Мажоритарна система кваліфікованої більшості. Для обрання за цією системою необхідно набрати 2/3 голосів виборців. Іноді закон може визначати і інший відсоток голосів.

Своєрідним різновидом мажоритарної системи є кумуля­тивний вотум і система єдиного непередаваного голосу.

Кумулятивний вотум - кожен виборець в багатомандатному виборчому окрузі має стільки голосів, скільки слід вибрати кандидатів, або інше число, встановлене законом, але у всіх виборців воно рівне. Виборець може віддати по одному голосу декільком кандидатам або всі голоси віддати одному кандида­тові. Така система застосовується на виборах в органи місце­вого самоврядування в деяких землях Німеччини.

Система єдиного непередаваного голосу (напівпропорційна) - в багатомандатному виборчому окрузі виборець голосує тільки за одного кандидата з того або іншого партійного списку. Об­раними вважаються кандидати, що набрали більше голосів, чим інші, тобто при визначенні результатів голосування діє принцип мажоритарної системи відносної більшості.

Система пропорційного представництва політичних партій. Сут­ність цієї системи полягає в тому, що число депутатських манда­тів, що одержують партії, пропорційно числу поданих за неї голосів виборців. Партії висувають списки кандидатів і виборці голосують не за конкретних кандидатів, а за список кандидатів від партії.

Списки кандидатів можуть бути зв'язаними і вільними. За зв'язаного списку виборець не має права внести зміни до списків, представлених партіями. За вільних списків виборці мають таке право.

Основна перевага системи полягає в гарантованому представ­ництві навіть дрібних партій, які все ж мають свій електорат.

До недоліків системи пропорційного представництва нале­жать наступні:

а) нестійкість парламенту, де жодна партія або їх коаліція не можуть отримати стійку більшість;

б) виборець може не знати всіх кандидатів від підтримува­ної партії, тобто фактично він голосує за певну партію, а не за конкретних кандидатів;

в) система може застосовуватися тільки в багатомандатних округах. Чим більше округів, тим більший ступінь пропорцій­ності може бути досягнутий.

Головними засобами подолання цих недоліків є виборча квота і метод дільників.

Виборча квота (виборчий метр) - це мінімальне число голо­сів, необхідне для обрання одного кандидата.

Метод дільників полягає в послідовному діленні числа голо­сів, що отримуються кожним списком кандидатів, на певну серію дільників. Залежно від того, які встановлюються діль­ники, переваги отримують великі або дрібні партії. Найменший дільник є виборчою квотою. У разі висунення незалежного кандидата він повинен отримати встановлену квоту голосів.

Загороджувальний пункт може обмежувати участь партій в розподілі депутатських мандатів за 2 підставами:

---

а) не допускаються до участі в другому розподілі мандатів ті партії, які не отримали жодного мандата в першому розподілі,
хоча у них можуть бути значні залишки голосів;

б) найчастіше з розподілу мандатів виключаються партії, що не набрали певного визначеного відсотка голосів.

Цей недолік долається наступними способами:

З'єднання списків кандидатів (блокування) - партії блоку виступають на виборах із загальними списками кандидатів, а після того, як загальний список отримав певну кількість манда­тів, розподіляють ці мандати між собою.

Преференційоване голосування - голосуючи за список, ви­борець може усередині списку висловити перевагу певним кан­дидатам.

Панаширування - право виборця голосувати за кандидатів з Різних списків або вписувати до цих списків нових кандидатів. Панаширування може застосовуватися при мажоритарній системі ³ багатомандатними округами або при пропорційній системі, при пропорційній системі панаширування може поєднуватися з преференційним голосуванням.

Змішані (мажоритарно-пропорційні системи). При змішаній системі частіше всього половина депутатів обирається за мажо­ритарною системою відносної більшості, а інша половина - за пропорційною

4. РЕФЕРЕНДУМИ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

Референдум (лат.) - "повинно бути повідомленим".

Референдум — це голосування виборців, за допомогою якого приймаються рішення державного або самоврядного характеру, що має загальнодержавне або місцеве значення. Це рішення має силу закону, а іноді і більшу силу, чим звичайний закон парламенту, або силу важливого рішення місцевого самовряду­вання.

Разом з референдумами в зарубіжних країнах проводяться плебісцити.

Плебісцит - це голосування виборців з найважливіших для країни питань, пов'язаних, як правило, з територіальними між­народними проблемами, або з питань щодо статусу особи.

Окрім референдуму і плебісциту може проводитися всена­родне опитування, яке допускає виявлення думки населення, причому не обов'язково шляхом голосування. Воно може бути проведене громадською організацією або пресою. Якщо таке опитування не припускає ухвалення рішення виборцями і проводиться шляхом голосування, воно може бути консультатив­ним референдумом. Консультативний референдум проводиться уповноваженими державними органами з дотриманням необхід­них процедур.

