ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 29.11.2019
Просмотров: 1127
Скачиваний: 7
Отже, трипільці – доіндоєвропейське населення, вони не є прямими предками українців. Однак трипільці – перше осіле населення в історії України, господарські, культурні та духовні надбання якого були запозичені та засвоєні пізнішими етнічними утвореннями, що безсумнівно позначилось у майбутньому на формуванні українського етносу.
|
Бронзовий вік. Ранньозалізний вік |
На зміну енеоліту прийшов бронзовий вік (ІІ – початок І тис. до н. е. ), коли люди навчилися виробляти перший штучний метал – бронзу (сплав |
міді з оловом), знаряддя з якої мали перевагу над кам’яними. Винайдений метал був міцніший за мідь, мав меншу температуру плавлення (його можна було виплавляти на звичайних вогнищах). Доба бронзи, що тривала майже тисячу років, позначилася суттєвими змінами в господарському, політичному та культурному житті суспільства. Суспільство поступово переходило від первіснообщинного ладу до станово-класового. Завершився перший великий суспільний поділ праці. Поглиблення суспільного поділу праці між окремими племенами привело до формування на території сучасної України трьох етнокультурних зон, що суттєво відрізнялися типом господарювання та етнічним складом населення. На теренах степової України домінувало скотарство. У лісостеповій зоні були сприятливі умови для землеробства. Найпоширенішою стала підсічно-вогняна модель обробітку землі, що полягала у вирубуванні та випалюванні прилеглої до поселень ділянки лісу; з часом з’явилося орне землеробство. У Поліссі теж розвивалося підсічно-вогняне землеробство (орне, очевидно, ще не існувало). Продовжувало розвиватися ремесло, в першу чергу бронзоливарне, а також гончарство, ткацтво, обробка каменю, різьблення, ткацтво тощо. Розвиток скотарства і землеробства призвів до виникнення засобів пересування, у тому числі за допомогою коліс, що стало одним з найвидатніших винаходів людства. Розпочався другий в історії людства великий суспільний поділо праці – відділення ремесла від інших занять, насамперед землеробства.
Оскільки чоловіки починають відігравати більшу роль у металургії, землеробстві, скотарстві, обміні, помітно зросла їхня роль у всіх сферах суспільного життя, що зумовило еволюційний перехід від матріархату до патріархату, утвердження ведення родоводу по батьківській лінії.
Поступово первісне суспільство вступає в період розкладу, оскільки як основний його осередок виділяється патріархальна сім’я, виникає майнова й станова нерівність (поділ общинників на багатих і бідних), з’являється приватна власність, що було дуже важливим явищем в історії людства. На зміну родовій общині кровних родичів приходить сусідська (територіальна) община, яка формувалася на основі спільності території і господарського життя.
З розвитком виробництва зростала потреба в нових робочих руках. Їх постачали війни, які дедалі частіше велися не заради помсти за напади або розширення території, а й з метою грабежу. Війни перетворюються на постійний і вигідний промисел. Захоплених під час воєн полонених обертали на рабів. Рабство в бронзовий вік було патріархальним. За патріархального рабства раби – переважно військовополонені – входили до складу патріархальної сім’ї і працювали разом з її членами, виконуючи здебільшого найтяжчі роботи.
Бронзовий вік іноді називають добою «першого великого переселення народів», оскільки саме тоді почала складатися етнічна карта Європи. Головною подією цієї епохи стала індоєвропеїзація Європи і частини Азії. Антропологічними ознаками індоєвропейців були масивна статура, високий зріст, широке обличчя. Індоєвропейські племена в історично короткий час витіснили попереднє населення середземноморської раси.
Відкриття заліза започаткували нову еру в історії людства – залізну (кінець 2 тис. до н. е. – перші століття н. е.). Цей період називають раннім залізним віком. Цікаво, що перші залізні вироби мали космічне походження і були виготовлені з уламків метеоритів ще в IV–ІІ тис. до н. е. у Єгипті та Месопотамії (зокрема, у гробниці Тутанхамона знайдено кілька залізних предметів, оправлених у золото).
