончаковий грунт (в комплексі).

Виходи порід.

36. Лессовідниє суглинки.

37. Переміщені грунти.

Окрім того в 1971 р. було складено також і список сільськогосподарських типів земель, який ми також тут відтворюємо:

Опис с.-г. типів земель.

76. Чорноземи могутні среднегумусные незмиті, зрідка слабосмытые, тяжелосуглинистые на лесових породах з широким вододільним плато і слабопологих схилів.

88. Чорноземи могутні, среднегумусные незмиті, намиті, слабосмытые і з комплекси тяжелосуглинистые на лесових породах вузьких эрозионно-небезпечних вододільних плато і пологих схилів.

88а. Чорноземи слабосолонцеватые і слабосмытые среднесуглинистые на лесових породах пологих схилів.

99. Чорноземи могутні незмиті, слабосмытые, намиті і їх комплекси тяжелосуглинистые на лесових породах пологих і слабопологих схилів (орні).

99а. Теж, переважно похилих схилів (кормові угіддя).

99Аа. Чорноземи слабосолонцеватые слабосмытые среднесуглинистые на лесових породах сильнопокатых схилів (кормові угіддя).

99Ав. Чорноземи супіщані на пісках похилих і сильнопокатых схилів (кормові угіддя).

100Аа. Чорноземи оподзоленные намиті среднесуглинистые на лесових породах похилих схилів (кормові угіддя).

100в. Темно-сірі оподзоленные слабосмытые легкосуглинистые грунти на пісках і супісках хвилястих пологих схилів (орні).

100АВ. Темно-сірі оподзоленные незмиті і слабосмытые легкосуглинистые грунти на пісках і супісках похилих і сильно-похилих схилів (кормові угіддя).

102. Чорноземи среднесмытые і їх комплекси тяжелосуглинистые на лесових породах переважно слабопокатых схилів (орні).

102А. Теж, переважно похилих і сильнопокатых схилів (кормові угіддя).

102а. Чорноземи могутні і слабосолонцеватые среднесмытые среднесуглинистые на лесових породах хвилястих пологих і слабопологих схилів.

102Аа. Чорноземи среднесмытые среднесуглинистые на лесових породах похилих схилів (кормові угіддя).

104А. Темно-сірі оподзоленные слабосмытые грунти в комплексі з среднесмытыми (35%) легкосуглинистые на пісках і супісках сильнопокатых і крутих схилів (кормові угіддя).

111А. Чорноземи сильносмытые і їх комплекси тяжелосуглинистые на лесових породах похилих схилів (кормові угіддя).

111Аб. Теж, среднесуглинистые.

121. Виходи порід і переміщені грунти укосів ярів і крутих схилів балок.

123. Чорноземи слабосолонцеватые солончакові среднесуглинистые на лессовидных породах терассовых рівнин.

145. Чорноземи лугові несолонцеватые і солонцеватые тяжелосуглинистые на аллювиально-делювиальных відкладеннях заплав.

145а. Лугові слабосолонцеватые засолені среднесуглинистые грунти на аллювиально-делювиальных відкладеннях заплав.

150. Лугово-болотяні і болотяні грунти і їх комплекси тяжелосуглинистые на аллювиально-делювиальных відкладеннях заплав.

165. Чорноземи намиті тяжелосуглинистые на делювиальных відкладеннях днищ балок.

165а. Чорноземи намиті і лугові слабосолонцеватые засолені грунти среднесуглинистые на делювиальных відкладеннях днищ балок.

165.1. Лугово-болотяні слабосолонцеватые засолені грунти і їх комплекси тяжелосуглинистые на делювиальных відкладеннях днищ балок.

165.1а. Болотяні засолені среднесуглинистые грунти на делювиальных відкладеннях днищ балок.

Механічний склад

супесчаний

песчано-легкосуглинистый

среднесуглинистый

тяжелосуглинистый

Засол

слабке хлоридно-сульфатне

межі грунтового контура і шифр грунту.

У Влітку 1991 р. було виконано ґрунтову зйомку та камеральні роботи силами професіонального інтернаціонального загороді студентів ІІІ курсу ФАГу та І курсу ФІЗу під керівництвом А.О.Георгі, М.О.Горіна, М.А.Щуковського та В.С.Різвана. В легенді складеного ними плану грунтів було поміщено новий відкоригований оригінальний список грунтів, який мі також тут відтворюємо:

Оподзоленниє суглинні і супіщані грунти
на лесових і нелесових породах

1. Чорнозем оподзоленный среднесмытый.

2. Чорнозем оподзоленный намитий.

Чорноземи суглинні на лесових породах

3. Чорнозем типовий могутній.

4. Чорнозем типовий могутній глубоковскипающий.

5. Чорнозем типовий могутній слабосмытый.

6. Чорнозем типовий могутній глубоковскипающий слабосмытый.

7. Чорнозем среднесмытый.

8. Чорнозем сильносмытый.

9. Чорнозем малопотужний слабосмытый.

10. Чорнозем намитий схил.

11. Чорнозем намитий балочний.

12. Чорнозем намитий водораздельний.

Чорноземи солонцеватые суглинні
на лесових породах.

13. Чорнозем глубокослабосолонцеватый.

Ксероземи еродовані суглинні схилів

і супіщані на лесових і нелесових породах.

14. Ксерозем розвинений еродований.

15. Ксерозем слаборозвинений еродований.

Заплавні засолені і супіщані
на алювиальных відкладеннях.

16. Чорнозем луговий солончаковатый.

17. Лугово-чорноземний солончаковий грунт.

18. Луговий поверхностно-слабосолонцеватая солончаковий грунт.

19. Луговий глубоко-солонцеватая грунт.

20. Луговий могутній глубоко-сильносолонцеватая солончаковий грунт.

21. Луговий солончаковий грунт.

22. Лугово-болотяний солончаковий грунт.

23. Лугово-болотяний поверхностно-слабосолонцеватая солончаковий грунт.

24. Мулисто-болотяний солончаковий грунт.

25. Тофянисто-болотяний солончаковий грунт.

26. Переміщені почвогрунты.

27. Виходи порід.

Влітку 2009 р. під час польової практики на ІІІ курсі ГАФу зі студентами-іноземцями було обстежено північно-західну частину учгоспу в масштабі 1:5000 із застосуванням матеріалів аерофтозйомки 1984-1993 рр., наданих в їх розпорядження кафедрою геодезії. Наводимо списки грунтів (фрагмент), який склали французькою мовою Соізону Поль і Олів’є Проджиното та арабською мовою (склали Алтахір Мухамед, Амер Талат, Таравнех Хикмат):

4. Ландшафтні особливості території, на якій вивчались грунти Лісостепу (клімат, геологія, гідрологія, гідрохімія, материнські породи, рельєф, рослинний світ тощо)

Ландшафтні особливості території учгоспу Харківського НАУ та сусідніх з ним господарств Харківського району також зумовлені її приуроченістю до лівобережжя р. Уди, яка в свою чергу є правобережною притокою найкрупнішої ріки Слобожанщини – Сіверського Дінця. Межиріччя цих двох річок розташоване в межах південно-західних відрогів Середньо-Руської височини, абсолютні відмітки яких знижуються від 258 м на кордоні з Росією (Бєлгородська область) до 175 м на півдні та південному сході Харківської області. Геоструктурно це межиріччя приурочене до Дніпровсько-Донецької западини (ДДЗ), кристалічний фундамент якої в околицях міста Харкова занурюється на глибину 4-6 км. З дочетвертинних (доантропогенових або доплейстоценових) відкладів вище місцевого базису ерозії, яким є рівень води у Сіверському Дінці (біля 70 м над рівнем моря), на даній території залягають породи палеогенової та неогенової систем. З них найбільш розповсюдженими та відкритими у чисельних відслоненнях є зелено-колірні глауконітові породи олігоцену (харківський ярус), грубизна яких сягає 40 м. Підстилають їх зеленувато-сірі та блакитні мергелі та глини київського ярусу еоцену, які як правило залягають нижче місцевого базису ерозії. Поверх глауконітових глинистих пісків, піскуватих глин та пісковиків ( hr) на плакорах залягають берекські (br) шаруваті зеленувато-сірі, світло-сірі, сірі, охристо-жовті кварцові піски з прошарками пісковиків і темнозелених глин (до 30 м), перекриті зверху полтавською свитою (pt) здебільшого білих, сірих, жовтих (внизу) каолінізованих пісків з прошарками пісковиків і лінзами чорних вуглистих глин (до 27 м), вище яких залягають рябі глини, перекриті зверху потужними верствами так званих червоно-бурих глин (скіфський ярус пліоцену). Завдяки дослідженням М.Ф.Веклича, Н.О.Сіренко, Ж.М.Матвіїшиної ці глини тепер отримали статус реліктів (маркерів, свідків) пліоценового педолітогенезу, який протікав на післяпонтичній суші в умовах тодішнього субтропічного палеоклімату, завдяки якому тут сформувалися червоноземні та буроземні автоморфні та синхронні їм темнозабарвлені гідроморфні (заплавні) грунти доплейстоценового віку. Червоно-буроколірна формація повсюди на водорозділах і високих (неогенових) терасах перекрита лесовидними суглинками з похованими в них викопними грунтами плейстоцену. В межах терасово-долинних ландшафтів ґрунтово-лесова та червоно-буроколірна товщі підстилаються давньоалювіальними пісками, які формувалися в річкових долинах синхронно з заплавними (гідроморфно-алювіальними) грунтами в конкретних палеокліматичних умовах того чи іншого етапу пліоцену, а в подальшому плейстоцену.

Долини річок Уди (з притоками Роганкою та Студенком – обидві протікають по території учгоспу), Лопані (притока Уди), Харків (впадає в Лопань) та інших розчленували відроги Середньо-Руської височини на хвилясті водороздільні плато (плакори), витягнуті в субмеридіональному напрямку, тобто з півночі на південь. Це створює характерний для річкових геоекосистем цього регіону малюнок долинного ландшафту, а саме: всі річкові долини мають асиметричний профіль. Праві крутосхили, як правило, порізані яругами та балками, а терасовані лівобережжя відрізняються своєю виположеністю та рівнинністю. В річкових долинах впродовж пізнього кайнозою оформилася своєрідна "драбина" з пліоценових і плейстоценових терас, загальна кількість яких разом з заплавою в долині Сіверського Дінця дорівнює 16 (із 17 терас, що їх встановив М.Ф.Веклич в річкових долинах України).

Ландшафтну структуру околиць Харкова В.Л.Віленкін описує у вигляді складної мозаїки водороздільно-чорноземних (плакорових) місцевостей, які примхливо поєднуються з мальовничими долинно- та яружно-балочними прирічковими місцевостями з їх схиловими, в тому числі і опідзоленими грунтами. Кидаються в очі чисельні заплавні, борові та давньотерасові (лесово-степові) місцевості. Заплавні тераси річок, які дренують цей регіон, бувають досить широкими(від 300 м до 3,5 км). Вельми виразним є надзаплавний піщано-боровий (субполіський) тип місцевості, широко представлений в долинах річок Уди, Сіверський Дінець та ін., де борова тераса, особливо помітна в нижній та середній течії, має ширину від 500 м до 4 км. В долинах таких річок, як Роганка борової тераси в її класичному псамофітному варіанті немає. Тут її заміщує лесовий аналог вітачівсько-бузької тераси. Вирівняні лесово-терасові чорноземно-степові місцевості є традиційно еталонними в землеробстві. Яружно-балочні системи лівобережних терас відрізняються від правобережних своєю значною довжиною, яка поєднується з невеликою глибиною та чітко окресленою виположеністю в сторону борових і заплавно-лучних терас. Певне різноманіття і мальовничість вносять в степові ландшафти лівобережжя урочища блюдець і западин з гідро- та мезофітною рослинністю на лучно-чорноземних солонцюватих і осолоділих грунтах прилуцько-удайської (трубіжської, однолесової) тераси. Прирічкові місцевості правобережних крутосхилів в долинах річок Сіверський Донець, Уди, Лопань, Харків характеризуються чергуванням схилових урочищ (в значній кількості є вони і на правобережжі Роганки), на яких ще збереглися гаї широколистяних порід; балок, схили яких поросли чагарниками та лучно-степовими фітоценозами; циркоподібних урочищ (давні зсуви), ускладнених молодими яругами та промоїнами (в учгоспі їх немало); покинутих кар'єрів з характерними відслоненнями порід палеогену, неогену та плейстоцену (дуже часто вони засипані сміттям). Олігоценові відклади харківського ярусу збагачені на мінеральні води, які цінуються за їхню терапевтичну дію та високі смакові якості ("Березівська", "Харківська"). Ці води витікають з багатьох джерел в підошві правобережних схилів, а також відкриваються свердловинами. На плакорах поєднуються хвилясті та плоскі рівнини з урочищами водороздільних широколистяних лісів (в учгоспі їх немає), слабоврізаних верхів'їв балок і степових блюдець. Водороздільні широколистяні ліси, як правило, примикають до лісистих прирічкових місцевостей (с. Покровка, Райоленівка, санаторій "Роща", Бермінводи, Карачівка – по Удах; лісопарк в місті Харкові по р. Харків тощо).

Значної мальовничості ландшафтам регіону надають ставки, створені в долинах і балках – є такі ставки в учгоспі, в сс. Рогань і Вільхівка (в верхів'ї Роганки дзеркало ставка досягає 100 га).

Річка Роганка, яка прорізає землі учгоспу, поділяє його територію на дві ландшафтно різні частини: східну низинно-лівобережну і західну нагірно-правобережну. В.І.Сидоренко виділяє тут високі тераси – 1 пізньопліоценова та 3 ранньоплейстоценові тераси долини ріки Уди:

• крижанівсько-іллічівська (ІХ – остання пліоценова) аkr-il;

• широкінсько-приазовська (VIII – перша плейстоценова) а І sh-pr;

• мартоношсько-сульська (VII – гуньківска) а І mr-sl;

• лубенсько-тилігульська (VI – таганська) а І lb-tl.

З цими давніми терасами р. Уди цілком закономірно синхронізуються більш молоді (пізньоплейстоценові), врізані в них тераси р. Роганка:

• прилуцько-удайська (ІІІ, трубіжська, однолесова) а ІІІ pl-ud;

• вітачівсько-бузька a III vt-bg;

• дофинівсько-причономорська a III df-pč;

• голоценова (сучасна або заплавна) a IV hl.

Крижанівсько-іллічівська (kr-il) тераса, яка сформувалася останньою в пізньому пліоцені, розповсюджена на крайньому сході учгоспу, де вона підіймається над урізом води в р. Уди на 65-70 м, а її полотно місцями розширюється більш ніж на 2,5 км. Грубизна ґрунтово-лесового цикліту, яким перекрито 20-метровий kr-il алювій, коливається від 15 до 25 м. Нижче цієї пліоценової тераси сформовані плейстоценові тераси, з яких в учгоспі найбільш помітною є слідуюча.

Широкінсько-приазовська (sh-pr) тераса, в межах якої розташована вся центральна частина господарства – її майже трикілометрове полотно височить над Удами на 55-60 м. Лесово-грунтовий пакет грубизною біля 27 м перекриває sh-pr алювій, товща якого сягає 15-20 м.

Мартоношсько-сульська (mr-sl) тераса р. Уди також має широке розповсюдження в учгоспі ХДАУ та сусідніх з ним господарствах. Вона витягнулась південно-західніше від sh-pr тераси досить помітною смугою шириною до 2 км; над урізом річки вона піднята на 40-50 м. Субаеральні відклади, грубизна яких коливається від 10 до 17 м, вміщують в своїй товщі флювіогляціальні відклади епохи дніпровського зледеніння, широко представлені шаруватими пісками. В їх підошві залягає 10-13 м товща мартоношського (знизу) та сульського (зверху) алювію – свідка mr-sl етапу педолітогенезу, з яким пов’язано зародження даного терасового рівня.

Лубенсько-тилігульська (lb-tl) тераса ріки Уди розповсюджена на крайньому південному заході учгоспу, де її ширина досягає 2-2,5 км. Її поверхня сильно еродована і має добре помітний нахил в сторону Уд, в зв'язку з чим її висота над урізом ріки коливається від 20 до 40 м. В товщі лесових відкладів, грубизна яких тут зменшена до 12 м, також широко представлені піщані відклади, синхронні часу дніпровського зледеніння. В підошві цієї тераси залягає lb-tl (5-9 м) алювіальна товща.

Пізьноплейстоценові тераси розповсюджені в долині р. Роганка:

Прилуцько-удайська (pl-ud) тераса зустрічається окремими масивами по обидві сторони р. Роганка. Її ширина місцями досягає 400-500 м, а висота над врізом річки 10-12 м. Грубизна лесової товщі не перевищує 5-6 м, але місцями поверх лесовидних суглинків наклалися делювіально-пролювіальні відклади, які створюють враження значно більшої грубизни лесової товщі, яка підстилається pl-ud алювієм (7-9 м).

Вітачівсько-бузька (vt-bg) тераса, відома як борова (піщана) в долинах Уд, Сіверського Дінця та інших річок тут представлена лесовим варіантом, який є типовим для малих річок басейну Сіверського Дінця. Її висота над рівнем р. Роганки не перевищує 7-10 м. Грубизна субаеральних лесовидних відкладів біля 6-7 м (в їх підошві лежить vt-bg алювій грубизною біля 6-7 м).

Дофинівсько-причорноморська (df-pč) тераса також розповсюджена по обох берегах р. Роганка – її ширина сягає 250 м, а висота над рівнем води 4-5 м; алювіальні відклади df-pč віку (5-8 м) перекриті сучасними делювіально-пролювіальними відкладами.

Голоценова (заплавна) hl тераса р. Роганки має ширину 0,5-1,0 км, височить над урізом води на 2-4 м, а грубизна алювію коливається від 4 до 9 м.

Детальну літологічну характеристику деяких з названих геоморфологічних рівнів ми маємо по відслоненню VІІ тераси, а також по свердловині №129, яку було розбурено на sh-pr VIII терасі р. Уди В.І. Сидоренком в ста метрах на захід від залізничної станції Рогань на водорозділі балки Довгий Лог і р. Роганка. Цей опис цікавий ще й тим. що він повністю підходить для характеристики дослідного поля ХДАУ. Місце розташування: в смузі відводу залізниці Харків-Балашовський – Купянськ вузловий. В цій свердловині розбурено майже всі хроностратиграфічні горизонти, встановлені для території України роботами О.І.Набоких, В.І.Крокоса, О.І.Москвітіна, М.Ф.Веклича, Н.О.Сіренко, Ж.М.Матвіїшиної від верхнього причорноморського до нижнього мартоношського + нерозчленований sh-pr алювій). Аналогічні умови педолітогенезу в цілому існували і на інших більш молодих терасах р. Уди, хоч безумовно зустрічалися також і відмінності, зумовлені особливостями рельєфу, мікрокліматичними впливами, гідроморфізмом, гідрохімією тощо.

Пліоценові етапи педолітогенезу промаркіровані червоно-буроколірними реліктами. Вони відкриті свердловиною №45 в районі станції Лосєво – це північніше на 8 км від описаної свердловини №129. Тут майже горизонтальна поверхня, найвища в цьому районі (А.в. 182 м) являє собою Х (bv-br) терасовий рівень (ІІ новохарківська тераса) р. Харків – ліва притока Лопані, яка в свою чергу є лівою притокою Уд. Більш високі терасові рівні на лівобережжі рік Харків і Уди в описаному районі не зустрічаються, але вони є на правобережжі р. Харків – це ХІ (bd-sv або III новохарківська) тераса (піонертабір "Факел", А.в. 186 м.) та XV (iv-sg) тераса в Помєрках, А.в. 198 м., яка безпосередньо переходить в плато, А.в. 204 м. в районі Пятихаток. XII (lm-os), XIII (st-aj) i XIV (ja-kz) в долинах харківських річок не зустрічаються, хоч в долині Сіверського Дінця вони є. Пояснюється це таким чином: наявність дуже глибокого (не менш 24 м), більш ніж в 4 рази перевищуючого нормальний, врізу bd-sv тераси, яка розпочинається одразу ж за iv-sg, свідчить про те, що час утворення цих терас співпав з початком активізації неотектонічних рухів альпійського циклу тектогенезу. При цьому відбулося лише врізання річкових долин при відсутності акумуляції алювію. Кожна з названих терас має свій специфічний пакет верхньокайнозойських відкладів. (рис. 1.)

