Файл: Уривок За двома зайцями.docx

Вихід VIII

    Ті ж і Про­ня.

    

    Проня (увірвалась, аж ру­ка­ми сплес­ну­ла). Так і зна­ла! Що це ви, до нас у гості?

    Секлита (ви­пи­ва чар­ку). Як ба­чиш, не­бо­го!

    Проня. У нас сьогодні не прий­ом­ний день.

    Секлита О? Що ж там скоїлось? У ме­не ду­же приємний: усі яб­лу­ка спро­да­ла!

    Проня. Не­об­ра­зо­ваність! Не ро­зумієте! у нас сьогодні прий­ому не­ма!

    Секлита. Яко­го прий­ому? Хіба нам в нек­ру­ти ко­го од­да­ва­ти?

    Проня. З ва­ми го­во­ри­ти - го­ро­ху наїстись!

    Секлета. Їж, сер­це, та ди­вись, аби не збуб­нявів. (п`є та закусує, Прокіп Свиридович тянеться за чаркою).

    Секлита. Ду­же ви за­но­си­тесь! Ко­ли пляш­ка й чар­ка на столі, то й годі! По сій мові будьмо здо­рові! (П'є). Ви­пий­те хоч до ме­не, Про­ко­пе Сви­ри­до­ви­чу, ви­ку­шай­те! Ви­ба­чай­те, що по­хо­пи­ла­ся пе­ред ха­зяїна, бо пелька зовсім за­сох­ла.

    Проня. Що ж це ви зі мною ро­би­те? (вириває у батька чарку)

    Явдокія Пи­липівна. Та я поп­ро­сю…

    Секлита То це вже вам і чар­ки не вільно ви­пи­ти? Ну, ви­ку­шай­те ж! (На­ли­ва і по­дає Явдокиї Пилипівні).

    Прокіп Сви­ри­до­вич (ди­вить­ся з стра­хом на Про­ню). Та во­но ко­неч­не… (Знову прос­тя­га бо­яз­ко ру­ку).

    Проня (до ма­тері). Гос­по­ди, що ж це? І він поч­не час­ту­ва­ти­ся?

    Явдокія Пи­липівна. Годі, годі, Сви­ри­до­ви­чу! (ставить чарку)

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Та од­ну… уже б час…

    Проня. Це не ши­нок!

    Секлита. Хіба в шин­ку тільки й п'ють?

    Проня. Раз у раз у шин­ку, а в об­ра­зо­ва­них до­мах тільки до обіду! (Прибирає пляш­ку чар­ки).

    Секлита. Та не беріть-бо, а кра­ще підіть, Пронько, до пе­карні, та розідміть са­мо­ва­ря для тітки, та й при­несіть!

    Проня. Не діжде­те!

    Явдокія Пи­липівна. Що це ви, сест­ро, ви­га­дуєте? Щоб моя доч­ка після пенціона та по са­мо­вар хо­ди­ли?

    Секлита. Ру­ки не од­па­ли б!

    Явдокія Пи­липівна. Після пенціона?!

    Проня аж трем­тить од злості.

      Секлита. Пенціони, пенціони. Три дні бу­ла десь за по­пи­ха­ча та й прин­диться! По­ту­рай­те ще більш вашій Прісьці! Во­на вам з ве­ли­ко­го ро­зу­му у го­ло­ву ввійде!

    Проня. Не смійте ме­не зва­ти Пріською! Не вам ме­не вчи­ти! Мушт­руй­те свою Га­лю!

---

    Секлита. Чи ба! Та як­би моя доч­ка так ко­вер­зу­ва­ла, то я б їй, так нак­ле­па­ла по­ти­ли­цю отим ко­ши­ком, що во­на б до но­вих віників пам'ята­ла!

    Проня (до ма­тері). Та поп­росіть її на вис­тупці!

    Прокіп Сви­ри­до­вич (вер­та­ючись). Ви, Сек­ли­то Пи­липівно, що інше, а ми що інше!

    Секлита. Я що інше? А що ж я та­ке? Га? Хіба не знаємо, які ве­ликі па­ни бу­ли Сірки? Ад­же ж ста­рий Сірко, ваш батько, м'яв шку­ри і з то­го хліб їв! Я тор­гую яб­лу­ка­ми і з то­го хліб їм, і ніко­го не бо­юсь, і до­ка­жу на всі Ко­жум'яки, що ніко­го не бо­юсь, навіть ва­шої ве­ли­ко­ро­зум­ної Пріськи! (Б'є ку­ла­ком об ку­лак).

