Файл: Operativna_khirurgiya_ZAG_ChAST_Vlasenko_-BTs200345019148.pdf

252

Класифікація методів спинномозкової 

анестезії 

Завдяки подальшому розвитку методу спинномозкової анестезії стало практично можливим виконання 

її в різних відділах хребетного каналу. Нині інтравертебральна анестезія здійснюється двома способами: 
субарахноїдальним, при якому голкою проникають у субарах- ноїдальний простір, проколюючи тверду й 
павутинну  оболонки  спинного  мозку,  та  епідуральним  (екстрадуральний,  перидуральний),  при  якому 
кінець голки доводять лише до епідурального простору, де лежить спинний мозок, оточений оболонками, і 
проходять корінці спинномозкових нервів. 

На рис. 83 наведена класифікація різних способів спинномозкового методу анестезії, які виконують на 

свійських тваринах. 

СПИННОМОЗКОВА АНЕСТЕЗІЯ 

(Інтравертебральна анестезія) 

Су бара х н оїдал ь н 
а (субдуральна) 

Окципітальна 
(церві кальна) 

Люмбальна 

Цервікальна  Люмбальна  Люмбо-  (так 
звана 

сакральна 

"генеральна") 

Епідуральна 

(екстрадуральна, перидуральна) 

Сакральна 
(сакрокок- 

цигеальиа, 

кокци- 

геальна) 

Низька Висока (задня) 

(передня) 

Рис. 83. Схема способів спинномозкової анестезії 

Перидуральною,  або  епідуральною,  анестезією  називається  зне-

болювання,  яке  досягається  введенням  анестезувального  розчину  в 
перидуральний простір, який знаходиться між внутрішнім листком 

253

твердої мозкової оболонки та стінкою хребцевого каналу, який вистелений її зовнішнім листком (рис. 
84).

спинного мозку 

Перидуральний простір не сполучається з порожниною черепа і з субарахноїдальним простором. Цим 

пояснюється значно менша  небезпека перидуральної анестезії. Залежно  від ділянки хребта, вибраної для 
введення  розчину,  називають  спосіб  анестезії:  люмбо-  сакральна,  субарахноїдальна,  сакральна 
(епідуральна, екстрадура- льна) та ін. 

Субарахноїдальна анестезія 

Субарахноїдальна анестезія в практиці ветеринарної медицини була виконана раніше, ніж епідуральна. 

Але  цей  метод  не  знайшов  широкого  застосування  в  клінічній  практиці.  Основною  перепоною  до  його 
застосування  є  складність  виконання,  велика  глибина  введення  голки  у  великих  тварин  і  ризик 
пошкодження  спинного  мозку.  Тому  описання  способів  субарахноїдальної  анестезії  дається  лише  в 
загальних рисах. 

Інструменти.  Особливістю  конструкції  голки  для  субарахноїдальної  ін'єкції  є  те,  що  вона  має  бути 

досить міцною, мати крутий зріз і добре пригнаний мандрен, який відповідає зрізу вістря голки. Муфта

Рис. 84. Техніка пункції епідурального 

(перидурального) простору: а - голкою 

проходять шкіру, підшкірну клітковину, 

поверхневу фасцію і вводять розчин місцевого 

анестетика; б - подальше- просування голки 

зустрічає певний опір; в - після проколу зв'язки 

опір зменшується, розчин анестетика відтісняє 

тверду оболонку 

щщт 

ЧяЦЇ 433

 'таз

254

голки для зручності фіксації в руці має бути масивною. Ці вимоги задовольняє спеціальна голка Біра для 
спинномозкової анестезії (див. рис. 74, с. 247), Касирського і Симоняна (рис. 85). Крутий зріз її вістря краще 
гарантує  від  ушкодження мозку, а  мандрен запобігає занесенню в субарахноїдальний простір шматочків 
тканин. Крім того, виключається витікання анестетика в епідуральний простір, тому що укорочений крутий 
зріз  вістря  голки  повністю  проникає  в  субарахноїдальний  простір;  при  довгому  зрізі  голки  частина  її 
просвіту може залишитися за його межами. 

При  відсутності  спеціальної  голки  можна  її  замінити  звичайною  відповідного 

розміру  (залежно  від  виду  тварини),  для  неї  підбирають  відповідний  мандрен,  а  кінчик  спилюють  більш 
круто. 

