Файл: THEATRICA _postranichno_.pdf

ФАСТНАХТШПІЛЬ

ФАСТНАХТШПІЛЬ (нім. Fastnachtspіel — масляна гра; від Fastnacht — масниця

іSpіel — гра) — у німецькому театрі середньовіччя — короткі сценки фарсового

характеру, що писалися для карнавальних процесій і втілювалися головними виконавцями цього жанру — ремісниками, підмайстрами, міським бюргерством тощо. Виконавці фастнахтшпілів, патриції, об’єд­нувалися в театральні гільдії, які

щороку виставляли свої цивільні (бюргерські) ігри (Burgerspіele). Південнотирольські фастнахтшпілі мали грубувато-еротичний характер. Наприклад, «Румпольт

іМарет» Вігіла Рабера розповідав про процес утрати цноти, а у фастнахт­шпілі­ про батька та його чотирьох дочок молодша з дочок охоче виходила заміж за злиденного старого, маючи на прикметі хлопця для любовних утіх. У фастнахтшпілях­ Любека перевага надавалася міфологіч­но­-історичним темам («Про дочку імператора й сина правителя Єрусалимського» та ін.). Однак фастнахтшпілі використо-

вувалися не лише з розважальною, а й з політичною метою. Поштовхом до використання театральних видовищ у церковній полеміці став фастнахтшпіль, що його виставив у Данцигу під час карнавалу 1522 р. учень Дюрера Міхаель Шварц. Папа й імператор оголосили Лютера поза законом, на що Лютер, скинувши чернечу рясу, приєднувався до юрби, після чого його забирав із собою чорт.

За кілька років по тому кенігсберзькі бюргери висміювали у своєму фастнахтшпілі Папу Римського та його кардиналів і оспівували Лютера. Міська влада у Цюріху

ів Нюрнберзі видала укази, якими заборонялося карнавальним блазням виставляти на посміховище «Папу, кардиналів, наших громадян, ландскнехтів, ченців

ічерниць, священиків та інших духовних осіб». 1531 р. бернські бюргери підготували спрямований проти папства фастнахтшпіль­ Ганса Рюте, що проголошував

кінець ідолопоклонства, — як перед поганством, так і перед Папою. Вистави здійснювалися просто неба, на симультанних майдан­чиках­. ► КОМЕДІЯ-ФАРС

ФЕСТАЙОЛО (італ. festaіnolі, fеstаіоlо або festaіuolі від fіеstа — свято) — в Іта-

лії 1480-х рр. — мандрівний постановник придворних свят; роз’їжд­жаючи дворами, він розповсюджував найновіші технічні винаходи, здійснював постановку

видовищ. ► РЕЖИСЕР

ФІГЛЯР (польск. figlarz — жартівник; ймовірно, похідне від ісп. juglar) — за доби

середньовіччя­ — мандрівний актор, представник нелітературного народного, часом сатиричного або політичного театру, що виступав на міських майданах, по-

казуючи фокуси, акробатичні номери, імпровізовані вистави, продаючи глядачам­ різноманітні предмети, мазі, ліки. Фігляр — мандрівний актор, шарлатан, баляндрасник, ярмарковий зазивала, дресирувальник, балаганний блазень. ► АКТОР

ФІРАНКА (пол. firanka) — у польському театрі XVIII ст. — театральна завіса. ►

ЗАВІСА ТЕАТРАЛЬНА

ФЛЕШБЕК (англ. flash back; flashback, flashback scene — повернення в минуле) — композиційний прийом, що ґрунтується на порушенні хронології викладу подій і поверненні глядача до епізодів, що сталися раніше; ретроспекція.

747

ФЛЯК

ФЛЯК, ФЛІАК (грец. phlyakes — жарт) — у давньогрецькому театрі — народна імпровізована комедія, що дістала поширення на островах Греції, у Сицилії

та в Північній Італії. Фляками називалися виступи потішників, які розігрували побутові сценки, висміюючи походеньки богів і героїв — приміром, Геракл завжди був напідпитку, з нього знущалися повії та ін. Крім Геракла, нерідко висміюва-

лися Одіссей і Циклоп, які, захоплюючись особами жіночої статі, давали чимало підстав для жартів. Костюм акторів складався з трико з набивкою, що потворно збільшувала живіт, сідниці й груди. На трико були намальовані груди й пупок, підвішений величезний фал. Облич­чя ховала величезна потворна маска. Жіночі ролі виконували чоловіки. Серед авторів фляків відомий Рінтон Тарентський. Фляком називається також складний стрибок в акробатиці. ► КОМЕДІЯ АНТИЧНА

