Файл: Уривок За двома зайцями.docx

Вихід XI

    Голохвостий сам.

    

    Голохвостий (ози­рається). Ух! Ху! От ба­ня, так ба­ня, аж три по­та зійшло, єй-бо­гу! (Ути­рається). От це вско­чив, так вско­чив - поніку­ди!

       ( Зміна місця дії)

Вихід II

    

    Явдокія Пи­липівна і Прокіп Сви­ри­до­вич.

    

    Прокіп Сви­ри­до­вич (ви­хо­дить по­тя­га­ючись). Якось мені невірно… чи не­дос­пав, чи пе­рес­пав… Мов­би хо­четься чо­гось - чи хвигів, чи со­ло­них огірків? (Сідає ко­ло Яв­докїї Пи­липівни). Як тобі здається?

    Явдокія Пи­липівна. А як же мені про те зна­ти! Хіба в ме­не твій рот?

    Прокіп Сви­ри­до­вич. От бач, ти й не знаєш, чим мені до­го­ди­ти, а ме­не, як те­бе не ба­чу, то й сум бе­ре!

    Явдокія Пи­липівна. Доб­рий сум! Пішов в свою кімна­ту та й хро­пе, аж кімна­та дри­жить, а я тут са­ма го­рюю: не­ма до ко­го й сло­ва про­мо­ви­ти.

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Ску­чи­ла? Як ми бра­ли­ся, то гу­ли, як го­лу­боч­ки, і до смерті бу­де­мо гус­ти: гу­лю-гу­лю, моя ста­ре­сенька!

    Явдокія Пи­липівна. За­бур­ку­кав, мій си­ве­сенький! (При­со­вується ближ­че і поп­рав­ля йо­му чу­ба).

    Прокіп Сви­ри­до­вич. А чи пам'ятаєш, Яв­до­ню, як я прис­ва­ту­вавсь до те­бе? Як я тоді вертівся ко­ло те­бе!

    Явдокія Пи­липівна. Зга­дай іще ко­лишнє! Ми­ну­ло­ся! От уже в нас і доч­ка на порі…

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Та так, так! Уже дав­но б час!

    Явдокія Пи­липівна. Чо­го дав­но? Ще во­ни мо­лоді!.

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Ти уже в та­ких літах третьою хо­ди­ла; тільки бог приб­рав.

    Явдокія Пи­липівна. Ма­ло чо­го мні: мені нічо­го бу­ло пе­ре­би­ра­ти, а Проні тре­ба не­аби­яко­го; во­ни на панію по­вер­нуті і вся­ким делікат­нос­тям вив­чені.

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Вив­чені ж; та он з ти­ми делікат­нос­тя­ми й си­дять, і ніхто не бе­ре!

    Явдокія Пи­липівна. Хіба в неї бу­ло ма­ло же­нихів?

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Так чо­му ж не йшла?

    Явдокія Пи­липівна. Бо прос­то­та, а нашій дочці тре­ба або дво­ра­ни­на, або хоч куп­ця.

    Прокіп Сви­ри­до­вич. За­ма­ну­лось чор­ти батька зна чо­го, а по-мой­ому - наш би брат кра­ще.

    Явдокія Пи­липівна. По-твой­ому б, ди­ти­ну хоч за шма­ро­во­за.

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Не за шма­ро­во­за, а за міща­ни­на, тру­дя­що­го чо­ловіка; та­кий би і гроші не розт­ринькав, і ди­ти­ну б жа­лу­вав, і нас би не зне­ва­жав, дер­жав­ся б сво­го зви­чаю; а як ви­шу­каєте яко­го-не­будь го­нивітра чи за­ва­ля­що­го ло­да­ря, то той за­раз пе­ре­вер­не все по-модньому: нас, як прос­тих, зап­лює, доб­ро все роз­ман­та­чить і доч­ку ки­не.

---

    Явдокія Пи­липівна. Ти знов дра­ту­ва­тись хо­чеш? Чо­го б же він ки­нув Про­ню? Чим же во­ни дво­ра­ни­ну не жінка, ко­ли уся­ких мод, уся­ких на­ук зна­ють. Це вже здурів би чис­то, як­би і та­кою ро­зум­ною жінкою пог­ре­бав!