Анестезувальний  розчин  має  бути  більш  високої  концентрації,  ніж  при 

провідниковій  анестезії,  тому  що  він  змішується  з  цереброспіиальною  рідиною  і 
концентрація його знижується. 

Для  коней  та  великої  рогатої  худоби  застосовують  5  %-ний  розчин  новокаїну. 

Однак, деякі автори користуються розчинами більш слабкої концентрації, але ін'єктують 
їх у великій кількості. 

Розчин  перед  ін'єкцією  повинен  мати  температуру  тіла.  Необхідно  старанно 

дотримувати правил асептики - як щодо стерилізації розчину, так і щодо інструментів, 
операційного поля, рук хірурга. 

Фіксацію тварин виконують залежно від їх виду й місця введення голки. Великих 

тварин фіксують у станку. Залежно від їхнього норову застосовують закрутки або інші 
заспокійливі  засоби.  Дрібних  тварин  фіксують  у  сидячому  положенні,  лежачому 
боковому або на животі. Фіксація має бути особливо старанною в тих випадках, коли 
ін'єкцію розчину виконують через потилично-атлантний отвір. Досить болючий прокол 
твердої  мозкової  оболонки  інколи  супроводжується  здриганням  і  неспокоєм  тварини. 
Тому  в такий момент  при  недостатньо міцній фіксації  можливе глибоке  проникнення 
голки й пошкодження спинного мозку. 

а б 

В 

Рис. 85. Голки для 

спинномозкових 

пункцій та ін'єкцій: 

Касирського в 

зібраному (а) і ро-

зібраному (б) ви-

гляді; в - голка ІС-2 

(3. А. Симоняна) 

Місцеве знеболювання з діагностичною метою 

Його широко застосовують для уточнення локалізації осередків болю, які обумовлюють кульгавість. У 

цих  випадках  у  підозрілі  ділянки  ін'єктують  розчин  анестетика,  просочуючи  тканини  під  патологічним 
осередком  і  навколо  нього,  щоб  зробити  їх  нечутливими.  Тимчасове  зникнення  кульгавості  підтверджує 
передбачений  діагноз.  З  цією  метою  застосовують  також  провідникову  анестезію.  Блокуючи  нерви,  які 
іннервують підозрілу ділянку кінцівки, тимчасово виключають чутливість нижче місця ін'єкції. 

Ін'єкції анестезувальних розчинів у синовіальні порожнини суглобів, сухожилкових піхв і бурс також 

дозволяють встановити місцезнаходження осередку, який є причиною кульгавості.

Розділ 6 

ЕЛЕМЕНТИ ХІРУРГІЧНИХ ОПЕРАЦІЙ 

РОЗ'ЄДНАННЯ ТКАНИН 
Поняття про раціональні розрізи 

Більшість хірургічних операцій складається з трьох основних елементів: роз'єднання тканин, спинення 

кровотечі і з'єднання тканин. 

Роз'єднують  тканини  з  метою  створення  оперативного  доступу,  а  також  у  процесі  проведення 

оперативного прийому. Виконують його двома способами: гострим (розтинання) і тупим (розшарування). 

Розтинання  тканин  -  основний  спосіб  оперування  на  шкірі,  слизових  або  серозних  оболонках, 

підшкірній клітковині, фасціях та апо- неврозах, а також на масивних шарах м'язів. 

Роз'єднання  тупим  способом  (розшарування)  звичайно  застосовують  при  доступі  до  патологічного 

осередку через шари м'язів або міжтканинні простори, а також у процесі оперативного прийому при ряді 
хірургічних  втручань  (видалення  доброякісних  новоутворень,  закритий  спосіб  кастрації  тощо).  Цим 
способом  легше  запобігти  випадковим  ушкодженням  судин  та  нервів,  усунути  надмірне  зяяння  рани  і 
функціональні порушення в оперованій ділянці. Особливим методом роз'єднання тканин тупим способом, 
який  використовується  при  деяких  операціях,  є  відкручування  або  відщемлювання  спеціальними 
інструментами (екразерами). 

Раціональні розрізи повинні відповідати таким основним вимогам: а) бути досить широкими, зручними 

для виконання даної операції; б) не спричинювати надмірного зяяння рани, яке утруднює з'єднання її країв 
швами або сповільнює загоювання при залишенні рани відкритою (враховують лінії напруження шкіри й 
підлеглих  шарів);  в)  не  порушувати  кровопостачання  та  іннервації  тканин  в  оперованій  ділянці;  г)  не 
травмувати великі судини, що проходять у зоні розрізу, і особливо моторні нерви та вивідні протоки залоз 
(цим усувається небезпека порушення функції органів); д) забезпечувати більш або менш тривале виділення 
ранового ексудату (при гнійних операціях). 