ФОЙЄ (фр. fouer — вогнище) — у театрі першої половини XVIII ст. — приміщення біля зали для глядачів, призначене для перебування глядачів перед початком вистави і під час антракту. У XVIII ст. фойє театрів інколи перетворювалися на сти-

хійні філії бірж, де підписувалися угоди, а молоді бузувіри й підстаркуваті ловеласи призначали побачення актрисам. Наприкінці ХІХ ст., згадував Моріс Шевальє, «мюзик-хол на вулицi Рiше був найбільшим у Парижі; неймовірних розмірів про­ менуар (місце для прогулянок під час антракту, велике фойє, розташоване навколо амфітеатру) був справжнім ринком кохання».

ФОЛЬКСШТУК (нім. Volksstück) — у німецькій та австрійській драматургії

XVІІІ XІX ст. — народна комедія, фарс. ► драма народна, комедія народна, КОМЕДІЯ ФАРС

ФРАШКА (від італ. fraska — дрібниця, дурниця, нісенітниця; пол. fraszka) — у польській літературі, починаючи з XVI ст. — жанр жартівливої поезії, впровад­­ жений­ Я. Кохановським. В основі жанру — анекдотична ситуація. У ХІХ ст. відомі спроби реалізувати жанрові ознаки фрашки у драматургії («Як козам роги виправляють», фрашка в 1 відслоні; після Шекспіра вільно написав Ю. Федькович, «Сватання на гостинци», мельодраматична фрашка в трьох ділах з руского нарід-

ного буковинського житя», Ю. Федькович). Польські дослідники поділяють фраш-

ки на автобіографічні, філософічно-рефлексійні, патріотичні, сатиричні, релігійні,

еротичні та ін. ► КОМЕДІЯ, комедія-фарс

ФУРКА — частина сценічного устаткування; рухомий майданчик на роликах,

на якому розташовуються окремі елементи декорацій і аксесуари; призначений для пересування цих елементів на сцені під час вистави за допомогою елект­ро­­ мотору,­ тросу, мотузки або вручну.

Ф’ЯБА (з італ. fіaba, fіaba teatrale — казка для театру) — в італійському театрі

XVIII ст. — феєрична казкова комедія, сюжет якої запозичено з народних казок. Щодо походження жанру існують різні версії. За однією з них, жанр створив Кар-

ло Гоцці. За версією О. Гвоздєва, жанр постав під впливом комічної опери Лесажа.

Перша ф’яба — феєрична комедія казка «Любов до трьох апельсинів» аристокра-

та, відлюдника і ведмедя Карло Гоцці, яку зіграно 25 січня 1761 р. Як член пародій-

748

ХАЛТУРА

ної Академії Гранеллесків, Гоцці написав цей твір, спрямований проти побутової комедії. Викликавши на змагання Карло Гольдоні, він переміг його.

Ф’яба — жанр аристократичний, вона не наслідує народну казку, а стилізує її у річищі посилення елементів театральності і безтурботної гри. Так само стилізує вона й прийоми комедії дель арте. За словами Б. Алперса, Гоцці створив

«феєричне видовище, в якому гумор змішувався з трагічним, філософські трактати з клоунадами, публіцистичні тиради з фантастичними перетвореннями <…> це було своєрідне ревю, романтичний огляд на філософську тему… У Гоцці стилізована commedіa dell’arte ще більше стилізувалася» Саме ці якості й привертали увагу до ф’яби з боку романтиків (Л. Тік, Е. Т. А. Гофман). ► комедія МАСОК ІТАЛІЙСЬКа

ХАЛТУРА (пол. chałtura; вірогідно від лат. chartularium — поминальний список,

що його священик читає, молячись за упокій; за іншою версією — від давньогрецького χαλκός — chalkos — мідь, мідна річ, мідна монета; у російській мові термін ін­ коли­ вживався у значенні служба поза церквою, дармове пригощання на похованні;

за іншою версією, слово виводиться з церковного терміна хартуларай або хар­ туларь — книгохранитель у монастирі або у церкві, а сама монастирська бібліотека називалася хартуларієм; згодом слово видозмінилося і в церковному побуті з’явилося дієслово халтурити — здійснювати службу, а надто відспівувати покій-

ника, на дому, здійснювати якомога швидше і недбало, щоб устигнути отримати більше грошей; далі слово перейшло у кримінальну і театральну практику (у значенні легка робота); поширилося у повсякденній мові для характеристики несумлінної, недоброякісної роботи, заробітку за межами основної роботи; сьогодні вживається на позначення не­доброякісної­ роботт з метою отримання додатко­ вого заробітку і здебільшого поширюється лише на сфери діяльності поза основним місцем роботи актора або режисера — тобто поза театром: це демонструє звичне протиставлення високого мистецтва, що вимагає жертв (театру), і будьякого іншого місця, за роботу в якому платять гроші.

