ВУЗ: Не указан

Категория: Не указан

Дисциплина: Не указана

Добавлен: 20.06.2020

Просмотров: 1098

Скачиваний: 2

ВНИМАНИЕ! Если данный файл нарушает Ваши авторские права, то обязательно сообщите нам.

Процесуальні норми регулюють порядок і організацію про­ведення виборів і вміщені в законі про вибори.

Суб'єктивне виборче право - це гарантована громадянину державою можливість брати участь у виборах органів державної влади і органів місцевого самоврядування.

Суб'єктивне виборче право поділяється на активне і пасивне.

Активне виборче право - це право громадянина обирати осіб в органи державної влади і місцевого самоврядування; а пасивне - це право бути обраним у ці органи.

Виборець - особа, за якою конституцією і/або законом визна­но право голосу.

Виборчий корпус (електорат) - сукупність виборців країни або територіальної одиниці.

Юридичний виборчий корпус - сукупність виборців, внесених До списків (зареєстрованих).

Фактичний виборчий корпус - сукупність голосуючих ви­борців.

Потенційний виборчий корпус - сукупність всіх виборців, як зареєстрованих, так і за певних причин не внесених до списків.

Цензи - встановлені законом обмеження виборчого права громадян.

З XVIII ст. найбільш поширеним в державах Європи і Америки був майновий ценз. З середини XIX ст. обмеження май­нового характеру починають поступово скасовуватися. Одним з найбільш поширених є віковий ценз. У більшості європейських держав віковий ценз для набуття активного виборчого права спочатку становив 21-25 років. Поступово його прирівняли до віку повноліття. В переважній більшості країн це відбулося після Другої світової війни. Право брати участь у виборах з 18 років громадяни Великобританії отримали в 1969 р., в США і більшості європейських держав - в 70-і роки XX ст. У Туреч­чині, Швейцарії, Японії встановлений 20-річний віковий ценз.

Щодо пасивного виборчого права, то вікові цензи, тут як правило, вищі, ніж в рамках активного, особливо у разі виборів до парламенту. Наприклад, на виборах в нижні палати пар­ламентів Бельгії, Великобританії і Росії громадяни отримують відповідні права у віці 21 р. і 18 р.; у Франції і Румунії, відповідно з 23 і 18 р.; у Італії, США, Канаді - 25 р. і 18 р. тощо. У Данії, Нідерландах, Фінляндії, Угорщині, Швейцарії, Словенії вікові цензи для активного і пасивного виборчого права збігаються.

Еволюція виборчого права призвела до скасування обмежень за статевою ознакою і надання виборчого права жінкам.

Однією з характерних рис виборчого права є наявність цензу осідлості. В активному виборчому праві він складає у ФРН і Японії - 3, у Франції - 6, у Великобританії - 12 місяців. У пасивному виборчому праві він значно вищий, наприклад - для Президента США - 14 років.

Законами можуть встановлюватися і інші обмеження вибор­чого права. Переважно такі обмеження стосуються тих, хто відбуває покарання за вчинення злочину. У ряді держав у вибор­чих правах обмежуються банкроти, ті особи, які утримуються за рахунок соціальних фондів та деякі інші. Іноді встановлю­ються більш загальні обмеження щодо соціальної поведінки виборців. Наприклад, в Конституції Італії допускається обмежен­ня виборчих прав для осіб, що зробили "негідні вчинки, визна­чені в законі". У Великобританії не голосують пери, оскільки вони мають свою палату; у деяких країнах - племінні вожді; у державах, де закон передбачає обов'язкове голосування - особи, позбавлені судом виборчих прав за систематичне ухилення від участі у виборах.


У зв'язку з обмеженнями в пасивному виборчому праві у ряді держав існують поняття необираності і несумісності.

Необираність означає, що певні посадові особи не можуть висувати свої кандидатури на виборах до тих пір, поки не підуть у відставку із займаного поста.

Несумісність означає заборону одночасно займати виборну і іншу державну посаду.

У конституціях зарубіжних держав найчастіше встановлю­ється наступні принципи виборчого права: загальні, вільні, рівні, прямі вибори при таємному голосуванні.

Принцип загальності означає право брати участь у виборах для всіх виборців країни.

Принцип свободи виборів означає заборону чинити незаконний тиск на волю виборців.

Принцип рівності виборчого права покликаний забезпечу­вати рівні можливості для виборця впливати на результати виборів і бути обраним відповідно до закону. Він досягається тим, що кожен виборець має рівне число голосів, а також наяв­ністю в країні єдиного виборчого корпусу, приблизно однаковою кількістю виборців у виборчих округах, однаковими вимогами до порядку висунення кандидатів.

Пряме виборче право означає право виборця обирати і бути обраним безпосередньо у виборний орган або на виборну посаду.

Непряме (багатоступеневе) виборче право означає, що вибо­рець обирає лише членів колегії, яка потім вже обирає виборний орган.