Стратиграфія лесово-грунтової товщі sh-pr (VIII надзаплавної, бурлуцької) тераси за В.І.Сидоренком

0,00		e VI hl	чорнозем типовий глибокий малогумусний важкосуглинковий (голоценовий)
1,10		vd III pč	лесовидний суглинок (причорноморський) бурувато-половий макропористий, карбонатний, кротовинний, майже весь перероблений грунтотворенням
2,15		e III df	грунт викопний (дофинівський), темно-бурий суглинистий
3,20		vd III bg	лесовидний суглинок (бузький) світло-сірий, сильнокрабонатний
4,50		vd III bg	лесовидний суглинок (бузький) сірувато--половий, макропористий, карбонатний, зверху та знизу з прошарками жовтувато-полового кварцевого дрібнозернистого піску
6,30		e III vt	грунт (вітачевський) бурувато-сірий, суглинистий, опіщанений, карбонатний
*		(ud)	у свердловині відсутній
6,70		e III pl	грунт викопний (прилуцький) темно-сірий, суглинистий, опіщанений, добре гумусований, різко переходить в
7,50		vd II ts	лесовидний суглинок (тясминьський), опіщанений. жовто-бурий, макропористий, з прошарками та гніздами піску всередині горизонту, контакт чіткий
8,70		vd II ts	лесовидний суглинок (тясминьський), опіщанений, місцями з гніздами піску, сірувато-половий, з блакитний відтінком та іржавими залізистими плямами, макропористий, карбонатний
11,00		e II kd	грунт (кайдацький) бурувато-темно-сірий, суглинковий, щільний
11,60		vd II dn	лесовидний суглинок (дніпровський), бурувато-жовтий, місцями з червонуватим відтінком, макропористий, досить рихлий, з включеннями різнозернистого добре обкатаного кварцового піску, охристо-залізисті плями, Fe-Mn пунктація, примазки
13,20		fg II dn	пісок бурувато-жовтий, світло-сірий, різнозернийтий (переважає середньозернистий), щільний, добре обкатаний, місцями глинистий, несортований, кварцовий, слабо, але явно озалізнений
14,70		vd II dn	лесовидний середній суглинок (дніпровський), бурувато-половий, середньо-ущільнений, макропористий, з включеннями зерен кварцу, поцяткований дрібними охристо-залізистими плямами, Fe-Mn бобовини та примазки, дутики карбонатів
16,40		vd II dn	суглинок легкий (дніпровський), жовтувато-половий, щільний, дрібно-грудкуватий, чітко видимі зерна кварцу, Fe-Mn бобовини, примазки, без карбонатний
17,10		e II zv	грунт (завадівський), темно-бурий, середьносуглинковий, слабо. нерівномірно, але явно гумусований, щільний, включення кварцевих зерен, Fe-Mn бобовини, примазки
17,50		vd I tl	середній суглинок (тилігульський) жовтувато-половий, ущільнений, пористий, дрібногрудкуватий, Fe-Mn бобовини, примазки, в середній частині оглеєний, червонуватий відтінок (гідроокисли Fe), без карбонатний
19,00		e I lb	грунт (лубенський), червонувато-бурий, важкосуглинковий, слабопористий, вертикальні тріщини, рясні Fe-Mn бобовини, примазки, без карбонатний
*		(sl)	у свердловині відсутній
21,00		e I mr	грунт викопний (мартоношський) червонувато-бурий, глинистий, щільний, рясні Fe-Mn бобовини, примазки, безкарбонатний, чітко окреслені кварцові зерна. внизу опіщанений, при висиханні розпадається на клиновидні уламки
23,60		a I pr	алювій (приазовський), супісок, цегельно-червоний, знизу світло-сірий, ущільнений, різнозернястий, до крупнозернистого, з домішкою гравелистих часток, озалізнений, Fe-Mn бобовини, примазки, зерна кварцу вуглуваті та обкатані
26,40		a I pr	алювіальний пісок, строкато забарвлений, (світло-сірий з чисельними залізистими плямами бурого, охристого, червоно-цегельного, світло-жовтого кольору), тонкошаруватий в нижній частині (пісок різнозернистий, більше дрібно- та тонкозернистий) нерівномірно глинистий , несортований (обкатані та вуглуваті кварцові зерна), Fe-Mn бобовини, пунктація, вміщує підземні води
34,00		a I pr	алювій глинистий темно-сірий (гідроморфний грунт) пластичний, внизу опіщанений, поступово переходить в супісок з охристо-залізистими плямами, Fe-Mn бобовини, примазки
34,80		a I pr	алювіальний пісок, дрібнозернистий, світло-сірий з зеленуватим відтінком, окремі крупні добре обкатані кварцові зерна. несортований, окремі зерна глауконіту, охристо-залізисті плями
39,00		a I sh	алювіальний (широкінський) глинистий кварцовий пісок, сірувато-жовтий, охристо-залізисті плями, ущільнений, дрібнозернистий (з домішками середньо- та крупнозернистого), несортований, з глауконітовими зернами
42,00		a I sh	алювіальний (широкінський) пісок світло-сірий, до білого, з жовтими та залізисто-охристими прошарками, дрібно- та середньозернистий, несортований (обкатаний, вуглуватий), кварцовий, з домішками глауконіту та темнозабарвлених мінералів
47,00		a I sh	алювіальний (широкінський) пісок світло-сірий, з зеленуватим відтінком. дрібно- та середньозернистий, добре обкатаний та вуглуватий, зерна глауконіту, охристо-залізисті плями, гнізда світло-сірого середньозернистого піску
51,00		hr	морський палеогеновий глинистий пісок харківського ярусу олігоцену, зеленувато-сірий, рівномірно забарвлений, дрібно- та тонкозернистий, ущільнений, кварцово-глауконітовий, слабо але явно слюдистий
55,00		hr	палеогеновий піщаник, зеленувато-сірий, кварцово-глауконітовий, слюдистий

Характерною особливістю вирівняних поверхонь річкових терас в межах долинних ландшафтів з точки зору ґрунтотворення є, на відміну від схилових позицій їхня надзвичайна сприятливість перебігу саме цих в принципі акумулятивних, а не деградаційних процесів – впродовж всього пізньокайнозойського відтинку еволюції ландшафтів ґрунтотворення завжди було інтенсивнішим і тривалішим за літогенез (лесогенез тощо). Як видно з описаної стратиграфії порід на станції Рогань там наявні майже всі хроностратиграфічні горизонти, встановлені для території України роботами О.І.Набоких, В.І.Крокоса, О.І.Москвітіна, М.Ф.Веклича, Н.О.Сіренко, Ж.М.Матвіїшиної (в даній свердловині від верхнього причорноморського до нижнього мартоношського + нерозчленований sh-pr алювій). Ряд горизонтів (як фосильно-ґрунтових, так і лесових, наприклад bg,dn) навіть розщеплюється, чим засвідчується факт неодноразового переривання процесів давнього педогенезу і осадконакопичення взагалі. Значна активність ґрунтотворних процесів на терасах сприяла переробці лесових відкладів ґрунтовими процесами настільки інтенсивно, що деякі лесові горизонти майже не простежуються, або простежуються слабо (як ud i sl – в нашому випадку). Окрім того, схилове (на відрогах Середньо-Руської височини) положення долинних ландшафтів Слобожанщини завжди сприяло накопиченню товщі лесових відкладів за рахунок повенево-льодовикових вод – саме так слід трактувати сильну опіщаненість та шаруватість лесових горизонтів, описаних на sh-pr терасі р. Уди в свердловині №129, а також присутність в них піщаних лінз і прошарків, різкий контакт з викопними грунтами, наявність в них розмивів тощо.

Аналогічні умови педолітогенезу в цілому існували і на інших більш молодих терасах р. Уди, хоч безумовно зустрічалися також і відмінності, зумовлені особливостями рельєфу, мікрокліматичними впливами, гідроморфізмом, гідрохімією тощо.

Пліоценові етапи педолітогенезу промаркіровані червоно-буроколірними реліктами. Вони відкриті свердловиною №45 в районі станції Лосєво – це північніше на 8 км від описаної свердловини №129. Тут майже горизонтальна поверхня, найвища в цьому районі (А.в. 182 м) являє собою Х (bv-br) терасовий рівень (ІІ новохарківська тераса) р. Харків – ліва притока Лопані, яка в свою чергу є лівою притокою Уд. Більш високі терасові рівні на лівобережжі рік Харків і Уди в описаному районі не зустрічаються, але вони є на правобережжі р. Харків – це ХІ (bd-sv або III новохарківська) тераса (піонертабір "Факел", А.в. 186 м.) та XV (iv-sg) тераса в Помєрках, А.в. 198 м., яка безпосередньо переходить в плато, А.в. 204 м. в районі Пятихаток. XII (lm-os), XIII (st-aj) i XIV (jr-kz) в долинах харківських річок не зустрічаються, хоч в долині Сіверського Дінця вони є. В.І.Сидоренко пояснює це таким чином: наявність дуже глибокого (не менш 24 м), більш ніж в 4 рази перевищуючого нормальний, врізу bd-sv тераси, яка розпочинається одразу ж за iv-sg, свідчить про те, що час утворення цих терас співпав з початком активізації неотектонічних рухів альпійського циклу тектогенезу. При цьому відбулося лише врізання річкових долин при відсутності акумуляції алювію. Кожна з названих терас має свій специфічний пакет верхньокайнозойських відкладів (рис. 1-6).

На кожній більш молодій терасі спостерігається закономірне заміщення двох субаеральних горизонтів двома субаквальними. Нижній алювій, який синхронізується з викопним автоморфним грунтом вищої тераси, залягає у вузьких похованих заплавах, сформованих в теплу палеокліматичну фазу; а верхній розповсюджений по всій площі даної тераси, тобто сформований в послідуючу холодну в плейстоцені, або помірно прохолодну в пліоцені фазу – з лесовими горизонтами плейстоцену або з їхніми сіроколірними пліоценовими аналогами. Через цю обставину частіше в розрізах зустрічаються лише верхні збережені верстви алювію.

Рисунок 1

Всі XVI надзаплавних терас, які сформувалися на території України впродовж XVI ерозійно-акумулятивних етапів пліоцен-плейстоценового ландшафтотворення в після­но­во­ро­сій­ський (одеський) час понтичного віку на платформенній частині України і в альпійській геосинклінальній зоні Карпат і Криму наявні в глибокій (більше 300 м) і широкій (більше 45 км) долині Середнього Дністра. Про це свідчать багато свердловин, закладених в цій долині М.Ф.Векличем в напрямках Хотин-К.-Подільський-Грушевці; М.-Поділський-Серебрія; Сороки-В.Косниця; Заліщики-Рибниця та ін.

В річковій долині середнього Придніпров'я на сьогодні відомо ХІІІ надзаплавних терас, встановлених 500 свердловинами. На інших річках, в тому числі і на лівих притоках Дніпра їх менше. В одному поперечнику ці ХІІІ терас встановлені лише по лівобережжю Середнього Дніпра, де сумарна ширина пліоценових і четвертинних терас дуже велика: Київ-Прилуки 270 км; Кременчук-Лебедин 200 км; Дніпродзержинськ-Валки 160 км. В порожистому Придніпров'ї в районі міста Нікополь достовірно встановлено лише ІХ надзаплавних терас.

Резюмуючи сказане, ще раз підкреслимо, що в річкових долинах територій, охоплених пізньокайнозойськими підняттями земної кори, а це майже вся територія платформенної України за винятком пограничної смуги з Причорноморською западиною, а також Карпати та гірський Крим утворилося XVI (XVII) пліоцен-плейстоценових надзаплавних терас + голоценова тераса. Варто наголосити, що це спостерігається не лише в долинних ландшафтах України, але і за її межами в басейнах Дону, Кубані, Волги та інших річок. Області пізньокайнозойських опускань земної кори характеризуються нашаруванням молодого алювію на більш давній з частковим розмивом останнього та фосилізацією давніх терас. Так, на Закарпатській низовині на даний момент еволюції поховано всі доголоценові тераси, а в передгір'ях Криму, на лівобережжях нижнього Дніпра, нижнього Прута та Дунаю – всі доберезанські, тобто XI-XVI тераси. Раніше траплялося так, що декілька терас по неуважності об'єднували в одну – там, де у Веклича в Карпатах виділено III, IV i V тераси, раніше картографували лише одну ІІІ надзаплавну терасу (15-25 м.) В тих районах, де тектонічний режим був відносно стабільним впродовж всього пізнього кайнозою або крупних його періодів різновікові алювіальні горизонти є гіпсомертично зближеними – такими є Українське Полісся та регіон Середньої Наддніпрянщини, в яких при різносторонній горизонтальній міграції річок багато з цих алювіальних горизонтів були знищені більш пізнім розмивом. Як правило, давній алювій залягає вище молодого (така закономірність є в порожистій Наддніпрянщині), а в середній Наддніпрянщині буває так, що давній алювій залягає на більш низьких гіпсометричних рівнях – це пояснюється дислокованістю первинного алювіального ложа, а нерідко і самої тераси. Причин такого явища є багато, з яких Веклич називає як мінімум три: тектоніку, гляціотектоніку і льодовикову екзарацію. Їх вплив на утворення терас середньої Наддніпрянщини встановлений порівняно давно. Кожен горизонт алювію має свої специфічні літологічні, палеонтологічні та геоморфологічні ознаки. До того ж кожна з давніх терас характеризується досить визначеним субаеральним покривом. Всі ці відмінності і дають підстави для впевненого діагностування різновікових горизонтів алювію, а значить і різних терас, а також для кореляції цих товщ з урахуванням характеру переходу субаквальних нашарувань в субаеральні.

Говорячи про XVI найдавніший палеоетап розвитку долинних ландшафтів України, слід зважити на слідуючий факт: нижче бельбекського (bl = ) повинен залягати знам'янсьий горизонт ( ), сформований першим з ґрунтових маркерів субтропічно-саванних палеоландшафтів, що вперше помітив біля с. Знам'янка в Рівнинному Криму М.Ф.Веклич, який там і описав разом з Н.О.Сіренко його стратотип. Тут цей хроностратиграфічний горизонт залягає на неогенових вапняках одеського ( ) горизонту, як Г.П.Михайловський називав весь понтичний ярус (раніше вік одеського горизонту був невизначеним).

63,80			Грунт червоний глинистий, щільний, призматичний, на гранях колоїдна лакіровка, до 65 м сильно карбонатний, з 65,0 до 65,7 м глина строката, з 65,7 до 68,5 м грунт червоний глинистий, дрібногоріхуватий з чисельними карбонатними плямами в нижній частині, 68,5-69,0 грунт червонувато-коричневий, глинистий, з чисельними карбонатними конкреціями
69,00			Ракушняковий вапняк грубизною 2-12 м.

Бельбекський горизонт, який повинен перекривати , в стратотипі біля с.Любимівка, в 6 км на північ від м. Севастополя (береговий обрив західного узбережжя Криму поблизу гирла р.Бельбек) лежить статиграфічно вище озерно-морських вапняків одеського ярусу понта безпосередньо під іванківським горизонтом. Він сформувався в суббореальних палеоландшафтах, про що свідчить бурувато-сірий колір конгломератів і глин, які складають цей горизонт разом з сіроколірними викопними грунтами загальною грубизною біля 8 м.

Еколого-еволюційні закономірності та поліциклічність педолітогенезу в річкових долинах басейну Сіверського Дінця (палеоландшафтна модель на прикладі VII тераси)
Морський літогенез – попередник ґрунтотворення
kv	В кінці еоцену відступає найбільш глибоководне з палеогенових морів, яке залишило на згадку про субтропічний клімат тієї епохи помірно карбонатну блакитно-мергельну формацію київської свити. Ці змішані карбонатно-теригенні осадові породи залягають в підошві зеленуватих харківських порід,(вони вже не білі, але ще карбонатні) які сформувалися потім в умовах вже прохолоднішого, але все ще субтропічного моря, яке замінило обміліле на той час київське море.
hr-br	Літогенез в умовах харківського моря олігоцену був останнім морським режимом осадконакопичення на Слобожанщині – безкарбонатність глауконітових порід засвідчує існування прохолодного, але все ще субтропічного моря, останнього з морів палеогену (палеогеографія глауконітового осадконакопичення не виходить за межі ізотерми самого холодного місяця 0 С і середньорічних температур менше 12 С, тобто акумуляція аутигенного Fe2+ пов'язана з теплим кліматом) – ці породи ще зелені, але вже не карбонатні.
pt	На первісній міоценовій суші неогену відклалися досить загадкові верстви полтавської серії – по одній з версій ці білі піски є частково озерно-лагунними, а в основному, напевно, узбережними відкладами.
pn?	Рябі палеонтологічно німі та літологічно складні глини накопичувалися на півночі України поза межами південно-українських неогенових морів, особливо активно під час понтичної трансгресії раннього пліоцену, коли значне підпружування річок спричинило акумуляцію саме таких рябих глин, джерелом для яких служив елювій кристалічних порід УКЩ
Субконтинентальний режим педолітогенезу
	Потужні верстви червоно-бурих (скіфських) глин, які почали перекривати рябі глини на рубежі міоцену і пліоцену, маркірують собою перші континентальні відклади субтропіків пліоцену (педосферу), бо територія України в пліоцені вся була в зоні субтропіків. З цієї епохи педолітогенні маркери починають фіксувати тенденцію прогресивного похолодання в межах Євразії при неухильному зростанні континентальності клімату, виразній його сезонності та аридизації. Субтропічні максимуми палеогену з центральної Європи переміщуються в Середземномор'я
	Особливо швидкими та контрастними стають всі природні процеси в квартері (плейстоцені), коли похолодання набуває загальнопланетарного характеру, але відбувається це, як і в палеогені, на тлі незмінної моделі природної зональності, зумовленої, як і раніше, глобальною системою атмосферної циркуляції, яка була лише скоригована альпійським орогенезом.
mr-sl	В межах даної тераси відбувається подальший вріз річки в палеогеновий фундамент, на який в умовах лісостепових вологих субтропіків відкладається теплий мартоношський алювій. В кінці сульського часу річки басейну Сіверського Дінця перетворилися на шляхи пересування льодовикових вод і пропустили через себе при активному таненні наревського льодовика особливо велику кількість води. Потім в перигляціальних умовах ксеротичних різнотравних степів на нього наклався в кріогенній обстановці (часів М1 – міндельське зледеніння в Альпах) сульський алювій. Весь mr-sl алювіальний пакет формувався на цьому терасовому рівні синхронно з заплавним (гідроморфно-алювіальним ґрунтотворенням). На восьмій терасі, яка сформувалася раніше ліворуч на сході, мартоношський автоморфний грунт перекрив sh-pr алювій, а потім сам був перекритий сульським лесом. На фоні тектонічного підняття формуються досить глибоко (до 60 м) розчленовані долинні ландшафти з усіма зональними та азональними типами грунтів.
lb-tl	На даній терасі mr-sl алювій перекривається суглинками і глинами, які спочатку стають ареною lb автоморфного ґрунтотворення в умовах субтропічних перемінно вологих лісостепів, а потім – лесогенезу в перигляціальних ксеротичних степах тилігульського часу (М2 – окське зледеніння, одне з двох, яке захоплювало і Україну). Гіпсометрично нижче (праворуч, тобто західніше) в цей час формувалася синхронно з заплавним педогенезом lb-tl алювіальна товща VI (таганської) тераси, а ліворуч на VIII гіпсометрично більш високій терасі lb-tl цикліт перекрив раніше відкладений там аналогічний mr-sl ґрунтово-лесовий цикліт
zv-dn	Праворуч (нижче) сформувалася однойменна zv-dn (градіжська) тераса, складена zv-dn алювієм зі слідами заплавного ґрунтотворення, синхронного останньому субтропічному рецидиву клімату в завадівський ритм, а після – максимальному зледенінню дніпровського часу. На даній VII і більш давніх терасах, а також на плакорах zv-dn цикліт (завадівський грунт + дніпровський лес) перекрив попередній lb-tl цикліт. Розчленування долинних ландшафтів перевищило 85 м.
kd-ts	Праворуч (нижче V zv-dn тераси) в долині формується четверта тераса, виповнена в підошві kd-ts алювієм з гідроморфними грунтами, а на VII терасі і вище (ліворуч) kd-ts ґрунтово-лесовий цикліт ховає сліди zv-dn автоморфного етапу педолітогенезу.
pl-ud	Праворуч (нижче IV kd-ts тераси) виповнилось pl-ud алювієм ложе III pl-ud тераси; тут на VII терасі, і ліворуч прилуцько-удайський цикліт наклався на раніше сформований на високих терасах і плакорах kd-ts цикліт.
vt-bg	В цей XIV палеоетап формується праворуч (нижче III pl-ud тераси) II надзаплавна тераса, відома нам як борова, або піщана (в долинах Роганки та інших малих річок формується її лесовий варіант), а тут на VII терасі, а також ліворуч від неї vt-bg цикліт (грунт + лес) ховає (фосилізує) сліди попереднього pl-ud автоморфного педолітогенезу.
df-pč	Останній в плейстоцені, XV для басейну Сіверського Дінця палеоетап – праворуч від II (борової) тераси формується остання з давніх терас. В долині Сіверського Дінця це перший надзаплавний рівень ("висока заплава"), а на VII терасі і ліворуч її df-pč цикліт вінчає собою всю відкладену впродовж пізьокайнозойської еволюції ландшафтів педолітогенну товщу.
hl	XVI для басейну Сіверського Дінця сучасний етап ландшафтотворення – формується сучасна заплавна тераса за рахунок накопичення в ній "теплих" фацій алювію, які активно переробляються заплавним азональним ґрунтотворенням. На високих терасах формуються степові чорноземи, а на плакорах опідзолені грунти Лісостепу. Значно активізуються процеси антропогенезу і техногенезу в умовах дуже глибоко (більше 110 м) розчленованих долинних ландшафтів лісостепової зони.

Клімат Харківської області за даними “Агрокліматичного довідника по Харківській області” (2009), Харківська область характеризується помірно-континентальним кліматом. Харківський район, на території якого знаходиться учбово-дослідне господарство, входить до сладу центрального середньовологого агрокліматичного району області. Період активної вегетації з температурами повітря вище 10 складає 160-165 днів. Середньорічна температура повітря складає 6,4С. Сума опадів коливається від 490 до 550 мм, а за теплий період (квітень-жовтень) 350-400 мм. Середньорічна сума температур вище 10 складає для Харківського району 2500-2900. Розподіл опадів на протязі року дуже нерівномірний, що значно відображається на умовах вегетації сільськогосподарських культур. Максимальна кількість опадів випадає в весняно-літній період. Але в деякі роки в цей період відчувається різка нестача вологи, яка посилюється суховіями. Осінь є досить тривалою і помірно-теплою. В третій декаді жовтня наступає перехід середньодобових температур через -0С. Самий холодний місяць – січень, коли середньодобова температура подає до –7С. Зимовий період характеризується нестійкою погодою. Разом з морозами до –25…30С бувають відлиги, що веде до утворення кірки. Зими малосніжні, средня висота снігового покриву складає 7-9 см. Сніговий покрив з’являється в другій половині листопада і сходить в березні. Тривалість періоду з стійким сніговим покривом становить 85 днів, а середня глибина промерзання грунту 60-65 см. Перехід середньодобових температур через 0С , чи прихід весни, найчастіше приходиться на третю декаду березня. Весною температура піднімається швидко, а вологозабезпеченість грунту, особливо посівного шару, нерівномірна по рокам.

Температурний режим весняного періоду по рокам нестійкий. Перехід середньодобової температури через +5С приходиться на другу декаду квітня. В весняно-літній період опади (часто у вигляді злив) чергуються з сухою жаркою погодою. Самий теплий місяць липень, коли середньодобова температура повітря досягає +20…30С.

