Файл: IUK_metodichka.pdf

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇКУЛЬТУРИ. МЕТОДИЧНИЙПОСІБНИК

сні будівлі обмазували глиною, білили, підводили стіни кольоровими глинами, вкривали декоративними поліхромними розписами.

Підлогу (долівку) у старій українській хаті завжди робили глиняною. Стелю підтримували повздовжні та поперечні балки - сволоки. Її як правило білили, лишаючи чистим лише сволок (митий сволок). Стріха найчастіше була чотирисхилою на стропилах (кроквах), вроблених в останній вінець зрубу, або в продовжні балки, покладені зверху на стіни. На Правобережжі стріху крили переважно соломою, зв'язаною невеликими снопиками (сніпки, кулики, китиці, плескачі), які кріпилися до крокв дерев'яними кілками (латами), на Лівобережжі - розстеленою соломою (в натруску, під ліщотки, по простому, під ногу), як у росіян та білорусів. На правобережній Україні та в Карпатах по ребрах та вздовж всієї стріхи викладали ступінчасті гребінці (острішки, карби, сходинки, стріхачі), які увінчували високим гребенем вздовж князька. Схожі стріхи з острішками зустрічаються у західних та південних слов'ян. В цілому крівлі на Правобережжі та в Карпатах були значно вищими, ніж в інших районах. В Карпатах хату крили деревом.

Найбільш характерними господарськими будівлями садиби, були: хлів - для корів, стайня - для коней, саж, куча - для свиней, курник - для домашньої птиці, кадуби, вулики - для бджіл, клуня, стодола, половник - для збереження зерна у снопах, комора - для хліба та цінних речей домашнього краму, оборіг, сінник - для сіна та соломи, кіш, кошниця - для кукурудзи в початках, возівня, піднакат, сарай, повітка - для сільськогосподарського реманенту.

Садиби в Україні обов'язково огороджували. В північних районах та в Карпатах бідні хазяї просто клали на землю стовбури дерев або жердини, окопували садибу ровом, висаджували колючі кущі; заможні ставили частокіл або паркан з дощок. По всій Україні, особливо в лісостепу, огорожу плели з лози (тин, пліт),. На Півдні огорожу клали з каменю чи глини. Ворота (брама) робили набраними з дощок з жердин, заплетених лозою. Іноді над ними ставили дашок.

***

2.Народний одяг українців. Українська народна кулінарія.

Головною складовою частиною чоловічого та жіночого народного одягу є сорочка - найдавніший вид незшитого вбрання. Матеріалом для виготовлення сорочок слугувало конопляне або льняне полотно. В залежності від крою українські сорочки були трьох типів: прямі, з уставками, на кокетці.

Сорочки прикрашали багатою вишивкою. Крім того вишивали верхню одіж - кожухи, свити, «юпки», головні убори - намітки, очіпки, хустки та ін. Мотиви орнаменту, композиції, кольори передавали з покоління у покоління. Орнаментальні мотиви були геометричними (ромби, розетки, зірки), рослинними. Засобів вишивання було багато. Деякі з них зустрічаються в усіх етнографічних районах України. Найдавнішими видами народної вишивки були «заволікання», «занизування» та «асилування». Варіантом останньої техніки є широко розповсюджена вишивка гладдю. Крім естетичного значення, вишивка на одягу нерідко позначала вік людини, її сімейний та соціальний стан.

92

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇКУЛЬТУРИ. МЕТОДИЧНИЙПОСІБНИК

За кольоровою гамою українські вишивані сорочки поділяються на однокольорові, двокольорові та поліхромні. Перші характерні для Полісся, Чернігівщини та Полтавщини; двокольорові - переважно для Київщини та Східного Поділля, поліхромні - для Західного Подолу і Карпат. Для вишиванок північної України (північ Чернігівщини та Волинь) притаманний червоний колір. У середній смузі України (південь Чернігівщини, Полтавщина, Харківщина, Київщина, північні райони Дніпропетровщини та Херсонщини) червоний колір зустрічається поруч з синім, рідше - чорним. В південних районах до цих кольорів приєднується жовтий. На Поділлі чорний колір зустрічається у поєднанні з червоним. У районах, що межують з Бессарабією та Буковиною, зустрічається вишивка, збагачена бісером та металічними прикрасами, що наближає її до молдавської та південнослов'янської.

