Файл: МКР з іст укр культ.docx

107. Васи́ль Семе́нович Сту́с (*6 січня 1938, село Рахнівка Гайсинського району Вінницької області — †4 вересня 1985, табір ВС-389/36-1 біля села Кучино, Пермської області) — український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Герой України. За власні переконання в необхідності української культурної автономії творчість Василя Стуса була заборонена радянською владою, а сам поет був на 12 років позбавлений волі.

Збірки віршів

• «Круговерть» (1965)

• «Зимові дерева» (1970)

• «Веселий цвинтар» (1971)

• «Час творчості» (1972)

• «Палімпсести» (1977)

Збірки вибраного

• «Дорога болю» (1990)

• «Під тягарем хреста» (1991)

• «Вікна в позапростір» (1992)

108. У другій половині 50-х в Україні зароджується новий вид мистецтва — естрада. З'являється організація «Укрконцерт», естрадні пісні вводяться до програм обласних філармоній, виникають нові колективи, приходять співаки, що співають в основному тільки естраду (Олександр Таранець). Виникає цілий пласт нової пісенної культури, настільки великий і потужний, що все написане раніше (окрім, звісно, народних пісень) здавалося малочисельним і несуттєвим, до того ж деякі популярні до війни автори (наприклад, Весоловський) були фактично заборонені в СРСР. Корифеями першого покоління української естрадної пісні були Платон Майборода, Олександр Білаш та Ігор Шамо. (70-ті — 80-ті) змінюється не лише музика, а й тексти — нові митці (за деякими виключеннями) відходять від сільської тематики, від «сльозливості» та «сентиментальності». Це й не дивно, бо більшість композиторів народилися і виросли у місті (Івасюк, Поклад, Карабиць, Скорик, Янівський). Ритми стають більш жвавими, енергійними, під вокально-інструментальні ансамблі охоче танцює молодь, з кінця 70-тих відчувається вплив диско. З'являється величезна кількість джаз- і рок-обробок. Отримують свіже звучання і оркестри. Величезну роль в історії української естради 70-х — 80-х відіграв Естрадно-симфонічний оркестр Укртелерадіо п/к Ростислава Бабича, з яким записувалися майже всі відомі співаки. Серед найпопулярніших виконавців цього періоду були Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Софія Ротару, Ніна Матвієнко, Івасюк - Один із основоположників української естрадної музики (поп-музики). Автор 107 пісень, 53 інструментальних творів, музики до кількох спектаклів. Професійний медик, скрипаль, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні. Неординарний живописець. Зінкевич - видатний український естрадний співак (лірико-драматичний тенор), народний артист України (1986), лауреат Шевченківської премії (1994), Герой України (2009). Чимало пісень у його виконанні увійшли до золотого фонду української музики ХХ століття. Почесний громадянин Луцька. Герой України (2009). Яремчук - український естрадний співак (тенор). Народний артист УРСР (1987). Відомий насамперед виконанням українських пісень — «Червона рута», «Водограй», «Смерекова хата», «Стожари», «Гай, зелений гай», «Родина», «Я піду в далекі гори», «Пісня буде поміж нас», «Писанка», «Гей ви, козаченьки», «Я ще не всі тобі сказав» та інші. Крім того, разом зі своїми друзями-співаками Назарій знявся в музичних стрічках «Червона рута», «Співає «Смерічка», «Стартує пісня», «Ти плюс я — весна» та «Червона рута. 10 років по тому».

109. У роки «застою» у СРСР розгортається новий виток боротьби проти національної української культури. Знищуються українські установи, стає тотальною русифікація, провадиться методичне і цілеспрямоване цькування українознавців, починаються хвилі арештів та серії політичних процесів (див. Дисидентський рух). Українське поетичне кіно було визнано владою архаїчним, відірваним від життя, ім'я Довженко почали згадували з оглядкою. На багато років, унаслідок ідеологічної цензури, потрапили на полицю деякі зняті кінофільми (серед них «Криниця для спраглих», «Комісари»). Попри бюрократизм українського кінопроцесу часів брежнєвської реакції в 1970-80 рр. з'являється низка фільмів, створених сильними творчими особистостями. На порозі «застою» Леонід Биков знімає картину «В бій ідуть одні „старики“» (1972), а в 1983 р. Роман Балаян, після кількох високофахових екранізацій російської літературної класики, у фільмі «Польоти уві сні та наяву» точно передає феноменологію того часу. Українськими кіностудіями було знято також кінострічки, які набули великої популярності у всьому СРСР: «Д'Артан'ян і три мушкетери» (1978, режисер Георгій Юнгвальд-Хилькевич), «Пригоди Електроніка» (1979, режисер Костянтин Бромберг), «Місце зустрічі змінити не можна» (1979, режисер Станіслав Говорухін), «Зелений фургон» (1983, режисер Олександр Павловский), «Чародії» (1982, режисер Костянтин Бромберг), «Самотня жінка бажає познайомитись» (1986, режисер В'ячеслав Криштофович).