Принцип таємного голосування забороняє проводити контроль за волевиявленням виборців. Досягається він за допомогою відповідної процедури голосування (заповнення бюлетенів в кабінах, використання виборчої машини, електронної картки виборця тощо). За порушення таємниці голосування передбачено покарання. Відкрите голосування використовується дуже рідко, як правило, при обранні низової ланки представницького ор­гану. Наприклад, при обранні низової ланки Зборів народних представників в Китаї.



2. ПОНЯТТЯ І ВИДИ ВИБОРІВ.

ПОРЯДОК ОРГАНІЗАЦІЇ І ПРОВЕДЕННЯ ВИБОРІВ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

Вибори - це участь громадян в здійсненні державної влади Шляхом висунення зі свого середовища кандидатів і обрання їх в органи державної влади і органи місцевого самоврядування.

Юридична природа виборів полягає в тому, що народ, обира­ючи своїх представників, виражає їм повну довіру у здійсненні Належної йому державної влади. При цьому слід враховувати, що народ делегує своїм представникам тільки право на здій­снення державної влади, тоді як сама влада належить народу, Як джерелу і носієві цієї суверенної влади.

1.. Прямі і непрямі.

Прямі вибори характеризуються тим, що питання про об­рання вирішують безпосередньо

громадяни, які мають виборчі права.

Непрямі вибори здійснюються не громадянами, а обраними ними особами - вибірниками, депутатами та іншими. Існують 2 різновиди непрямих виборів: побічні і багатоступеневі


(багатоступінчаті).

Непрямі вибори можуть проводитися в 2 способи. При пер­шому способі вибори проводяться спеціально створюваною для цього виборною колегією. Наприклад, обрання Президента США. При другому способі вибори проводяться постійно діючим орга­ном. Наприклад, обрання президентів парламентами Греції, Туреччини і деяких інших країн.

При багатоступеневих виборах низові представницькі органи обираються безпосередньо громадянами, а потім вже ці органи обирають депутатів у вищестоящі представницькі органи, ос­танні ж обирають вищестоящу ланку, і так аж до парламенту. Сьогодні така система діє в Китаї.

2. Загальні і часткові (додаткові).

У загальних виборах повинні брати участь всі виборці країни. Як правило, це вибори президента, парламенту або його нижньої палати.

Часткові проводяться, як правило, з метою поповнення складу представницьких органів. Наприклад, вибори депутата замість вибулого.

3. Національні і місцеві.

Національні вибори проводяться в усій країні. На місцевих виборах обираються органи місцевого самовря­дування.

4. Чергові і позачергові.

Чергові проводяться в строки, встановлені в конституції або законі у зв'язку із закінченням строку повноважень виборного органу. Періодичність виборів визначається строком повно­важень виборних органів.

Позачергові проводяться у разі дострокового припинення повноважень виборного органу.

Якщо результати голосування встановлюються після одно­разового голосування виборців, то вважається, що вибори проводяться в один тур. Якщо проводяться 2 або більше голо­сування, то вибори проводяться в 2 або більше тури. Другий і подальші тури іноді називають повторними виборами або повтор­ним голосуванням.

Якщо вибори не відбулися або визнані недійсними, то про­водяться нові вибори.

Правове регулювання підготовки і проведення виборів без­посередньо пов'язане з поняттям виборчого процесу.

Виборчий процес - це врегульована законом і іншими спе­ціальними нормами діяльність індивідів, органів, організацій, а також груп виборців з підготовки і проведення виборів в органи державної влади і місцевого самоврядування.

Виборчий процес поділяється на наступні стадії:

  1. Призначення виборів — встановлення дати голосування.
    Дати чергових або строки призначення позачергових виборів часто встановлюються в конституціях.

  2. Встановлення виборчих округів.

Виборчі округи - територіальні одиниці, які об'єднують громадян для обрання в представницькі органи держави і місцевого самоврядування одного або кількох депутатів. Від того, яким чином буде встановлено територію округів, значною мірою залежать результати виборів. У деяких країнах, наприклад в Китаї, виборчі округи можуть створюватися не за територіаль­ним, а за виробничим принципом. Проте вони завжди поєдну­ються в масштабі країни або адміністративно-територіальної одиниці з територіальними округами. У окремих країнах (Сін­гапур, Фіджі) округи створюються за етнічною ознакою.


3. Встановлення виборчих дільниць.

Виборчі дільниці - територіальні одиниці, які об'єднують громадян спеціальним місцем голосування.

4. Створення виборчих органів. Вони займаються організа­цією і проведенням виборів, забезпечують контроль за дотри­мання виборчого законодавства, визначають результати виборів.
Розрізняють загальнодержавні, територіальні, окружні і дільничні виборчі органи (комісії).

Загальнодержавні (центральні, національні) виборчі комісії наділені компетенцією, що поширюється на всю країну, у феде­ративних державах окремі комісії створюються в суб'єктах федерації. Територіальні виборчі комісії утворюються в адміні­стративно-територіальних одиницях, окружні виборчі комісії - У виборчих округах, дільничні виборчі комісії - на пунктах голосування.