Поверху сорочок надівали «корсетку». Поясною одежею чоловіків були штани (широкі шаровари у Наддніпрянщині та вужчі - порти, гачі - на Півночі та Заході України). Жінки носили напівзшиті домоткані плахти, незшиті запаски, дерги. Вони доповнювались домотканими вовняними або вишитими полотняними фартухами. Чоловіки та жінки носили свити з домотканого сукна чорного, коричневого або білого кольору з рясними оборками на талії. Взимку - кожухи, кобеняки, тулупи. Чоловіки влітку одягали солом'яні брилі, взимку хутряні шапки циліндричної форми. Жінки покривали волосся очіпком, поверху якого пов'язували хустку. В деяких районах України носили рушникоподібний головний убір - намітку, серпанок, нафраму. Дівчата заплітали волосся в одну чи дві коси та пов'язували хустиною. На свята одягали вінки, заплітали у коси стрічки.

Взуття було різноманітним. Взимку селяни носили личаки, на півдні - постоли, заможні - черевики та чоботи. Останні робились чорними та кольоровими. Відомі також чорнобривці - чоботи з кольоровими халявами та чорним низом.

Врізних історико-етнографічних регіонах України довгий час зберігалися етнографічні особливості, які в народному одязі проявилися в силуеті, окремих частинах одягу, кольоровому декорі, прикрасах, давні елементи одягу краще збереглися у Поліссі.

Впівденних районах України, де відбувалось інтенсивне змішування різних етнічних культур, спостерігаються взаємовпливи одягу різних народів. В костюмі населення Поділля наявний вплив етнокультурних зв'язків українців з молдаванами, а в північно-західних областях з поляками. Особливістю подільського комплекту е наявність поясних видів одягу з незшитих частин (обгортка). В одязі українських горців (гуцулів, лемків, бойків) малося багато локальних відмінностей, архаїчних рис. Чоловічі сорочки гуцулів підперізували широким шкіряним поясом з металевими прикрасами та металевим тисненням. Подібні пояси носили також чабани степів, чумаки. Штани шили вузькі, з білого полотна (поркениці) або кольорового сукна (крашениці, гачі), Невід'ємним елементом чоловічого та жіночого одягу гуцулів стала хутряна безрукавка - кептар та коротка прямоспинна верхня одіж з червоного або чорного домашнього

93

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇКУЛЬТУРИ. МЕТОДИЧНИЙПОСІБНИК

сукна «сердак». Одяг прикрашався вишивкою, аплікацією та металевими прикрасами. Складовою частиною екіпіровки гуцула була також шкіряна торба (тобівка), топорик (топірець) та порохівниця (перехресниця). Сорочки гуцулок шилися переважно з прямими поликами та вузькою обшивкою горловини. Поясна одіж - одна або дві запаски з фартухом, в дівчат - спідниця. Взувались переважно у постоли, які одягали | на панчохи з червоного сукна. Особливістю лемківського та бойківського чоловічих комплектів була сорочка з розрізом на спині, яку носили заправленою у штані. У лемків була розповсюджена також плащеподібна суконна одежа з довгою пелериною та фальшивими рукавами - чуганя. Бойківський сердак нагадував свиту. У бойків ще напочатку 20 ст. зустрічалася хутряна бузрукавка - бунда, один бік у якої не був зшитий та зав'язувався ремінцями. Чоловіки-бойки іноді зплітали волосся у дві косиці. Для жіночого одягу бойків характерна сорочка з рясно зібраним подолом та розрізом на спині або плечі. Спідниці шили у мілку оборку з білого полотна або набивної тканини та вишивали.

Основу харчування українців складав хліб, борошняні та круп'яні продукти. Хліб пекли переважно з кислого тіста.