110. Український кінематограф 1960-70-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка. У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині; «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965). Однак реакційна політика т.зв. «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С.Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя. «Авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Драматична доля також спіткала фільми Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю. Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973).

111. Традиції українського народного живопису у творах Т. Яблонської та В. Зарецького.

Новими творчими здобутками засяяв у цей час талант прекрасної художниці Т. Яблонської. Ще в 50-х pp. вона здобула визнання й авторитет завдяки своїм чудовим полотнам «Весна», «Ранок», «Хліб» та ін. У 60-х pp. Т. Яблонська демонструє новий стиль створення синтетичних образів на основі давніх традицій українського народного живопису. Разом з В. Зарецьким вона засновує фольклорний напрям в українському образотворчому мистецтві. У 1960-х роках звернулася до джерел народного мистецтва, шукаючи в мистецьких традиціях ритміку форм і кольорів. Це дало її мистецтву нову формотворчу живучість, зокрема у таких творах:

«На ярмарку в Солотвині» (1960)

«Весілля» (1963)

«Разом з батьком» (1962)

«Травень» (1965)

«Літо» (1967) та ін.

У цих творах наблизилася до основного руху нового українського мистецтва — бойчукістів, які прагнули до гармонійного поєднання традицій з модерністичними напрямами сучасності.

В.Зарецький.

Характерним для доби стильовим прийомом неофіційного мистецтва є використання візерунків та (загальна) декоративність рішення композиції. Ці риси притаманні творчості київського художника Віктора ЗарецькогоТворчість В. Зарецького 1960-х років, «селянська естетика», що втілює новий шлях українського мистецтва і вирізняє його з-поміж інших національних шкіл у радянському та світовому мистецтві. Особливістю творів «селянського» циклу Зарецького є сміливість, з якою митець використовує мотиви народної творчості у композиційному та колористичному вирішенні. «Селянський» цикл став підґрунтям стильової еволюції в напрямку формально декоративної манери.Народні декоративні мотиви, що мають неповторний національний характер, межують у творах із власними стилізаціями художників. Декоративна ритмічна побудова полотна складається із зображувальних елементів – узагальнених і декоративно вирішених людських постатей, зображень тварин, птахів та квітів, розташованих здебільшого на спрощеному тлі, що утворюється з узгоджено розміщених площин, головні елементи протиставляються другорядним за допомогою руху, форми, тону і кольору. Ритміка елементів, що повторюються, напрямків та розмірів модулів природного матеріалу з якого твориться зображення, чергування фактурних і текстурних площин, виступає як провідний організатор полотна.Притаманна народному мистецтву символічність присутня у більшості флоромозаїк митців. Народне мистецтво, у більшій мірі селянське, нерозривно пов’язане із поглядами землероба на навколишній світ, а тому провідними його поняттями є сонце, земля та вода.

112. Національна складова трансформації української культури на радянський манер.Незважаючи на великий моральний стимул, який надала більшовикам перемога у другій світовій війні, влада була переконана, що війна завдала радянському суспільству серйозних ідеологічних втрат. Сталін довірив завдання відновлення ідеологічної чистоти своєму близькому помічникові А. Жданову. Влітку 1946 р. Жданов пішов у наступ проти тих, хто прагнув лібералізації культурного клімату й захоплювався досягненнями західної цивілізації. Завдання полягало в тому, щоб вести наступ проти буржуазної культури, яка перебуває в стані розкладу і занепаду. Як це часто траплялося в минулому, українці виявилися перед ідеологічними ініціативами радянського уряду в особливо вразливому становищі. Вони довше, ніж росіяни, перебували під нацистською окупацією, переважно їх вивозили для примусової праці до Німеччини, й саме на Західній Україні антирадянські настрої були найбільш непримиренними.