У залізному віці пришвидшуються процеси, розпочаті за бронзового віку: завершується другий великий суспільний поділ праці; посилюються великі міграції населення; триває становлення приватної власності і майнової диференціації суспільства; сім’я перетворюється на господарську одиницю, а родова община остаточно витісняється територіальною; виділяється ієрархічно структурована військова еліта; утворюються воєнно-політичні об’єднання та союзи; зароджується державність.
У І тис. до н. е. на зміну осілим скотарям-землеробам, які мешкали у степах в попередню епоху, прийшли численні кочові племена, які протягом століть визначатимуть історичний розвиток на значних просторах від Внутрішньої Монголії до берегів Дунаю. На території України доба раннього заліза хронологічно відповідає кіммерійському, скіфському та сарматському етапам її історії.
5. Скіфо-сарматська доба.
Античні міста-держави Північного Причорномор’я
|
Кіммерійці |
З початком залізного віку на арену всесвітньої історії вийшли народи півдня Європи, що відомі нам |
під їхніми власними назвами – кіммерійці, скіфи, сармати, таври, фракійці, стародавні слов’яни (венеди, анти, склавіни).
Кіммерійці – кочові племена Північного Причорномор’я, які займали величезну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови в IX – першій половині VII ст. до н. е. Етнічне походження кіммерійців остаточно не з’ясоване. Більшість вчених схиляється до висновку, що вони є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів. Войовничі кіммерійці – найдавніший народ української історії, назва якого дійшла до нас. Їхню назву донесли нам письмові джерела. Зокрема про «уславлених кобилодойців» – так цей народ називали в давнину – повідомляє не тільки Гомер в «Одіссеї», а й такі відомі античні автори, як Геродот, Каллімах, Страбон; дещо пізніше – клинописні ассирійські джерела. Кіммерійці були першим народом на території України, який цілком пристосувався до економічних умов східноєвропейських степів. Вони першими перейшли від осілого до кочового скотарства. Провідною галуззю їхнього господарства було кочове скотарство, насамперед конярство. Кіммерійці першими на території України оволоділи технологією виробництва заліза з болотяних руд.
Основним заняттям кіммерійців були військові походи, відлуння про які дійшло і до наших часів: мовами деяких народів Кавказу «кіммерієць» означає «велетень», «герой», «богатир», що свідчить про те, який вражаючий вплив справляли їх напади. Кіммерійці здійснювали походи в Малу Азію, де успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією.
Істотні зміни відбувалися в соціальній структурі: пришвидшився процес соціального розшарування, формувалася військова аристократія. Кіммерійці були одним з перших народів, що мали царів і власну столицю – Кіммерік. Однак утворити повноцінну державу їм не вдалося. Військово-політичний союз кіммерійців розпався у VII ст. до н. е. під натиском скіфських племен. Частина кіммерійців переселилася у Південне Причорномор’я чи на Близький Схід, інша була асимільована скіфами.
|
Таври |
У ІХ–І ст. до н. е. в гірських районах Криму і вздовж узбережжя Чорного моря жили племена таврів. |
Тавр – слово грецького походження, ймовірно пов’язане з назвою гірської системи на півдні Малої Азії, від якої успадкували назву племена, що жили поблизу. Херсонесом Таврійським – «півостровом таврів» – називали Крим античні греки. Існує загалом дві основні гіпотези щодо походження таврів. За однієї з них, таври – нащадки кіммерійців, за іншою – плем’я кавказького походження. Таври займалися скотарством, рибальством, а в долинах гірських річок – мотичним землеробством і виноградарством, їхнє життя відзначалося консервативністю та замкнутістю. Для житла вони використовували печери і мали обмежену кількість примітивних знарядь праці. Жили замкнутими общинами. У II ст. до н. е. таврів завоював понтійський цар Митридат VI Євпатор.
З часів матріархату головним божеством таврів була богиня Діва, яка персоніфікувала родючість. Їй приносили людські жертви. Храм Діви стояв на мисі Партеніт в Аюдагу. Рабства в таврів не було.
