ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 18.06.2020
Просмотров: 406
Скачиваний: 4
Лекція № 1. Педагогічна психологія як галузь психологічної науки.
План:
1. Предмет педагогічної психології.
2. Становлення педагогічної психології як науки.
3. Завдання сучасної педагогічної психології.
4. Проблеми сучасної педагогічної психології.
5. Методи дослідження в педагогічній психології.
Основні поняття: педагогічна психологія, навчання, виховання, педологія, лонгітюдний метод, порівняльний метод, комплексне дослідження, експеримент, спостереження, самоспостереження, тестування, опитування, бесіда, анкетування, аналіз продуктів діяльності, соціометрія, біографічний метод.
Література:
А) Основна
1. Вікова та педагогічна психологія / За ред. О.В. Скрипченко, Л.В. Долинська, З.В. Огороднійчук та ін. – К.: Просвіта, 2001. – С. 7-8, 10-39.
2. Власова О.І. Педагогічна психологія. – К.: Либідь, 2005. – С. 6-46.
3. Зимняя И.А. Педагогическая психология. – М.: Логос, 2000. – С. 7-10, 14-39.
4. Казанская В.Г. Педагогическая психология. – СПб.: Питер, 2003. – С. 10-18, 33-46, 48-83.
5. Педагогічна психологія / За ред. Л.М. Проколієнко, Д.Ф. Ніколенка. – К.: Вища школа, 1991. – С. 3-33.
6. Поліщук В.М. Вікова та педагогічна психологія. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2005. – 220с.
7. Савчин М.В. Педагогічна психологія. – К.: Академвидав, 2007. – С.11-51.
8. СарычевС.В., Логвинов И.Н. Педагогическая психология. – СПб.: Питер, 2006. – С. 7-24.
Б) Додаткова
1. Выготский Л.С. Педагогическая психология. – М.: Педагогика, 1991. – С. 42-47, 349-357.
2. Гамезо М.В., Петрова Е.А., Орлова Л.М. Возрастная и педагогическая психология. – М.: Педагогическое общество России, 2003. – С. 5-23.
3. Дрозденко К.С. Загальна психологія в таблицях і схемах. – К., 2004. – С.37-53.
4. Немов Р.С. Психология. – М.: Владос, 2003. – Книга 2: Психология образования. – С. 268-273, 278-282.
5. Педагогическая психология / Под ред. Н.В. Клюева. – М.: Владос-пресс, 2003. – С.7-11, 15-26, 28-37.
6. Талызина Н.Ф. Педагогическая психология. – М.: Академия, 1998. – С. 17-26.
-
Предмет педагогічної психології.
Освітній процес, який досліджують різноманітні науки (педагогіка, соціологія, фізіологія, медицина, теорія управління, загальна, соціальна, вікова, педагогічна психологія та інші науки), є складним, багатокомпонентним, багатофункціональним феноменом.
Розв’язання практичних завдань організації навчально-виховного процесу у школі неможливо без знання психологічних основ самих процесів навчання та виховання, їх структури та способів здійснення.
Згадаємо, що залежно від конкретної діяльності людини розрізняють наступні галузі психологічної науки: педагогічну психологію, інженерну психологію, психологію управління, психологію спорту, психологію реклами тощо.
Сучасна педагогічна психологія являє собою самостійну галузь наукового пізнання, яка базується на знаннях загальної, вікової, соціальної психології, психології особистості та педагогічних дисциплін. Загалом, вона займає проміжне місце між педагогікою та психологією.
Назва педагогічної психології походить від грецьких слів pais (paidos) – «дитя», ago – «веду», «виховую», а також psyche, що означає «душа» і logos – «вчення». Але педагогічна психологія як галузь психологічної науки виникла лише в другій половині ХІХ століття.
Педагогічна психологія – галузь психологічної науки, що вивчає психологічні закономірності розвитку і саморозвитку, навчання і самонавчання, виховання і самовиховання особистості.
Основними категоріями педагогічної психології є навчання та виховання. Згадайте ці поняття. Що розуміють під поняттям «навчання»? Що розуміють під поняттям «виховання»? Дійсно:
Навчання – це процес цілеспрямованої передачі суспільно-історичного досвіду чи організація формування знань, умінь і навичок.
Виховання – це процес систематичного і цілеспрямованого впливу на духовний і фізичний розвиток особистості з метою підготовки її до виробничої, суспільної та культурної діяльності.
Структура педагогічної психології – це ті її розділи, що її складають.
Традиційними розділами педагогічної психології вважаються: психологія навчання, психологія виховання, психологія діяльності і особистості вчителя.
Відповідно до основних розділів визначають предмет педагогічної психології.
Предметом психології навчання є:
1) психологічні питання оволодіння знаннями, уміннями і навичками в школі,
2) керування процесом навчання,
3) формування пізнавальних процесів у навчанні,
4) розробка критеріїв розумового розвитку учня,
5) умови оптимізації навчання,
6) закономірності формування у школярів творчого мислення,
7) розглядає питання засвоєння знань учнями тощо.