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Тол­куй­! По-моєму, оті панські на­уки та прим­хи тільки пе­рек­ру­ти­ли доч­ку: ко­му во­на потрібна з своїми пе­ре­бо­ра­ми? Який її дво­ра­нин візьме? Дво­ра­нин чи офіцер шу­ка­ти­ме жінки гар­ної, а на­ша Про­ня, нівро­ку, на те­бе схо­жа! (Мах­нув ру­кою).

    Явдокія Пи­липівна. Що ж це, ти знов ме­не уїда­ти? Ото на­пасть! Зас­лу­жи­ла!

    Чути дзвін.

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Та годі, не сердься; вже до ве­черні дзво­нять… (Хрес­титься). Піти, так щось но­ги бо­лять… мо­же, бог прос­тить уже.

    Явдокія Пи­липівна. Та і Про­ня ж про­си­ли, щоб ко­неш­не до­ма бу­ли, не ви­хо­ди­ли…

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Що ж там?

    Явдокія Пи­липівна. Про те вже во­ни зна­ють… Ли­бонь, гос­тя яко­гось важ­но­го при­ве­дуть.

    Прокіп Сви­ри­до­вич. А! То да­вай­те чаю або горілки.

    Явдокія Пи­липівна. Горілки і не ду­май, бо Про­ня сер­ди­ти­муться, як по­ба­чать.

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Що ж це? Уже ні з'їсти, ні пи­ти не мож­на? Ет! Отой пенціон у ме­не ось де! (По­ка­зує на по­ти­ли­цю).

    Явдокія Пи­липівна. Ти знов уже по­чав?

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Та й мов­чу ж… Та да­вай­те ж хоч чаю або­що!

    Явдокія Пи­липівна. Хим­ко, Хим­ко!

    

---

Вихід IV

    Ті ж і Про­ня.

    (Проня вривається в кімнату)

    Явдокія Пи­липівна (оторопівши). Де це ви, до­ню, хо­ди­ли?

    Проня. На Хре­ща­ти­ку бу­ла: ось для вас по­куп­ку при­нес­ла.

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Що ж там?

    Явдокія Пи­липівна. Чи не че­ре­ви­ки ку­пи­ла?

    Проня (роз­ви­ває папір і вий­має чеп­чик з чер­во­ни ми стрічка­ми). Ось що я вам, ма­мо, ку­пи­ла. (Хо­че надіти ма­тері на го­ло­ву).

    Мати од­хи­ляється.

    Явдокія Пи­липівна. Що це ви, доч­ко? Сха­меніться! Чи го­диться ж мені на старість уб­ра­тись у чеп­чик, та ще з чер­во­ни­ми стрічка­ми?…

    Проня. Та­ка са­ме мо­да.

    Явдокія Пи­липівна. Пізно вже мені, доч­ко, до тих мод приз­ви­ча­юва­тись!

    Проня. Ну, вже як хо­че­те, а оту міщанську хуст­ку з ріжка­ми скиньте!

    Явдокія Пи­липівна. І ма­ти, і баб­ка моя та­ку но­си­ли, у такій уже й ме­не в тру­ну по­ло­жи­те…

    Проня. Та що ж ви зі мною ро­би­те? Го­во­рить не вмієте, хо­дить як лю­де не вмієте: у хаті й кру­гом прос­то­та, то хто ж до нас з бла­го­род­них і зай­де?

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Прос­то­та, Про­ню, не гріх.

    Проня. Так на­що ж бу­ло ме­не по-бла­го­родньому вчи­ти?

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Прав­да і то - пенціон! (Чу­ха по­ти­ли­цю).

    Проня. Та не ходіть і ви, та­ту, розх­рис­та­ни­ми!

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Жа­ро­та ж те­пер.

    Проня. То що, а все не га­разд. Он сьогодні бу­де у ме­не бла­го­род­ний ка­ва­лер; ме­не сва­та і прий­де про­сить ру­ки.

    Прокіп Сви­ри­до­вич і Яв­до­ха Пи­липівна. О! Хто? Хто?

    Проня. Го­лох­вас­тов.

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Чи не ци­люр­ник з-за Ка­на­ви?

    Проня. Не ци­люр­ник, а палікмах­тер: об­ра­зо­ва­ний, гар­ний, ба­га­тий.

    Явдокія Пи­липівна. Та чи ба­га­тий же? Роз­пи­тай­тесь доб­ре!