Референдум — одна з найважливіших форм прямої демок­ратії, оскільки він дає можливість народу висловити свою волю. Але іноді референдум проводиться під тиском на виборців з боку держави.

В деяких випадках виборці не можуть усвідомити всіх наслід­ків ухвалюваного рішення через те, що формулювання питання має певний прихований підтекст.

На референдумах, що проводилися без попереднього обго­ворення питання, іноді приймалися недемократичні конституції.

---

Частота проведення референдумів, залежить від традицій, що склалися в державі. Наприклад, в США на федеральному рівні референдум не проводився жодного разу, а в Швейцарії - близько 400 разів.

Ініціатива референдуму може виходити:

- від деяких вищих органів держави;

- від певного числа депутатів парламенту;

- від встановленого законом числа громадян.
Остаточне рішення про проведення референдуму приймає, як правило, парламент або президент.

Найчастіше на референдум виноситься одне питання, що вимагає відповіді "так чи ні". Можливий варіант, коли на вибір пропонується декілька рішень.

Питання, що виноситься на референдум, називається фор­мулою референдуму.

На референдум не можуть виноситися питання, відповідь на які заздалегідь відома, такі як зниження податків, підвищення зарплати, питання бюджету, амністії, кадрові питання тощо.

Референдум не може проводитися в умовах надзвичайного, військового або подібного стану.

Референдум з одного і того ж питання може проводитися тільки через певний проміжок часу.

Організація референдумів аналогічна організації виборів: складаються списки осіб, що мають право брати участь в голо­суванні, створюються виборчі комісії, проводиться агітаційна робота тощо.

Голосування проводиться тільки за допомогою офіційних бюлетенів, підготовлених уповноваженими на те державними органами.

Як правило, референдум визнається таким, що відбувся, якщо в ньому взяли участь більшість виборців, внесених до списків для голосування, а рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість з виборців, що взяли участь у голосуванні. Можуть застосовуватися і інші варіанти визначення результатів референдуму. Наприклад, враховується не відсоток явки виборців, а відсоток позитивних відповідей.

Референдуми класифікуються за різними підставами:

1. Загальнодержавний або місцевий.

Загальнодержавний проводиться на території всієї країни.

Місцеві референдуми проводяться на території суб'єкта феде­рації, автономного утворення, однієї або декількох адміністра­тивно-територіальних одиниць.

2. Обов'язковий і факультативний.

Обов'язковий референдум проводиться, як правило, в тих випадках, коли рішення з певного питання може бути прийнято тільки на референдумі.

Факультативний референдум проводиться тоді, коли рішення Може бути прийнято або шляхом референдуму або іншим шляхом.

3. Конституційний і звичайний.

На конституційний виносяться доповнення або поправки до конституцій; на звичайний - інші питання.

4. Допарламентський, післяпарламентський, позапарламентський.

Допарламентський проводиться до прийняття закону пар­ламентом, який хоче знати думку населення з цього питання.

Післяпарламентський проводиться після того, як закон прий­нятий парламентом і винесений ним на затверження.

---

Позапарламентський проводиться в тих випадках, коли закон приймається за відсутності парламенту або в обхід парламенту, якщо президент допускає, що парламент не прийме потрібний йому закон.

5. Що затверджує або скасовує (як правило, рішення пар­ламенту).

6. Вирішальний (коли думка враховується обов'язково) і консультативний (коли думка може бути неврахована).

Результати референдуму оформляються шляхом підрахунку голосів. Іноді парламент проводить їх як власний закон. У Бі­лорусії результати референдуму затверджує своїм підписом президент.

Тема 7

ГЛАВА ДЕРЖАВИ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

1. ОСОБЛИВОСТІ КОНСТИТУЦІЙНОГО СТАТУСУ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ

Глава держави - це конституційний орган і одночасно вища посадова особа держави, що представляє державу в зовніш­ніх відносинах і всередині країни, є символом державності народу.

У системі вищих органів влади зарубіжних країн глава дер­жави займає юридично перше місце, хоча його фактична роль може не відповідати цьому положенню. Юридичний статус і політичне значення глави держави в сучасних умовах залежать від форми державного правління, прийнятої в тій або іншій країні. Його реальна роль в здійсненні влади значною мірою обумовлена політичним режимом, що існує в державі.