Предметом психології виховання є:
1) процес формування особистості учня під час взаємодії вчителя і учня,
2) психологічні особливості сімейного виховання,
3) розвиток моральної свідомості,
4) показники і критерії вихованості учня,
5) проблеми самовиховання,
6) відхилення в поведінці учня та їх причини,
7) взаємини між учнями, між учнями і вчителями, між вчителями і батьками тощо.
Предметом психології вчителя є:
1) психологічні якості вчителя, які забезпечують успіх його роботи,
2) психологічні особливості педагогічної діяльності, структура і стилі педагогічної діяльності,
3) виявлення, структура і розвиток педагогічних здібностей тощо.
Варто відмітити, що український педагог і психолог М.В. Савчин виокремлює наступні розділи педагогічної психології:
1) теоретична педагогічна психологія – вивчає предмет, об’єкт, принципи, методи, основні концепції навчання, виховання і розвитку;
2) практичну педагогічну психологію – вивчає психологічні основи конкретних методів навчання, виховання і розвитку дітей, школярів та дорослих;
3) дошкільну педагогічну психологію – вивчає психологічні основи освіти дітей до вступу до школи;
4) педагогічну психологію середньої освіти - вивчає психологічні засади навчання, виховання і розвитку школярів та особливості педагогічної діяльності вчителя;
5) педагогічну психологію вищої школи і безперервної освіти – вивчає психологічні основи організації освіти у вищій школі, перекваліфікації фахівців, професійного вдосконалення та самовдосконалення тощо.
-
Становлення педагогічної психології як науки.
Педагогічна психологія як самостійна наука має відносно нетривалу історію. Важливі її ідеї були сформовані в межах філософії, медицини, загальної та експериментальної психології.
Історія педагогічної психології органічно пов’язана з навчальною, освітньою і педагогічною наукою. В своїй основі вона має розвиток суспільної думки, культури народу, досягнень науки і особливо загальної і вікової психології.
В усі епохи учитель, школа, здійснюючи ті чи інші навчально-виховні завдання, враховували соціальні, вікові, статеві особливості фізичного і психологічного розвитку суб’єкта навчання та виховання – дитини. Саме в такому розумінні елементи педагогічної психології знаходимо у педагогічній практиці і різноманітних повчаннях давніх часів.
У давні часи психологічні знання, що стосувалися проблематики педагогічної психології, розвивалися невіддільно від філософії та медицини. Особливо переймалися нею античні мислителі: Демокріт, Сократ, Платон, Аристотель, Епіку та інші.
Наприклад, Платон був переконаний, що душа людини повинна гармонійно розвиватися разом з тілом. Не менш важливим він визначав саморозвиток людини. Сократ проголошував людину центром пізнавального світу. Він закликав: «Пізнай самого себе». Аристотель заявляв про необхідність виховання, співвіднесення його методів із рівнем психічного розвитку дитини, вмотивованого використання виховним методів. Тому для маленьких дітей важливі режим дня, правильне харчування, гігієна; а в 7-14 років – розвиток рухів, відчуттів, пам’яті, прагнення.
Навчання у Середньовіччі (10-13ст.) було схоластичним (догматичним), світських навчальних закладів не існувало. Доступ до світської освіти отримували тільки при дворах монархів, феодалів. Освіта в ті часи спрямовувалася на фізичний розвиток, опанування основ військового мистецтва, враховувала деякі вікові особливості дітей і юнаків.
В епоху Відродження (14-16ст.) вчені виступали за відновлення основ класичної освіти, поглиблення інтересу до особистості дитини, переймалися обґрунтуванням нових принципів навчання.
В епоху Просвітництва (17-18ст.) усі тогочасні старання у галузі психології були спрямовані на знаходження резервів поліпшення процесу навчання, забезпечення відповідності методів навчання і виховання віковим особливостям дітей.
Наукові засади педагогічної психології почали розвиватися лише в середині ХІХ століття, що було спричинене розвитком загального і суспільного навчання. Доки освіта була переважно домашньою, здійснювати індивідуальний підхід до кожної дитини було неважко. За великої кількості дітей у класах масової школи він став неможливим. Тому виникла необхідність дослідити загальні для всіх дітей механізми, етапи психічного розвитку, що дало б змогу з’ясувати, коли, в якій послідовності доцільно їх навчати, які прийоми найадекватніші для них у певному віці.
Ще на початку ХІХ століття необхідність урахування надбань психології у формуванні методів навчання дошкільників зазначав німецький педагог Фрідріх Фребель. Важливість цього підкреслював і українсько-російський педагог Костянтин Ушинський, який досліджував психолого-педагогічні проблеми пам’яті, уваги, мислення, мови у процесі навчання. Його вважають основоположником вітчизняної наукової педагогіки і педагогічної психології, а його монографія «Людина як предмет виховання» (1869р.) являє собою перший у світі досвід висвітлення проблем педагогічної антропології.