Для української кухні були характерні страви з овочів, серед них широко відомий український борщ. Для його виготовлення використовували більш 20 різних видів продуктів: буряк, буряковий узвар, квас, капусту, помідори, з 19 ст. - картоплю і т.д. Заправлявся борщ на Правобережжі цибулею, засмаженою з салом, на Лівобережжі - товченим салом з цибулею, рідше - з часником. Навесні на хлібному квасі варили «зелені» борщі з щавлем, молодою кропивою, лебедю, а влітку - холодні борщі (холодник). Другим за значенням після борщу овочевим наїдком був капусняк з кислої капусти та пшона.

На друге частіш за все їли картоплю та різні каші: пшеничну (повсюдно), гречану (центральні та північні райони), рідше - вівсяну та ячмінну.

М'ясо споживали переважно заможні селяни. Найбільш поширеною була свинина, баранина, менше - яловичина. М’ясо тушкували, смажили з цибулею та овочами, заготовлювали у копченому вигляді на зиму та у вигляді ковбас. В борщі та юшки м'ясо клали рідко. Для них використовували сало, смалець, олію. Із свинячого та баранячого сала витоплювали смалець та робили шкварки. Найбільш широко використовували в їжу олію з конопель, рідше - з льону (рижія), маку, соняшника. Значне місце у раціоні українців займала риба. Яйця в їжу вживали переважно курячі, рідше - утячі та гусячі. Варити або смажити яйця вважали за розкіш, їх додавали тільки до тіста або давали дітям.

З молочних страв найчастіше вживали свіже та кисле молоко, сир як начинку до вареників та приправи. Масло та сметану готували переважно на продаж.

На Україні були розповсюджені різні безалкогольні напої, хлібний та фруктовий квас, березовий, кленовий, барбарисовий соки, компот з сухих фруктів та ягід - узвар.

В минулому їжа мала важливе обрядове значення. На весілля був обов'язковим коровай. Пекли його заміжні жінки. і прикрашали шишками, виробами з

94

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇКУЛЬТУРИ. МЕТОДИЧНИЙПОСІБНИК

тіста, барвінком, калиною, кольоровими стрічками. Крім короваю готували багато інших виробів з тіста, особливо у Наддніпрянщині. На Поділлі весільних виробів з тіста було менше, тут частіше пекли калачі. В Поліссі випікали коровай та шишки, в Закарпатті на різдво та новий рік - круглий хліб – «карачун». Розповсюдженою ритуальною стравою на поминках було «коливо», або «канун» - проста пшенична або ячмінна каша, полита медом. У свята зимового календарного циклу дівчата пекли балабушки - маленькі паляниці з прісного тіста - та калиту - круглий прісний пиріг без начинки, У вечір перед різдвом (сочельник) готували пісні страви: кутю та узвар. На різдво стіл був більш рясним. На масницю варили вареники та пекли налісники. Весняно-літні свята супроводжувались більшою кількістю страв. На паску пекли кулічі, робили крашанки.

***

3. Сімейний та громадський побут. Родинні обряди та звичаї.

За визначенням етнографів, сім’я, або родина, - заснована на шлюбі чи

кровній спорідненості об'єднання людей, пов'язаних спільністю побуту та взаємною відповідальністю.

Традиційна українська сім'я поділялася на два типи - малу та велику нерозділену. Мала сім'я складається з подружжя разом з неодруженими дітьми; велика нерозділена сім'я включає у себе кілька малих родин, що живуть разом та ведуть спільне господарство. Для обох типів сім'ї характерна панівна роль голови двору - господаря, оскільки сімейні порядки мали переважно патріархальне забарвлення.

Найголовнішим обов’язком голови сім'ї, господаря, було збереження традиційного порядку у житті родини, підтримання її економічного та морального добробуту. Обов'язки господаря були пов'язані перш за все із полем та всім, що до нього відносилось. Займаючись безпосередньо землеробством та пов'язаним з ним скотарством, господар був розпорядником прибутків від них, які спрямовувались переважно на різноманітні податі, господарські та сімейно-побутові потреби. У цій відповідальності криється головна відміна господаря від інших членів родини, навіть від господині.

