Файл: THEATRICA _postranichno_.pdf

ТРАГЕДІЯ

ТРАГЕДІЯ МАСОК (англ. masque tragedy) — синонім до античної трагедії, виконавці якої виступали у масках.

ТРАГЕДІЯ МАШИННА (фр. tragedіe а machіnes — трагедія з машинами) — у французькому театрі 1640 х рр. — один з жанрів придворної вистави. Перший зразок жанру — «трагедія зі співами, танцями і діалогом “Велика битва машин, або Сходження Орфея в Аїд та його смерть від рук вакханок”» (1640). Взірцем жанру вважаються ілюзіоністські оперні спектаклі 1645 р. в постановці Джако-

мо Тореллі. Це були його паризькі оперово балетні постановки «Удавана божевільна», «Орфей», «Весілля Фетиди і Пелея», «Настирливі» Мольєра та ін. У кожній з десяти картин «Весілля Фетиди і Пелея» було по одному балетному виходу (антре), в якому танцювали придворні любителі на чолі з Людовиком ХІV, який виконував у спектаклі шість ролей. На відміну від балетних вокальні партії в цій виставі виконували професіональні оперні артисти. А на завершення був масовий танок — grand ballet. 1661 р. для подальшого розвитку жанру за кресленнями італійця Вігаріні зведено велику «Залу театральних машин» у Тюільрі, призна-

чену для показу балетів і комедій. Стефан Мокульський, характеризуючи цей тип видовища, писав: «Музика супроводжувала переміни картин, які здійснювалися на очах у глядачів за допомогою машин; єдиними акторами, які з’являлися в цих п’єсах, були мімісти, які лише доповнювали ефект картини».

ТРАГЕДІЯ НАРОДНА, ТРАГЕДІЯ СОЦІАЛЬНА — жанровий різновид трагедії, в якій дію ведуть народні маси. Лесь Курбас, здійснюючи виставу «Гайдамаки» за Т. Шевченком, коментував: «Це ставлення задумане як соціальна трагедія, як війна білої і алої рози. Основний акцент режисера — не на національну ро-

мантику, а на соціальну боротьбу. Протиставлення народних мас і шляхти польської».

ТРАГЕДІЯ НЕОКЛАСИЧНА (англ. neoclassic tragedy) — у театрі XVII ст. — трагедія, що спиралася на закон трьох єдностей, приписаний Аристотелеві.

ТРЬОХ ЄДНОСТЕЙ, ТЕАТР КЛАСИЦИСТСЬКИЙ

ТРАГЕДІЯ НЕРУХОМА (рос. неподвижная трагедия) — термін Вс. Мейєрхоль-

да, який він уживав стосовно драматургії і театру символізму. «Щоб створити план такого Умовного театру, — писав Мейєрхольд, — щоб оволодіти новою технікою такого театру, слід було виходити з натяків, що давалися самим Метерлінком. Трагедія, на його думку, виявляється не в розвиткові драматичної дії, не в розпачливих криках, а навпаки, у найспокійнішій, нерухомій формі і в слові, тихо сказаному. Потрібен Нерухомий театр. І він не є чимось новим, ніколи

не бувалим. Такий театр уже був. Найкращі з давніх трагедій: “Евменіди”, “Антіго-

на”, “Електра”, “Едіп у Колоні”, “Прометей“, ”Хоефори” — трагедії нерухомі. В них нема навіть психологічної дії, не лише матеріального, того, що називається сюже­

том. Ось взір­ці драматургії Нерухомого театру. А в них Рок і становище Людини у Всесвіті».

738

ТРАГЕДІЯ ПАТЕТИЧНА

ТРАГЕДІЯ ПАТЕТИЧНА (англ. calamity play) — у «Поетиці» Аристотеля — один з різновидів трагедії (інколи перекладається як трагедія страждань, трагедія

лиха); в англійському театрі термін pathetic tragedy вживається також для позначення сентиментальної трагедії XVIII ст., яка заперечувала неокласичну трагедію, що спиралася на закон трьох єдностей. Патетична трагедія підготувала появу мі-

щанської драми.

ТРАГЕДІЯ ПОЗИТИВНА — жанрова формула трагедії, що її запропонував у ХІХ ст. німецький теоретик драми Фридріх Теодор Фішер, який, зневаживши містерію (оскільки, на його думку, «середньовіччя не могло мати справжньої драми; містерії є ще напівепічною формою зі вставними ліричними піснеспіва-

ми. Це явище можна з відомим обмеженням визначити як народну драму <…> Справжня драма нового часу — дитя Реформації і гуманізму»). У такому ж пози­ тивному сенсі радянські драматурги 1930 х рр. намагалися створити комедію по­ зитивних персонажів).

