На підставі повідомлень візантійських істориків Прокопія Кесарійського, Псевдо-Маврикія, Йордана М. Грушевський у своїй багатотомній «Історії України-Руси» дійшов висновку, що анти («степові українці») є найдавнішими предками українців, «порогом українства». Думку Грушевського поділяли І. Крип’якевич, Н. Полонська-Василенко та деякі інші історики.

Однак до завершення процесу формування українства пройде ще багато століть, перш ніж в результаті численних міграцій та асиміляцій в український етнос буде внесено нові риси. Тобто про антів можна говорити лише як про один з найглибших коренів формування українського народу. На думку більшості сучасних істориків, анти разом з іншими ранньослов’янськими групами причетні до етногенезу східних, західних та південних слов’ян, формування яких припадає на другу половину І тис. н. е. Старі назви – «венеди», «анти» – зникають. Етнонім «склавини», імовірно, трансформувався у «слов’яни».

Східні слов’яни в давнину (VI–ІХ ст.)

Східні слов’яни, починаюч, з VI–VII ст., розселилися на величезному обширі Східної Європи, утворюючи

союзи племен. Усього в той період було близько п’ятнадцяти таких об’єднань, якими управляли князі-вожді. Літописець Нестор у «Повісті временних літ», складеній п’ять століть потому, так малює грандіозне полотно цього розселення: «Слов’яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші – древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип’яттю й Двіною і назвалися дреговичами, другі сіли по Двіні й назвалися полочанами, за річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота. Ті ж слов’яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвалися своїм ім’ям – словенами … А інші сіли по Десні, і по Семі, і по Сулі й назвалися сіверянами». Назви слов’янських племінних союзів були пов’язані не з походженням, а з місцем розселення, розташуванням.

У VІІI–ІХ ст. східнослов’янські племена, які об’єднувала близькість мови, господарства і культури, займали величезну територію Східної Європи – від Карпат до Оки і від Ладоги до Чорного моря.

Особливу увагу Нестор приділяє полянському союзу племен. Це не випадково. Від полян він виводить початок держави, яка отримала наукову назву Київська Русь. Полянський союз племен склався приблизно в VІ ст. в Подніпров’ї. Його центром був Київ. Літописець повідомляє, що це місто заснували три брати. Вони були князями племені полян. Їх звали Кий, Щек і Хорив і була у них сестра Либідь. Можна вважати, що саме полянський князь Кий заснував Київ і очолив могутній союз полянських племен.

Землеробство становило основу економічного життя слов’ян в той період. Землю вони обробляли спочатку дерев’яним ралом, потім залізним. З IV ст. н. е. використовується плуг з череслом. Серед зернових культур переважали пшениця, просо, ячмінь. Важливу роль відігравало скотарство (велика рогата худоба, свині, коні). Східні слов’яни були відомими мисливцями, займалися рибальством, ремісничими промислами. Слов’янські поселення розташовувалися на берегах річок і були невеликими. Будинки мешканців, напівземлянки з дерев’яними стінами й опаленням «по-чорному» (без димоходу), також були невеликими за розмірами. Постійна військова загроза з боку кочівників змусила слов’ян будувати укріплені міста – гради. Першим і найбільшим був полянський град Київ. Однак подібні поселення в VІ–VІІ ст. виникали і на території інших племінних союзів. Гради були в першу чергу адміністративно-політичними центрами союзів племен, а також фортецями в прикордонних районах, центрами ремесел. Багато з них перетворилися на значні торгові центри.

---

Характерною рисою суспільного ладу східних слов’ян була наявність сільської (територіальної) общини («миру», «верві») як об’єднання індивідуальних господарств.

Доба VI–ІХ ст. в історії східного слов’янства характеризується глибокими якісними суспільними змінами: 1. Розвиток продуктивних сил, а саме: удосконалення техніки і технології землеробства, підвищення продуктивності праці, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, – усе це спричинило соціальне розшарування і класову диференціацію суспільства, розклад родово-общинного ладу, формування ранньофеодальних відносин. 2. З розкладом родоплемінного ладу в VIII–ІХ ст. пришвидшився процес об’єднання окремих племен у протодержавні утворення. За свідченням арабських істориків, уже в VIII–Х ст. існувало три осередки східнослов’янської державності: Славія (Новгородська земля), Артанія (Ростово-Суздальська) і Куявія (земля полян з Києвом). Остання, вірогідно, стала територіальним і політичним центром майбутньої Давньоруської держави. 3. Перехід від первісно-родового до класового суспільства зумовив поступовий занепад ролі народних зборів. Натомість зросла роль князя і його дружини, яка перетворилася на привілейовану корпорацію професійних воїнів. 4. Формування і розвиток спільної культури – матеріальної і духовної – створювало сприятливі умови для консолідації слов’ян.

Основу релігійного світогляду давніх слов’ян становило язичництво. У східних слов’ян воно набуло форми обожнення сил природи, тварин, рослин, а також людиноподібних істот: русалок, берегинь тощо. Серед язичницьких богів наймогутнішими були Сварог (бог небес), Даждьбог (бог сонця та багатства), Стрибог (бог вітру), Перун (бог грому, виступав покровителем князівсько-дружинної верхівки) тощо.

Таким чином, розвиток східних слов’ян у І–ІХ ст. н. е. йшов природно-історичним шляхом, у цілому типовим для інших народів, які населяли в цей час Східну Європу. Зміни, що відбулися в суспільному житті східнослов’янських племен у VI–ІХ ст., сприяли створенню фундаменту, на якому в кінці ІХ ст. постала Давньоруська держава.

ПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

1. Історія як наука. Предмет і завдання курсу. Соціально-значимі функції історії.

2. Періодизація історії.

3. Історичні джерела.

4. Поняття про антропогенез. Первіснообщинний лад на сучасних українських землях.

5. Неолітична революція: суть та наслідки.

6. Характеристика селянської (землеробської) цивілізації.

7. Кіммерійці. Скіфо-сарматська епоха. Перші протодержавні утворення.

8. Античні міста-держави Північного Причорномор’я.

9. Слов’янський етногенез. Велике розселення слов’ян.

10. Проблема українського етногенезу.

11. Літописні слов’янські племена в Україні. Антський племінний союз.

12. Зміни в суспільному житті східних слов’ян у VI–IX ст.

---

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Білоцерківський В.Я. Історія України: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / В.Я. Білоцерківський. – 3-тє вид., випр., доп. – К.: Центр навч. л-ри, 2007. – 536 с.

Бойко О.Д. Історія України: навч. посібник / О.Д. Бойко. – 3-тє вид., випр., доп. – К.: Академвидав, 2007. – 688 с.

Борисенко В.Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX століття: навч. посібник / В.Й. Борисенко. – 2-ге вид. – К.: Либідь, 1998. – 616 с.

Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття. Курс лекцій: навч. посібник / П.С. Гончарук. – К.: Центр навч. л-ри, 2009. – 528 с.

Греченко В.А. Історія України. Модульний курс / В.А. Греченко. – Харків: Торсінг плюс, 2008. – 384 с.

Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа / М.С. Грушевский. – Сер. «Памятники исторической мысли Украины». – К.: Лыбидь, 1990. – 396 с.

Грушевський М.С. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. / М.С. Грушевський; редкол.: П.С. Сохань (голова) та ін. / АН України, Ін-т укр. археогр., Ін-т історії України. – К.: Наук. думка, 1991–1998.

Історія України. Від давнини до сучасності : підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Я.Д. Ісаєвич, Я.Й. Грицак, Ю.Д. Зайцев [та ін.]. – 4-те вид. – Львів: Світ, 2003. – 519 с.

Історія України: навч.-метод. посіб. для семінар. занять / В.М. Литвин, А.Г. Слюсаренко, В.Ф. Колесник [та ін.] ; за ред. В.М. Литвина. – К.: Знання, 2006. – 607 с.

Калініченко В.В. Історія України: підручник. Ч. ІІІ. 1917–2003 рр. / В.В. Калініченко, І.К. Рибалка. – Харків: ХНУ, 2004. – 628 с.

Кормич Л.І. Історія України: від найдавніших часів і до ХХІ століття: навч. посібник / Л.І. Кормич, В.В. Багацький. – 4-те вид. – Харків: Одіссей, 2004. – 480 с.

Крип’якевич І.П. Історія України / І.П. Крип’якевич. – 2-е вид., переробл. і доп. – Львів: Свiт, 1992. – 560 с.

Кучер В.І. Політична історія України. XX ст.: у 6 т. / В.І. Кучер, В.А. Гриневич, В.С. Коваль; голов. ред. І.Ф. Курас / НАН України; Ін-т політичних і етнонаціональних досліджень. – К. : Генеза, 2002. – Т. 4 : Україна у Другій світовій війні (1939–1945). – 581 с.

Литвин В.М. Історія України: підручник / В.М. Литвин. – 4-те доопрац. та доп. вид. – К.: Наук. думка, 2010. – 828 с.

Макарчук С.А. Етнічна історія України : навч. посібник / С.А. Макарчук. – К.: Знання, 2008. – 472 с.

Остафійчук В.Ф. Історії України: сучасне бачення: навч. посібник / В.Ф. Остафійчук. – 4-те вид., випр. – К.: Знання-Прес, 2008. – 424 с.

Панченко П.П. Аграрна історія України: навч. посіб. для студ. і викладачів с.-г. закладів освіти I–IV рівнів акредитації / П.П. Панченко, Ю.Ф. Мельник, В.А. Вергунов. – К.: Просвіта, 2007. – 532 с.

Петровський В.В. Історія України: неупереджений погляд. Факти. Міфи. Коментарі / В.В. Петровський, Л.О. Радченко, В.І. Семененко. – Харків: Школа, 2008. – 608 с.

Політична історія України: навч. посібник/ В.А. Греченко, В.І. Танцюра, В.В. Калініченко [та ін.]. – 2-ге вид., доп. – К.: Академвидав, 2008. – 552 с.

Політична історія ХХ століття: навч. посібник / В.Ф. Салабай, Л.О. Панчук, Я.А. Титаренко [та ін.]. – 2-е вид., перероб. і доп. – К.: КНЕУ, 2001. – 376 с.

---

Світлична В.В. Історія України: навч. посіб. для студ. неіст. спец. вищ. закл. освіти / В.В. Світлична; за ред. Ю.М. Алєксєєва. – 3-є вид., випр. і доп. – К. ; Львів : Каравела, 2006. – 308 с.

Семененко В.І. Історія України з прадавніх часів до сьогодення / В.І. Семененко, Л.О. Радченко. – Харків: Торсінг, 2003.– 480 с.

Сільське господарство України – від минулого до сьогодення. У 4-х т. / М.В. Зубець, В.А. Вергунов, В.І. Власов [та ін. ] / Укр. акад. аграр. наук, ДНСГБ, ННЦ «Ін-т аграр. економіки». – К.: ННЦ ІАЕ, 2006.

---

Смотрите также файлы

• Skripai_Proekt.doc

• Umovi_pryomu_got.doc

• malinovskij.doc

• Zvit_5_1_c.doc

• ЗВІТ.doc