З вересня по квітень спостерігаються вітри східного та південно-східного напрямку. В теплий період року переважають вітри західного та північно-західного напрямку, тобто зі сторони Харкова, де розміщено багато промислових підприємств.

Таблиця 1.

Середньорічна температура повітря за 2009 р. (за даними Роганської метеостанції).

Місяці	Температура по декадам, С				Середньо­місячна, С	Середня багато­річна, С
	І	ІІ	ІІІ
Січень	-11,4	-11,8	-10,6	-11,3		-7,0
Лютий	-11,2	-8,6	-3,8	-7,9		-6,5
Березень	-5,3	-5,0	-2,2	-4,2		-1,3
Квітень	3,9	7,4	13,2	8,2		7,5
Травень	18,9	20,7	16,6	18,7		14,9
Червень	16,4	18,1	19,7	18,1		18,4
Липень	22,5	22,2	17,9	20,9		20,3
Серпень	20,5	21,6	18,5	20,2		19,2

Спостереження за температурою повітря по місяцям (табл. 1.) показують, що в 1996 році з січня по березень по всім місяцям вона була нижче середніх багаторічних показників. Але в квітні і травні температура була вищою багаторічних даних, характерних для даної місцевості. Травень був жаркіший на 3,8С. В черні місяці температура була дещо вищою, а в липні нижче середніх багаторічних показників. В серпні температура повітря підвищилась на 1С в порівнянні з середніми багаторічними показниками.

Таблиця 2.

Середньорічна кількість опадів за 2009 р. (за даними Роганської метеостанції).

Місяці	Кількість опадів по декадам, мм				Середньо­місячна, мм		Середня багато­річна, мм
	І	ІІ	ІІІ
Січень	0,0	0,0	18,5	18,5		34,0
Лютий	6,9	21,5	18,7	47,1		23,0
Березень	9,0	0,2	17,7	26,9		31,0
Квітень	14,9	13,2	14,5	42,6		36,0
Травень	13,0	25,7	11,4	50,0		46,0
Червень	33,1	18,8	14,6	66,5		64,0
Липень	13,0	3,9	2,5	19,4		62,0
Серпень	19,2	0,0	21,1	40,3		48,0

Як засвідчують дані таблиці 2, в січні випало буже мало опадів, в І-ІІ декадах вони були зовсім відсутні. В лютому опадів випало в 2 рази більше, ніж в середньому по рокам за цей місяць. Березень цього року був нерівномірним за зволоженням. Основна кількість опадів випала в ІІІ декаді, в цілому ж кількість опадів була нижчою за середні багаторічні показники. З квітня по червень опадів випало більше, ніж в середньому по рокам. Самим дощовим місяцем був квітень, де в 1996 році випало на 6,6 мм опадів більше багаторічних показників. Липень був дуже посушливим, опадів випало в 3 рази менше від середньої багаторічної норми. В серпні опади випали лише в І і ІІІ декадах, а в цілому за місяць їх випало менше середніх багаторічних.

Рослинність на території наших досліджень представлена культурною, трав'янистою і деревною рослинністю.

Природну трав'янисту рослинність в теперішній час можна зустріти тільки на невеликих ділянках залежей, на схилах балок, а також на полянах в дендропарку. Вона представлена слідуючими видами.

Ковила волохата	Stipa capillata
Типчак	Festuca sulcata
Осока низька	Carex vulgaris
Осот рожевий	Cirsium vulgare
Костер безостий	Bromopsis inermis
Полин гіркий	Artemisia absintsium
Берізка польова	Convolvulus arvensis
Молочай	Euphorbia virgultosa
Пирій повзучий	Agropirum repens
Мишій сизий	Setaria glauca
Мишій зелений	Setaria viridalis

Із культурних рослин вирощується озима пшениця, кукурудза, соняшник, горох, цукровий буряк. ячмінь та інші.

Дерев’яниста рослинність представлена штучно посадженими з декоративними або лісомеліоративними цілями різними видами хвойних (сосна, ялина, піхта, модрина) і широколистих (береза, дуб, липа) дерев – всього біля 1000 видів.

Рослини, що виростають в заповіднику «Рязанова балка»

Aceraceae (кленові)
Клен польовий	Acer campestre L.
Alismataceae (частуховые)
Стрелоліст стрелолистный	Sagittaria sagittifolia L.
Apiaceae (зонтичні)
Морква дика	Daucus carota L.
Різак звичайний	Falcaria vulgaris Bernh.
Синеголовник плосколистный	Eryngium planum L.
Синеголовник польовий	Eryngium campestre L.
Aristolochiaceae (кирказоновые)
Копитень європейський	Asarum europaeum L.
Asclepiadaceae (ластовневые)
Ластовень лікарський	Vincetoxicum officinalis L.
Asparagaceae (спаржеві)
Спаржа лікарська	Asparagus officinalis L.
Asteraceae (складноцвіті, астрові)
Волошка синя	Centaurea суanus L.
Волошка притиснута	З. depressa Bieb.
Дивосил британський	Inula britannica L.
Крінітарія волосиста	Crinitaria villosa (L.) Grossh
Крінітарія звичайна	Crinitaria linosyris L.
Любочки осінні	Leontodon autumnalis L.
Мати-й-мачуха звичайна	Tussilago farfara L.
Кульбаба лікарська	Taraxacum officinale L.
Пижмо звичайне	Tanacetum vulgares L.
Полин австрійський	Artemisia austriaca Jacq.
Полин гіркий	А. absinthium L.
Ромашка продірявлена	Matricaria реrforata Merat
Деревій звичайний	Achillea millefolium L.p.p
Деревій щетинистий	А. setacea Waldst. et Kit
Тмин піщаний	Helichrysum arenarium (L) Moench
Цикорій дикий	Cichorium intybus L.
Чортополох кучерявий	Carduus crispus L.
Юрінея павутинова	Jurinea arachnoidea Bunge
Ястребінка волосиста	Hieracium pilosella L.
Ястребінка зонтична	H. umbellatum L.
Betulaceae (березові)
Береза біла	Betula alba L.
Береза повисла	B. реndula Roth.
Boraginaceae (бурачниковые)
Нонея темно-бура	Nonea pulla (L.) DC
Campanulaceae (колокольчиковые)
Дзвоник рапунцелевидный	Campanulla rapunculoides L.
Дзвоник скупчений	З. glomerata L.
Caprifoliaceae (жимолостеві)
Жимолость татарська	Lonicera tatarica L.
Caryophyllaceae (гвоздикові)
Гвоздика польова	Dianthus campestris Bieb.
Качим волотистий	Gypsophilla paniculata L.
Смольовка зеленувата	Silene chlorantha (Willd) Ehrh.
Смольовка звичайна	S. vulgaris L.
Смоління звичайне	Viscaria vulgaris Bernh.
Celastraceae (береслектовые)
Бересклет бородавчастий	Euonymus verrucosa Scop.
Бересклет європейський	E. europaea L.
Convolvulacea (березки)
Березка польова	Convolvulus arvensis L.
Cyperaceae (осокові)
Осока волосиста	Carex pilosa Scop.
Euphorbiaceae (молочайні)
Молочай лозный	Euphorbia virgata W.K.
Fabaceae (боби)
Акація біла	Robinia pseudoacacia L.
Астрагал шерстистоцветковый	Astragalus dasyanthus Pall.
Вязель строкатий	Coronilla varia L.
Горошок мишачий	Vicia cracca L.
Буркун лікарський	Melilotus officinalis (L.) Pall.
Дрік фарбувальний	Genista tinctoria L.
Карагана кустраниковая	Caragana frutex (L.) З. Koch.
Конюшина альпійська	Trifolium alpestre L.
Конюшина лугова	T. pratense L.
Конюшина польова	T. campestre Schreb.
Конюшина повзуча	T. repens L.
Люцерна посівна	Medicago sativa L.
Люцерна румунська	M. romanica Prod.
Люцерна хмелевидная	M. lupulina L.
Лядвенец український (рогатий)	Lotus ucrainicus (corniculatus) Klok.
Стальник польовий	Onosis arvensis L.
Чину лугова	Lathyrus pratensis
Hypericaceae (звіробійні)
Звіробій звичайний (продірявлений)	Hypericum реrforatum L.
Iridaceae (ірисові)
Ірис болотяний	Iris pseudacorus L.
Lamiaceae (губоцвіті)
Жівучка женевська	Ajuga genevensis L.
Зопник бульбоносний	Phlomis tuberosa L.
Зопник колючий	P. pungens Willd.
Котовник котячий	Nepeta cataria L.
Тімьян Маршалла	Thymus marschallianus Willd.
Чистец прямою	Stachys recta L.
Шавлія лугова	Salvia pratensis L.
Шавлія мутовчатый	S. verticillata L.
Шавлія освітлена	S. illuminata Klok.
Шавлія сухостепной	S. tesquicola Klok. et Robed.
Lemnaceae (ряскові)
Ряска трехбороздачатая	Lemna trisulca
Liliaceae (лілейні)
Гусячий лук жовтий	Gagea lutea (L.) Ker.-Gawl.
Гусячий лук малий	G. minima L.
Проліска дволиста	Scilla bifolia L.
Linaceae (льняні)
Льон жовтий	Linum flavum L.
Malvaceae (мальви)
Мальва нехтує	Malva neglecta Wallr.
Oleaceae (маслинові)
Ясен високий	Fraxinus excelsior L.
Onagraceae (зніти)
Хаменеріон (иван-чай) узколистный	Chamaenerium angustifolium
Oxalidaceae (кисличні)
Кислиця звична	Oxalis асеtosella L.
Papaveraceae (макові)
Чубарка Маршалла	Corydalis Marschallina Pers.
Pinaceae (соснові)
Сосна звичайна	Pinus sylvestris L.
Plantaginaceae (подорожниковые)
Подорожник ланцетолистный	Plantago lanceolata L.
Подорожник середній	P. media L.
Подорожник степовий	P. stepposa Kuprian.
Poaceae (злакові)
Вейник наземний	Calamagrostis epigeios (L.) Roth.
Їжака збірна	Dactylis glomerata L.
Зубрівка запашна	Hierochloе odorata (L.) Beauv.
Келерія (тонконог) струнка	Koeleria gracilis Pers.
Ковила волосатик	Stipa capillata L.
Багаття польове	Bromus arvensis
Багаття житнє	Bromus secalinus L.
Мятлік луговий	Poa pratensis L.
Мятлік цибулинний	P. bulbosa L.
Мятлік звичайний	P. trivialis L.
Мятлік узколистный	P. angustifolia L.
Овес опушений	Helictotrichon pubescens (Huds) Pilg.
Овсяніца бороздчатая	Festuca sulcata Hack.
Овсяніца лугова	F. pratensis Huds.
Пирій повзучий	Elytrigia repens L.
Polygonaceae (гречані)
Горець пташиний	Polygonum aviculare L.
Primulaceae (первоцвіти)
Первоцвіт весняний	Primula veris L.
Ranunculceae (жовтці)
Василістник малий	Thalictrum minus L.
Анемона лісова	Anemone sylvestris L.
Анемона лютичная	А. ranunculoides
Калужница болотяна	Caltha palustris L.
Простріл черенющий	Pulsatilla nigricans Stцrck.
Rosaceae (рожеві)
Абрикоса звичайна	Armeniaca vulagaris Lam.
Груша звичайна	Pyrus communis L.
Лапчатка гусяча	Potentialla anserina L.
Лапчатка темна	P. obscura Willd.
Репейнічек лікарський	Argimonia eupatoria L.
Горобина звичайна	Sorbus aucuparia L.
Черемха звичайна	Padus racemosa Gilib.
Шипшина корична	Rosa cinnamomea L.
Rubiaceae (маренові)
Підмаренник теперішній час	Galium erum L.
Salicaceae (вербові)
Верба біла	Salix alba L.
Верба ломка	S. fragilis L.
Тополя чорна	Populus nigra L.
Scrophulariaceae (норичниковые)
Вероніка австрійська	Veronoca austriaca L.
Вероніка дібровна	V. chamaedrys L.
Вероніка колосиста	V. spicata L.
Вероніка широколистная	V. teucrium L.
Коров'як східний	Verbascum orientale Bieb.
Коров'як борошнистий	V. lychnitis L.
Коров'як скиптровидный	V. thapsiforma Schrad.
Коров'як фіолетовий	V. phoeniceum L.
Коров'як чорний	V. nigrum L.
Льнянка дроколистная	Linaria genistifolia (L.) Mill.
Льнянка звичайна	L. vulgaris Mill.
Наперстянка крупноцветковая	Digitalis grandiflora Mill.
Solanaceae (пасльонові)
Блекота чорна	Hyoscyamus niger L.
Дурман звичайний	Datura stramonium L.
Tiliaceae (липові)
Липа серцелиста	Tilia cordata Mill.
Липа широколистная	T. platyphyllos L.
Tropaeolaceae (настурції)
Настурція маленька	Tropaeolum minus L.
Typhaceae (рогозові)
Рогіз широколистный	Typha latifilia L.
Ulmaceae (в'язові)
Берест (вяз) граболистный	Ulmus caprinifolia Rupp. ex G.Suckow
Urticaceae (кропив'яні)
Кропива дводомна	Urtica dioica L.
Violaceae (фіалкові)
Фіалка запашна	Viola odarata L.
Фіалка польова	V. arvensis Murr.
Фіалка собача	V. canina L.

Ґрунтотворні породи відіграють значну роль в процесах формування грунтів, багато в чому визначаючи основні властивості грунтів: їх гранулометричний склад, фізико-хімічні та фізико-механічні властивості, рівень трофності (поживний режим) тощо. На території досліджуваного господарства розповсюдження материнських порід тісно пов'язано з рельєфом місцевості. Ґрунтотворні породи відіграють значну роль у формуванні певних властивостей грунтів. Від механічного та хімічного складу материнських порід залежить режим їх зволоження, аерація, умови розвитку рослинного покриву і т.д.

Покрив ґрунтотворних порід зони дуже однорідний. Слабо і помірно еродоване корінне плато, а також високі тераси, вкриті досить однорідним типовим карбонатним незасоленим лесовидним суглинком – крупнопилувато-легкосуглинковим в північній, пилувато-середньосуглинковим в центральній і важкосуглинковим та глинистим в південній частині зони. Відповідно до цього змінюється механічний склад, родючість грунтів, які утворилися на цій породі.

Лес – це висококарбонатна (10-15% СаСО₃) бурувато-пальового кольору, багата на калій, фосфор та інші зольні елементи дрібноземиста порода, яка характеризується великою пористістю, відсутністю в верхніх шарах небезпечних для рослин водорозчинних солей та легкоглинистим, а на молодих терасах – середньо- та легкосуглинистим механічним складом.

Лесовидні суглинки залягають на терасах річок Уди та Роганки. В ложбинах стоку вони часто вилужені від карбонатів кальцію.

Леси та лесовидні суглинки є найбільш цінними ґрунтотворними породами, чому сприяє значна кількість в їх складі карбонатів кальцію. Кальцій лесів зумовлює закріплення в грунті органічної речовини, яка утворюється пи формуванні грунтів. В своєму складі леси та лесовидні породи містять біля 100 мінералів, які забезпечують гарну родючість грунтів.

Алювіальні сучасні відклади покривають заплави річок, в тому числі і заплави Роганки. Вони складаються з щорічних наносів повеневих вод. При неоднорідній течії води на різних ділянках заплави відкладаються часточки різного розміру, тому механічний склад цих відкладів різний.

Давньоалювіальні відклади грунтотворять на борових терасах, а також підстилають лесовидні суглинки більш давніх терас. Вони представлені пісками, які характеризуються високою шаруватістю та фільтраційною здатністю.

Щільні глини грунтотворять на невеликій площі, зустрічаються в основному на схилах водорозділів та балок. Вони визначаються за важким механічним складом, великою водоупорною здатністю. Генетично всі вони являють собою фосильні грунти, виведені давньою ерозією на денну поверхню на схилових позиціях ландшафту.

Місцями на схилах грунтотворять давньоалювіальні піски, про що сказано вище.

Антропогенний чинник. Грунт є самостійним тілом природи, що виникає та розвивається за своїми особливими законами в природних умовах. Але на певному етапі розвитку людського суспільства грунт стає об'єктом праці та засобом виробництва. Вже така уява про грунт говорить про те, що в її розвитку велику роль відіграє господарська діяльність людини.

Виробнича діяльність людини в сучасну епоху стає вирішальним фактором грунтотворення та підвищення родючості грунту на значних просторах земної кулі. При цьому характер та значимість змін залежать від соціально-економічних виробничих відносин, рівня розвитку науки і техніки.

Намагання землевласника отримати більш високий урожай примусило його уважно придивлятися до властивостей оброблюваних грунтів, вивчати їх особливості. Поступово люди накопичували знання про грунти, встановлювали заходи їх поліпшення.

Південний схід Лісостепу України представлений наявністю різних типів грунтів. Ці грунти по-різному використовуються людиною, так як вони утворилися в результаті різних ґрунтотворних процесів та набули різних властивостей. Найбільш широко використовують чорноземні грунти. На цих високородючих грунтах вирощують зернові, технічні та олійні культури: озиму та яру пшеницю, кукурудзу, цукровий буряк, соняшник та багато інших. Але найважливіша задача сільськогосподарського виробництва на чорноземних грунтах – правильне використання їх високої родючості, захист гумусового шару від руйнування. Основні шляхи в вирішенні цієї задачі – раціональні прийоми обробітку та правильне накопичення та використання вологи, внесення добрив, покращення структури посівних площ, введеня високоурожайних культур та сортів, боротьба з ерозією. Ці заходи призводять до підвищення родючості грунтів, зокрема чорноземів.

Розглядаючи вплив людини на грунт, необхідно відмітити, що головна задача агронома – на основі пізнання властивостей грунтів та вимог вирощуваних культур впроваджувати систему агротехнічних та меліоративних заходів, які забезпечать безперервне зростання грунтової родючості.

4. Основи польової діагностики грунтів

6.1 Морфологічні ознаки

У різних ґрунтових горизонтах відбуваються різні процеси, які впливають на агрономічні властивості ґрунту в цілому. Генетичні горизонти ґрунту відрізняються один від одного морфологічними ознаками, складом і властивостями.

Морфологічні ознаки віддзеркалюють характер ґрунтотворного процесу, властивості ґрунтів і є діагностичною характеристикою.

До основних морфологічних ознак ґрунтів відносяться: грубизна ґрунту і окремих його горизонтів, забарвлення, вологість, структура, складання, гранулометричний склад, новоутворення, скипання від соляної кислоти, включення, характер переходу від одного горизонту до іншого.

Для вивчення будови ґрунту і морфологічних ознак окремих його горизонтів викопують ґрунтові розрізи (ями) до глибини залягання материнської породи або до підґрунтових вод.

У ґрунтовому профілі виділяють генетичні горизонти і на основі генетичних ознак надають їм назву та умовні позначки (індекси або символи).

Грубизна горизонту вимірюється в сантиметрах від верхньої до нижньої його межі. Грубизна окремих горизонтів свідчить про напрямок, інтенсивність ґрунтових процесів і агрономічну цінність ґрунту. Отже, глибокий гумусовий горизонт вказує на інтенсивну акумуляцію гумусу та поживних речовин, наявність глибокого і добре вираженого елювіального горизонту говорить про інтенсивні процеси вимивання і низьку родючість ґрунтів.

Загальна грубизна профілю ґрунту вимірюється від поверхні до материнської породи і залежить від напрямку ґрунтотворного процесу і стадії розвитку ґрунту.

Забарвлення є основною ознакою для визначення назв більшості ґрунтів. Забарвлення генетичних горизонтів залежить від їх хімічного і мінералогічного складу. Основні кольори – чорний, червоний, білий. Сполучення та кількісне співвідношення цих кольорів надає горизонту різноманітних відтінків (трикутник С.О. Захарова).

Чорне, темно-сіре забарвлення надають ґрунту гумусові речовини, сульфіди заліза, гідрооксиди мангану; жовте, іржаво-червоне – оксиди і гідрооксиди заліза і алюмінію; біле – кварц, карбонат кальцію, гіпс, розчинні солі, каолініт; сизувате, блакитне, зеленкувате – закисні сполуки заліза. При визначенні забарвлення горизонту ґрунту виділяють основний колір і відтінки. Наприклад, у жовто-бурому забарвленні другий колір основний.

При однорідному забарвленні дають тільки його назву. При неоднорідному забарвленні вказують, що на фоні основного кольору виділяють плями, стрічки іншого кольору.

Вологість ґрунту впливає на інтенсивність забарвлення, структуру ґрунту. На дотик виділяють такі ступені вологості: сухий – від дотику не відчувається свіжість, ґрунт утворює пил; свіжий – від дотику відчувається свіжість, але рука не забруднюється; вологий – волога на дотик не відчувається, але при стисненні в долоні утворює грудку; сирий – ґрунт липне і забруднює руки; мокрий – при стисненні у долоні виділяється вода, зі стінки розрізу точиться вода.

Структурою називають сукупність агрегатів різного розміру та форми, на які розпадається ґрунт під час обробітку. Ґрунтова маса може бути представлена відокремленими механічними агрегатами (безструктурна), а також буває склеєна у грудки (структурна). Вид структури описується в кожному генетичному горизонті ґрунту за класифікацією Захарова С.О.

Брилиста структура притаманна глинистим, болотним ґрунтам; грудкувато-зерниста – гумусовим і перехідним горизонтам чорноземів, каштанових ґрунтів; горіхувата і призматична – ілювіальним горизонтам підзолистих і опідзолених ґрунтів; стовпчаста і призматична – солонцевим горизонтам; плитчаста пластинчаста, листувата – елювіальним горизонтам підзолистих, солонцюватих, такироподібних ґрунтів. У природі структура ґрунту частіше буває змішаною. Наприклад, грудкувато-зерниста, горіхувато-призматична. У такому випадку останнє слово у складній назві означає кількісну перевагу призматичних агрегатів.

Складання називається зовнішнє виявлення щільності й пористості ґрунту.

