ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 29.11.2019
Просмотров: 1147
Скачиваний: 7
Боспорське царство існувало в V ст. до н. е. – IV ст. н. е. Воно займало територію Керченського і Таманського півостровів з прилеглою смугою, східний берег Азовського моря. Спершу це був союз полісів, які мали певну автономію, та згодом це об’єднання перетворилося на абсолютну монархію. Економіка царства була побудована на сільському господарстві та торгівлі з Афінами, куди вивозили до 5 млн пудів зерна.
Розквіт Боспорського царства припадає на IV–III ст. до н. е. Проте внутрішні суперечності, зокрема повстання рабів під проводом Савмака (107 р. до н. е.), підірвали могутність царства. На початку І ст. до н. е. понтійський цар Мітрідат VI Євпатор об’єднав під своєю владою більшість держав Північного Причорномор’я, зокрема й Боспорське царство. Але після поразки Мітрідата в боротьбі з Римом, Боспорське царство опинилося під контролем римлян. Згодом Боспор захопили готи, а потім їх витіснили гуни. З VI ст. н. е. Боспор увійшов до складу Візантії і припинив своє самостійне існування.
Історія античної цивілізації в Північному Причорномор’ї поділяється на два періоди: 1. Грецький (друга половина VII – середина І ст. до н. е.), коли рабовласницькі міста-держави самостійно функціонували на базі еллінських традицій і майже мирно співіснували з населенням приморської зони. 2. Римський (середина І ст. до н. е. – IV ст. н. е.) – характеризується поступовою втратою полісами політичної незалежності; підкоренням їх Римській імперії; постійними руйнівними нападами готів і гунів. Періодом найвищого розквіту полісів були V–III ст. до н. е.
Наприкінці ІІІ ст. н. е. міста-колонії фактично перестали існувати. Грецька колонізація Північного Причорномор’я тривала понад тисячу років і мала надзвичайно серйозні наслідки. Фактично це була периферія античної цивілізації, яка характеризується своєрідним поєднанням античності з місцевими культурами таврів, скіфів, сарматів та інших племен регіону. По-перше, на місцевий ґрунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню державотворчої традиції на території сучасної України. По-друге, грецькі переселенці активно залучали місцеве населення до товарно-грошових відносин, що прискорило розпад родоплемінних відносин у скіфів, сарматів та інших племен регіону. По-третє, прискорився процес урбанізації Причорномор’я. По-четверте, колонізація сприяла поширенню здобутків найпередовішої на той час античної культури. По-п’яте, антична колонізація на тривалий час визначила південний вектор цивілізаційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та Візантії – колишньої еллінської колонії.
З появою гунів, які сприяли розпаду Римської імперії на Західну і Східну (Візантійську), і ліквідацією рабовласницького ладу в Європі починається нова – Середньовічна – епоха в історії., У свою чергу, це стало початком візантійського періоду в історії Північного Причорномор’я (IV–VII ст. н. е.).
|
Готи. Гуни. Хозари |
У середині III ст. у Північне Причорномор’я вдерлися племена давніх германців – готів. Вони відтіснили |
сарматів за Дон, зруйнували міста Ольвію і Tipу, підкорили собі населення Криму. На чолі об’єднаних готських племен стояли царі, наділені значною владою. Так виникло Готське королівство, або Готія (Рейх Готланд). Його столицею було «Дніпровське городище» (у нинішній Запорозькій обл.). Найбільшої могутності об’єднання готів досягло в середині IV ст. н. е. за правління короля Германаріха (332–375 рр.). Панування готів у Північному Причорномор’ї тривало майже два століття. Ув 375 р. готи були розгромлені гунами.
Гуни, які складалися з монголо-тюркських племен, прийшли в Європу з Південного Сибіру в другій половині IV ст. н. е. Їхнє пересування дало поштовх Великому переселенню народів. Гуни швидко оволоділи Північним Причорномор’ям і опинилися в безпосередньому сусідстві з Візантією. Майже всі античні міста-держави остаточно припинили своє існування під ударами гунів. Збереглися тільки Херсонес і Пантікапей, які згодом увійшли до складу Візантійської імперії. Найбільшої могутності гунський військово-племінний союз досяг за правління царя Аттіли (434–453 рр.). Його називали «божою карою». Йому вдалося створити одну з наймогутніших в історії держав, першу в світі імперію кочівників-скотарів. Її територія простягалася від Волги до Рейну. Суспільний лад гунів не вийшов зі стадії військової демократії, хоч у них й зростала майнова нерівність, поширювалося рабовласництво, а влада вождя перетворилася на спадкову. Однак після смерті Аттіли, починаючи з середини V ст., держава почала розпадатися, а більшість гунів відкочувала в Причорномор’я.