    Проня. Не зля­ка­лись і ми вас, бо ру­ки ко­роткі!

    Секлита. До та­ко­го но­са, як у те­бе, то й ко­рот­ки­ми діста­ну!

    Явдокія Пи­липівна. Чо­го це ти зду­ма­ла дорікать мою доч­ку но­сом! Який же в неї ніс?

    Секлита. Як у чаплі!

Проня (крізь сльози). Що ж це та­ке? Улізла у ха­ту, нас­мерділа гни­ли­ця­ми, горілкою та ще й лається?! Ви­женіть її, ма­мо! Во­на з п'яних очей не знать що…

    Секлита (схоп­люється). Ме­не гна­ти? Сек­ли­ту Ли­ма­ри­ху гна­ти? Ах, ви ж, чор­тові не­до­пан­ки, панське сміття! Пе­ре­вертні дур­но­го­лові! Доч­ка їх дур­на во­дить за но­са, як цу­циків, а во­ни й гу­би розвіша­ли!

    Проня. Гетьте за­раз звідси! За­ли­ли очі! Гетьте з ха­ти!

    Секлита. Ти ще, ше­лихвістко, на тітку так смієш кри­ча­ти?! Та я те­бе як маз­ну оцим ко­ши­ком!

    Явдокія Пи­липівна. Чи ти при умі?!

    Проня. Вон, вон! Муж­ва не­ми­та!

    Секлита (дає Проні ду­лю). На з'їж, чор­но­гу­зе! (Ве­лич­но ви­хо­дить з ко­ши­ком). Пху на вас всіх!

(Всі вибігають за Секлитою)

    

---

Вихід IX

    Зявляється Химка. Монолог.

Вихід XI

    

    З`являється Проня, проганяє Химку, са­ма.

    

    Проня (з од­чаєм). Гос­по­ди, чи все ж у ме­не на своїм місці? Чи по-модньому? Ой, ма­мо моя, бран­со­ле­та за­бу­ла надіти! (Біжить до шух­ля­ди й надіва). Чи ша­лю, чи ман­ти­лю? Не знаю, що мені більш до ли­ця?… Або, мо­же, й те й дру­ге? Так! Не­хай ба­чить! А книж­ки й не­ма! Ко­ли тре­ба, то як на злість! І, пев­но, знов за­нес­ла ота ка­торж­на Хим­ка до кухні, щоб пи­ро­ги на лист­ках сад­жа­ти! Ось, сла­ва бо­гу, знай­шла який­сь ка­ва­лок… Все од­но! Ху, гос­по­ди, як у ме­не тіпається сер­це. Аж пу­кет по гру­дях ска­ка!… (За­ду­мується, по­зи­ра­ючи в дзер­ка­ло). Як би йо­го прий­ня­ти: чи хо­дя­чи, чи сто­ячи, чи си­дя­чи? Ні, кра­ще ле­жа­чи, як і на­ша ма­да­ма в пенціоні прий­ма­ла сво­го лю­без­но­го. (Бе­ре книж­ку й ля­гає на ди­вані). Ей, Хим­ко, про­си!

    Химка. Чо­го про­си­ти?

    Проня. Па­ни­ча клич!

    Химка. Так би й ка­за­ли! (Пішла).

    

Вихід XII

    

    Голохвостий і Про­ня.

    Голохвостий (вхо­дить том­но; у шляпі, ру­ка­вич­ках і при паличці: потирає час­ти ру­ку об ру­ку). Честь імєю, за ве­ли­коє щас­тя, од­ри­ка­мен­ду­ва­тись у собст­веннім вашім до­му!

    Проня мов­чить.

    Нікого нєту! Ні, Про­ня Про­ко­пов­на тут! (Одкаш­лює). Мой най­ниж­чий пок­лон то­му, хто в цьому до­му, а пе­ред усього вам, Про­ню Про­ко­пов­но! (До се­бе). Що во­на, чи не спить ча­сом? (Одкаш­лює дуж­че). Го­рю, па­лаю од щас­тя і та­ко­го раз­но­го, ми­лая мам­зе­ля, што вид­жу вас на собст­веннім по­лу…

    Проня (ски­нув­ши очі). Ах, це ви? Бонд­жур! А я так за­чи­та­лась! Мер­си, што прий­шли… Ма­монька, па­понька, ґоспо­дин Го­лох­вас­тов прий­шол, по­жа­луй­те!