За будовою розрізняють ґрунти: тонкопористі (переважають пори діаметром менше 1 мм); пористі (1 ‑ 3 мм); губчаті (3 ‑ 5 мм); ніздрюваті (5 ‑ 10 мм); коміркуваті (більше 10 мм); трубчасті (червороїни); тонкошпаруваті (шпарини завширшки менше 3 мм); шпаруваті (3 ‑ 5 мм); щілюваті (шпарини завширшки більше 10 мм)

За щільністю ґрунти поділяються на пухкі (ніж заглиблюється в масу ґрунту без зусиль, яма копається легко); ущільнені (ніж входить на всю довжину леза (15 ‑ 20 см) з помітним зусиллям); щільні (у ґрунт лезо ножа входить тільки на 5 ‑ 6 см); дуже щільні , або злиті (копати яму лопатою майже неможливо, доводиться використовувати лом; лезо ножа заглиблюється в масу ґрунту на 1 ‑ 2 см); розсипчасті (при скиданні з лопати маса ґрунту легко розпадається на структурні елементи; така будова характерна для піщаних і супіщаних ґрунтів).

Залежно від площі пор на стінках розрізу, будова горизонтів може бути злитою (пори візуально не визначаються); пористою (площа пор займає менше половини площі зрізу); дуже пористою (площа пор займає більше половини площі зрізу).

Гранулометричним складом ґрунту називається відсоткове співвідношення в ньому окремих механічних фракцій: піску, пилу, мулу (див. розділ І «Гранулометричний склад»).

У польових умовах гранулометричний склад ґрунту визначають органолептичним методом шляхом мокрого скачування ґрунту в кульку, шнур і кільце.

Новоутворення являють собою локальні скупчення в масі ґрунту речовин різної форми та хімічного складу, які є наслідком ґрунтотворного процесу. Розрізняють хімічні й біологічні новоутворення.

Хімічні новоутворення поділяються на вицвіти й нальоти (хімічні речовини виступають на поверхні ґрунту або на стінках розрізу у вигляді тонкої плівочки); кірочки, примазки, затьоки на зрізі ґрунту або стінках шпарин (хімічні речовини утворюють прошарки невеликої товщини); прожилки і трубочки (речовини займають ходи черв`яків або коренів, пори та шпарини ґрунту); конкреції та стягнення (скупчення різних речовин кулястої форми); прошарки (речовини скупчуються у великій кількості, просочуючи окремі шари ґрунту).

За хімічним складом новоутворення поділяються на такі групи.

1. Накопичення вуглекислого кальцію та магнію найбільш розповсюджені в чорноземах, каштанових і сірих опідзолених ґрунтах. Вони виділяються у вигляді: а) нальоту, який надає ґрунту “сивини”; б) псевдоміцелію (карбонатної плісняви) – скупчення дуже тонких голчастих кришталів СаСО₃, MgCO₃; в) білозірки – плям кулястої форми діаметром до 1 ‑ 2 см, з різко окресленими краями, які чітко виступають на зрізі ґрунтових горизонтів; г) журавчиків – щільних скупчень карбонатів кальцію й магнію різної форми і розмірів; д) дутиків – пустих всередині кулястих скупчень карбонатів; е) прошарків лучного мергелю, які спостерігаються в гідроморфних ґрунтах у заплавах річок і утворюються внаслідок принесення вуглекислого кальцію підґрунтовими водами й акумуляції його у ґрунтових горизонтах.

2. Накопичення окислів і гідратів заліза й мангану найчастіше спостерігаються у перезволожених ґрунтах. За формою розрізняють: а) нальоти, плівки і вицвіти бурого й темно-бурого забарвлення, які утворюються на поверхні структурних окремостей або на стінках шпарин; б) примазки, плями, натьоки різного забарвлення й відтінку (вохристі, брунатно-бурі, чорні тощо), псевдофібри (тонкі (до 1 см) скупчення Fe – в товщі пісків), ортзанди (скупчення Fe у вигляді прошарків 1 ‑ 3 см), ортштейни (дуже щільні залізисті плити, які утворюються при дуже сильному контрасті окисно-відновних процесів) у піщаних ґрунтах і породах. Псевдофібри, ортзанди й ортштейни мають гідрогенне походження. ґрунти і породи з указаними новоутвореннями бувають міцно зцементованими і мають характерну смугасту будову (“тигрові” піски); г) залізисті трубочки – накопичення сполук заліза по ходах коренів; д) конкреції й бобовини – накопичення сполучень заліза і мангану кулястої форми величиною від дрібного зерна до волоського горіха; е) залізо-манганцеві пунктації – розкидані темно-бурі або чорні цяточки на стінках розрізу.

3. Закисні сполуки заліза утворюються в умовах надмірного зволоження ґрунтів, мають вигляд сизуватих або сизувато-сірих плівок і плям, сизуватих кірочок на поверхні структурних окремостей і на стінках шпарин, а також вигляд блакитно-зелених вицвітів вівіаніту. Сульфіди заліза (гідротроіліт) надає оглеєному ґрунту чорного забарвлення.

4. Накопичення кремнезему спостерігаються в елювіальних горизонтах у вигляді білястої борошнистої присипки на поверхні структурних окремостей, прожилок і накопичень кулястої форми в порах, а також у вигляді затьоків, язиків та кишень у верхній частині ілювіального горизонту, що надходять туди з елювію.

5. Виділення й накопичення органічних речовин являють собою затьоки і плівочки гумусових речовин, які вкривають поверхню структурних окремостей або стінки шпарин з чорним колоїдним лакуванням, а також гумусовані плями, кишені, язики, що утворюються за рахунок переміщення органічних сполук з верхніх генетичних горизонтів у нижче розташовані.

Біологічні новоутворення (тваринного і рослинного походження) можуть мати такі форми: червороїни – хвилясті ходи-канальці черв`яків; копроліти – екскременти дощових черв`яків у вигляді невеликих клубочків. Це шматочки землі, що пройшли крізь травний апарат черв`яків і просочені (склеєні) їх виділеннями; кротовини – пусті та заповнені ходи риючих тварин (ховрахів, байбаків, кротів тощо); кореневини – згнилі великі корені рослин.

Скипання ґрунту від соляної кислоти. Під час морфологічного опису ґрунту визначають наявність у ґрунтовому профілі карбонатів, які можна побачити, зробивши пробу на закипання ґрунту з 10 % ‑ ним розчином НС1. Скипання буває: сильне, середнє, слабке і відсутність скипання.

Включеннями називаються різні відокремлені тіла, розташовані в масі ґрунту, утворення яких не пов’язане з ґрунтотворним процесом. Це корені та інші частини рослин різного ступеня розкладу (кореневища, цибулини, заорані пожнивні залишки і гній, залишки лісової підстилки); черепашки і кістки тварин, валуни, уламки гірських порід, шматочки цегли, вугілля, скла, заліза тощо.

Описуючи кореневу систему, слід вказувати, до якої групи вона належить: кореневища, бульби, цибулини трав’янистих рослин, корені трав’янистих рослин, корені дерев і кущів. Необхідно також оцінити величину біологічної маси. Цю оцінку проводять відносно до об’єму ґрунтового горизонту за такими градаціями кількості коренів: дуже рідкі – менше 5 %; рідкі – 5 ‑ 25; звичайні – 25 ‑ 50; густі – більше 50 % від об’єму ґрунту.

Перехід одного горизонту до іншого визначають за забарвленням, структурою, складанням, новоутворенням і гранулометричним складом. За ступенем виразності лінія переходу між горизонтами буває: різкою – коли смуга зміни одного забарвлення іншим становить менше 2 см, ясною – 2 ‑ 5 см, поступовою – більше 5 см.

За формою границя між горизонтами буває: рівною, хвилястою, язикоподібною, пилкуватою, кишенеподібною, розмитою тощо.

6.2 Номенклатура і символи (індекси) генетичних горизонтів

У ґрунтознавстві широко розповсюджена система індексів горизонтів, запропонована В.В.Докучаєвим. За цією класифікацією генетичні горизонти позначаються першими літерами латинського алфавіту:

А – гумусово-акумулятивний горизонт,

В – перехідний до материнської породи,

С – материнська порода.

Ця символіка горизонтів розроблена для чорноземів, а потім була перенесена на інші типи ґрунтів. Недоліком такого індексування було те, що ці символи вказують тільки на порядок їх розташування у ґрунтовому профілі і вони однакові в різних за генезисом ґрунтах.

В Україні нині використовується символіка генетичних горизонтів, введена академіком О.Н. Соколовським. За цією індексацією кожен генетичний горизонт у профілі ґрунту позначається початковими латинськими літерами слів, які вказують на генезис і властивості горизонту.

Індексація і характеристика основних генетичних горизонтів:

Т – торфовий – складається більш ніж на 70 % з рослинних решток різного ступеня розкладу;

ТН – торфово-перегнійний – складається зі спресованих гуміфікованих рослинних решток, має слабку пилувато-грудкувату структуру, чорний колір. Спостерігається на окультурених торфовищах;

ТС – торфово-мiнералiзований – складається із сильноподрібнених мінералізованих рослинних решток. Вони порохоподібні, гідрофобні. Пролягають на переосушених торфовищах;

Но – лісова підстилка – надґрунтовий поверхневий шар різного ступеня розкладу, лісовий опад (Нл) або залишки трав’янистої рослинності (повстина) (Нс);

Нd – дернинний – складається більше ніж наполовину з живих і мертвих коренів трав’янистої рослинності;

Н – гумусовий – горизонт акумуляції гумусу, який рівномірно забарвлює його у чорний колір i тісно пов’язаний з мінеральною частиною ґрунту, зернистої або грудкуватої структури;

E – елювіальний – збіднений на органічні та мінеральні колоїди речовини внаслідок їх вимивання. Має ясно-сірі й білясті кольори, горизонтально-подільний;

I – ілювіальний – збагачений колоїдами (глинистими часточками, рухомими півтораоксидами й органічними речовинами). Має бурувато-червоний, м’ясо-червоний, бурувато-брунатний, темно-сірий колір, щільний, призматичної, горіхуватої структури;

І (SL) – солонцевий – ґрунтова маса дуже сильно пептизована, збагачена на колоїди (глину, півтораоксиди, органічні речовини) сірого або чорного кольору, стовбчастої, призматичної, горіхуватої структури;

Gl – глейовий – мінеральний або органо-мінеральний горизонт оливкового, сталево-сірого, блакитного чи сизого кольору, безструктурний, що утворився внаслідок відновних процесів у гідроморфних умовах;

М – мергелистий – горизонт акумуляції мергелю гідрогенним шляхом.

Перехідні горизонти позначаються змішаним символом, який складається із символів суміжніх горизонтів:

Рf – псевдофібровий горизонт;

R – ортзандовий горизонт;

Rt – ортштейновий горизонт;

EI – елювiально-ілювiальний – перехідний горизонт, у якому проявляються ознаки двох суміжних горизонтів, у даному разі елювіального та ілювіального;

Нр – верхня частина перехідного горизонту – спостерігається в ґрунтах з поступовим переходом ознак гумусового горизонту до материнської породи;

Рh – нижня частина перехідного горизонту, що межує з материнською породою;

НЕ – гумусово-елювiальний горизонт – характеризується тим, що в ньому разом з накопиченням гумусу відбувається гідроліз мінералів і частковий винос продуктів руйнування (колоїдів, солей тощо);

НІ – гумусово-iлювiальний – горизонт, у якому акумулюються органічні і мінеральні колоїди, солі, що вимиті з верхніх елювіальних горизонтів;

Р – материнська порода – гірська порода, з якої утворився ґрунт.

Д – пiдстилаюча порода – порода, що залягає нижче материнської.

Майже всі ознаки, що виділяються в основних горизонтах, можуть проявлятися по-різному: в одних випадках – бути основними ознаками, а в інших – допоміжними, де вони проявляються в меншій мірі. У такому випадку їх позначають такими ж самими, але маленькими літерами і пишуть праворуч від основного символу, наприклад Не, Нрі, Ір.

Особливі властивості позначаються так:

k – наявність карбонатів;

s – наявність легкорозчинних солей (Cl^-, SO₄^2- );

g – наявність гіпсу;

с – наявність соди;

r – м’які Fe-Mn-конкреції;

rt (n) – тверді Fе-Mn-конкреції;

rk (kn) – карбонатні конкреції;

f – наявність вохристих плям;

mf – метаморфізований горизонт;

les – лесивований (оглинений) горизонт;

q – уламки щільних безкарбонатних порід;

qk – уламки щільних карбонатних порід;

z – копроліти, червороїни, кротовини;

n – орний горизонт;

df – гумусовий еолово-відкладений;

pl – плантажований;

ag – насипні (рекультивовані) горизонти;

m – ознаки пов‘язані з осушенням;

mo – ознаки пов‘язані зі зрошенням;

de(eol) – еолові наносні горизонти на поверхні ґрунту;

dl – делювіальні наносні горизонти на поверхні ґрунту;

al – алювіальні наносні горизонти на поверхні ґрунту;

a (орн) – орні горизонти;

(h), (s), (gl), .... – слабкий прояв морфологічних ознак;

/k, /s, /h, .... – прояв певних морфологічних ознак у нижній частині профілю.

Горизонти, що з’являються внаслідок діяльності людини, але за своїми властивостями не відрізняються від природних, позначаються такими ж літерами, що й природні.

6.3 Різноманіття типів лісу України

Едафічна сітка, яка відображає едафо-гідрологічьні умови середовища, одночасно виступає і координатним ключем типів лісу. В кожній кліматичній зоні вона включає також ординату клімату і стає сіткою екотипів, які характеризуються не тільки ідентичною родючістю ґрунту, а кліматичними умовами. Отже, екотоп відображає єдність трофотопа, гігротопа і кліматопа. Саме в такому середовищі і формується тип лісу. Сітка екотипів поєднує в гармонійну систему все різноманіття лісової рослинності, умов її оселення і росту, розкриває взаємозалежність лісостану і умов середовища, причини формування тих або інших типів лісу. Отже, едафічна сітка стає одночасно і основою класифікації типів лісу, якщо її використовували в різних кліматичних поясах чи зонах.

Першу класифікацію розробив для Полісся і Лісостепу України П.С. Погребняк.

Оскільки цей регіон охоплювали лісо рослинні умови невеликого географічного району – Полісся і Лісостеп України в межах 1939 року з порівняно одноманітними грунтово-гідрологічьними умовами і кліматом, то академік майстерно виразив у єдиній класифікаційній схемі типи умов місце виростання і типи лісу. На основі едафічної сітки він відобразив класифікацію соснових, дубових і вільхових лісів. Винятково вдало цю єдність П.С. Погребняк показав на своїй сітці ізобонітетів дуба, сосни та вільхи чорної.

Перший профіль – від державної границі з Російською федерацією по межі між Сумської і Чернігівською областями в напрямку Полтава – Дніпропетровськ – Запоріжжя – Азовське море. Тут ми зустрінемо дюжину макрокомплексів типів лісу:

1. Свіжі та вологі дубові субори, липово-соснові судіброви, кленово-липові діброви а також бори;

2. Свіжі та вологі кленово-липові діброви, судіброви, свіжі дубові субори;

3. Свіжі та вологі соснові судіброви, кленово-липові діброви, свіжі дубові субори, чорносувільшини та чорно вільшини, вологі та свіжі липово-соснові судіброви і свіжі кленово-липові діброви;

4. Свіжі кленово-липові діброви, свіжі дубові субори та складні сосново-дубові судіброви;

5. Свіжі та вологі кленово-липові діброви, місцями судіброви;

6. Свіжі дубові субори та липові судіброви(пристепові);

7. Свіжі та сухі кленово-липові діброви;

8. Сухі байрачні бересто- пакленові діброви;

9. Сухі та свіжі бори, дубові субори, а у заплаві Дніпра – свіжі та вологі бересто-пакленові діброви;

10. Сухі байрачні діброви;

11. Сухі та дуже сухі бори, у заплаві Дніпра – сирі та мокрі вербові груди;

12. Штучні насадження дуба та інших дерев.

Другий – від державного кордону з Білоруссю на Житомир – східніше Вінниці – Одесу, тобто через Полісся, Подільську височину. Причорноморську низовину – пересікає макрокомплекси типів лісу, серед яких:

1. Вологі, сирі, мокрі та свіжі дубові субори, а також бори всіх груп вологості;

2. Свіжі та вологі дубові субори, вологі грабово-соснові судіброви, дубові субори, грабові діброви та чорно вільшини;

3. Свіжі та вологі дубові субори і грабово-соснові судіброви;

4. Свіжі грабові діброви та грабово-соснові судіброви;

5. Свіжі грабові діброви та судіброви;Сухі та свіжі грабові діброви дуба скельного та сухі бересто-пакленові діброви (по байракам), свіжі грабові діброви на вододілах;

6. Сухі байрачні чорнокленові та бересто-пакленові діброви;

7. Сухі байрачні бересто-пакленові та чорнокленові діброви (останні два є загрудовані типи);

8. Сухі байрачні діброви;

9. Сухі та дуже сухі бори;

Отже, різноманітність сучасних дубових лісів, а також їх типів лісу значно більша і ширша, ніж це відобразив П.С. Погребняк у своїй класифікації, яка стала історією розвитку лісової типології і залишається принциповим методом вивчення типів лісу.

Т Н	А	В	С	D
0	v IV		v IV	III
1				II
2	II IIIII	I	Ia Ib	I
3				Ia
4	IV
5 Va	V
Типи лісу	Бори	Дубові субори	Складні дубові субори	Діброви

Сосна Дуб Вільха

4. Агрогенетична характеристика вивчених грунтів і прийоми їх окультурення, та раціонального використання

7.1 Коротка загальна характеристика грунтів Лісостепу України.

Ґрунтовий покрив Лісостепу складний та строкатий. Основна територія зони зайнята чорноземами типовими та опідзоленими та реградованими грунтами. Це найродючіші грунти зони, високі агрономічні властивості яких залежать від багатьох причин, зокрема великого багатства і добрих фізичних даних спільної для них материнської породи – типового лесу.

Чорноземи типові представлені чорноземами глибокими малогумусними (вони територіально переважають) і середньогумусними. Перші з них мають глибокий профіль (115-125 см і більше), але малогумусовані (3,0-5,5%), добре насичені обмінним кальцієм, некислі, карбонатні (здебільшого нижче 30-70 см); структура в них зерниста, дещо порушена; фізичні властивості добрі; чорноземи помірно забезпечені азотом та фосфором, добре – калієм.

Ще багатший та родючіший чорнозем глибокий середньогумусний. Він має неглибокий (100-115 см), але краще гумусований (5,5-7,0%) профіль, кращу структуру, добре забезпечений азотом та калієм, помірно – фосфором (фосфор у малодоступних для рослин формах). Чорноземи потребують ретельного обробітку, внесення добрив (перш за все фосфорних); універсальні щодо використання. Вони, як правило, вкривають найрівніші ділянки корінного плато і високих терас.

Опідзолені грунти представлені чорноземами опідзоленими та темно-сірими і ясно-сірими опідзоленими грунтами, які залягають переважно на тих же суглинкових карбонатних лесах.

Опідзолені грунти некарбонатні, глибоко вилужені (до 110-130 см) і слабокислі (рН 5,5..6,2, гідролітична кислотність 1,5-3,5 мг-екв/100 г грунту), проте добре насичені основами (85-93%).

З підвищенням опідзоленості знижується гумусованість грунтів – зменшується глибина гумусованої частини профілю (від 80-90 см в чорноземі опідзоленому до 50-80 см в темно-сірому, 15-25 в сірому та ясно-сірому опідзолених грунтах) та зменшується вміст перегною (від 6,5-7,0% в чорноземі опідзоленому до 3,5-5,5% в темно-сірому, 1,5-3,0%в сірому та ясно-сірому опідзолених грунтах).

Проміжне становище займають реградовані грунти, які в Лісостепу займають значну площу. Це колишні опідзолені грунти (переважно темно-сірі та чорноземи опідзолені), які культурою землеробства вторинно окарбоначені. Ці грунти менш кислі, більш гумусовані і мають кращу структуру, ніж опідзолені. За своїми властивостями вони близькі до чорноземів.

Описані грунти на схилах, як правило, еродовані. Переважна частина земель зони вражена ерозією на 10-30%, дещо менша – на 30-50% і навіть 50-70% (висока в Наддніпрянщині, Наддністрянщині та басейні Сіверського Дінця тощо).

В лівобережній частині зони поширені галогенні (засолені і солонцюваті) грунти. Вони залягають переважно на низьких недренованих лесових річкових терасах, в заплавах та долинах балок з неглибоким мінералізованими підгрунтовими водами. Особливо багато їх на низькій середній Наддніпрянщині (це основний їх осередок на Україні). Найменш галогенні чорноземи глибокі, залишково-солонцюваті. Вони дуже подібні до чорноземів глибоких малогумусних.

Значно більше засолені та солонцюваті галогенні грунти північної частини цієї тераси (південна Чернігівщина) та низьких терас пониззя дніпрових притоків – Сули, Псла, Ворскли, а також СІверського Дінця та його приток.

В північній, майже недренованій частині головної тераси Дніпра переважають поверхнево-солонцюваті содово-солончакові чорноземи лучні та лучні грунти (в лощинах).

Ці грунти до поверхні збагачені содою та обмінним натрієм і тому мають шкідливу для рослин лужну реакцію та виразні солонцеві якості: верхній їх шар неструктурний – він сильно пептизований, масткий, липкий, а в твердому стані – твердий, брилуватий.

В південній частині Середньої Наддніпрянщини і взагалі лівобережного Лісостепу на низьких надзаплавних терасах переважають глибоко солонцюваті чорноземи лучні та лучні грунти, в яких максимально осолонцьований (ілювійований) горизонт залягає на певній глибині.

В зоні досить багато боліт і торфовищ, зосереджені вони переважно в низовинній середній Наддніпрянщині (в заплавах місцевих річок). Торфовища мають нейтральну або лужну реакцію. При осушенні і правильному регулюванні водно-повітряного режиму вони дуже цінні для інтенсивного землеробства.

