Файл: IUK_metodichka.pdf

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇКУЛЬТУРИ. МЕТОДИЧНИЙПОСІБНИК

лилася між синами після його смерті. Сад, луки, ліс, сіножать могли залишатися у спільному користуванні.

Дочки, виходячи заміж, отримували придане: одяг, взуття, прикраси, кімнатне вбрання, скриню, мілку рогату худобу, рідше кобилу і зовсім рідко - пару волів. У випадку смерті бездітної жінки її придане поверталося батькам, за вирахунком видатків на поховання. Дочка мала право наслідувати материну частку майна (материзну), або успадковувати все батьківське господарство, якщо в родині не було синів. В останньому випадку чоловік такої жінки називався приймак. Його становище у родині могло бути різним, залежно від характеру дружини. Якщо жінка знущалася з такого чоловіка, то про нього говорили «пішов заміж». Відносини приймака до тестя і тещі були близькими до відносин невістки з батьками чоловіка.

Бездітна сім'я могла взяти на виховання сторонню дитину (годованика) або дорослого (приймака) на умовах утримання їх у старості.

У суспільному побуті пережитки давньої громадської організації довгий час зберігались у традиційних звичаях взаємодопомоги. Поширеним громадським звичаєм була «толока» - взаємодопомога при працеємких та термінових роботах.

Молодь села об'єднувалась у так звані «парубоцькі» та «дівочі» громади, які наприкінці 19 ст. злилися разом, створивши молодіжні громади, що зберігали свої звичаї. Влітку молодь збиралась у загальноприйнятих місцях для розваг, де не заважали іншим мешканцям села. Такі місця називалися «вулиці». У холодну пору року хлопці та дівчата збирались у спеціально найнятих хатах на «вечорниці» (досвітки, супрядки). Тут не тільки відпочивали, але й працювали: дівчата приходили з куделею, шитвом, вишивкою, парубки виготовляли постоли, плели сітки, кошики та інше.

Яскравими подіями суспільного життя села були базари та ярмарки, де селяни збиралися не тільки з торговими цілями, але й для зустрічей з родичами та друзями, обміну новинами, устрою господарських та сімейних справ, оформлення різних угод та договорів.

Родинні обряди та звичаї поділялись на ряд циклів.

Весільний цикл. У минулому, весіллю в Україні передували такі важливі обрядово-звичаєві дії, як сватання, оглядини, заручини.

Все починалось зі сватання, метою якого був договір про шлюб. Сватання доручалося спеціально обраним «старостам», або «сватам», - родичам, або людям, що добре знали весільні звичаї. Кількість сватів у різних районах України була різною - від одного до трьох. У випадку згоди дівчина виносила на дере- в'яній таці рушники (Поділля, Наддніпрянщина), або хустинки, звичайно червоного кольору (Волинь, Карпати). Відмову прямо не давали. До 19 ст. зберігався звичай вручення сватам гарбуза.

Подекуди у давнину дівчина могла брати на себе ініціативу у сватанні. Французький інженер польської служби Гійом де Боплан у першій половині 17 ст. з подивом відзначав деякі особливості весільних обрядів українців: «... на відміну від загальноприйнятого звичаю усіх народів, тут можна побачити, як

97

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇКУЛЬТУРИ. МЕТОДИЧНИЙПОСІБНИК