    Голохвостий. Ви ж ме­ня од­ри­ко­мен­дуй­те, по­жа­лус­та!

    Проня. Ав­жеж.

Вихід XIII

    Т і ж і старі Сірки.

    

    Сірчиха у ку­меднім чеп­чи­ку і хустці. Сірко у довгім сюр­туці і ве­ликій хустці на шиї, ви­хо­дять і низько кла­ня­ються.

    Проня. Ри­ко­мен­дую вам мо­го хо­ро­шо­го зна­ко­мо­го.

    Голохвостий (кла­няється з прис­ту­ком). Сви­рид Пет­ро­вич Го­лох­вас­тов з собст­вен­ною пер­со­ною. Поз­вольте до руч­ки? (Цілує).

---

    Явдокія Пи­липівна. Ду­же раді! Вас уже так хва­ли­ли доч­ка на­ша, Про­ня Про­ко­пов­на… Ду­же раді, про­си­мо!

    Голохвостий. (До Про­ко­па Сви­ри­до­ви­ча). Честь імєю ри­ко­мен­ду­вать се­бя: Сви­рид Пет­ро­вич Го­лох­вас­тов!

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Ду­же, ду­же ра­дий, що ба­чу ро­зум­но­го чо­ловіка; ро­зум­но­го чо­ловіка пос­лу­хать - ве­ли­ка втіха! (Тричі цілує). Ду­же раді! Про­си­мо, сідай­те!

    Проня (том­но). От крес­ло; про­шу, мусью!

    Всі сіда­ють; Го­лох­вос­тий на кріслі ко­ло неї ж нап­ра­во; наліво ж на дзиґли­ках старі Сірки.

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Поз­вольте спи­та­ти: ви си­нок покійно­го Пет­ра Го­лох­вос­то­ва, що ци­люр­ню дер­жав за Ка­на­вою?

    Проня. Ви, па­понько, не знать как го­во­ри­те: їхня хва­милія Го­лох­вас­тов, а ви ка­ко­гось хвос­та впле­ли!

    Голохвостий. Да, моя хвамілія на­ти­ральна - Га­лах­вас­тов, а то не­об­ра­зо­ван­на муж­ва ко­вер­каєть.

    Проня. Ра­зумєється.

    Явдокія Пи­липівна (до ста­ро­го). Бач, я ка­за­ла, що не той! А який ро­зум­ний!

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Ви­ба­чай­те, доб­родію, ми лю­ди прості, що чу­ли… Так ви, зна­чить, не йо­го, не ци­люр­ни­ка си­нок?

    Голохвостий (змішав­шись). То єсть по на­турє, зна­чить, по тєлу, как во­диться; но по ду­ше, по об­ра­зо­ва­ності, дак ми уже не та хвор­ма…

    Проня. Ав­жеж, об­ра­зо­ван­ний че­ловєк: хіба развє мож­на йо­го рівня­ти до прос­то­ти?

    Явдокія Пи­липівна. Ку­ди нам там?!

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Так, так…

    Проня. Я уже раз вам га­ва­ри­ла: палікмах­терська, а ви все-та­ки ци­люр­ня, ци­люр­ня!

    Явдокія Пи­липівна (докірли­во йо­му ки­ва). І як-та­ки!…

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Їй-бо­гу, за­був… ста­ра вже пам'ять…

    Голохвостий. Ніча­во… ето трап­ляється, по прос­тотє, зна­чить. Я, відіте лі, заніма­юсь ках­вю­ра­ми і ко­мерцієй раз­ною. У ме­не ето­го до­ро­го­го делікат­но­го то­ва­ру - па­ро­ви­ця­ми; пуд­ри, лямб­ра, ди­ка­ло­ни, брильянти­ни!

    Явдокія Пи­липівна. І брильянти?! Гос­по­ди!

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Я ду­маю, та­кий то­вар і грош­ви бе­ре - страх!

    Проня. Ра­зумєється, не ва­шо­го: що вірьовки та гвозд­ки або сєрка!