Помітний внесок у розвиток основ педагогічної психології зробив російський педагог і психолог Петро Каптєрєв. П.Ф. Каптєрєв вперше здійснив психологічний аналіз процесу навчання і виховання, дав психологічне обґрунтування дидактики та застосував термін «педагогічна психологія» (у підручнику «Педагогічна психологія», 1877р.). Каптерєв має 400 наукових праць і в багатьох з них він підкреслював важливу роль школи у формуванні інтересу до розумової праці, здатності дитини мислити. Він вважав, що навчання і виховання як цілісний процес повинен базуватися на знаннях психології і фізіології. П.Ф. Каптерєв обстоював такі методи навчання і виховання, які не тільки полегшують засвоєння знань, але й стимулюють розумовий розвиток учня.
З появою першої експериментальної психологічної лабораторії (м. Лейпциг, що в Німеччині, 1879р., В.Вундт) розпочалося використання експерименту як провідного методу дослідження в цей час. Його почали використовувати і в дослідженнях основних проблем педагогічної психології.
Це сприяло тому, що в Петербурзі 1901 року О.П. Нечаєвим була заснована перша в Росії лабораторія з експериментальної педагогічної психології. Книга Нечаєва «Сучасна експериментальна психологія у її ставленні до питань шкільного навчання» (1901) була результатом експериментального вивчення норм розумової роботи учнів, особливостей сприймання, пам’яті, спостережливості, уваги, способів заучування, розумової втоми та інше. Також О.П. Нечаєв є автором «Очерку психології для вихователів і вчителів» (1904), в якому вказував на врахування вікових та індивідуальних можливостей дитини при навчанні та вихованні.
Російський психолог І.О. Сікорський починає досліджувати втому дітей у процесі навчання, розвиток їх мовлення, психологічні основи виховання і навчання та інше.
М.М. Ланге досліджуває сприймання і увагу, активне мислення учнів на уроці, урахування їх інтересу до знань, критикує зубріння навчального матеріалу тощо.
Проблеми педагогічної психології в цей час широко досліджує О.Ф. Лазурський. Він вперше розробив програму вивчення особистості учнів і на їх основі видав посібник «Шкільні характеристики» (1913), став творцем методу природного експерименту (1910).
Г.І. Россолімо склав і перевірив в умовах навчання дітей «Психологічні профілі» (1910), що дало можливість визначати і використовувати в навчанні дітей рівень розвитку їх психічних процесів.
Починають створюватися програми вивчення особистості учня. Болтунов вивчає і розробляє вимоги до методу анкетування.
Особливе значення має розвиток, починаючи з робіт Ф.Гальтона, тестової психології, психодіагностики. Завдяки дослідженням А.Біне, Б.Анрі, Т.Сімона у Франції, Дж.Кеттелла в Америці це дозволило знайти дієві механізми не лише контролю знань та умінь учнів, але й управління навчальним процесом.
В цей період починають створюватися ряд лабораторій при школах. Так, в Німеччині виникає лабораторія Е.Меймана, в якій для вирішення навчальних та виховних завдань використовуються прибори та методики, створені в лабораторіях університетів. У 1907 році Е.Мейман публікує книгу «Лекції з експериментальної психології», де описує роботу з експериментальної дидактики.
У Франції А.Біне засновує при одній з шкіл Парижу експериментальну дитячу лабораторію, де вивчає здібності дитини, методи викладання навчальних дисциплін. Разом з лікарем Т.Сімоном А.Біне створює методику відбору дітей в спеціальні школи для розумово відсталих дітей, основою якої став метод тестів.
У 1926 році Л.С. Виготський видає свою «Педагогічну психологію», де визначає предмет і завдання педагогічної психології. Перевидають у 1927 році «Педагогічну психологію у зв’язку з загальною педагогікою» С.Л. Рубінштейна.
Починають видаватися газети, журнали, енциклопедії з проблем педагогічної психології: «Вестник воспитания», «Русская школа», «Воспитание и обучение», «Энциклопедия семейного воспитания» тощо. Відбуваються конференції, з’їзди, круглі столи та дискусії з актуальних проблем педагогічної психології.
Становлення педагогічної психології пов’язане з розвитком педології (від грецького pais – дитина і logos – слово, вчення) – науки про дітей, яка поєднувала відомості психології, анатомії, фізіології, педагогіки та інших наук, що вивчають розвиток людини. Засновником педології вважають американського вченого С.Холла (1904), а найпершим вітчизняним педологом є П.П. Блонський. Також проблемами педології займалися Дж.М.Болдуін, Е.Мейман, М.Я. Басов, Л.С. Виготський, Г.С. Костюк, Д.І. Ніколенко та інші.
Однак цей підхід суперечив ідеологічним засадам так званої радянської педагогіки, наслідком чого була постанова «Про педологічні перекручування в системі наркомпросів» (1936). Відтоді педагогічна психологія у СРСР була ізольована від основних тенденцій її розвитку за кордоном.
Лише згодом педагогічна психологія почала розвиватися з новою силою.
У 1945 році в Києві відкрився Науково-дослідний інститут психології Академії наук України, основна проблематика досліджень якого була й нині залишається психолого-педагогічною.