ТРАГЕДІЯ ПОЛІТИЧНА (фр. tragedіe polіtіque; англ. polіtіcal tragedіe; нім. polіtі­ sche Tragödіe; ісп. tragedіa polіtіco) — трагедія, що відтворює політичні конфлікти. В античності єдиним відомим зразком політичної трагедії була п’єса «Перси» Есхіла, в основу якої покладено сучасні драматургові події — перемогу греків над персами в Саламінській битві, учасником якої був сам драматург. У театрі класи-

цизму в цьому жанрі написані: «Горацій» і «Цінна» П’єра Корнеля, «Британік» Жана Расіна, у ХІХ ст. — «Смерть Дантона» Георга Бюхнера, у театрі ХХ ст. політичною трагедією інколи називають «Оптимістичну трагедію» Всеволода Вишневського. Іван Франко називав політичною драмою п’єсу українського шкільного театру

«Милость Божія, Україну от неудобносимих обид лядських чрез Богдана Зіновія Хмельницького, преславного войськ Запорозьких гетьмана, свободившая, і дарованная єму над ляхами побідами возвеличившая, на незабвенную толиких єго щедрот пам’ять репрезентованная в школах Кієвських 1728 літа». Інколи термін політична трагедія застосовують до драми О. Пушкіна «Борис Годунов», трилогії

О. К. Толстого та ін.

ТРАГЕДІЯ ПОМСТИ (англ. revenge play, revenge tragedy)— вєлизаветинському

театрі — твір, в основі якого — здійснення помсти («Іспанська трагедія» Т. Кіда, «Мальтійський єврей» К. Марло, «Тит Андронік» В. Шекспіра та ін.). ► ДРАМА КРИВАВА

ТРАГЕДІЯ РЕВОЛЮЦІЙНА — жанрове визначення, що його запропонував німецький критик і теоретик драми Германом Хетнером у праці «Сучасна драма»

(1852). Відмовляючи міщанській (буржуазній) драмі у праві на існування, Хетнер

визначає такі різновиди буржуазної трагедії.

Трагедія обставин. Коли значний характер знаходиться у конфлікті із зовніш-

нім світом. Герой бореться за певні цілі, і протистояння, з яким він зіштовхується,

має джерелом панівні соціальні і моральні норми. Нагадуючи вислів Наполеона

про те, що політика — це сучасна доля, Хетнер робить висновок про те, що тра-

739

ТРАГЕДІЯ

гедія обставин і є трагедією долі: «Доля більше не стоїть над світом і не стоїть поза ним, вона є не чим іншим, як панівним ладом, від якого залежить кожний;

адже звичаї, поняття, умови, похідні від цього ладу, є непорушними для кожного індивіда і тому стають для нього трагічними».

Найвищим видом трагедії Хетнер вважав революційну трагедію, в основі

якої — зображення повстання пригнічених мас проти поневолювачів. Третім різновидом трагедії Хетнер називає трагедію пристрастей.

На відміну від трагедії обставин, де відбувається зіткнення пристрасті й обставин, у трагедії пристрастей відбувається зіткнення пристрастей, з одного боку, і так само зіткнення­ пристрастей — з іншого. До таких трагедій Хетнер відносить «Отелло» і «Макбет» Шекспіра та ін.

У трагедії пристрастей Хетнер вирізняє два різновиди.

В одному випадку пристрасть є індивідуальною, суб’єктивною, в іншому — пристрасті пов’язані зі значними цілями, що мають значення для людства.

Перший різновид Хетнер називає трагедією суб’єктивної пристрасті, другий — трагедією субстанціальної пристрасті, тобто трагедією ідей.

ТРАГЕДІЯ РОЗСУДЛИВА (фр. raisonnable tragédie) — неокласична (класична) французька трагедія. ► трагедія неокласична

ТРАГЕДІЯ САЛОНОВА (фр. tragedіe de salon) — вираз французького історика Гастона Буасьє (Boissier, 1823–1908), який він уживав стосовно драматургії Сенеки: «Ці п’єси, — писав він, — належать до типу салонових трагедій, які не можна розглядати так само, як і театральні трагедії».

ТРАГЕДІЯ ФІЛОСОФСЬКА (нім. Tragödie philosophische, англ. tragedy philoso­ phical) — концепція трагедії, що її висунув Фридріх Шлегель (1772–1829) у своїх ранніх теоретичних працях. Сутність цієї трагедії полягає в тому, що вона «трактує трагічну подію, масштаб і зовнішня форма якої цікаві в естетичному сен-

сі, а дух і зміст — у філософському». Таке уявлення про трагедію відповідало на-

строям, що панували в романтичному театрі. Антична трагедія, на думку Шлегеля, була протилежністю цьому жанрові. Іван Франко відносив до цього жанру трагедію Шекспіра «Гамлет».