Із стародавніх часів на господиню було покладено ведення домашнього господарства: підтримання вогню, готування їжі, виготовлення одягу, доїння корів. На її руках було житло, город, корови, птиця, діти «щоб було наварено, напечено, прибрано». Прибуток господині визначався характером її діяльностігроші від продажу птиці, молока та молочних продуктів, овочів, прядива та полотна, хусток, рушників, вовняних поясів та запасок. Частина цього прибутку використовувалась на невеликі господарські потреби - горщики, сіль, подарунки дітям.

Взаємовідносини між чоловіком і дружиною найчастіше були досить хорошими. Бували і сімейні негаразди, сварки між подружжям. Але, як правило, непорозуміння вирішувалися мирно, хоча бували і тимчасові розлучення. Жінка раптово схоплювалась і йшла до батьків. При цьому майже ніколи чоловік та жінка не розходились назавжди. Жінка, погулявши рік чи більше, сама проси-

95

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇКУЛЬТУРИ. МЕТОДИЧНИЙПОСІБНИК

лася додому. Чоловік дуже рідко кидав сім'ю, тікаючи від домашніх злиднів, або знайшовши собі коханку.

Чоловік доживав свого віку в одного з молодших синів, якому передавав свою частку господарства, але майже ніколи у дочки. Баба доживала віку разом з чоловіком, або в одного з синів. Нею дорожили більше, ніж дідом, оскільки від неї більше користі у господарстві. Вона вихователька онуків, джерело старих звичаїв, прикмет, народних молитов та переказів.

Виховання та навчання дитини основам господарства відбувалося у сімейному колі. Діти рано починали працювати. Вже у 8-9 років хлопчик ставав підпаском, а у 10 років пас череду. У 12-15 років він був погоничем, а у 16-18 вважався напівробітником, здатним на всі польові роботи, за винятком косовиці. З 20 років хлопець вважався справжнім робітником. Але весь свій заробіток син повинен був віддавати батькові на користь сім'ї. Батько мусів одягати та взувати сина, видавати трохи грошей на парубоцькі видатки. Для весілля, як правило, ніяких особливих статків, за винятком святкового одягу, не вимагалося.

Юридичне положення дочки у батьківській родині було іншим, ніж у сина. Вона призначалась для утворення нової родини, для продовження чужого роду майбутнього чоловіка, перебування її у батьків сприймалось як тимчасове. Дівчинка раніше за хлопчиків починали працювати. У 5-6 років вона вже колисала колиску, у 7 - носила молодшого на руках. З цього ж віку її вчили шити й прясти. У 7-10 років дівчинка пасла гусей, свиней, овець, іноді корову. З 14-16 років більшість дівчат наймалися на літню роботу. Дівочі заробітки, хоча і віддавалися батькові, але у більшості випадків використовувались на її ж потреби. По досягненні дівчиною 18 років двері батькової хати відчинялися для сватів.

Невістка дуже швидко переймала від свекрухи усю важку домашню роботу, на відміну від рідної дочки, якій майже нічого не мало перепасти від загального родинного достатку, і яка часто сторонилася участі у створенні такого спільного добробуту. Перед тим, як за старістю свекрухи стати хазяйкою у домі, невістка повинна сула пережити певні приниження. Інколи до 7 років проживання у родині чоловіка вона не мала права сідати за спільний стіл. Старший син та його дружина у нерозділеній великій сім'ї мусіли працювати на гурт, що не могло не відбиватися на взаємовідносинах у родині, стосунках між різними поколіннями родичів, так яскраво зображених у повісті Івана НечуйЛевицького «Кайдашева сім’я». Рано чи пізно старший син, який вже мав своїх дітей, ставив питання про відокремлення від батькового господарства.

Молодший син, відділений від батька більшою кількістю років, до кінця життя мав працювати на тих членів сім'ї, які залишалися разом. За це йому перепадала більша частина батьківщини. Найчастіше молодшому синові відходила батьківська хата та город.

Як правило, селянин ділив своє господарство на рівні частини між синами, залишаючи собі рівну частину на прожиття довіку. Коли надходив час виділяти старшого сина, то вся родина загальними зусиллями на спільні кошти ставила йому хату та господарські споруди на новому дворі. Батькова частина ді-

96