Ураховуючи напрями ліній напруження шкіри, кращими розрізами на бокових поверхнях тулуба й шиї 

всіх  видів  тварин  слід  визнати  вертикальні  і  близькі  до  них  косі.  Поздовжні  розрізи  звичайно  бувають 

256

раціональними на дорсальній і вентральній поверхнях шиї й тулуба, по середній сагітальній лінії і поблизу 
неї. Беручи до  уваги топографію судин і нервів,  розрізи в ділянці голови  ведуть  гак,  щоб не  пошкодити 
лицьовий  нерв  і  протоку  привушної  слинної  залози.  У  ділянці  вінчика  роблять  такі  розрізи,  щоб  не 
порушити процес рого- утворення тощо. 

При  розтині  м'яких  тканин  необхідно  запобігати  пошкодженню  великих  судин,  вивідних 

протоків залоз,  нервів, а також розрізів  м'язів  та апоневрозів  у поперечних напрямках за ходом їх 
волокон!  Розрізи  або  роз'єднання  м'язів  та  апоневрозів  за  ходом  їх  волокон  створюють  кращу 
кооптацію  (з'єднання)  країв  рани,  які  не  мають  у  цьому  випадку  схильність  до  розходження, 
полегшують накладання швів і сприяють загоєнню рани! 

Якщо  напрямок  м'язових  волокон  не  співпадає  з  положенням  судинно-нервового  пучка  або 

вивідного протока залози, то розріз виконують за ходом останніх, не рахуючись з напрямком м'язо-
вих волокон! Поперечні розрізи м'язів допускаються також у тих випадках, коли необхідно створити 
більш широкий  доступ  до патологічно змінених тканин  або органа і забезпечити  вільне  виділення 
ранового ексудату! 

Крім того, важливо зважити на топографію судин і нервів, які живлять даний шар, що має особливе 

значення при розрізі черевної стінки. 

У

 ділянці холки виконують такі розрізи, які, крім того, не призводять 

до  деформації  цього  органу,  що  відбивається  на  подальшій  експлуатації  тварини.  Розрізи  стінок 
порожнистих  органів  не  повинні  спричинювати  звуження  їх  просвіту  (умова,  яка  має  дуже  важливе 
значення для стінки кишки) або ушкоджувати судини й нерви, що живлять як орган в цілому, так і окремі 
його ділянки, щоб усунути небезпеку виникнення атрофії органу або осередків некрозів. При розтинанні 
фасцій, серозних і слизових оболонок напрямок розрізу визначають, виходячи з ходу розрізів у суміжних, 
більш важливих шарах. 

Особливе значення мають розрізи, які проводять з лікуванням при гнійних запаленнях внаслідок 

анаеробної  інфекції!  У  цих  випадках  вони  повинні  бути  широкими,  зяючими,  розтинати  волокна 
м'язів у поперечному напрямі і щадити тільки судинно- нервові пучки! 

Таким чином, для кожної оперованої ділянки, при урахуванні її анатомо-топографічних особливостей і 

завдань оперативного втручання розроблено типові раціональні розрізи в світі зазначених вище вимог до 
них. 

Перш, ніж приступити до роз'єднання тканин, необхідно чітко уявити собі довжину, форму і напрямок 

розрізу і врахувати особливості операції. 

Довжина  розрізу  залежить  від  довжини  ділянки  ураження  і  глибини  проникнення  в  тканини:  чим 

глибше розміщений орган або тканина, які необхідно видалити або оголити, тим потрібний довший розріз 
шкіри і прилеглих тканин. Довгі розрізи полегшують орієнтування в тканинах, короткі - утруднюють 
його! Тому короткі розрізи застосовують  лише  в тих випадках, коли виконують  операції на  органах або 
тканинах, які розташовані поверхнево (наприклад, при розтині сухожилків згиначів, невректомії волярних 
нервів тощо). Приступаючи до розрізу, ніколи не слід забувати загального правила хірургії: розріз повинен 
бути настільки великим, наскільки це потрібно, і настільки малим, наскільки це можливо! 

Форми розрізів. Найчастіше застосовують прямолінійні, веретеноподібні й клаптеві розрізи.