ТРАГЕДОКОМЕДІЯ — в українському шкільному театрі XVIII ст. — твір, у якому

представлені трагічні і комічні елементи: «…дійствієм, єже от поетов нарицаєтся трагедокомедія» («Владимер» Т. Прокоповича).

ТРАГЕМАТИ (грец. tragemata, tragematia — легкий десерт) — у давньогрець-

кому театрі — десерт із стручкових плодів і всього, що їдять у сирому вигляді;

подавався глядачам під час показу трагедії. ► АГОН

ТРАГІКОМЕДІЯ (лат. tragico comoedia, фр. tragicomédie) — жанровий різно-

вид драми, зміст якого — у поєднанні комічного і трагічного, яскраво вираженій зовнішній характерності, підкріпленій внутрішньо наповненими комедійними і драматичними почуттями. Впершу назва зафіксовано в давньоримському теа-

740

ТРАНСФОРМАЦІЯ

трі у формі tragic(co)comoedia, далі — у французькому театрі XVI ст. («Брадаманта» Роберта Пар’є, 1581). 1594 р. в своїй «Поетиці» діяч шкільного театру єзуїтів

Якуб Понтан писав: «Трагiкомедiя є сумiшшю комедiї й трагедiї, адже, на відміну від правил комедії, тут виводяться на сцену також особи шляхетнi й високi. Можна сказати, що трагікомедія є трагедією з розв’язкою, що притаманна комедії,

тобто веселою, заспокійливою <…> Я не стверджуватиму, що можна було б написати i комітрагедію, розв`язкою якої була б загибель героя. Справа в тім, що горе нікчемних людей низького стану не здатне ні запам’ятовуватися, ні збуджувати душевні порухи. Тому й не трапляються ніде подібні п’єси». У сучасному розумінні, за словами Г. Товстоногова, трагікомедія «на поверхні — це легка, дотепна історія; не втрачаючи цієї легкості, актори повинні розкрити величезний зміст, показати трагедію». В Україні жанрове визначення трагікомедія відоме з ХІХ ст.

(«Оксус і Леся, або Розумна дядькова голова». Малороссийская трагі комедія в 5 д., в стихах. Сочинение Авксентія Тарновскаго, 1862).

ДІЯ, ТРАГЕДОКОМЕДІЯ

ТРАНСФОРМАЦІЯ (англ. transformation) — прийом виконання, у процесі якого актор, інколи міняючи маски або елементи сценічного костюма, миттєво пере-

ходить від зображення одного персонажа до іншого.

ТРАНСФОРМІСТ

ТРАНСФОРМІСТ (англ. transformist) — актор, який спеціалізується на трансформації, тобто миттєвому перетворенні в іншого персонажа в межах однієї ви-

стави. ► МОНОДРАМА, ТРАНСФОРМАЦІЯ

ТРІОНФІ (італ. trіonfі) — в Італії XV ст. — масові тріумфальні процесії, що наслідували давньоримські тріумфи. Так, 1443 р. флорентійці показували громадянам Неаполя тріумф, у якому рухалися вершники, вбрані в костюми різних народів. На величезній тріумфальній колісниці пишався Юлій Цезар. 1500 р. Цезар Бор-

джіа інсценізує тріонфі Юлія Цезаря на одинадцятьох пишних колісницях, від-

крито заявляючи про намір возвеличити власну персону шляхом відтворення античного свята. Разом із тріонфі поширюється і новий мотив святкового декорування вулиць — тріумфальна арка, що будується за античним зразком. Тріонфі відігравали таку значну роль у житті шляхти, що їм навіть присвячували цілі монографії, як твір Массімо Трояно «Розмови про тріонфі, турніри, святкове

вбрання і найдивовижніші речі, що мали місце у день пишного весілля славного

синьйора герцога Вільгельма, старшого сина шляхетного Альберта V, пфальц­

графа рейнського і герцога верхньої і нижньої Баварії 1568 року, 22 лютого». ►

АПОФЕОЗ, ТРІУМФ

ТРІУМФ (лат. trіumphus — від trіompho — радіти, ймовірно, від грец. thrіambos —

потрійний крок, гімн на честь Вакха) — один із жанрів давньоримського паратеатру — громадський ритуал оспівування перемог політичних діячів і полководців. Інколи тріумфом називалася будь яка перемога, урочиста процесія тощо.

741