У І ст. в античних джерелах таврів стали називати «тавроскіфами». З переміщенням наприкінці ІІІ ст. до н. е. центру скіфської держави з Північного Причорномор’я в Крим і посиленням його могутності почалася мирна асиміляція таврів і скіфів. Таври як окремий народ існували до IV ст. Від племені таврів походить друга назва Криму – Тавріда.
|
Скіфи |
Скіфи – давні племена в Північному Причорномор’ї, які в VII ст. до н. е. витіснили з Причорноморських |
степів кіммерійців і утворили Велику Скіфію – консолідоване об’єднання племен, що проіснувало до ІІІ ст. до н. е. За Геродотом, територія цього державного утворення була досить великою і розташовувалася в межиріччі Дунаю та Дону. Все населення Скіфії поділялося на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи-кочівники, які населяли степові райони Лівобережжя і Правобережжя Дніпра, та царські скіфи, які кочували узбережжям Азовського моря і степовим Кримом) та осілі племена (скіфи-землероби, зосереджені на сході від Дніпра; скіфи-орачі, що жили між Дніпром і Дністром). На думку деяких учених, мігруючі племена мали іранське походження, а осілі, з їхньою традиційною хліборобською культурою, мали праслов’янське коріння. Різними були і напрямки діяльності скіфських племен: якщо для скіфів-кочівників та царських скіфів основним заняттям були кочове скотарство і грабіжницькі війни, то для скіфів-орачів – зернове землеробство. Скіфські воїни вирізнялися, за словами Геродота, нечуваною жорстокістю. Панівне становище в країні належало царським скіфам, які панували над іншими, збираючи з них данину Скіфські племена підтримували широкі торговельні зв’язки з грецькими колоніями Північного Причорномор’я, постачаючи їм продукти свого господарства – зерно, хутро, рабів і закуповуючи вино, посуд, прикраси, коштовну зброю.
Геродот писав, що територія Скіфії поділялася на три частини, кожну з яких очолював цар. Один з них був верховним царем. У свою чергу, царство поділялося на округи – номи. І на чолі царства, і на чолі номів перебували представники однієї царської родини. Влада царя не була абсолютною і обмежувалася радою скіфських племен і народними зборами з усіх воїнів.
Суспільні відносини в Скіфії еволюціонували від патріархально-родових до рабовласницьких. Зовнішньополітичні інтереси, майнове розшарування, сусідство розвинутих грецьких та малоазіатських держав сприяли розвитку державотворчих тенденцій. Можна стверджувати, що перші паростки державності на території України виникли саме в скіфські часи.
Про майнове розшарування свідчать матеріали курганних поховань скіфської знаті, в яких археологи знайшли велику кількість ювелірних виробів із золота. Шедеври скіфського мистецтва збереглися в курганах Солоха, Гайманова Могила на Запоріжжі, Товста Могила на Дніпропетровщині, в Братолюбівському кургані на Херсонщині тощо.
У 512 р. до н. е. перський цар Дарій І рушив у похід на скіфів, але ті, використовуючи тактику «випаленої землі», змогли уникнути поразки. Найбільшої могутності Скіфія досягла в IV ст. до н. е., під час правління царя Атея. Держава стала централізованою, було розпочато карбування монети. Проте 339 р., під час війни Скіфії з Македонією, Атей загинув, а скіфи зазнали поразки.
У ІІІ ст. до н. е. скіфська держава впала під потужними ударами сусідніх сарматських племен. Утримати скіфам вдалося тільки вузьку смугу Нижнього Подніпров’я та Степовий Крим. Саме тут і була утворена нова держава – Мала Скіфія, столицею якої стало місто Неаполь (поблизу сучасного Сімферополя) і яка проіснувала до ІІІ ст. н. е.
Елементи скіфської культури вплинули на формування передслов’янської культури. Деякі з них дожили до нашого часу, зокрема корені окремих скіфських слів й досі зберігаються в мовах східних слов’ян: «спако» (собака), «голос», «топор».