дівчата залицяються до молодих людей, котрі їм сподобались. Поширений між ними забобон, якого вони ревно дотримуються, призводить до того, що дівчата ніколи не зазнають невдачі і більш упевнені в успіхові, аніж чоловіки, коли б ті самі робили вибір. Ось як вони діють: закохана дівчина заходить до хати батьків парубка, якого любить, коли сподівається застати вдома батька, матір та самого обранця. Зайшовши до покою, вона каже: «Помагай Біг». Це є звичним вітанням, яке промовляють, заходячи до чиєїсь господи. Сівши, вона вихваляє того, хто вразив її серце, і звертається до нього так: «Іване, Федоре, Дмитре, Войтку, Микито і т.д., тобто називає його одним із згаданих вище імен, які тут найбільш поширені. «Я помітила, дивлячись на твоє обличчя, певну доброзичливість до мене, яка свідчить, що ти зможеш дбайливо опікати і любити свою жінку; твої чесноти дозволяють сподіватися, що ти станеш добрим господарем. Ці твої чесноти схилили мене уклінно просити, аби ти взяв мене за жінку». Далі вона каже те саме батькові й матері, покірно просячи їх згоди на шлюб. А якщо дістає відмову або якусь відговірку, що він надто молодий і ще не готовий женитися, то відповідає їм, що нікуди не піде звідси доти, поки він її не пошлюбить і вони не стануть жити разом. Промовивши це, дівчина наполягає на своєму і вперто відмовляється йти з хати, бо не одержала того, що їй належить по праву. Через декілька тижнів батько й мати бувають змушені не тільки погодитись, але й намовляють сина поставитись до неї прихильно. Так само і юнак, бачачи, що дівчина так наполегливо бажає йому добра, починає дивитись на неї як на ту, що стане колись володаркою його бажань. А тому починає наполегливо просити батьків, щоб дозволили йому покохати дівчину. Ось як закохані дівчата (у цім краї) можуть швидко досягти мети, змушуючи (своєю наполегливістю) батька, матір та обранця виконати те, чого хочуть. Бо батьки бояться накликати на себе гнів господній, щоб з ними не трапилось якогось страхітливого нещастя. Адже прогнати дівчину значило зневажати увесь її рід, який затаїв би глибоку образу. Звичай, який я щойно описав, водиться між людьми рівного стану, бо в цьому краї усі селяни однаково заможні і немає великої різниці у їхніх статках» .

Невдовзі після сватання відбувалися оглядини та заручини (руковини) - перші в оселі молодого, другі - в урочистій обстановці в хаті молодої. Вони символізували публічну згоду молодого та молодої на шлюб. На заручинах домовлялися про витрати та про день весілля. Заручини були найважливішим актом, що передував весіллю і зберігав деякі особливості у різних регіонах. Саме весілля (починалося урочистою церемонією виготовлення весільного «гільця» гілки плодового або соснового дерева, прикрашеної стрічками, колоссями та квітами, що символізували красу та молодість на «дівоч-вечір» у п'ятницю та суботу. З виготовлення короваю, гільця та вінків пов'язано багато обрядів. В деяких районах на весілля пекли два караваї - у хаті молодого та молодої. Обрядність весільного дня включала в себе поїздки почту молодого до молодої, викуп молодої, посад, прощання з рідними, роздачу короваю, переїзд молодої в оселю молодого, розплітання коси та одягання жіночого головного убору та ін. Центральним моментом весілля був «посад» молодого та молодої на діжу, що

98

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇКУЛЬТУРИ. МЕТОДИЧНИЙПОСІБНИК

символізував їх поєднання. Він відправлявся в різній формі, сполучаючись із зв'язуванням молодих чимбаром (крайкою), їдою з одного посуду. Існувало також багато символів єднання молодих: два гільця, два короваї, два голуби, зроблених з тіста, перев'язування ложок молодих. В деяких районах (Поділля, Волинь, Закарпаття) до кінця 19 ст. зберігався архаїчний обряд підрізання коси, що символізував перехід молодої у стан заміжньої жінки.

Весілля звичайно закінчувалось у понеділок так званими перезвяними обрядами, суть якого, як і постільного обряду (комори), зводилась до суспільної санкції шлюбу.

Важливе значення на весіллі мало хорове виконання пісень: вони не тільки супроводжували обрядові дії, але й пояснювали зміст багатьох звичаїв та обрядів. Жодне весілля не обходилося без троїстих музик (скрипка, цимбали, бубон). Іноді до їх складу входила сопілка чи басоля (народна віолончель).

Не дивлячись на те, що по всій Україні існував єдиний у своїй основі весільний ритуал, в окремих районах зберігались локальні особливості, що сформувалися самостійно, або під впливом інших сусідніх народів. У західних областях функцію сватання, наприклад, нерідко виконував сам молодий. Своєрідність українського традиційного весільного обряду проявлялося у пишності відправи. Вже у другій половині 19 ст. - на початку 20 ст. в традиційному весільному ритуалі відбувалися певні зміни - скорочувалась тривалість, відходили деякі архаїчні риси, у весільний ритуал заможних селян проникають елементи міського побуту.

Своєрідним продовженням весільної обрядності є обрядність поховальна. Поховальна обрядність в основному розділяється на три етапи: підготовка небіжчика до поховання; поховання; поминки.