Досить багато є також дернових і дерново-підзолистих піщаних грунтів, які залягають майже виключно на першій надзаплавній боровій терасі місцевих річок. Використовуються ці грунти переважно під соснові насадження. Землеробству на них перешкоджає рухомість пісків, які легко переміщаються, бідні та мають погані фізичні властивості.

Так у загальних рисах можуть бути подані властивості найголовніших грунтів представників грунтового покриву Українського Лісостепу. Насправді ж чітко відмінних грунтів в зоні значно більше. Безліч їх сполучень (комплексів) може бути представлена небагатьма найкрупнішими типами структури грунтового покриву зони, які відповідають певним сільськогосподарським макротипам території та різняться між собою рівнем продуктивності та умовами господарювання (землеробства). Серед них найважливіші:

1. Чорноземний рівнинно-широкохвилястий, мало (зрідка помірно) еродований, переважає майже на всьому лівобережжі зони та північній (передполіській) і південній (передстеповій) смугах правобережної її частини.

2. Чорноземний та слабоопідзолений широкохвилястий (зрідка – вузько) помірно (подекуди сильно) еродований дуже поширений на правобережній частині зони в межах Черкаської (особливо), Житомирської, Вінницької, Хмельницької, Івано-Франківської, Тернопільської та Чернівецької областей; на Лівобережжі трапляється значно менше, переважно на високих еродованих узбережжях.

3. Сильноопідзолений широко- і вузькохвилястий – помірно і сильно еродований; основний великий і суцільний масив цього типу на Вінниччині та Хмельниччині; значно менший на високому та еродованому правобережжі середнього Дніпра – на Черкащині.

4. Гідрогаломорфний (переважно лучно-чорноземний) терасовий – плоскорівнинний недренований , основний масив – південно-західна Полтавщина, південно-східна Київщина, південна Чернігівщина.

5. Піщано-терасовий.

6. Балково-заплавний – властивий річковим та балковим долинам, повсюдно гідроморфний та галоморфний на Лівобережжі.

7.2 Номенклатурний список грунтів південно-східного лісостепу України на прикладі учгоспу ХДАУ “Комуніст” та ПОП “Тернівське” Чугуївського району.

1. Сірий опідзолений грунт на лесовидному суглинку.

2. Темно-сірий опідзолений середньосуглинковий грунт на лесовидному суглинку.

3. Світло-сірий реградований грунт на червоно-бурій глині.

4. Темно-сірий опідзолений важкосуглинковий слобозмитий грунт на лесовидному суглинку.

5. Чорнозем опідзолений слабозмитий середньосуглинковий на лесовидному суглинку.

6. Чорнозем слабозмитий реградований на лесовидному суглинку.

7. Чорнозем типовий глибокий на лесовидному суглинку.

8. Чорнозем глибокий глибокоскипаючий важкосуглинковий на лесовидному суглинку.

9. Чорнозем звичайний на лесовидному суглинку.

10. Чорнозем неглибокий слабозмитий середньосуглинковий на лесовидному суглинку.

11. Чорнозем неглибокий слабозмитий схиловий середньосуглинковий на лесовидному суглинку.

12. Чорнозем намитий балочний важкосуглинковий на балочному делювії.

13. Чорнозем намитий схиловий важкосуглинковий на лесовидному суглинку.

14. Чорнозем слобозмитий супіщаний на давньоалювіальному кварцовому піску.

15. Дерновий слаборозвинутий средньосуглинковий грунт на лесовидному суглинку.

16. Дерновий слаборозвинутий глинисто піщаний грунт на давньоалювіальному кварцовому піску.

17. Дерновий розвинутий глинисто-піщаний псевдофібровий глеюватий грунт на грунт давньоалювіальному кварцовому піску.

18. Чорнозем лучний хлоридно-сульфатний середньосуглинковий на алювії делювію.

19. Чорнозем намитий лучний солончаковий середньосуглинковий на балочному делювії.

20. Лучний хлоридно-сульфатний содово-солончаковий важкосуглинковий грунт на болотному делювії.

21. Лучний поверхнево слабосолонюватий сульфатно-солончаковий грунт на алювії-делювії.

22. Алювіальний лучний хлоридно-солончаковий середньосуглинковий грунт на алювії.

23. Лучно-болотний супіщаний грунт на сучасному алювії.

24. Лучно-болотний сульфатно-солончаковий важкосуглинистий грунт на алювії-делювії.

25. Мулувато-болотний хлоридно­-­сульфатно­-солончаковий важко­су­глин­ко­вий грунт на балочному делювії.

26. Мулувато-болотний супіщаний солончаковий грунт на алювіальних відкладах.

27. Болотний солончаковий важкосуглинковий грунт на алювії-делювії.

28. Солодь лучна середньосуглинкова на метаморфізованому лесовидному суглинку.

7.3 Основні типи ґрунтотворення

Ґрунтотворення – це сукупність перетворення і пересування речовин і енергії в грунтовій товщі.

В результаті розвитку різних типів ґрунтотворення сформувалися різноманітні грунти.

С.С.Неуструєв, слідуючи К.Д.Глинці, виділив всього п'ять типів ґрунтотворення: латеритний, підзолистий, солонцьовий, степний та болотний.

Грунти Лісостепу України, в тому числі і грунти південного сходу лісостепу, розвивалися під дією чотирьох ґрунтотворних процесів: підзолистого, гумусово-акумулятивного, солонцьового і болотного.

На підвищених еродованих ділянках під лісовим покривом відбувається підзолистий процес ґрунтотворення. Цей процес розвивається під впливом лісової рослинності в умовах вологого клімату, проявляючись в руйнуванні мінеральної частини грунту, розпаді її на глини, який відбувається як під дією органічних кислот та вуглекислого газу, так і під впливом деяких мікроорганізмів. Утворення підзолистих грунтів пов'язано з розвитком процесів опідзолення, елювіально-глейового процесу та лессіважу.

В результаті підзолистого процесу на території південного сходу лісостепу України утворилися сірі, світло-сірі, темно-сірі грунти, чорноземи опідзолені. Світло-сірі, сірі та темно-сірі грунти відрізняються між собою за хімізмом; вони мають в різній мірі кислу реакцію, вміст гумусу знижується від темно-сірих до світло-сірих грунтів.

Гумусово-акумулятивний процес відбувається під впливом трав'яної рослинності, яка є як джерелом гумусу і агентом переносу мінеральних речовин із глибинних в верхній, гумусовий горизонт, так і фактором, що впливає на водний режим грунту. Особливо сприятливо дерновий процес розвивається під лучною та лучно-степовою трав'янистою рослинністю. З розвитком дернового процесу пов'язано утворення окрім дернових ґрунтів тайгово-лісової зони, широкого ряду грунтів і в інших зонах: чорноземів, каштанових, дернових алювіальних, лучних глейових грунтів та ін.

Дерновий процес полягає насамперед у збагаченні гумусом верхнього більш або менш глибокого горизонту. В грунтах дернового типу ґрунтотворення відсутні розчинені кислі речовини, в їх материнських породах багато вуглекислого вапна та поглиненого мулуватою фракцією кальцію, завдяки чому вони вилуговані значно менше, ніж інші породи, особливо лісові (підзолисті). Вологи, що проникає в грунт дернового типу, достатньо лише для усунення легкорозчинних солей, внаслідок чого ці грунти, як правило, не засолені. Багатство чорноземів та лучних грунтів колоїдами (перегноєм та глиною), а також насиченість їх кальцієм надають їм дуже цінних фізичних та механічних властивостей, що разом з величезним запасом поживних речовин та високою біологічною активністю цих грунтів обумовлює високу їх родючість та відмінні агрономічні якості.

На території південного сходу лісостепу України зустрічаються галогенні солончакові та солонцьові грунти, що утворилися в результаті солонцьового процесу ґрунтотворення.

Формування засолених грунтів пов'язано з накопиченням солей в ґрунтових водах та породах і з умовами, що сприяють їх акумуляції в грунтах.

В солонцьовому процесі вирішальне значення має іон натрію, джерелом якого є скупчення натрієвих солей, що містяться в земній корі в осадочних породах, які залишені морем, а також у вигляді пластів, штоків, соляних бань та пов'язаних з ними ґрунтових вод. Цей процес призводить до утворення таких грунтів: солончаків, солонців, солодей.

Болотний процес грунтотворення розвивається не лише при надмірному зволоженні, що веде за собою оглеєння та консервацію органічних решток у вигляді торфу, але й навпаки, коли при накопиченні рослинних решток, що не розклалися, утворюються передумови для затримки води, в результаті чого відбувається заболочення. Такі грунти придатні для землеробства після осушення в умовах регулювання водно-повітряного режиму.

Більш детально про ці типи ґрунтотворення буде розповідатися в слідуючих розділах.

2.3.1. Дерновий (гумусово-акумулятивний) процес ґрунтотворення

Дерновий процес грунтоутворення розвивається під степовою та різнотравно-степовою трав'янистою рослинністю. Цей процес знаходить найбільш типове відображення в чорноземних грунтах, що формуються головним чином на карбонатних породах (леси, лесовидні суглинки, супісі, карбонатна морена, продукти вивітрювання багатих кальцієм корінних порід) в умовах помірно вологого клімату.

Гумусово-акумулятивний процес обумовлює утворення глибокого гумусовоакумулятивного горизонту, накопичення елементів живлення рослин та оструктурення профілю.

Природна рослинність характеризується значним щорічним відчуженням в опад органічної маси (40-60% всієї біомаси). При цьому біля 40-60% опад складають корені рослин.

Багатство рослинного опаду лісостепу зольними елементами та азотом при значній загальній масі щорічного опаду визначає максимальне надходження в грунт азоту та зольних елементів. Якщо під хвойними лісами щорічно поступає з опадом 40-300 кг/га азоту та зольних елементів, то під рослинністю чорноземів ця величина досягає 600-1400 кг/га. Отже, найважливішою особливістю біологічного кругооберту речовин при чорноземоутворенні є щорічне надходження в грунт з опадом великої кількості азоту та зольних елементів.

Найбільш сприятливе утворення гумусу при розкладі опаду рослин відбувається при лужній реакції, достатній кількості кисню, оптимальному зволоженні, без інтенсивного вилуговування, в умовах забезпеченості рослинних решток білковим азотом та основами.

Найкращі умови для процесу гуміфікації в Чорноземній зоні створюються весною та раннім літом. В цей час в грунті сприятливі температури і ще достатній запас вологи від осінньо-зимових опадів та весняного сніготанення. В період літньої посухи та періодичного зволоження мікробіологічні процеси помітно ослаблюються, що сприяє захисту гумусових речовин, які утворюються, від швидкої мінералізації.

Деяке покращення водного режиму восени активізує мікробіологічні процеси, але цей період обмежується швидким зниженням температур. Взимку при промерзанні грунту відбуваються процеси денатурації гумусових речовин. Багатство рослинного опаду кальцієм призводить до безперервного утворення біологічного кальцію та його міграції у вигляді Са(НСО₃)₂. Тому гуміфікація йде в умовах надлишку кальцієвих солей, що майже повністю виключає формування та винос вільних водорозчинних органічних продуктів.

Таким чином, особливість біологічного кругооберту речовин трав'яними асоціаціями чорноземів полягає також в тому, що гідротермічні умови зони сприяють розкладу багатого основами та азотом опаду по типу гуміфікації з утворенням складних висококонденсованих перегнійних сполук типа гумінових кислот, закріпленню яких в грунті сприяє безперервне утворення в середовищі біогенного кальцію і формування карбонатного ілювіального горизонту.

Необхідно підкреслити якісні особливості органічної частини чорнозему – гуміновий характер гумусу, складність гумінових кислот, високий ступінь їх окисленості та ароматизації та переважне закріплення їх у формі гуматів кальцію, майже повна відсутність вільних фульвокислот і більш складна їх будова у порівнянні з фульвокислотами підзолистих грунтів.

Так як гумусові кислоти швидко нейтралізуються основами опаду та кальцієм грунтового розчину, не спостерігається помітного розкладу грунтовых мінералів під дією гумусових речовин.

Головні риси взаємодії органічних продуктів ґрунтотворення з мінеральною частиною грунту при чорноземному процесі – утворення органо-мінерального комплексу із стійких органо-мінеральних сполук.

Разом з накопиченням гумусу при гумусово-акумулятивному процесі йде закріплення у формі складних органо-мінеральних сполук найважливіших елементів живлення рослин – N, P, S, Ca та ін. Гумус дає грунту основне забарвлення, що поступово змінюється з глибиною. Рівномірність забарвлення пов'язана з метаморфозами розчинних продуктів розкладу – "діяльного перегною".

Розвиток потужної кореневої системи лучно-степової та степової рослинності і утворення гуматів кальцію створює сприятливі умови для оструктурення профілю грунту. Характерною рисою генезису чорноземів є також сезонна динаміка карбонатів в їх профілі.

О
собливості будови профілю чорноземів ілюструються на графіку за

Неуструєвим ( мал.6)

Найбільш сприятливі умови чорноземоутворення там, де створюється максимальна кількість рослинної маси та найкращим чином складається гідротермічний режим грунту.

Для профілю чорнозему характерні:

• глибока гумусованість;

• поступове зниження вмісту гумусу з глибиною;

• зерниста структура;

• однорідний механічний склад по профілю;

• рихле зложення;

• дуже поступові переходи горизонтів;

• новоутворення;

• наявність кротовин.

Тип чорнозему підрозділяється на слідуючі підтипи: чорнозем вилугований, чорнозем типовий, чорнозем звичайний та чорнозем південний.

При дерновому (гумусово-акумулятивному) процесі ґрунтотворення утворюються не лише чорноземні грунти, але й дернові, карбонатні грунти, дернові алювіальні, лучні глейові, темнокольорові грунти прерій (бруніземи) та ін. Дернові грунти мають добре виражений гумусовий горизонт комкувато-зернистої структури, відсутність або слабку вираженість опідзоленості, високий вміст гумусу (від 3-4% до 12-15% та більше), високу ємкість вбирання, слабокислу, нейтральну або слаболужну реакцію, підвищений валовий запас азоту та зольних елементів живлення рослин. Існує три типа дернових грунтів: дерново-карбонатні (рендзіни), дернові літогенні та дерново-глейові.

Використовуючи матеріали виробничої практики з ґрунтознавства (1997), розглянемо профілі чорноземних грунтів з детальним їх описом.

Для прикладу візьмемо чорнозем типовий важкосуглинистий на лесовидному суглинку.

Розріз закладено на території учгоспу ХНАУ Харківської області на широкому міжбалочному водорозділі, який обмежений двома великими балками. Територія зайнята природною трав'янистою рослинністю.

Но	0-4 см	Дернина
Н	4-40 см	гумусовоакумулятивний горизонт, темно-сірий, майже чорний за кольором, грудкувато-зернистий за структурою, свіжий, безкарбонатний, важкосуглинистий, рихлий, з 30 см дещо ущільнений; дуже пронизаний коренями рослин; перехід в слідуючий горизонт поступовий за кольором.
Нр	40-73 см	перехідний, добре гумусований, темно-сірий зі слабким бурим відтінком, свіжий зернисто-грудкуватий за структурою, важкосуглинистий, слабоущільнений, безкарбонатний; зустрічаються корені рослин; перехід в слідуючий горизонт поступовий за кольором.
НР/k	73-107 см	перехідний, темно-сірий з бурим відтінком, зернистий за структурою, свіжий, важкосуглинистий, дещо ущільнений, зустрічаються кротовини; з 107 см сильне скипання від HCl; зустрічаються корені рослин, перехід поступовий за кольором.
Рhk	107-123 см	нижній перехідний, добре гумусований, колір брудно-бурий, зернистий за структурою, свіжий важкосуглинистий; сильно переритий кротовинами; карбонати у вигляді плісняви та прожилок; рідко зустрічаються корені рослин; перехід в слідуючий горизонт поступовий за кольором.
Pk	123-147 см	ґрунтотворна порода – лесовидний суглинок.

Грунт - чорнозем типовий важкосуглинковий на лесовидному суглинку.

Даний грунт володіє найбільш характерною рисою чорноземоутворюючого процесу – інтенсивним накопиченням гумусу, азоту та зольних елементів живлення рослин, неглибоким вимиванням карбонатів, відсутністю різкої диференціації грунтового профілю.

Агрохімічна характеристика чорноземів.

№ п/п	Грунт	Запас в шарі 0-20 см, т/га				рН водної витяжки
		Гумус	N	P2O5	K2O
1.	Чорнозем вилугований	100-160	5-9	3-4	45-55	5,5-6,5
2.	Чорнозем типовий	120-220	7-15	3,5-4,5	50-60	6,5-7,0
3.	Чорнозем звичайний	80-140	5-7	3-4	50-55	7-8

Серед чорноземів типових виділяють такі види, як середньоглибокі, глибокі, дуже глибокі, слабогумусні, малогумусні та середньогумусні. Глибина гумусового горизонту у середньоглибоких видів коливається від 65-85 см, у глибоких – від 85 до 120 см. Характерною особливістю профілів чорноземів типових є поступове спадання гумусового забарвлення з глибиною та значна переробка землериями в основному перехідних горизонтів. Найбільша зритість у глибоких та дуже глибоких видів, це в значній мірі обумовлює розтягнутість гумусового профілю. Більш висока рухомість фосфатів спостерігається у слабогумусованих та малогумусованих видів чорноземів, низька – в середньогумусних, знаходячись в оберненій залежності від насиченості грунтів основами.

Порівнюючи чорноземи типові та вилужені можна лише уточнити, що в чорноземах вилугованих вміст гумусу на 0,5-1,0% менше ніж в типових; наявність під горизонтом Нр вилугованого від карбонатів горизонта НР. Цей горизонт має добре виражений буруватий колір, гумусові натіки та примазки, горіхувато-призматичну або призматичну структуру. Чорноземи сильновилуговані звичайно приурочені до знижень рельєфу – нижніх частин схилів та їх шлейфів, западин. Вивчаючи чорноземи на схилах необхідно відмітити, що в результаті дії на схилах водної ерозії, існують ще чорноземи слабозмиті, середньозмиті та сильнозмиті. Профіль цих грунтів відрізняється в деякій мірі від чорноземів типових. У слабозмитих грунтів змита частина верхнього горизонту, у середньозмитих грунтів змитий увесь верхній горизонт, у сильнозмитих грунтів змиті перший та другий горизонти на поверхню виходить нижній перехідний горизонт. Для збереження та покращення родючості на таких грунтах необхідна сувора система агротехнічних, меліоративних та протиерозійних заходів.

Проявом дернового процесу ґрунтотворення є розвиток дернових грунтів. Розріз такого грунту закладено в межах борової тераси на деякому підвищенні. Територія зайнята природною рослинністю: типчак, вівсяниця Беккера, молочай, чебрець, полин, еспарцет та ін.

Hd	0-1 см	дернина.
H	1-14 см	гумусовий горизонт, світло-сірий з жовтим відтінком, рихлий, піщаний, безструктурний, безкарбонатний, пронизаний коренями рослин; перехід в слідуючий горизонт поступовий.
Ph	14-30 см	перехідний, слабогумусований, брудно-жовтий, піщаний, свіжий, безкарбонатний, безструктурний; зустрічаються корені рослин; перехід в слідуючий горизонт короткий за кольором.
Hfs	30-60 см	гумусовий, темно-сірий, добре гумусований, свіжий, піщаний, безкарбонатний, безструктурний; слабоущільнений; перехід в слідуючий горизонт поступовий за кольором.
HPfs	60-100 см	перехідний, темно-сірий з бурим відтінком, свіжий, піщаний, рихлий; перехід в слідуючий горизонт поступовий за кольором .
Ph	100-120 см	перехідний, слабогумусований, брудно-бурий, свіжий, рихлий, піщаний, безкарбонатний, безструктурний; перехід в слідуючий горизонт поступовий за кольором .
P(gl)	120-170 см	ґрунтотворна порода – давньоалювіальний пісок, який в верхній частині має жовтувато-бурий колір з великою кількістю прошарків різної товщини

Грунт - дерновий розвинутий супіщаний на похованому піщаному чорноземі.

Дерновий слаборозвинутий грунт відрізняється від розвинутого лише глибиною гумусового горизонту. В ході практики в слаборозвинутих дернових грунтах він складає 11-12 см , хоча він може досягати 25 см. Дерновий розвинутий грунт може мати гумусовий горизонт більше 25 см. Ці грунти родючі, але все ж вони використовуються для лісових насаджень.

Підзолистий процес ґрунтотворення

Підзолистий процес ґрунтотворення розвивається під впливом лісової рослинності а умовах вологого клімату, проявляючись в руйнуванні мінеральної частини грунту, розкладу її на глини, яке відбувається як під впливом органічних кислот (кіренових або фульвокислот) та СО₂, так, очевидно, і деяких мікроорганізмів.

На основі експериментальних даних розвиток підзолистого процесу можна уявити слідуючим чином.

В найбільш чистому вигляді підзолистий процес протікає під пологом хвойного лісу з бідною трав'янистою рослинністю або без неї.

Відмираючі частини деревної рослинності накопичуються переважно на поверхні грунту у вигляді лісової підстилки. Ці залишки містять мало кальцію та багато важкорозчинних сполук, таких як лігнін, воски, смоли та дубильні речовини.

При розкладі лісової підстилки утворюються різні водорозчинні органічні сполуки. Низький вміст поживних речовин та основ в підстилці, а також переважання грибної мікрофлори сприяють інтенсивному утворенню кислот, серед яких найбільш поширені фульвокислоти та низькомолекулярні органічні кислоти (мурашина, оцтова, лимонна). Кислі продукти розкладу підстилки частково нейтралізуються основами, що звільнюються при її мінералізації, більша ж їх частина попадає в грунт, взаємодіючи з її мінеральною частиною. До кислих продуктів лісової підстилки додаються органічні кислоти, що утворюються в процесі життєдіяльності мікроорганізмів безпосередньо в самому грунті, а також виділені коренями рослин. Але незважаючи на прижиттєву роль рослин і мікроорганізмів в руйнуванні мінералів, найбільша роль в опідзолюванні належить кислим продуктам специфічної та неспецифічної природи, що утворюються в процесі перетворення залишків лісової підстилки.