Глава держави буває одноособовим і колегіальним. У пер­шому випадку це монарх або президент, в іншому — орган парламенту, який є постійно діючим. Найбільш типовим прикла­дом можуть бути президії парламентів в колишніх соціалістичних країнах і регентські ради при малолітніх монархах. У підручнику "Конституційне (державне) право зарубіжних країн" за редакцією професора Б.А. Страшуна виділяються наступні юридичні форми глави держави:

1. Одноосібний монарх, який успадкував свою посаду (Нідер­ланди, Великобританія, Японія, Іспанія, Бельгія, Марокко тощо).

2. Одноосібний монарх, призначений своєю сім'єю - прав­лячою династією (Саудівська Аравія).

3. Одноосібний монарх федеративної держави, обраний на встановлений період монархами суб'єктів федерації зі свого середовища (Малайзія, Об'єднані Арабські Емірати).

4. Одноосібний президент, обраний народом, парламентом або представницькою колегією на встановлений строк (США, Німеччина, Італія).

5. Колегіальний орган, обраний парламентом на встановле­ний строк. При цьому окремі повноваження глави держави, які неможливо здійснювати колегіально, як, наприклад, прийом
   ввірчих і відкличних грамот іноземних дипломатичних представників, передаються главі колегіального органу (Державна рада Куби).

6. Глава уряду, що здійснює також функції глави держави.

7. Представник британського монарха (генерал-губернатор) в державах, що мають статус британського домініону, тобто визнають главою держави британського монарха (Канада,
   Австралія, Нова Зеландія, Барбадос).

8. Одноосібний або колегіальний глава держави, що узурпував владу в державі, зазвичай без встановленого строку.

---

Монарх (король, султан та інші) є главою держави і главою виконавчої влади.

Правовий статус монарха відрізняється наступними особли­востями:

1. Влада монарха юридично вважається за непохідну від якої-небудь іншої влади, органу або виборчого корпусу. Монарх володарює (обмежено або абсолютно) за власним правом і вва­жається джерелом всієї державної влади. Монарша прерогатива навіть в парламентських монархіях пронизує всю державну систему; все державне управління здійснюється від імені монарха. У конституціях більшості монархічних держав міс­іться положення про те, що монарх не несе політичної від­повідальності за свої дії як глави держави або формального глави виконавчої влади. Вважається, що він діє за порадою своїх міністрів, на яких покладено відповідальність. Механізм Такої взаємодії глави держави і уряду забезпечується вимогою контрасигнації актів монарха главою або членами уряду. Одночасно проголошується недоторканність особи монарха, яка, перш за все, означає, що він не може бути звинувачений в порушенні норм права і не підлягає судовому переслідуванню.

2. Влада монарха спадкова, вона переходить від одного пред­ставника правлячої династії до іншого у встановленому законом порядку. Порядок престолонаслідування встановлюється або конституціями або конституційними законами, які значною мірою доповнюються звичаями.

Більшість авторів приводить 3 основні системи престоло­наслідування, що діють в цей час: салічну, кастильську і австрій­ську. В.Є. Чиркін включає в цю класифікацію і інші системи престолонаслідування:

1. Салічна - престол успадковують тільки чоловіки, перш за все старший син. Жінки з кола престолонаслідувачів виклю­чаються повністю (Бельгія, Норвегія, Японія).

2. Кастильська - молодший брат виключає з порядку престолонаслідування старшу сестру, тобто дочки успадковують престол, якщо немає синів (Великобританія, Іспанія, Ні­дерланди).

3. Австрійська - жінки можуть успадковувати престол за умови, що у всіх поколіннях цієї династії немає чоловіків. Така система існувала у минулому (наприклад, в Росії).

4. Шведська (існує з 1980 р.) - жінки успадковують престол на рівних умовах з чоловіками. Дочка короля Швеції навіть за наявності у нього молодшого сина замінює батька під час його
   від'їздів з країни.

5. Мусульманська - престол успадковує правляча сім'я (части­на династії), з складу якої призначається монарх (Катар, Кувейт, Саудівська Аравія).

6. Племінна - державу очолює головний вождь племені, а його спадкоємця зі значного числа синів визначає рада племені.

7. У Бутані і деяких інших державах престол успадковується певною династією, але монарх ще за життя визначає майбут­нього спадкоємця.

8. У Малайзії монарх обирається на п'ятирічний строк султа­нами монархічних суб'єктів федерації з їх числа.

---

Смотрите также файлы

• Эконом. теория.doc

• ГЛАВА 1 ОБЩИЕ ПРОБЛЕМЫ СПЕЦИАЛЬНОЙ ПСИХОЛОГИИ.doc

• ГЛАВА 2 УМСТВЕННО ОТСТАЛЫЕ ДЕТИ.doc

• ГЛАВА 3 ЗАДЕРЖКА ПСИХИЧЕСКОГО РАЗВИТИЯ.doc

• ГЛАВА 4 ДЕТИ С НАРУШЕНИЯМИ СЛУХА.doc