Останнім часом поширення набула теорія, згідно якої занепад Скіфської держави суттєвою мірою був спричинений природно-кліматичними змінами. Упродовж усього ІІІ ст. до н. е. на величезній території на захід від Дону встановився цілком сибірський клімат – дев’ять місяців зима, решта – літо. Скіфи залишили степи, дехто взагалі змінив вид господарської діяльності. Коли ж кліматичні умови нормалізувалися, у степи прийшли нові господарі – сармати. Агресивна войовничість молодих союзів сарматів збіглася у часі з послабленням Скіфського царства.
|
Сармати |
Сармати – група іраномовних кочових племен (аланів, роксоланів, савроматів, язигів та ін.), що мешкали |
в Євразійських степах і були східними сусідами скіфів. У ІІІ ст. до н. е. вони витіснили скіфів з Північного Причорномор’я. Їхньої столицею було місто Танаїс у гирлі Дону. Сармати вели постійні війни з державами Закавказзя і Римом. Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Особливістю сарматського суспільного ладу було існування пережитків матріархату. У стародавніх джерелах згадується про сарматських цариць, а за легендою, переказаною Геродотом, сармати походять від амазонок і скіфів. Сарматські жінки жили як міфічні амазонки: полювали верхи, брали участь у битвах, виконували функції жриць, не вступали в шлюб доки не вб’ють першого ворога. Їх навіть ховали разом зі зброєю. Найбільшого розквіту сарматське суспільство досягло в І ст. н. е. Панування сарматів закінчилося у середині ІІІ ст. н. е. з приходом готів. У IV ст. сарматські племена були розгромлені гунами. Сармати були останнім індоєвропейським народом, що з’явився зі сходу. Після них Євразійські степи майже на ціле тисячоліття стануть володіннями тюркських народів.
Сарматська культура генетично була близькою до скіфської, але не перевершила її досягнень. Водночас у військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи. Удар сарматської кінноти, вдягнутої у залізні панцирі, озброєної довгими списами та мечами, за свідченням Тацита, не могло витримати жодне військо. З часом сарматська модель важкоозброєної кінноти внаслідок Великого переселення народів потрапила у Європу і суттєво вплинула на формування середньовічного лицарства.
У ХVI–ХІХ ст. поширення дістали ідеї сарматизму – походження панівних класів Східної Європи від сарматів. В Україні нащадками сарматів уважали себе шляхта та козаки. Наприклад, гетьман Війська Запорозького Юрій Хмельницький використовував титул «князя сарматського і гетьмана Війська Запорозького»; у деяких джерелах – «князя Сарматії, Малої Росії і України, вождь Війська Запорозького».
|
Античні міста-держави Північного Причорномор’я |
У VII–V ст. вихідці з Греції заснували на узбережжі Чорного й Азовського морів свої поселення, що стали |
стали рабовласницькими містами-державами. Найбільшими з них були Тіра в Нижній Наддніпрянщині, Ольвія в Нижньому Побужжі, Херсонес у Південно-Західному Криму, Пантікапей (сучасна Керч; у 480 р. до н. е. став столицею Боспорського царства). Вчені називають різні причини еллінської міграції: демографічні – перенаселення в материковій Греції; аграрні – нестача землі в метрополії; сировинні – в нових землях греки шукали насамперед сировину – зерно, метали, будівельний ліс; соціальні – невщухаюча соціальна боротьба примушувала тих, хто програв, мігрувати та різні інші.
Елліни-колоністи привезли з собою на нові землі традиційну для Стародавньої Греції форму соціально-економічної та політичної організації суспільства – поліс. Полісна модель суспільного устрою органічно поєднувала місто як центр політичного життя, ремесла, торгівлі, культури і хору – прилеглу сільськогосподарську округу. Така структура давала змогу місту-державі бути самостійною, життєздатною одиницею. За устроєм ці держави були демократичними (Ольвія, Херсонес) або аристократичними (Пантикапей, до утворення Боспорського царства) республіками або монархією (Боспорське царство). У республіках законодавча влада належала народним зборам, виконавча – архонтам. Повноправними громадянами полісів були лише чоловіки – уродженці міста. Вони користувалися широкими правами. Досягнувши повноліття, вони складали присягу на вірність державі. До найважливіших обов’язків громадянина поліса належали захист демократичного ладу й оборона міста від ворогів.
У містах-колоніях панували рабовласницькі відносини. Раби виконували значний обсяг найтяжчих робіт. Джерелами рабства були військовий полон, народження від рабині, купівля на невільничих ринках. Раби були позбавлені прав. До громади також не належали жінки та іноземці.