    Проня. Що ви знаєте?

    Прокіп Сви­ри­до­вич. А прав­да, що доч­ка кра­ще зна­ють.

    Явдокія Пи­липівна. Та про ме­не.

    Проня. Глядіть же, щоб усе бу­ло га­разд.

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Доб­ре, доб­ре! Я за­раз пош­лю за горілкою.

    Проня. Горілки?! Ви б ще ци­булі або путрі пос­та­ви­ли!

    Явдокія Пи­липівна. А то чо­го ж, до­ню?

    Проня. Чімпанцько­го тре­ба: так во­диться.

    Явдокія Пи­липівна. Та то ж до­ро­ге; та ми ко­ло нього не вміємо й хо­ди­ти.

---

    Проня. І то­го жалієте для доч­ки!

    Явдокія Пи­липівна. Гос­подь з ва­ми! Ста­рий…

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Та я й нічо­го… Ось і гроші. (Вий­має пу­ля­ре­са, у пла­ток завірчєно­го).

    Проня. Дай­те Химці, а я на­пи­шу… Химко! Химко! (виходить та зупиняється) Та дивіться, як бу­де у нас гість, то щоб тітка не при­те­тю­ри­лась!

    Явдокія Пи­липівна. А що ж їй ро­бить? Не виг­на­ти ж сест­ру?

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Та во­на не поміша! лишній ро­дич у хаті.

    Проня. Добрі ро­дичі, що не знаю, як і од­ка­ди­ти­ся! Наг­ноїть у хаті, роз­го­во­ри за­ве­де такі! Гни­ли­ця­ми нас­мер­дить, уп'ється... (виходить)

    Явдокія Пи­липівна. (вдогонку) Та, мо­же, ще й не уп'ється.

    

Вихід VII

    

Явдокія Пилипівна, Прокіп Свиридович і Сек­ли­та.

    Секлита (вліта з ко­ши­ком). Доб­ри­вечір вам у ха­ту!

    Явдокія Пи­липівна. Здрас­туй, сест­ро!

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Здрас­туй­те!

    Секлита (ки­да до по­ро­га ко­шик і роз­ля­гається на стільці). Оце вто­ми­лась! Біга­ла, біга­ла, як той хорт за зай­цем, до­ки не вип­ро­да­ла усіх яб­лук; а це ду­маю, да­вай забіжу до Сірка та ковт­ну чар­ку-дру­гу горілки!

    Прокіп Сви­ри­до­вич. До яко­го Сірка? В ме­не був со­ба­ка Сірко, та я йо­го дав­но прог­нав з дво­ру, що так по­га­но драж­ни­ли.

    Секлита. Хіба ж вас не Сірком драж­ни­ли та й те­пе­ра драж­нять усі на По­долі?

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Не Сірко, а Сєрков!

    Секлита. Ку­ди ж пак? За­паніли наші! А в однім чо­боті хо­ди­те!

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Я в своїй хаті влас­тен і го­лий хо­ди­ти!

    Явдокія Пи­липівна А хоч би й за­паніли, так доч­ку яку маємо!

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Тре­ба вам якось кра­ще нас ве­ли­ча­ти!

    Секлита. (виймає пляш­ку горілки). Та про ме­не, хоч і Сєрков чи й Ряб­ков! (До Яв­докії Пи­липівни). Чо­го стоїш? Ста­но­ви на стіл.

    Явдокія Пи­липівна (ти­хо до Прокопа Свиридовича). І душі не­ма, як ввійдуть Про­ня; та­ке бу­де!

    Секлита. (починає сама хазяйнувати, накривати на стіл) Та чо­го ви там вор­ко­че­те, старі? Ще не на­вор­ко­та­лись? Вам би уже по­ра скуб­ти­ся!

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Та не кричіть-бо хоч так ду­же!

    Секлита. Чо­му ні? Хіба в ме­не гор­ло ку­по­ва­не?

    Явдокія Пи­липівна. Тай ву­ха ж у нас не по­зи­чені. (дивляться як Секлита хазяйнує) Та чи во­но го­диться? У нас та­ка доч­ка!

---

    Секлита (бе­ре пляш­ку і на­ли­ва за­раз чар­ку та в рот). Ве­ли­ка ця­ця! Но­си­тесь ви з нею, як з бан­ду­рою!

---