В англійському театрі у цьому значенні вживається термін pot-boiler.

У ХІХ ст. статути більшості європейських придворних театрів забороняли акторам брати участь у виставах інших театрів. Так, у § 54 Статуту німецького придворного театру (1845) було сказано: «Жодній особі, що входить до складу трупи акторів, співаків, співачок або балету, не дозволяється, навіть під час відпустки, брати участь у публічних видовищах у Берліні. За порушення цього правила ак-

тор позбавляється половини жалування».

ХАРАКТЕР ДИНАМІЧНИЙ (англ. dynamic character) — у драматургії — харак-

тер персонажа, який змінюється упродовж п’єси. Цей спосіб побудови характеру притаманний переважно драматургії і театрові ХІХ–ХХ ст., здебільшого театрові

психологічному.

ХАРАКТЕР СТАТИЧНИЙ (англ. static character) — у драматургії — характер персонажа, що не змінюється впродовж усієї п’єси і тяжіє до застиглої маски. Цей

749

ХАРАКТЕРИЗАЦІЯ

тип характеристики притаманний театрові до ХІХ ст., жанрам площадного театру

та ін. ► ХАРАКТЕР ДИМАНІЧНИЙ

ХАРАКТЕРИЗАЦІЯ (пол. charakteryzacja) — в українському і польському театрі ХІХ — початку ХХ ст. — термін, який вживався у двох значеннях: у вузькому значенні — грим, у широкому — сукупність елементів, за допомогою яких актор змінює зовнішній вигляд і уподібнюється до персонажа (міміка, рух, мова, грим тощо). Процес знімання гриму називається розхарактеризованням. ► ГРИМ, ХАРАК-

ТЕРНІСТЬ ПЕРСОНАЖА

ХАРАКТЕРНІСТЬ ПЕРСОНАЖА (рос. характерность персонажа) — у системі

Станіславського — сукупність зовнішніх звичок і способів реагування на події п’єси, властива даному персонажеві унаслідок особливостей його темпераменту, психофізіологічних, вікових, національних, професіональних, соціальних та інших ознак. Зазвичай зводиться до домінування однієї яскравої риси в межах стандартного амплуа (приміром, поважний бургомістр, старий полковник, сільський староста, як характерні варіанти амплуа благородного батька).

К. С. Станіславський вважав, що нехарактерних ролей не існує і пояснював: «ха-

рактерність — та сама маска, за якою приховується актор людина; у такому замаскованому вигляді вона може оголити себе до найінтимніших і найпікантніших душевних подробиць». У практиці театру розрізняють характерність зовнішню і внутрішню, а також вікову, національну, історико побутову, соціальну, професіональну й індивідуальну.

В.Г. Сахновський пов’язував поняття характерності із особливостями ставлення персонажа до подій: «Чи спокійно оцінює виконавець події п’єси, чи ставиться

до них нервово, чи притаманна виконавцеві постійна твердість і рішучість, чи він

нерішучий, чи домінують у його характері м’якість, холодність, легковажна ве-

селість, схильність до оптимістичного пояснення найскладніших ситуацій; якщо ми кажемо якійсь виконавиці, що основною рисою її характеру в даному образі

ємужність — це й буде внутрішньою характерністю сценічного образу».

В.І. Немирович Данченко так пояснював характерність Маші у п’є­сі «Три сестри» А. П. Чехова: «Маша внутрішньо дочка свого батька, вона внутрішньо вій­

ськова <…> це її характерність».

ХОР (від грец. choros; лат. chorus — група танцюристів і співаків, хор, натовп, зібрання, зграя, релігійне свято; фр. choeur; англ. chorus, нім. Chor) — у давньо-

грецькому театрі — група танцюристів, співаків і читців, яка коментувала дію.

Узагальному сенсі хор представляє збірні, нерідко абстрактні сили, що втілюють

вищі моральні або політичні інтереси. Трагічний хор налічував спочатку дванадцять, а потім п’ятнадцять виконавців. У комедії хор завжди складався з двадцяти

чотирьох виконавців. Учасники хору називались хоревтами, керівник хору — корифеєм. Учасники трагічного хору, як і хореги, вважалися служителями культу,

а тому на час підготовки вистави їх звільняли від військової служби.

750