З появою гунів, які сприяли розпаду Римської імперії на Західну і Східну (Візантійську), і ліквідацією рабовласницького ладу в Європі починається нова – Середньовічна – епоха в історії. У свою чергу, це стало початком візантійського періоду в історії Північного Причорномор’я (IV–VII ст. н. е.).
У середині VII ст. в Північне Причорномор’я прийшли хозари. Спочатку вони знаходилися у складі Великого тюркського каганату, а після його розпаду столицею хозарів стало місто Ітиль на Нижній Волзі. У 670–679 рр. Хозарія оволоділа майже всім Кримом, за винятком Херсонесу. Хозари залишили мешканцям міст самоврядування, беручи з них данину та торгове мито. Фактична влада зосереджувалася в руках місцевих хозарських феодалів, а каган перетворився на символічного володаря. У кінці VІІІ ст. каган Обадія оголосив державною релігією іудаїзм. Це було пов’язано з тим, що в Хозарії з’явилася велика кількість євреїв-емігрантів з Візантії, які займалися торгівлею. У тривалій боротьбі з Київською Руссю хозарів було витіснено з Криму та Поволжя. Остання згадка про них у джерелах датується 1083 р.
6. Слов’янський етногенез. Проблема україногенезу.
Східні слов’яни в давнину
|
Слов’янський етногенез |
У І тис. н. е. на історичну арену стрімко виходять слов’яни. Це був час Великого переселення народів (ІІ–VII ст.), складовою частиною якого |
етнічної спільності, що призвів до виділення слов’ян з конгломерату індоєвропейських племен. У даний час не існує загальновизнаної версії формування слов’янського етносу. Походження, історія формування та ареал проживання давніх слов’ян вивчаються на стику різних наук: лінгвістики, історії, археології, антропології, генетики тощо.
Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов’ян зробив літописець Нестор. У «Повісті минулих літ» він писав: «По довгих же часах сіли слов’яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, – (од того), де сіли, на котрому місці». Саме цією фразою було започатковано дунайську, або балканську, теорію походження слов’ян. Отже, київський літописець був родоначальником так званої міграційної теорії походження слов’ян, згідно якої слов’яни не були споконвічними мешканцями своєї землі. Ця теорія протягом XIII–XV ст. була домінуючою в працях польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії стали також відомі російські історики XIX ст. С. Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.
У добу Середньовіччя з’явилася ще одна міграційна теорія слов’янського етногенезу – скіфо-сарматська, або азіатська. Її було викладено на сторінках Баварської хроніки (ІХ ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов’ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Звідси вони розселилися на північ і захід. До кінця XVIII ст. з’явилося багато варіантів вирішення проблеми етногенезу слов’ян. Проте всі вони ґрунтувалися на ототожненні слов’ян з народами, згадка про які є в творах античних та ранньосередньовічних авторів і не мали серйозного наукового обґрунтування.
У ХІХ – на початку ХХ ст. провідне місце зайняла вісло-дніпровська теорія, яку започаткував відомий чеський славіст Любор Нідерле («Слов’янські старожитності», 1902 р.). Відповідно до цієї теорії ще у ІІ тис. до н. е. існувала балто-слов’янська спільність, з якої після її розпаду виникли слов’яни, прабатьківщиною яких Л. Нідерле вважав ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов’янських земель – Волинь. З цієї точки зору слов’янство є автохтонним етнічним утворенням, що виникло на території сучасної Польщі, а також значної частини сучасної України і Білорусі.
У 30–40-х рр. ХХ ст. польські вчені Ю. Косташевський, Я. Чекановський висунули вісло-одерську теорію, згідно якої слов’янська прабатьківщина локалізована у міжріччі Вісли й Одри.
У 50–60-х рр. ХХ ст. польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов’янського етносу. Результатом їхніх досліджень стала дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед, вісло-одерської) і помістила слов’янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою. Суть цієї теорії така: на межі ІІІ і ІІ тис. до н. е. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов’яни. Подальший поділ цієї гілки і спричинив появу протослав’ян як самостійної етнічної спільноти.
|
Український етногенез |
Серед теорій українського етногенезу найвідомішими є наступні: 1. Теорія «споконвічності» – українці |
|
Розселення слов’ян. Антський племінний союз |
У писемних джерелах слов’янські племена згадуються під іменем «венедів». У І–ІІ ст. н. е. про них писали |