В результаті промивного водного режиму і дії кислих сполук в верхніх горизонтах лісового грунту видаляються в першу чергу всі легкорозчинні речовини. При подальшій дії кислот руйнуються і більш стійкі сполуки первинних та вторинних мінералів. Насамперед руйнуються мулисті мінеральні часточки, тому при підзолоутворенні верхній горизонт поступово збіднюється на мул.

Продукти руйнування мінералів переходять в розчин і в формі мінеральних та органо-мінеральних сполук рухаються з верхніх горизонтів до нижніх: калій, натрій, кальцій, магній переважно у вигляді солей вугільної та органічних кислот, кремнезем у формі розчинних силікатів натрію та калію, частково псевдокремнієвої кислоти Si(OH)₄; сірка у вигляді сульфатів. Фосфор утворює головним чином важкорозчинні фосфати кальцію, заліза та алюмінію і практично вимивається слабо.

Залізо та алюміній при опідзолюванні мігрують у формі органо-мінеральних сполук. До складу водорозчинних органічних сполук підзолистих грунтів входять різноманітні сполуки: фульвокислоти, поліфеноли, низькомолекулярні органічні сполуки, кислі полісахариди та ін.

В результаті підзолистого процесу під лісовою підстилкою виділяється підзолистий горизонт, що володіє слідуючими основними ознаками та властивостями: внаслідок виносу заліза та марганцю та накопичення залишкового кремнезему колір горизонту з червоно-бурого чи жовто-бурого стає світло-сірим або білявим; горизонт збіднений елементами живлення, півтораоксидами та мулистими часточками; має кислу реакцію та сильну ненасиченість основами; в суглинистих та глинистих різновидах приймає пластинчасто-листувату структуру або стає безструктурним.

Частина речовин, що винесені з лісової підстилки та підзолистого горизонту, закріплюється нижче підзолистого горизонту. Утворюється горизонт вмивання або ілювіальний горизонт, збагачений мулистими часточками, півтораоксидами заліза та алюмінію та іншими сполуками. Інша частина речовин, що вимиваються, досягають ґрунтових вод і, переміщаючись разом з ними, виходять за межі грунтового профілю.

В ілювіальному горизонті завдяки вмитим сполукам можуть утворюватися вторинні мінерали типу монтморилоніту, гідрооксидів заліза та алюмінію та ін. Ілювіальний горизонт набуває помітної ущільненості, іноді деяку цементованість. Гідроксиди заліза та марганцю в окремих випадках накопичуються в профілі грунту у вигляді залізо-марганцевих конкрецій. В легких грунтах вони приурочені найчастіше до ілювіального горизонту, а в важких – до підзолистого.

На однорідних за механічним складом породах ілювіальний горизонт звичайно формується у вигляді темно-бурої або коричневої лакіровки на гранях структурних окремостей. На легких породах цей горизонт виражений у вигляді жовто-бурих або червоно-бурих ортзандрових прошарків або виділяється коричнево-бурим кольором.

В
деяких випадках в ілювіальному горизонті піщаних підзолистих грунтів накопичується значна кількість гумусових речовин. Такі грунти називають підзолистими ілювіально-гумусовими.

Таким чином, підзолистий процес супроводжується руйнуванням мінеральної частини грунту і виносом деяких продуктів розкладу за межі грунтового профілю. Частина продуктів закріплюється в ілювіальному горизонті, утворюючи нові мінерали.

Деревна рослинність, поглинаючи з грунту елементи живлення, створює і накопичує в процесі фотосинтезу велику масу органічної речовини, що досягає в зрілих ялинових насадженнях 200-250 т/га, з вмістом від 0,5 до 3,5% зольних речовин. Деяка частина синтезованої органічної речовини щорічно повертається з лісовим опадом на поверхню грунту (2-7 т/га). Деяка кількість органічних та мінеральних речовин, що утворюються при розкладі лісової підстилки, може закріплятися в верхньому шарі грунту. Але так як при розкладі та гуміфікації лісової підстилки виникають переважно рухомі гумусові речовини, а також внаслідок незначного вмісту кальцію, що сприяє закріпленню гумусових речовин, гумусу звичайно накопичується мало.

Інтенсивність гумусового процесу залежить від сполучення факторів ґрунтотворення. Одна з умов його прояву – низхідні водотоки: чим менше промочується грунт, тим слабше протікає підзолистий процес.

Тимчасове надлишкове зволоження грунту, що відбувається під впливом рельєфу, також буде посилювати або послаблювати розвиток підзолистого процесу.

Розвиток підзолистого процесу багато в чому залежить від материнської породи, зокрема від її хімічного складу. На карбонатних породах цей процес значно послаблюється, що обумовлено нейтралізацією кислих продуктів розкладу вільним вуглекислим кальцієм породи та кальцієм опаду. Крім того, в розкладі опаду збільшується роль бактерій, що призводить до утворення менш кислих продуктів розкладу, аніж при грибному розкладі.

На ступінь прояву підзолистого процесу значно впливає також склад деревних порід. Під листяними, зокрема під широколистяними, лісами процес відбувається слабше, аніж під хвойними.

Особливості підзолистого грунту (підзолу) схематично показані на графіку за Неуструєвим (мал. 7)

Поряд з опідзолюванням розвиток підзолистих грунтів пов'язаний з лессиважем. Теорія лессіважу бере свій початок в поглядах К.Д.Глинки, який вважав, що при підзолоутворенні з верхніх горизонтів грунту виносяться мулисті часточки без їх хімічного руйнування. Основними ознаками для відокремлення підзолистих грунтів від лессівованих ряд дослідників вважає склад мулу (співвідношення SiO₂:R₂O₃) та наявність "орієнтованої" глини, тобто пластинок глини певної орієнтації, що дозволяє визначити їх переміщення з низхідними водотоками.

В результаті підзолистого процесу ґрунтотворення формуються підзолисті та опідзолені грунти.

На види підзолисті грунти поділяють:

1. За ступенем опідзоленості: слабопідзолисті, середньопідзолисті, сильнопідзолисті, підзоли.

2. За глибиною опідзолювання: поверхенво-підзолисті – до 5 см; мілкрпідзолисті – до 20 см; неглибокопідзолисті – до 30 см; глибокопідзолисті – більше 30 см.

Опідзолені грунти представлені чотирма типами: світло-сірі опідзолені, сірі опідзолені, темно-сірі опідзолені, чорноземи опідзолені. Ці грунти формуються під впливом двох типів ґрунтотворення, а саме підзолистого та гумусовоакумулятивного.

Нижче розглянемо профілі деяких опідзолених грунтів, які є частиною грунтового покриву південного сходу лісостепу України.

Почнемо описом профілю сірого лісового грунту.

Розріз був закладений на схилі балки. Територія зайнята лісовою рослинністю: дуб, клен, ясен, липа. Серед трав'яної рослинності переважає осока, гравилат. За морфологічними ознаками прояву дернового та підзолистого процесів, а також за іншими властивостями сірі лісові грунти займають проміжне становище між світло-сірими та темно-сірими лісовими грунтами. В порівнянні з світло-сірими грунтами підзолистий процес в них ослаблений, а дерновий не досягнув ще тієї інтенсивності, яка характерна для темно-сірого грунту.

Сірі грунти характеризуються чіткою диференціацією профілю за підзолистим типом, але на відміну від світло-сірих лісових грунтів в них елювіальний горизонт виражений слабо, гумусово-елювіальний більш потужний (до 35 см) і забарвлення його більш темне.

Механічний склад сірих лісових грунтів – від супіщаного до суглинистого, світло-сірих від супіщаних до легкосуглинистого, темно-сірого – більш важкого механічного складу. Щільність орних шарів у сірих грунтів коливається в межах від 1,32 до 1,40 г/см³, у світло-сірих від 1,20 до 1,40 г/см³, у темно-сірих від 1,20 до 1,42 г/см³. Сірі в порівнянні з світло-сірими грунтами більш вологоємкі.

В порівнянні з світло-сірими грунтами вони краще забезпечені поживними речовинами та вище їх за родючістю, але загальний рівень забезпеченості середній та нижче середнього. Але темно-сірі грунти належать до категорії високородючих , так як за властивостями та морфологічними ознаками вони наближаються до чорноземів опідзолених, але відрізняються низкою суттєвих ознак.

Підвищення родючості таких грунтів пов'язано з внесенням органічних та мінеральних добрив та вапнуванням.

Ho	0-2 см	лісова підстилка, представлена опадом деревної рослинності.
HE	2-12 см	гумусово-елювіальний горизонт, сірий за кольором, легкосуглинковий, зернистий за структурою, безкарбонатний, добре виражена кремнеземиста присипка, рихлий; наявність коренів дерев; перехід в слідуючий горизонт короткий за кольором.
НI	12-30 см	ілювіальний горизонт, по горизонту помітна вмита кремнеземиста присипка, бурувато-бруднопальовий за кольором, свіжий, середньосуглинковий, дрібногоріхуватий за структурою, слабоущільнений; зустрічаються корені рослин; перехід в слідуючий горизонт поступовий.
I(h)	30-50 см	ілювіальний горизонт, брудно-бурий з пальовим відтінком, зволожений горіхуватий за структурою, ущільнений; по граням структурних окремостей добре виражена колоїдна лакіровка; перехід за кольором поступовий.
I(p)	50-95 см	перехідний горизонт, добре ілювійований, червоно-бурий з пальовим відтінком, горіхувато-призматичний за структурою, щільний, вологий, по граням структурних окремостей колоїдна лакіровка, важкосуглинистий; перехід в слідуючий горизонт поступовий за кольором.
Pi	95-110 см	нижній перехідний, слабоілювійований, бурувато-пальовий за кольором, вологий, важкосуглинистий, дещо ущільнений, в'язкий, призматичний за структурою; зустрічаються корені дерев.
		Темно-сірий легкосуглинковий на лесовидному суглинку

Чорноземи опідзолені суміщають ознаки чорноземів типових та темно-сірих лісових грунтів. Їм властиві: рівномірна та глибока гумусованість, наявність кротовин, а також чітка диференціація профілю по елювіально-ілювіальному типу, білява присипка в гумусовому шарі, ущільнення та оглинення в середній частині профілю, глибока вилугованість від карбонатів. Особливістю гумусового профілю чорноземів опідзолених є порівняно швидке зменшення вмісту гумусу з глибиною. Розглянемо профіль чорнозему опідзоленого середньосуглинистого на лесовидному суглинку.

Агрохімічна характеристика сірих лісових грунтів.

№ п/п	Грунт	Запас в шарі 0-20 см, мг/100 г грунту				рН водної витяжки
		Гумус	N	P2O5	K2O
1.	Світло-сірі лісові грунти	4,19	0,23	108,0	1740,0	5,1
2.	Сірі лісові грунти	2,03	0,13	87,2	1492,7	4,5
3.	Темно-сірі лісові грунти	7,29	0,14	123,7	1875,3	7,0

Ho	0-1 см	лісова підстилка, що нерівномірно розклалася, рихла.
He	1-34 см	гумусово-елювійований горизонт, сильно та рівномірно гумусований, комкувато-зернистий зі слабкою кремнеземистою присипкою на поверхні структурних окремостей, рихлий, середньосуглинистий, з частими коренями дерев; поступово за кольором та структурою переходить в слідуючий горизонт.
Hpi	34-75 см	перехідний, досить добре гумусований, темно-сірий з буруватим відтінком, слабоущільнений, вологий, комкувато-зернистий з дрібними горіхуватими окремостями, середньосуглинковий, безкарбонатний, як і інша частина профілю; перехід поступовий за кольором.
Hpi	75-116 см	перехідний, нерівномірно гумусований, комкувато-зернистий з горіхуватими окремостями, вологий, важкосуглинистий; зустрічаються рідкі корені дерев; коротко, нерівно переходить в слідуючий горизонт.
P(h)	116-145 см	лесовидний суглинок, місцями гумусований за рахунок перенесення гумусованого матеріалу в кротовинах, горизонт рихлий з комковатою структурою, вологий, важкосуглинистий, безкарбонатний. Різко за скипанням переходить
Рк	145-150 см	Лесовидний суглинок
		Чорнозем опідзолений середньосуглинковий на лесовидному суглинку

Солонцьовий прПСолонцевий процес ґрунтотворення

З цим процесом ґрунтотворення пов'язані грунти, що розвиваються під впливом розчинних солей, головним чином натрію. Формування засолених грунтів пов'язано з накопиченням солей в ґрунтових водах та породах та з умовами, що сприяють їх акумуляції у грунті. При вивітрюванні порід утворюється значна кількість солей. Щорічне надходження легкорозчинних солей в океан з суші становить 2735 млн.т.

Багато легкорозчинних солей може утворюватися при виверженні вулканів; гази та пари, щи виділяються, містять сірку та хлор, які переходять в сульфати та хлориди.

Велика роль в акумуляції водорозчинних солей в грунтах належить рослинності. При аеробному розкладі органічних залишків в умовах посушливого клімату може накопичуватися велика кількість легкорозчинних солей. Одним з джерел накопичення солей в грунті слугують неглибоко залягаючі мінералізовані грунтові води.

Велику роль в перерозподілі солей грають поверхневі та грунтові води. Інтенсивність перерозподілу та накопичення їх в грунті визначається кліматом – кількістю опадів та величиною випаровування, а також фільтраційними властивостями грунтів, грунтотворних порід та розчинністю солей.

По К.К.Гедройцу галогенні грунти розвиваються в три стадії: солончак, солонець та солодь.

Солончаки – це грунти, що мають підвищену концентрацію легкорозчинних солей, які негативно впливають на рослини. Солончаки утворюються при близькому заляганні грунтових мінералізованих вод в умовах випітного типу водного режиму; при випаровуванні грунтів верхні горизонти грунтів збагачуються водорозчинними солями. Ці грунти утворюються також і на засолених грунтотворних породах. Солончаки нерідко виникають при неправильному зрошенні, а також внаслідок грунтового перерозподілу солей в зв'язку з зміною рельєфу.

Велике значення в утворенні солончаків має рослинність. Солі, що утворюються при мінералізації рослинних решток, в умовах аридного клімату накопичуються в верхніх шарах грунту.

Рослинний покрив на солончаках неоднорідний і визначається характером їх засолення та складом солей. На солончаках з дуже високим ступенем засоленості рослинність рідка і представлена різним видами солянок.

Високий вміст солей в солончаках визначає особливості будови їх профілю та властивості. В ньому виділяють гумусовий горизонт Н, перехідний НР та ґрунтотворну породу Р. По всьому профілю солончака помітні вицвіти солей, особливо після підсихання стінки розрізу. Нерідко в нижній частині, а іноді і по всьому профілю відмічаються ознаки оглеєння, що проявляються у вигляді охристих вкраплень або сизих плям.

Солончаки підрозділяються на два типи – гідроморфні та автоморфні. Гідроморфні солончаки розділяють на підтипи: типові гідроморфні, лучні, болотні, приморські, мерзлотні, вторинні та пустельні.

Автоморфні солончаки підрозділяються на літогенні, залишкові та еолово-бугристі.

Якісний склад солей відбивається на зовнішніх ознаках солончаків. Серед них розрізняють коркові, пухлі, мокрі, чорні. В солончаках з переважанням хлориду натрію на поверхні утворюється кірка, при значному вмісту хлориду кальцію та магнію розвиваються мокрі солончаки, якщо в складі солей домінує сульфат натрію – утворюються пухлі солончаки.

За характером розподілу солей солончаки розділяють на види: поверхневі (солі в шарі 0-30 см) та глибокопрофільні (солі по всьому профілю до ґрунтових вод).

Важливо враховувати також глибину залягання солевих горизонтів. Якщо водорозчинні солі залягають в межах 0-30 см, то грунти відносять до солончакових, 30-80 см – до солончакуватих, 80-150 см – до глибокосолончакуватих, глибше 150 см – до незасолених.

Одна з характерних особливостей типових солончаків – рівномірний розподіл мулистих часточок, кремнію та півтораоксидів. Причиною слабкої диференціації профілю цих грунтів є наявність легкорозчинних солей, що відіграють роль електролітів. Вміст гумусу в верхніх горизонтах солончаків коливається від 0,5 до 5-8%. В складі гумусу переважають фульвокислоти. В солончаках мало азоту та зольних елементів.

С
олончаки характеризуються низькою природною родючістю. Культурні рослини по-різному відносяться до засолення, що визначається їх біологічними особливостями, ступенем та хімізмом засолення грунтів, вологістю та запасом в них поживних речовин. Засолені грунти рекомендують використовувати під пасовища, сінокоси, а слабозасолені – під посадку солевитривалих рослин.

При зупинці грунтового живлення водою не лише зупиняється підняття солей знизу, але й вступає в дію вимивання солей та розсолення солончака. Після чого наступає друга стадія солонцьового процесу – утворення солонцю.

Солонцями називають грунти, що містять в поглиненому стані велику кількість обмінного натрію, а іноді і магнію в ілювіальному горизонті. Вони мають різку диференціацію профілю і характеризуються несприятливими агрономічними властивостями.

В процесі розвитку профілю солонцю розділяється на ряд чітко виражених горизонтів: гумусово-елювіальний (надсолонцьовий) ЕН, солонцьовий (або ілювіальний) IHs, підсолонцьовий IPHs та ґрунтотворну породу Ps.

Гумусово-елювіальний горизонт грудкуватий або пластинчатий за структурою, шаруватий, пористий, збіднений на мулисту фракцію, а тому більш легкого механічного складу. Колір його різний – від світло-бурого до темно-сірого, майже чорного.

Солонцьовий горизонт більш темного кольору – темно-бурий з коричневим відтінком, стовпчастий за структурою, рідше призматичний, горіхуватий або глибистий. Горизонт в сухому стані щільний, тріщинуватий, в вологому – в'язкий, безструктурний, мажеться.

Підсолонцьовий горизонт більш світлий за кольором, призматичної або горіхуватої структури, звичайно містить гіпс та карбонати. За ним виділяється горизонт максимального скупчення солей.

Профіль солонцю диференціюється за глиною, гумусом, півтораоксидами. Ця своєрідна диференціація профілю солонцю показана на мал. 8.

Згідно колоїдно-хімічної теорії К.К.Гедройца, солонці утворилися при розсоленні солончаків, засолених нейтральними солями натрію.

Наводимо профіль солончака каштанового приморського, хлоридно-сульфатного глеєвого середньосуглинкового на оглеєному засоленому суглинку.

Hsk	0-5 см	гумусовий, зі слідами наносу, вскипає, засолений хлоридами, в меншій мірі сульфатами, перехід різкий за лінією розслоєння
Hs (gl)k	5-22 см	гумусовий, сірий, рихлий, середньосуглинковий, вологий, пронизаний прожилками і трубочками легкорозчинних солей, що надає плямистості, вскипає
Hpglsk	22-32 см	гумсово-перехідний, оглеєний, карбонатний, вологий, сизий, знизу змінюється породою
Pglks	32-49 см	оглеєний, засолений, середній суглинок, вскипає від РСІ

В грунтах, що містять велику кількість солей натрію, створюються умови для насичення вбирного комплексу іонами натрію шляхом витіснення інших катіонів з нього. Грунтові часточки насичені натрієм втрачають агрегатний стан внаслідок значної гідратації іону натрію. Колоїди, що збагачені натрієм, володіють властивістю утримувати на своїй поверхні воду, сильно набухають, набувають стійкості проти коагуляції та значну рухомість. При високому вмісту натрію зростає також розчинність органічних та мінеральних сполук грунту в результаті прояву лужності грунту. Така реакція утворюється внаслідок гідролізу мінералів та обмінної реакції між натрієм, що знаходиться в вбирному комплексі, та кальцієм вуглекислих сполук грунтового розчину.

[ГВК]Na⁺ + Ca(HCO₃)₂ [ГВК]Ca²⁺ + 2NaHCO₃

Підлуговування розчину сприяє подальшій диспергації ґрунтових колоїдів. Вони із-за значної рухомості вилуговуються з верхнього горизонту та на деякій глибині під дією електролітів з стану золя перетворюються в гель, накопичуються, що призводить до утворення ілювіального горизонту.

На стадії розсолення солончаків Гедройц виділяв три фази: видалення розчинних солей, утворення соди; диспергація ґрунтових часточок та винесення їх вниз по профілю.

Послідуючими дослідами було встановлено, що солонці при розсоленні солнчаків можуть утворюватися лише в тому випадку, коли в складі солей солончака Na⁺ : (Ca²⁺+Mg²⁺)  4.

Збагачення грунтів легкорозчинними солями призводить до насичення вбирного комплексу натрієм, і несолонцюваті грунти поступово перетворюються в солонець.

Процес перерозподілу колоїдів підсилюється при утворенні соди в грунті. Сода може виникати внаслідок взаємодії нейтральних солей з карбонатами лужних грунтів.

Na₂SO₄+Ca(HCO₃)₂CaSO₄+2NaHCO₃

Сода в грунті утворюється внаслідок обмінної реакції між натрієм вбирного комплексу та кальцієм карбонатів або воднем вугільної кислоти грунтового розчину:

[ГВК]Na⁺ + H₂CO₃ [ГВК]Н⁺ + Na₂CO₃

Сода також утворюється і біологічним шляхом – при мінералізації рослинних залишків виникають солі азотної, сірчаної та інших кислот. Аніони поглинаються рослинами, а катіон натрію з вуглекислотою та бікарбонатами грунтового розчину дають соду. Сода утворюється в результаті біохімічних процесів відновлення сульфату натрію за допомогою сульфатредукуючих бактерій в присутності органічної речовини.

Na₂+2СNa₂S+2CO₂

Na₂S+CO₂+H₂ONa₂CO₃+H₂S

Сода різко посилює проходження солонцьового процесу, створює лужність в межах від рН=9 до 12, що визначає інтенсивний лужний гідроліз органічної та мінеральної частин грунту.

Солонці мають дуже погані фізичні властивості (дуже запливають, утворюють при висиханні дуже щільну кірку), водно-фізичні властивості, мають високу лужність, дуже незначну мікробіологічну активність та низький рівень родючості. Солонці поділяють на три типи за характером їх водного режиму та комплексу пов'язаних з ним властивостей: солонці гідроморфні, напівгідроморфні та автоморфні.