Ці обряди відбивали погляди селян на загробне життя, в яких язичницькі уявлення не були повністю витиснені християнством, а злилися з ним. Селяни вважали, що «на тому світі» людина буде вести той же образ життя, що і на цьому. Вважалось, що померлі, (діди) мали велику владу над живими нащадками, могли бути доброю або злою силою для сім'ї. Поховальні звичаї були направлені на те, щоби задобрити мерців, а разом з тим огородити себе від дії смертоносної сили.

Однією з особливостей був звичай ховати у одязі, в якому людина вінчалася. Поховальний одяг могли шити й заново. Разом з тим могли ховати й у тій сорочці, в якій людина померла. Іноді сорочку готували ще за життя, але обо- в'язково лишали її недокінченою, а завершували вже після смерті. Шили все з полотна, а особливий спосіб крою вимагав не користуватись ножицями, а розривати тканину руками. Шили голкою вперед, а не назад, вузликів не робили, інакше небіжчик повернеться за ким-небудь з сім'ї. На Україні сорочку для померлої молодої жінки вишивали архаїчним способом по верху тканини, а пряжу робили веретеном, а не самопрялкою.

Небіжчиків одягали не так, як на живих, міняючи праву та ліву сторони. Сам одяг для померлих зберігав старовинний покрій, що давно вже вийшов з

99

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇКУЛЬТУРИ. МЕТОДИЧНИЙПОСІБНИК

ужитку. На сорочках замість застібок використовували зав'язки, як це робилося і при вінчанні.

Якщо один з подружжя хотів взяти новий шлюб, то воріт сорочки небіжчика потрібно було лишити розстібнутим. Для цього ж померлого пов'язували червоним поясом та тричі перебігали дорогу. Взагалі пояс був важливою складовою частиною одягу: навіть дітей ховали обов'язково у підперезаній сорочці.

На голову жінкам пов'язували хустку або намітку, чоловікам одягали шапку (якщо проти цього заперечував священик, то ховали шапку під подушку). Ніколи не ховали босоніж. При цьому намагалися використовувати види взуття, що не мали гвіздків, ось чому у деяких районах України був звичай ховати у шкіряних постолах, а не у більш звичних чоботах. Запобігання використання залізних предметів у поховальному обряді - явище дуже старовинне. Цей звичай перегукується із весільними звичаями не надягати металевих прикрас та запонок на вінчання. Але на південному заході України в одяг небіжчика навмисно втикали голки, щоб захистити від інших небіжчиків. Шийний мідний хрест часто замінювали на дерев'яний або восковий. Виключенням для всіх металевих предметів (як і на вінчанні) були гроші - мідні, срібні, які клали у домовину та кидали до могили, щоби, як казали, купити місце покійному на тім світі, або заплатити за перевіз через вогняну ріку. З прикрас жінкам могли одягати пацерки темного кольору, але не червоне намисто. Обручку, у якій людина вінчалася, одягали на середній палець руки, якщо її не було, то купували.

Своєрідністю відрізнялися поховальний одяг та атрибути молодих, особливо нежонатих та незамужніх людей. Існувало уявлення про те, що молодий хлопець або дівчина обов'язково повинні мати на «тому світі» чоловіка або жінку і що без них їм там не буде місця. Ось чому тому похорон походив на весілля.

Хустинка асоціювалася з горем та сльозами. Її пов'язували учасникам поховального почту, давали у руки небіжчику, щоб той міг витирати сльози, коли піде по своїм митарствам. Хустинку кидали до могили, щоби розлучитись з горем.

Близькі небіжчика на знак жалоби намагалися не користуватися прикрасами, одягатись у біле і пов'язувати голову білою хусткою. Так ходили на протязі року, пізніше - шість тижнів. В основний білий колір вкраплювались інші, темні, кольори. Немало згадок про синій та чорний кольори у жалобному одязі. На знак жалоби дівчата не носили червоних стрічок та поясів; дівчина-сирота носила вінок з блакитних та зелених стрічок. Звернення до українського народного фольклору дозволяє вважати, що у минулому червоний колір мав більше значення у поховальному ритуалі, перш за все у козацькому. На початку 20 століття із міста чорний колір як знак жалоби став розповсюджуватись на село.

Після похорон поминали небіжчика. У деяких місцевостях України, особливо у бойків та гуцулів ще на початку 20 століття зберігалися дуже стародавні поховальні ігри у вигляді громадського зібрання, яке супроводжувалось оргіастичним пиром. Цей комплекс обрядів був направлений на протидію смертоносній силі і разом з тим на допомогу живим і мертвим. Родильні обряди та звичаї

100