    Явдокія Пи­липівна. Е, ви, доч­ко, так не кажіть, і на цьому то­ва­рові доб­рий зарібок.

    Проня. Пхе!

    Голохвостий. На­щот дєнєг, до­ло­жу вам, так їх на етот делікат­ний то­вар їдьоть - страх! То єсть що­ден­но - си­ла! Ну, дак, сла­ва бо­гу, у ме­не етой дєньги не­пе­ре­вод­но: цєлий Хре­ща­тик ми­не ви­нен. Ми­не уже не раз го­во­ри­ли мої при­ятелі: ох­ви­це­ра, мит­ро­по­личі ба­си, маркєли… што, ча­во, мол, не за­ку­пиш ти ма­га­зи­нов на Хре­ща­ти­ку? Дак я їм: на чор­та той ми­не кло­пот? У ме­ня єсть бла­го­род­ний ма­теріал, то пу­щай і другі тор­гу­ють!

---

    Явдокія Пи­липівна (до Про­ко­пи Сви­ри­до­ви­ча). От ба­га­тий!

    Прокіп Сви­ри­до­вич (до неї). Прав­да.

    Голохвостий. Мерсі! На­ти­рально, в кож­ном об­хож­денії глав­ная хвор­ма - вче­ность. По­то­му єже­ли че­ловєк уче­ний, так йо­му уже свєт пе­ре­ме­няється; тог­ди, тог­ди, приміром, що Химцє будєт бєлоє, то йо­му ря­боє, што Химцє будєт ця­ця, то йо­му… пар­дон!… Ви ме­ня, Про­ню Про­ко­пов­но, понімаєте?

    Проня. Ра­зумєється, што ро­зум­ний чо­ловєк зовсєм інча­го; вот і мині те­пер все інче здається, бо я не­дар­ма у пенціонє вчи­лась!

    Явдокія Пи­липівна. О, то прав­да, що вчи­лась: не жаліли кош­ту: вся­ких мод зна! Які у неї плат­тя, шалі, сукні… яких квіток по­за­во­дить…

    Проня. Ма­монько!

    Голохвостий. О, Про­ня Про­ко­пов­на маєт скус! Єжелі ког­да че­ло­век по­ди­меться ра­зу­мом вго­ру ви­ще од лаврської ко­ло­кольні да гля­нет от­ту­до­ва на лю­дей, то во­ни йо­му зда­ються-ка­жуться такі ма­ненькі, как па­цю­ки, пар­дон, кри­си! Поз­воліте папірос­ку?

    Явдокія Пи­липівна. Куріть, здо­рові! (До ста­ро­го). Ну й ро­зум­ний же!

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Аж страш­но!

    Голохвостий (пропонує папи росу, до Сірка). Не вгод­но лі?

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Спа­сибі, я не вжи­ваю; от ню­ха­ти, то дру­ге дєло, аж ніс трем­тить… Ну та й та­ба­ка ж у на­шо­го дяч­ка, ска­жу вам, і чорт йо­го зна, що він кла­де ту­ди? Ну, цілий день хо­диш та ню­хаєш пуч­ки…

    Проня (до бать­ка). Та годі вже про ва­шу та­ба­ку! (До Го­лох­вос­то­го). Поз­вольте і мені папірос­ку!

    Явдокія Пи­липівна, Прокіп Сви­ри­до­вич. Во­ни ку­рять?

   Явдокія Пи­липівна та Прокіп Сви­ри­до­вич аж ру­ка­ми сплес­ну­ла.

    Голохвостий (по­дає). Пар­дон! Нєту лі іног­да тут ог­ню, бо я своєго за­бил!

    Проня (гу­кає). Хим­ко! Хим­ко! Па­дай ваг­ню!

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Ваг­ню!

    Xимка в­бігає з пов­ною пок­риш­кою жа­ру.

    Проня. Ти б іще цілий віхоть при­нес­ла!

    Xимка. Так і ка­за­ли б, а то «ваг­ню»…

    Явдокія Пи­липівна, Прокіп Сви­ри­до­вич та Проня по­чи­на виштовхувати Химку з кімнати.

    Голохвостий. Не без­по­кой­тесь, пар­дон, я с етой са­мой пок­риш­ки за­ку­рю. (З хвиг­ля­са­ми йде в се­редні двері за Хим­кою вслід).

    

---