Солонці автоморфні формуються в умовах глибокого залягання грунтових вод (глибше 6 м). Солонці напівгідроморфні формуються на першій та другій надзаплавних терасах, в приозерних пониженнях в умовах додаткового грунтового або змішаного зволоження. Гідроморфні солонці формуються в заплавах річок та в приозерних пониженнях.

За зональним принципом солонці класифікують на: солонці чорноземні, каштанові та напівпустельні.

Наводимо профіль солонцю лучного коркового содово-хлоридно-сульфатного на оглеєному лесовидному суглинку.

НЕ	0-2 см	гумусово-елювіальній, сірий, сильнопилувато-легкосуглинковий, листуватий, рихлий, майже повністю складається з кремнеземистої присипки (SiO2), перехід різкий, короткий за структурою та кольором
ІНс	2-75 см	ілювіальний, сильногумусований, засолений содою, хлоридами, сульфатами, темно-сірий (майже чорний), глинистий, глибоко – призматичний у верхній частині (до 40 см), нижче – призматичний , стовбчатий, щільний, по граням структурних агрегатів гумус у вигляді колоїдної лакіровки, перехді поступовий за кольором і структурою
Нрlкс(gl)	75-90 см	перехідний, сильноілювійований, карбонатний, засолений содою, хлоридами, сульфатими, знизу оглеєний, темнувато-сірий з палевим відтінком, по окремим тріщинам охристі плями, важкосуглинковий, грудкувато-неясностовбчатий, ущільнений, з чітко вираженою колоїдною лакіровкою, перехід поступовий
Рglкс	90-	оглеєний, лесовидній суглинок, засолений сульфатами і содою, важкосуглинковий, охристо-оливково-палевий, слабопористий, в`язкий

Крім солонців виділяють слабо-, середньо- та сильносолонцюваті грунти.

За глибиною надсолонцьового горизонту (ЕН) солонці бувають: коркові (ЕН до 3 см), мілкі (3-10 см), середні (10-18 см) та глибокі (більше 18 см). За ступенем гумусованості надсолонцьового горизонту розрізняють: високогумусні – гумусу в горизонті ЕН більше 6%, середньогумусні – 3-6%, малогумусні – менше 3%.

В кінці кінців солонець перетворюється в підзоловидний грунт – деградований солонець або солодь.

Згідно уявленням К.К.Гедройца, солоді утворюються з солонців шляхом деградації їх в результаті заміщення Na⁺ на Н⁺. В умовах лужної реакції відбувається руйнування грунтового вбирного комплексу.

Однією з найхарактерніших ознак осолоділих грунтів та солодей є наявність в них аморфної кремнекислоти, що розчиняється в 5% КОН. Ця кислота утворюється внаслідок деякого розкладу алюмосилікатної частини грунту під дією лужних розчинів, а також внаслідок життєдіяльності діатомових водоростей та інших живих організмів.

Значна кількість SiO₂ може накопичуватися в солодях біогенним шляхом.

В утворенні солодей велика роль належить явищам анаеробіозу, що розвивається при надлишковому зволоженні. Періодичний анаеробіоз сприяє утворенню активних органічних кислот та рухомих форм заліза та марганцю, які здатні утворювати комплексні органо-мінеральні сполуки, в формі яких і здійснюється винос з верхніх горизонтів заліза та марганцю.

Різка диференціація профілю солодей чітко визначається за механічним складом. Верхній осолоділий горизонт збіднений мулистими часточками, а ілювіальний збагачений ними.

Вивчимо докладно профіль солоді лучної легкосуглинистої.

Розріз закладено на однолесовій терасі річки Уди в районі залізничної станції "Зелений колодязь". Розміщений розріз в замкнутій западині – блюдці. Ділянка розорана, скошено горох. Серед бур'янів виділяються куряче просо, мишій, лобода, ромашка непахуча. Грунт розпилений з поверхні до 1-2 см, глибше дуже щільний, тріщинуватий.

Не	0-24 см	гумусово-елювійований горизонт, темно-сірий, вологий, середньосуглинистий; з поверхні пороховидний, розбитий тріщинами, як і весь профіль безкарбонатний; різко за кольором та структурою за рахунок оранки переходить в слідуючий горизонт.
НЕ	24-39 см	сильноелювійований горизонт, темно-сірий, дещо білявий від кремнеземистої присипки, вологий, некріпкокомкуватий; в нижній частині горизонту місцями бурі плями, що свідчать про сезонне зволоження; коротко за кольором переходить в слідуючий горизонт.
E(h)gl	39-55 см	елювійований горизонт, білявий, в верхній частині бруднуватий, дуже слабо гумусований, з 46-47 см майже безгумусний, некріпкокомкуватий, часті бобовини та бурі плями, що свідчать про оглеєння; коротко за кольором переходить в слідуючий горизонт.
PheIGl	55-76 см	перехідний горизонт, слабогумусований, явно ілювійований, щільний, комкувато-призматичний за структурою, на гранях структурних окремостей кремнеземиста присипка, горизонт дещо сизуватий з бурими плямами; коротко за кольором переходить в інший горизонт.
PIGL	76-123 см	перехідний горизонт, оглеєний сизий, щільний, з чіткою призматичною структурою, на гранях структурних окремостей колоїдний глянець.

Весною, коли відбувається обробіток прилягаючих ділянок, нерідко, в западинах стоїть вода або такі ділянки сильно перезволожені. Прикладом може бути сусіднє нерозоране блюдце, що зайняте болотною рослинністю. Описаний грунт розвивається в умовах систематичного сезонного перезволоження, що стало причиною розвитку процесу осолодіння, який призвів до значного руйнування алюмосилікатної частини в верхньому шарі грунту. В даному випадку грунт зберіг ознаки елювію, які поступово зникають.

Грунти блюдець більш ефективно можуть використовуватися в випадку зміни водного режиму. До цього може призвести обладнання дренажних систем.

В залежності від умов утворення тип солодей розділяють на три підтипи: солоді лучно-степові, солоді лучні та солоді лучно-болотні.

Солоді на роди підрозділяють з врахуванням остаточних ознак солонцюватості та засолення. Виділяють солоді безкарбонатні, незасолені та несолонцюваті, солонцюваті та солончакові. Солоді лучні розділяють на види за ступенем вираження оглеєння на глейові та глеюваті.

За вмістом гумусу в дерновому горизонті солоді розділяють на малогумусні – менше 3%, середньогумусні – 3-6%, та високогумусні – більше 6%.

Агрохімічна характеристика солоді.

Генетичний горизонт	Глибина взяття зразка	Гумус, в %	рН сольове	Обмінні катіони, в мг-екв на 100 г грунту				СО2 карбонатів, в %
				Са2+	Mg2+	Na+	сума
А1	0-5	0,8	4,7	17	5	1	23	-
А2	10-16	0,8	3,7	5	3	сліди	8	-
А2	17-20	0,8	4,0	6	3	1	10	-
В1	20-25	1,3	5,0	16	13	2	31	-
В2	47-57	-	6,6	13	14	6	33	-
С	120-130	-	8,0	-	-	-	-	6,0

Солоді мають низьку природну родючість. Тому для підвищення родючості солодей необхідно вносити органічні та мінеральні добрива, проводити вапнування, глибоке рихлення і ін.

Болотний процес ґрунтотворення

Формування та розвиток болотних грунтів нерозривно пов'язані з надлишковим зволоженням, яке виникає внаслідок різних факторів та може бути викликано поверхневими та ґрунтовими водами.

Поверхневі води можуть застоюватися в котловинах, западинах та інших від'ємних елементах рельєфу, куди вода надходить з оточуючої місцевості. Вода може застоюватися і на рівнинах у випадку слабкого поверхневого стоку або його відсутності при щільному водоупорному горизонті в товщі грунту або ґрунтотворної породи.

При неглибокому заляганні грунтові води близько підходять до денної поверхні, насичуючи верхні горизонти грунту до повної вологоємкості, створюють сприятливі умови для розвитку болотної рослинності, яка в силу своєї особливої будови може розвиватися при нестачі повітря в грунті. Це осоки, мохи, рогіз. Крім видового складу рослинності, анаеробні умови створюють своєрідну обстановку для розкладу рослинних решток. При нестачі кисню відмерлі рослинні рештки не зазнають процесів мінералізації та гуміфікації. Мінералізація призводить до повного розкладу рослинних решток до вуглекислого газу та мінеральних солей. Гуміфікація визначається формуванням особливої органічної речовини різної природи та властивостей. В болотних грунтах і мінералізація і гуміфікація не проходять. Тому відмерлі рослинні рештки накопичуються в грунті у вигляді торф'яного прошарку (Т).

Болотні грунти формуються під впливом двох процесів – торфоутворення та оглеєння.

Торфоутворення – це накопичення на поверхні грунту рослинних решток, що зазнали напіврозкладу, внаслідок затримки їх гуміфікації та мінералізації в умовах надлишкового зволоження.

Характерною особливістю болотних грунтів є накопичення рослинних залишків у вигляді торфу. В анаеробних умовах проходить лише анаеробний розклад рослинних решток під дією анаеробних мікроорганізмів. Під їх впливом рослинна маса розкладається лише частково, як правило, анаеробний розклад охоплює моно- та полісахариди. Під впливом цих мікроорганізмів в грунті утворюються різні органічні кислоти: молочна, масляна, оцтова. Кислоти, що утворилися сприяють консервації рослинних решток у вигляді торфу. Глибина шару торфу залежить від інтенсивності заболочування та від його типу. Вона змінюється від 20 см до 10 м. Найбільш глибокі торф'яні горизонти формуються при заростанні водойм. Поряд з формуванням торф'яної маси при болотному процесі значних змін зазнає мінеральна частина грунту. В анаеробних умовах відбуваються відновні процеси, тому змінюється насамперед валентність тих елементів, які схильні до цього – залізо, марганець, сірка та ін.

Окисні форми заліза в анаеробних умовах переходять в закисні, які надають ґрунтовій масі оливкового або синюватого кольору в залежності від аніону.

Найбільш часто в болотних грунтах утворюється фосфорутримуюче залізо типу вівіоніту (Fe₂P₂O₈·8H₂O) та сидерита FeCO₃. Дво- та тривалентне залізо по-різному розчинні у воді. Тривалентне залізо нерозчинне у воді, в місцях окислення воно випадає в осад у вигляді лімоніту Fe₂O₃·3H₂O. Лімоніт надає ржавого кольору. Двовалентне залізо розчинне у воді, мігрує по профілю, а в місцях наявності кисню випадає в осад. В товщі торф'яників утворюються озалізнені прошарки, які часто виступають в якості водоупору. В природних умовах часто зустрічаються озалізнені та вівіонітизовані торф'яники.

Крім цього в анаеробних умовах утворюється велика кількість газів: водню, сірководню, аміаку, метану та ін. В зв'язку з цим газова фаза взаємодіє з продуктами болотного процесу ґрунтотворення. При цьому утворюються сульфіди, які накопичуються в торф'яниках на різній глибині. Таким чином утворюється пірит, халькопірит, піролюзит.

Набування горизонтами специфічного кольору пов'язано з процесами оглеєння. Це складний біохімічний процес відновлення, що проходить в умовах перезволоження при анаеробіозі та періодичній наявності органічної речовини та участі анаеробних мікроорганізмів.

Грунтові горизонти, в яких накопичуються мінерали, називаються глейовими. Розвиток оглеєння суттєво погіршує агрономічні властивості грунтів, а для їх покращення необхідна корінне перетворення водного режиму осушувальними меліораціями.

При розвитку болотного процесу ґрунтотворення формуються болотні грунти, а при сполученні болотного процесу з дерновим з'являються лучні та лучно-болотні грунти.

Болотні грунти представлені головним чином низинними та верховими болотними грунтами.

Болотні верхові грунти утворюються найчастіше на водорозділах в умовах зволоження прісними стоячими водами. За ступенем розвитку процесу грунтотворення розрізняють два підтипи болотних верхових грунтів – болотні тор'яно-глейові та болотні верхові торф'яні.

Болотні низині торф'яні грунти формуються в глибоких депресіях рельєфу на водорозділах, давньо-заплавних терасах та в зниженнях річкових долин. За ступенем розвитку процесу ґрунтотворення розрізняють чотири підтипи болотних низинних грунтів: низинні збіднені торф'яно-глейові, низинні збіднені торф'яні, низинні торф'яно-глейові, низинні торф'яні.

За глибиною торф'яного прошарку болотні грунти поділяються на торф'янисто-болотні (Т до 25 см), торф'яно-болотні (Т=25…50 см), торф'яник неглибокий (Т=50…100 см), торф'яник середній (Т=100…200 см) та торф'яник глибокий (Т більше 200 см). За ступенем мінералізації торфу розрізняють: грунти, що не розклалися, грунти, що слабо розклалися, середньо розклалися та сильно розклалися.

Розглянемо будову профілю болотного хлоридно-солончакового грунту на похованому солончаковому лучно-болотному грунті.

Розріз був закладений в межах середньої частини заплави в одній з глибоких блюдцевидних западин. Територія зайнята природною трав’яною рослинністю: бектонія, гусяча лапка, ситник Жирара, череда трироздільна, рогіз морський, рогіз болотний.

Hds(gl)	0-35 см	гумусовий горизонт, темно-сірий з бурими плямами, супіщаний, сирий, безкарбонатний, наявність в профілі хлоридів; перехід в слідуючий горизонт короткий за кольором.
Hpgls	35-60 см	перехідний горизонт, добре гумусований, мокрий, безкарбонатний, засолений хлоридами; перехід в слідуючий горизонт короткий за кольором.
HGlsfs	60-90 см	гумусовий горизонт, темно-сірий, майже чорний з сизуватим відтінком, важкосуглинистий, мокрий; при підсиханні розпадається на вуглисті структурні окремості; з глибини 80 см просочується вода.

Агрохімічна характеристика болотних грунтів.

№ п/п	Грунт	Вміст в % від абсолютно сухого грунту				рН водної витяжки
		N	P2O5	K2O
1.	Болотній верховий грунт	1,32	0,18	0,14	3,18
2.	Болотній низинний грнут	2,97	0,49	0,19	5,99

Засоленість грунтів свідчить про засоленість ґрунтових вод.

Використання болотних грунтів в сільському господарстві маже йти в двох напрямках: як джерело органічних добрив і як об’єкт для освоєння та перетворення в культурні угіддя. Після осушення та культуртехнічних та агротехнічних заходів вони можуть бути перетворені в високопродуктивні угіддя (рілля, сінокоси, пасовища).

4. Шляхи підвищення родючості грунтів.

Підвищення родючості грунтів та їх окультурювання чітко пов`язане, з однієї сторони, з підвищенням врожаїв сільськогосподарських культур , з іншої – з покращенням агрономічних властивостей грунтів (структури, гумусового стану, кислотних-лужних показників), регулюванням їхніх режимів (поживного – агрономічними прийомами; водного – меліоративними; катіонного обміну – вапнуванням, гіпсуванням і т.д.). Одночасний вплив на всі фактори, які визначають рівень врожайності вирощуваних рослин, здійснюється диференційовано в залежності від ландшафтних особливостей того чи іншого біокліматичного поясу. В сучасних умовах, коли реформуються земельні відносини в Україні та інших країнах СНД, основні прийоми підвищення родючості грунтів слід конкретизувати з огляду на поліваріантні моделі господарювання при різних формах власності на землю. В зоні розповсюдження чорноземів особливу увагу необхідно звернути на прийоми охорони цих еталонно родючих грунтів від деградації та забруднення.

Шляхи підвищення родючості чорноземів

Найважливішою задачею в умовах сільськогосподарського виробництва на чорноземних грунтах є максимальне використання їх високої потенціальної родючості. Основні заходи в рішенні цієї проблеми – найбільш раціональні прийоми обробітку, накопичення і правильного використання вологи, внесення добрив, покращення структури грунту, покращення структури посівних площ, введення найбільш цінних і високоврожайних культур і сортів.

Центральними питаннями збільшення ефективної родючості чорноземних грунтів є накопичення вологи в грунті та її раціональне використання. Найбільш гостро ці питання стають в підзонах розповсюдження звичайних і південних чорноземів. До таких заходів відносяться правильні прийоми обробітку, направлені на максимальне накопичення та збереження вологи в грунті: введення чистих парів, рання глибока оранка, коткування та своєчасне боронування грунтів, обробіток впоперек схилів.

Чорноземні грунти, незважаючи на високу їх потенціальну родючість, ефективно відповідають на використання добрив. При використання азотних добрив в умовах кожного підтипу треба мати на увазі те, що їх ефективність збільшується від глинистих і важкоглинистих грунтів до легкосуглинкових і супіщаних. Це пояснюється кращою нітрифікаційною здатністю чорноземних грунтів важкого механічного складу, що є наслідком порівняно великого вмісту перегною та кращої агрегатністю. Особливе значення має застосування фосфорнокислих добрив на карбонатних і солонцюватих чорноземах, так як ці грунти бідні на рухомий фосфор. Тут найкращий ефект дає рядкове внесення гранульованого суперфосфату. Застосування калійних добрив на чорноземах перш за все необхідне під такі культури, як цукрові буряки, соняшник, тютюн.

Універсальним добривом на чорноземних грунтах є перегній, особливо на чорноземах легкого механічного складу, і преш за все під зернові кульутри (пшениця, кукурудза), цукрові буряки та картоплю.

Шляхи підвищення родючості опідзолених грунтів.

Для окультурювання опідзолених грунтів, збільшення їх родючості та отримання високих урожаїв сільськогосподарських культур необхідно провести комплекс агротехнічних та інших заходів, найбільш важливим з яких є: правильний обробіток грунту, застосування органічних та мінеральних добрив, вапнування грунтів, посів багаторічних трав, створення потужного окультуреного орного шару грунту, боротьба з перезволоженням грунтів, очистка грунтів від каміння.

Опідзолені грунти збіднені поживними речовинами, але достатньо зволожені, тому використання добрив дає тут високий ефект. Оскільки опідзолені грунти бідні на гумус, збагачення їх органічними речовинами позитивно впливає не лише на вміст поживних речовин і склад мікрофлори, але й на фізичні властивості грунту: покращується структура, аерація, вологоємкість. Крім гною велике значення в підвищенні родючості торф`яно-перегнійні , торф`яні та інші компости.

Серед мінеральних елементів найбільшу нестачу рослини відчувають в азоті та фосфорі, менше в калії. На деяких грунтах під окремі культури є ефективними добрива, які містять Mn, Mo, Cu, B та інші мікроелементи.

На кислих грунтах використовують фосфоритне борошно, яке на нейтральних або лужних грунтах не дає відповідного ефекту. Пояснюється це тим, що фосфор фосфоритного борошна знаходиться у формі нерозчинного трьох заміщеного фосфату кальцію Са₃(РО₄)₂, недоступного або малодоступного для рослин. На кислих грунтах під впливом потенційної кислотності він переходить в розчинне становище (СаНРО₄ або Са(Н₂РО₄)₂) і використовується рослинами. На нейтральних і лужних грунтах цього не відбувається.

Для збагачення грунтів необхідними мікроорганізмами і поліпшення умов живлення сільськогосподарських культур необхідно використовувати бактеріальні добрива (нітрагін, азотобактерин, фосфоробактерин та інші). найкращий результат їх використання можливий на грунтах, багатих органічними речовинами при слабокислій та нейтральній реакції.

Шляхи підвищення родючості солонцьових грунтів.

Солонці – значний резерв розширення сільськогосподарських угідь в нашій країні. Але без корінного поліпшення вони непридатні для освоєння, так як характеризуються низькою родючістю. Тому найбільш ефективним заходом підвищення родючості солонцьових грунтів є заміна натрію на кальцій гіпсу або іншої кальцієвмісної солі.

Гіпсування – найбільш ефективний засіб підвищення родючості солонців з содовим засоленням, що відрізняються значним вмістом поглиненого натрію та значної лужності грунтового розчину. Гіпсування дозволяє різко покращити водно-фізичні та хімічні властивості солонців.

Дозу гіпсу визначають за вмістом обмінного натрію, що звичайно складає для лучних солонців з содовим засоленням біля 8-10 т/га, для лучно-степових та степових хлоридно-сульфатних солонців – 3-5 т/га. Кількість гіпсу, необхідної для заміни надлишку поглиненого натрію кальцієм, визначають за формулою:

CaSO₄•2H₂O = 0,086 (Na•0,05T) Нп•dс, де

Na – вміст поглиненого натрію, в мг-екв на 100 г грунту;

Т – ємність поглинання, в мг-екв на 100 г грунту (0,05Т – при розрахунку норм гіспу допускають, що 5% натрію від ємності поглинання може залишатися у грунті, так як така його кількість не викликає негативного впливу на рослини);

Нп – глибина орного шару, в см ;

dс - об`ємна вага солонцьового горизонту;

0,086 – значення 1 мг-єкв гімсу, в г.

В систему агромеліоративних заходів по корінному поліпшенню солонців, крім глибокого обробітку входять внесення органічних та мінеральних добрив, а також травосіяння на фоні зрошення.

Органічні добрива активізують мікробіологічну діяльність та покращують фізичні властивості солонців, збагачують їх елементами живлення. Найбільш позитивно впливає на солонцьові грунти внесення органічних добрив (перегною) разом з мінеральними. З мінеральних добрив в першу чергу вносять азотні та фосфорні.

Шляхи підвищення родючості болотних
грунтів

Болотні грунти, різні за своїм генезисом, складом та властивостями, також мають різну цінність і як сільськогосподарські угіддя. Більш важливими в сільськогосподарському відношенні є низинні болотні грунти, що володіють високою зольністю, високим вмістом гумусу, а також сприятливою реакцією.

Використання болотних грунтів в сільському господарстві може йти в двох напрямках: 1) як джерело органічних добрив та 2) як об`єкт для освоєння та перетворення в культурні угіддя.

Способи застосування торфу в якості добрив різні; найбільшу цінність торф представляє при використанні його у вигляді різних компості, торф можна вносити в грунт як добриво використовувати для отримання торф`яного гною.