5. Реєстрація виборців - включення особи до списку виборів. Вона може бути публічною (обов'язковою) або особистою (Добровільною).

Публічна регістрація здійснюється 2 способами:

а) списки складаються на основі відомостей про тих, хто проживає на визначеній території;

б) списки складаються шляхом обходу виборців.

Особиста - виборець сам приходить до відповідної установи і заявляє про бажання брати участь в голосуванні. Виборцеві видається виборча картка.

6. Висунення і реєстрація кандидатів.

Висунення кандидатів може здійснюватися в наступних ос­новних формах: само висування, висунення групами виборців, висунення політичними партіями або іншими громадськими об'єднаннями.

Порядок реєстрації кандидатів встановлюється виборчим за­конодавством. Як правило, для реєстрації кандидат повинен внести виборчу заставу.

7. Агітаційна кампанія.

Агітаційна кампанія починається після офіційної реєстрації кандидатів. Встановлюються певні умови здійснення агітації. Кандидатам надається доступ до засобів масової інформації. Особлива увага приділяється рівності прав кандидатів. Законо­давство більшості демократичних держав досить жорстко регу­лює питання, пов'язані з фінансуванням виборчої кампанії.

8. Голосування.

Це головна стадія, оскільки саме на цій стадії здійснюється народне волевиявлення. Голосування може бути очним, коли сам виборець приходить у виборчу комісію і отримує бюлетень. При заочному голосуванні, волю виборців реалізують інші особи. Таке голосування може здійснюватися за дорученням. У деяких країнах (Великобританія, Німеччина та інші) можливе голосу­вання поштою.

По відношенню до виборців, що знаходяться у від'їзді, застосовуються самі різні підходи.

Поширеним явищем є абсентеїзм - масове ухилення вибор­ців від участі в голосуванні. У ряді держав (Австрія, Бельгія, Болгарія, Греція, Данія, Італія та інші) закон встановлює обов'язковість голосування. За ухилення від голосування пе­редбачаються різні види відповідальності.


9. Підрахунок голосів і встановлення результатів виборів.

  1. Можливий другий тур голосування і/або нові вибори.

  2. Остаточне визначення і публікація результатів виборів.

3. ВИБОРЧІ СИСТЕМИ

Існує 2 основні виборчі системи - мажоритарна і пропорційна. У свою чергу мажоритарна система ділиться на наступні основні види:

Мажоритарна система відносної більшості. При цій системі обраним вважається той кандидат, який отримав більше голосів, чим будь-хто з його опонентів.

При такій системі вибори, як правило, проводяться в одно­мандатних округах, тобто від округу обирається один депутат. Набагато рідше зустрічаються округи багатомандатні, коли від округу обирається декілька депутатів. Як приклад можна навести вибори колегії президентських вибірників в США в штаті або федеральному окрузі, в яких змагаються списки вибірників.

Як правило, за такої системи не встановлюється обов'язко­вий мінімум участі виборців в голосуванні.

Перевагою цієї системи є те, що вибори проходять в один тур.

Головний недолік цієї системи полягає в тому, що депутат обирається відносною більшістю голосів. Абсолютна більшість може проголосувати проти, але при цьому їх голоси пропа­дають. Крім того, депутати, висунуті від нечисленних партій, як правило, програють вибори і ці партії втрачають представ­ництво. Проте при цьому партія-переможець часто забезпечує абсолютну більшість в парламенті і може сформувати стійкий уряд.

Мажоритарна система абсолютної більшості. При цій сис­темі для обрання потрібно набрати більше половини голосів виборців.

Абсолютна більшість може бути потрійною:

а) від числа зареєстрованих виборців;

б) від числа поданих голосів;

в) від числа дійсних поданих голосів.

При такій системі зазвичай встановлюється нижня межа участі виборців в голосуванні. Якщо її не досягнуто — вибори визнаються недійсними або такими, що не відбулися.

Вибори, як правило, проводяться по одномандатних округах.

Недоліки цієї системи:

а) партія, що отримала в країні більшість голосів, може не отримати найбільшу кількість місць в парламенті;

б) пропадають голоси, подані проти;

в) нерезультативність виборів, особливо при великій кількості кандидатів. Якщо жоден з кандидатів не набере в першому турі необхідне число голосів, проводиться другий тур (повторне
голосування), в якому, як правило, беруть участь 2 кандидати, які отримали найбільшу кількість голосів в першому турі (пере­балотовування).

Основними способами подолання нерезультативності є наступні:

а) для обрання в другому турі досить отримати відносну більшість голосів;

б) альтернативне голосування. Цю систему голосування мож­на розглянути на прикладі Австралії. При голосуванні виборці
розставляють номери за перевагою (1, 2, 3, 4 і так далі). Якщо ніхто з кандидатів не набрав абсолютної більшості, то проводиться перерозподіл голосів між кандидатами починаючи з того,
хто набрав найменшу кількість за вказаними в його бюлетенях двома першими перевагами, доки хто-небудь з кандидатів не набере потрібне число голосів.