Болотні грунти представляють собою цінний земельний фонд, який після проведення осушення і культуртехнічних та агротехнічних заходів може біти з успіхом перетворений в високопродуктивні сільськогосподарські угіддя (рілля, сінокоси, пасовища).

В задачу осушення входить не лише відвід залишку вологи з того чи іншого болотного масиву, а головним чином двостороннє регулювання водного режиму торф`яних грунтів шляхом шлюзування та будови водосховищ, що забезпечать безперебійне водопостачання сільськогосподарських культур в період вегетації.

При осушенні болотних грунтів корінним чином змінюється напрямок грунтотворного процесу. При цьому відбувається мінералізація органічної частини грунту, різко зростає аерація, тому інтенсивно проходить окислення закисних сполук і болотний грунт стає більш родючішим.

Однак більшість болотних грунтів бідні на фосфор та калій. Тому при обробці сільськогосподарських культур на освоєних болотах необхідне систематичне внесення фосфорних та калійних, а також азотних добрив, особливо в перші роки освоєння болотних грунтів.

Вище було сказано про те, що реформування земельних відносин в Україні проходить без врахування агроекологічної характеристики грунтів, чим наноситься відчутна шкода довкіллю, аграрному сектору економіки та соціальній сфері. Україна продовжує лідирувати серед держав світу, які мають найбільшу розораність території. Поряд з цим надзвичайно контрастно проявилися хиби широкомасштабних проектів, здійснених в радянські часи без врахування екологічних наслідків. Найяскравішим прикладом прорахунків подібного трансформативного (природо-перетворювального) підходу служить повне затоплення заплави Дніпра серією мілководних водосховищ. Під водами одного лише Каховського водосховища опинилися родючі алювіальні грунти, площа яких дорівнює всій орній площі Ізраїлю, який сьогодні експортує зерно. Чи були альтернативні моделі господарювання в ті часи? На це запитання слід відповісти ствердно. Академік О.Н.Соколовський попереджав про небезпечні екологічні наслідки затоплення, та й жодна з європейських країн не пішла на ризик затоплення заплав рівнинних річок, але в епоху здійснення гігантських меліоративних проектів до таких думок ніхто не прислухався – і греблі будувалися, в т.ч. на Харківщині, в реліктовому Поосколлі, на Сіверському Дінці, р, Харків тощо.

Нові концептуальні підходи пов`язані з розробкою “моделей родючості грунтів”, підняли вивчення закономірностей культурного грунтотворення на більш високий рівень, залишивши рекомендації по підвищенню родючості грунтів за рамки традиційних параметрів, ув`язали ці рекомендації з біоекологічними потребами вирощуваних с.-г. культур і їхньою продуктивністю. Залучення до процедури грунтово-екосистемного моделювання сучасних ЕОМ прискорило її в сотні мільйонів років – такого епохального стрибка не знала раніше жодна із сфер людської діяльності. Подібне грунтово-екоситемне моделювання буде безперспективним, якщо його не випередить збір достовірної геоінформації, якою слід максимально завантажити пам`ять сучасних ЕОМ. В такому “банку даних” здійснюється перемодельна інтеграція зібраної грунтово-екологічної, соціально-економічної, юридичної інформації про землю та її мешканців. Цей перемодельний етап пошуку та акумуляції міждисциплінарної інформації стає обов`язковою передумовою моделювання в агрономічному грунтознавстві.

Виходячи зі сказаного, наводимо деякі перспективні моделі окультурювання грунтів для поліваріантних моделей господарювання на етапі реформування земельних відносин . Розробку цих моделей ми здійснювали на основі базової моделі М.М.Розова, і якій межа розораності земельного фонду не перевищує 12%, тобто складає біля 1% планетарної площі с.-г. угідь. Для Харківської області за основу ми взяли модель Ю.В.Будьоного – табл. 6. Сьогоднішня розораність земельного фонду України перевищує 81% площі її с.-г. угідь або 57% земельної площі нашої держави. Розораність багатьох господарств Харківської області теж сягає 85% і більше відсотків від площі с.-г. угідь та 75-80% від усієї земельної площі. В Лісостепу Україні в цілинному вигляді збереглися лише 200 га чорноземів типових в Лебединському районі на Сумщині (Заповідник “Михайлівська цілина”). Тож скорочення площі ріллі навіть на чорноземних грунтах, а тим більше на їх змитих аналогах, реставрація природних ландшафтів в яружно-балочних системах, відродження культурного луківництва в річкових заплавах та інші екологічно обгрунтовані акції, які є складовою частиною екологізованих моделей адаптивного землекористування, з його головною метою – “виховання нової людини – господаря оновленої землі” .

Перспективні моделі окультурювання грунтів в
поліваріантних умовах господарювання.

№ п/п	Категорії земель	Шифр		Модель використання
		1997 р.	1998 р.	сьогод­нішня	перспективна
1.	Чорноземи зональні (плакорові) невражені ерозією на лесових породах	І	1а	рілля	орні зелі поліваріантного використання в КСП, ОП, фермерських, орендних та інших господарствах.
			6а	сади	садово-парковий екодизайн
2.	Чорноземи зональні в комплексі з переміщеними грунтами та породами на місці перспективних хуторів і господарських дворів.	ХІ	11в	пасо­вище	Реставрація зруйнованих ландшафтів, в тому числі агроландшафтів (рілля, сади, степи)
3.	Чорноземи намиті, лучні та інші напівгідроморфні, в тому числі галогенні грунти на гумусованому делювії днищ балок	ІІ	2а 11а	Рілля Пасо­ви­ща, Сіно­жаті	Лучні сіножаті, можливо городи, ягідники, культури фітотерапевтичного призначення
4.	Чорноземи слабо- та сердньозмиті, вражені площинною ерозією на схилах 2-5	ІІІ	3а	рілля	різного господарського та рекреаційного призначення
			7	сади	Садово-парковий екодизайн, в тому числі дачний
		ХІІ	12а	пасо­вища	Збереження та відновлення степових ландшафтів кормового, фітотерапевтичного та іншого призначення
5.	Чорноземи сердньо- та сильнозмиті на лесових породах вражені інтенсивною лінійною ерозією на схилах 5-8	IV	4а	рілля	Реставрація схилово-степових ландшафтів з фітоценозами екологогосподарського призначення
6.	Ті ж грунти в комплексі (до 10-15%) з різнофаціальними породами на складних за формою схилах різної експозиції, вражені інтенсивними струмковим розмивом на схилах від 8-10	V ХІІІ	5б 13	Рілля Пасо­вища	Реставрація схилово-степових ландшафтів методами фітомеліорації та фіторекультивації (вирощування медоносів, лікарських рослин тощо).
7.	Схилові коротко-, але повнопрофільні грунти на різних за формою та експозицією схилах, на яких ерозія не випереджає грунтовторення в комплексі з виходами різних порід	ХІV	14	Пасо­вища	Охорона підлісних грунтів і фітоценозів, зупинка ерозії, фіторекультивації.
8.	Виходи порід лесової, червоно-буроколірної та глауконітової формацій	XV ХІХ	15 19	Пасо­вища bad land	Реставрація природних яружно-балочних ландшафтів із застосуванням спеціальних фіторекультиваціних технологій та значних капіталовкалдень. Їх окупність може прискоритись примудрому використанні цих земель.

Перспективи сільськогосподарського використання землеробського фонду на прикладі деяких районів Харківщини (дані академіка Ю.В.Будьоного з співавторами), тас га/%.

№ п/п	Район	Загальна площа, тис. га	Доля с.-г. угідь від загальної площі	Доля ріллі від		Площа земель, що виводяться з ріллі	Еродованість ріллі на схилах, %
				загальної площі	с.-г. угідь
1.	Близнюківський	140	123,2/ 88,0	102,9/ 73,5	102,9/ 83,5	53,2/ 5,2	5,2
2.	Дворічанський	110	83,2/ 75,6	64,8/ 58,9	64,8/ 77,9	17,5/ 27,0	27,0
3.	Куп`янський	130	95,0/ 73,1	76,0/ 58,5	76,0/ 80,0	17,2/ 22,7	22,7
	Всього по області	3120	2298,4/ 73,8	1887,4/ 56,7	1887,4/ 82,2	560,9/ 27,2	7,2

Грунт - чорнозем типовий важкосуглинковий на лесовидному суглинку.

Но	0-4 см	Дернина
Н	4-40 см	гумусовоакумулятивний горизонт, темно-сірий, майже чорний за кольором, грудкувато-зернистий за структурою, свіжий, безкарбонатний, важкосуглинистий, рихлий, з 30 см дещо ущільнений; дуже пронизаний коренями рослин; перехід в слідуючий горизонт поступовий за кольором.
Нр	40-73 см	перехідний, добре гумусований, темно-сірий зі слабким бурим відтінком, свіжий зернисто-грудкуватий за структурою, важкосуглинистий, слабоущільнений, безкарбонатний; зустрічаються корені рослин; перехід в слідуючий горизонт поступовий за кольором.
НР/k	73-107 см	перехідний, темно-сірий з бурим відтінком, зернистий за структурою, свіжий, важкосуглинистий, дещо ущільнений, зустрічаються кротовини; з 107 см сильне скипання від HCl; зустрічаються корені рослин, перехід поступовий за кольором.
Рhk	107-123 см	нижній перехідний, добре гумусований, колір брудно-бурий, зернистий за структурою, свіжий важкосуглинистий; сильно переритий кротовинами; карбонати у вигляді плісняви та прожилок; рідко зустрічаються корені рослин; перехід в слідуючий горизонт поступовий за кольором.
Pk	123-147 см	ґрунтотворна порода – лесовидний суглинок.

Профіль чорнозему опідзоленого середньосуглинистого на лесовидному суглинку.

Ho	0-2 см	лісова підстилка, представлена опадом деревної рослинності.
HE	2-12 см	гумусово-елювіальний горизонт, сірий за кольором, легкосуглинковий, зернистий за структурою, безкарбонатний, добре виражена кремнеземиста присипка, рихлий; наявність коренів дерев; перехід в слідуючий горизонт короткий за кольором.
НI	12-30 см	ілювіальний горизонт, по горизонту помітна вмита кремнеземиста присипка, бурувато-бруднопальовий за кольором, свіжий, середньосуглинковий, дрібногоріхуватий за структурою, слабоущільнений; зустрічаються корені рослин; перехід в слідуючий горизонт поступовий.
I(h)	30-50 см	ілювіальний горизонт, брудно-бурий з пальовим відтінком, зволожений горіхуватий за структурою, ущільнений; по граням структурних окремостей добре виражена колоїдна лакіровка; перехід за кольором поступовий.
I(p)	50-95 см	перехідний горизонт, добре ілювійований, червоно-бурий з пальовим відтінком, горіхувато-призматичний за структурою, щільний, вологий, по граням структурних окремостей колоїдна лакіровка, важкосуглинистий; перехід в слідуючий горизонт поступовий за кольором.
Pi	95-110 см	нижній перехідний, слабоілювійований, бурувато-пальовий за кольором, вологий, важкосуглинистий, дещо ущільнений, в'язкий, призматичний за структурою; зустрічаються корені дерев.

4. Висновки та рекомендації

На сучасному етапі аграрних перетворень в Україні явно ігнорується грунтово-екологічний блок геоінформації про стан земельних ресурсів держави. З метою оновлення відомостей по агрогенетичній та екологічній характеристиці грунтів та розробки нетрадиційних моделей підвищення родючості грунтів, їх окультурювання, захисту від деградації та забруднення в сучасних поліваріантних умовах ринкового господарювання при різних формах власності на землю було проведено коригування матеріалів грунтових зйомок, виконаних раніше по учгоспу Спеціалістами Харківської філії Укрземпроекту. Коригування проведено у повній відповідності з методикою ґрунтових зйомок. Моделювання проводилось із застосуванням комп'ютерної техніки. Отримані нами під час виробничої практики результати дозволили зробити такі висновки:

1. Ландшафтні блоки геоінформації є вельми суттєвими компонентами моделей окультурювання грунтів та підвищення їх родючості, яка поділяється при моделюванні на потенційну та ефективну. На землях учгоспу вони повністю зумовлені його територіальною приуроченістю до Лісостепу лівобережного високого (ЛСIV₂4) – Харківсько-Салтівський агрогрунтовий район (на межиріччі річок Харків-Уди-Сіверський Дінець).

2. При польовому обстеженні земель учгоспу нами було виявлено тісний зв'язок структур грунтового покриву практично з усіма факторами та умовами грунтотворення. Розроблений нами на цій основі номенклатурний список грунтів для новоутвореного господарства враховує попередні розробки Укрземпроекту і складає центральне ядро моделей окультурювання грунтів, які беруть до уваги сучасні тенденції у зміні їхніх властивостей та рівня родючості. Особливо тривожним видаються такі негативні тенденції і виявлені нами при польовому обстежені грунтів як і їх засолення, заболочування, еродованість, ущільнення важкою технікою, дегуміфікація, пестицидний токсикоз і хемогенне забруднення.

3. Комплекси конкретних агротехнологічних прийомів по їхньому попередженню із обов'язковими блоками розроблених нами моделей окультурювання грунтів, які враховують сучасні тенденції до розширення лучно-пасовищних угідь.

4. Моделі окультурювання розроблялись на основі принципів екологізованого, адаптивного землекористування, що дозволило нам рекомендувати ряд таких нестандартних поведінок господарювання, як:

   • скорочення площі орних земель навіть на чорноземних грунтах, перш за все на їх змитих аналогах;

   • відмова від осушення, а тим більше — переосушення алювіальних грунтів в заплаві р. Роганка;

   • створення заповідників, заказників і рекреаційних зон на терасових землях, реставрація первозданних ландшафтів;

   • рекультивація бросових земель;

• організація фермерських, індивідуальних і інших господарств по вирощуванню та переробці лікарських, квіткових, декоративних, горіхоплідних культур, винограду тощо.

Виготовлені нами грунтово-картографічні матеріали та екологізовані моделі окультурювання грунтів ми рекомендуємо запровадити в землеробську практику учгоспу, а також в навчальний процес на кафедрі грунтознавства, де ми залишаємо копії виготовлених моделей.

1	Література Атлас почв Украинской ССР Крупского Н.К. и Н.И. Полупана. Кыев: Урожай, 1979.
2	Будьонний Ю.В Концепція розвитку системи землеробства Харківської області на період1998-2005р
3	Веклич М.Ф. Палеоэтапность и стратотипы почвенных образований верхнего кайнозоя. Київ: Наукова думка, 1982.
4	Вильямс В.Р. Собр. соч. т.VI. Почвоведение. Земледелие с основами почвоведения. М.: Сельхозгиз, 1951.
5	Герги А.А., Муха В.Д., Тихоненко Д.Г., Горин Н.А. Почвенный покров УССР и рациональное его использование (учебные пособия по проведению учебной практики по почвоведению) //Под ред. А.М. Гринченко. Харьков, 1975.
6	Горин Н.А. Математические методы и моделирование в почвоведении. Лекция. Харьков, 1987.
7	Гринченко А.М. Кафедра почвоведения Харьковского государственного аграрного университета им. В.В. Докучаева: исторический очерк (1894-1979 гг.). Харьков, 1994.
8	Гринченко А.М. Окультуривание почв — основа повышения природно-экономического плодородия. Учеб. Пособ. Харьков, 1984.
9	Гринченко А.М. Плодородие почв и пути его повышения. Лекция. Харьков, 1976.
10	Гринь Г.С. Агрогрунтові райони лісостепової зони лівобережного високого та низовинного Лісостепу /Агрохімія і ґрунтознавство, вип. 12. Київ: Урожай,1969.
11	Гумилев Л. География этносов в исторический период. М.: 1989.
12	Докучаев В.В. К учению о зонах природы //Избр. соч. Т.III. М., 1949.
13	Докучаев В.В. Картография русских почв /Избр. соч.т.3. М.: Сельхозгиз, 1954.
14	Докучаев В.В. Классификация почв /Избр. соч. т.3. М.: Сельхозгиз, 1954.
15	Заркина Е.С., Каракин В.П. Адаптивное землепользование: понятия, истоки, принципы. Владивосток,1986.
16	Захист грунтів від ерозії /За ред. Д-ра с.-г- наук М.М.Шелякіна та В.А.Джамаля. Київ: Держсільгоспвидав УРСР, 1954.
17	Земельний кодекс України// Голос України. Травень 1992 р., № 81.
18	Земельные отношения в условиях перехода к рыночной экономике /Тез. Докл. Науч.-практ. Конф. Харьков. 1991.
19	Карякин Л.И., Ремизов И.Н. Геология и полезные ископаемые Харьковской области //Матер. Харьк. Отд. ГО Украины /вып. VIII. Харьковская область — природа и богатство. Харьков: Изд-во ХГУ им. А.М.Горького,1971.
20	Коваленко Н.П. Історичний досвід реформування галузі землеробства Полтавщини (на прикладі реформи 1861 року). /Автореф. Канд. дис. Чабани, 1997.
21	Конституція України — основа реформування суспільства. Харків: Право, 1996.
22	Костичев П.А. Почвы черноземной области России. М.: Сельхозгиз, 1949.
23	Кравченко П.Я., Щепиенко П.В. и др. Модели специализированных предприятий с производством продукции на индустриальной основе //Научные основы ведения сельского хозяйства зоны степи УССР в системе агропромышленного комплекса. Киев: Урожай,1982, с. 103-112.
24	Крупенников И.А. и др. Почвы Молдавыии. К.: Штиинца.
25	Крупенников И.А. История почвоведения. М.: Наука, 1991.
26	Кулешов М.Н. Использование извести и гипса для химической мелиорации и удобрения кислых почв. Лекция. Харьков, 1980.
27	Лактионов Н.И. Органическая часть почвы. Лекция. Харьков, 1988.
28	Лактіонов Н.І., Тіхоненко Д.Г., Горін Н.А., Сідоренко В.І., Смоляга В.К. Генезіс, єволюція і тіпологія почвообразующіх пород северо-востока Украіни. Харьков, 1988.
29	Лебединський В.Г. З історії наших сіл. Мечникове./ Колгоспний ранок, №55, 6.V.89.
30	М И Алексеенко "Растительность Харьковской области" //Харьковская область: природа и хозяйство//Харьков: Изд-во ХГУ, 1971.
31	Махов Г.Г. Грунти України. Київ: 1934.
32	Медведев В.В. та др. Чтобы не убывало плодородие Земли. Киев: Урожай, 1989.
33	Методика крупномасштабного дослідження грунтів колгоспів і радгоспів Української РСР. Харків, 1958.
34	Моделирование биогеоценотических процессов. М.,1981.
35	Моисеев Н.Н. Алгоритмы развытия. М.: Наука, 1987.
36	Одум Ю. Основы экологии. М.,1975.
37	Панников В.Д., Минеев В.Г. Почва, климат, удобрение и урожай. М.: Колос, 1977.
38	ПК для "чайников" /по кн. Д.Гукина и Э.Ратбона. Киев: Диалектика, 1996.
39	Полупан Н.И., Носко Б.С., Кузьмичова В.П. Полевой определитель почв. Киев: Урожай,1981.
40	Попова О. На Дворічанщині з'явилося оп "Граківське" /Дворічанський край, №81, 11.Х.97.
41	Почвы Украины и повышение их плодородия. Т.2 /Под ред. Н.И. Полупана. Киев: Урожай, 1988.
42	Почвы Украины и повышение их плодородия. Тт.1,2 /Под ред. Н.И. Полупана. Киев: Урожай, 1988.
43	Природа моделей и модели природы /Под ред. Д.М. Гвишиани, И.Б.Новика, С.А. Пегова. М.: Мысль, 1986.
44	Прянишников Д.Н. Избр. соч. т.1. Обмен азотистых веществ и питание растений /1947/. Избр.соч. т.1. М.: Изд.-во АН СССР. М.: 1951.
45	Прянишников Д.Н. Избр. соч. т.3. Агрохимия. М.: Колос, 1965.
46	Розов Н.Н., Строганова М.Н. Почвенный покров мира (почвенно-биоклиматические области мира и их агроэкологическая характеристика). М.: Изд-во МГУ, 1979.
47	Русский чернозем — 100 лет после Докучаева. М.: Наука, 1983.
48	Смит Дж.М. Модели в экологии. М.,1976.
49	Совершенствование агрохимического обслуживания колхозов и совхозов /Составитель Н.В. Лисовой. Киев: Урожай, 1988.
50	Соколовський О.Н. Курс сільськогосподарського грунтознавства. Київ: Дерсільгоспвидав УРСР, 1954.
51	Сочава В.Б. Учение о геосистемах /Матер. к VI съезду ГО СССР. Новосибирск: Изд-во "Наука" Сиб. Отд., 1975.
52	Тихоненко Д.Г., Горин Н.А., Сидоренко В.И. Эволюция почв и современная парадигма землепользования //В.В.Докучаев и современное почвоведение. Харьков, 1994.
53	Тихоненко Д.Г., Горін М.О., Георгі А.О. та ін. Методичні вказівки з курсу "Методика складання та використання крупномасштабних грунтових карт". Харків, 1996.
54	Тихоненко Д.Г., Горін М.О., Ремінський А.А. та ін. Грунтово-екологічний блок геоінформаційних систем та його використання в практиці землеустрою // Грунти України: екологія, еволіція, систематика, окультурення, оцінка, моніторінг, географія, використання / Тези доп. Конф., присвяч 50-річчю ф-ту агрохімії та грунтознавства. Харків, 1996.
55	Тихонов А.Н., Костомаров Д.П. Рассказы о прикладной математике. М.: Наука, 1979.
56	Физико-геогрфическое районирование Украинской ССР. Киев: Изд-во КГУ, 1968.
57	Шишов Л.Л., Карманов И.И., Дурманов Д.Н. Критерии и модели плодородия почв. М.:Агропромиздат, 1987.
58	Яровенко А.Ф. Агрогрунтові райони Донецького та Задонецького Степу. /Агрохімія і грунтознавство. Вип.12. Агрогрунтове районування України / Респ. Міжвідомч. Темат. Наук. Зб. Київ: Урожай, 1969.