У міру того як множилися докази, що свідчили про підготовку нової кривавої чистки, інтелігенцію України охоплювала паніка. Практично завмерла творча діяльність, а інтелігенція кинулася визнавати власні помилки й просити вибачення.Дестабілізація. Літературне оновлення 60-х роківУ 1956 р. на XX з'їзді партії М. Хрущов виголосив одну з найдраматичніших у радянській історії промов. Ця промова стала сигналом до десталінізації. За нею почали відбуватися помітні позитивні зміни в житті країни. Так, було ослаблено ідеологічні настанови, що стало початком "відлиги" в культурному житті.Відбувався занепад української науки. Частина істориків виступила проти жорстокого ідеологічного контролю Москви в їхній галузі, що призвів до "зубожіння історії". У 1957 р. українські історики дістали дозвіл заснувати власний часопис під назвою "Український історичний журнал". Через два роки почалася публікація Української Радянської Енциклопедії. За цим пішли такі вагомі багатотомні публікації, як "Словник української мови", "Історія української літератури", "Історія українського мистецтва" й дуже деталізована "Історія міст і сіл України". З'явилися численні україномовні журнали з природничих та суспільних наук. Українська інтелектуальна еліта збиралася використати створені десталінізацією можливості для поширення сучасних знань українською мовою. Навесні 1963 р. в Україні розпочинається новий наступ офіційних властей проти "незрілих елементів" в українській літературі. Першими піддалися критиці такі літературознавці, як Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба. В Києві розпочалися нові арешти: було схоплено близько двох десятків осіб, які особливо гостро критикували існуючу систему. В травні 1964 р. вщент згорів відділ бібліотеки Академії наук України. Архітектура та образотворче мистецтво У повоєнний відбудовний період зберігається принцип регулярного планування міст. За таким принципом створено новий архітектурний ансамбль Хрещатика у Києві, збудований у стилі українського модерну з активним використанням декору та національних мотивів. Адміністративні споруди мали пишний декор. Архітектура інколи нагадувала велику театральну декорацію. Боротьба проти надмірностей в оздобленні фасадів та інтер'єрів будівель, на жаль, призвела до відмови від класичної спадщини й національних традицій в архітектурі. В Україні у радянський час забудова та реконструкція міст і селищ здійснювалася переважно за типовими проектами, що негативно позначилося на художній виразності архітектурних споруд. Масова житлова забудова 60 - 70-х років задовольняла нагальну потребу в житлі.Розвиток театрального мистецтва. Музика Кращі традиції українського театрального мистецтва 20—30-х років продовжили такі діячі сцени, як В. Василько, Г. Юра, М. Крушельницький, Б. Тягно, Д. Козачківський, В. Скляренко та ін. Серед режисерів 70-х років відомі А. Скибенко і С. Сміян. У 80-ті роки впевнено заявила про себе нова генерація режисерів — В. Афанасьєв, О. Бєляцький, В. За-горутко, В. Козьменко-Делінде, О. Король, І. Равицький, М. Шейко. Розвиток національного театру 90-х років пов'язаний з новаторською діяльністю таких режисерів, як І. Борис, Р. Віктюк, С. Данченко, С. Мойсеєв, В. Петров та ін. До режисерських здобутків Сергія Данченка належать вистави "Тев'є-Тевель" за Шолом-Алейхемом і "Біла ворона" Ю. Рибчинського та Г. Татарченка, поставлені на сцені Київського театру ім. І. Франка. В українському музичному процесі 50—60-х років виявляються дві художні системи. "Офіційна музика" доби соціалістичного реалізму була художньою системою, в якій діють принципи естетики тотожності, штамп. Домінують твори, написані на "соціальне замовлення", "ювілейні" тощо. Інша художня система (Б. Лятошинський та його школа) ґрунтується на принципах естетики протиставлення. Тут домінують інструментальна непрограмна музика, камерність, що виявляється навіть у традиційних "монументальних" формах (зокрема, симфоніях).Медичне освіта та наука Після закінчення другої світової війни кількість медичних навчальних закладів в Україні значно зменшилась. У 1948 - 1949 рр. була проведена реорганізація медичної освіти і введено новий профіль середнього медичного працівника, так званого фельдшера. У 1954р. існуючі медичні школи були реорганізовані в медичні училища. Вища медична освіта здійснюється через мережу медичних, фармацевтичних та стоматологічних інститутів, університетів і академій.Розвиток медичної освіти дав змогу розширити систему охорони здоров'я в країні. Так, на кінець 80-х років у країні функціонувало 40 тис. амбулаторно-профілактичних закладів, а також 20 тис. цехових (при промислових підприємствах) лікарських дільниць надавали щоденну допомогу населенню.1956-1961 рр. КПРС проводить ліберизацію політики щодо укр. культури. Здійснюються кроки в українізації освіти. Відкриваються укр.. культ. Заклади за кордоном. Укр письменники і поети що працювали в еміграції – Є.Маланюк, Гординський, Багряний. З’являється нова група шістдесятники (Світличний, Стус, Костенко, Симоненко, Драч та ін..) 1969-1971 арештовано багато шістдесятників

113.Історія радянської повсякденності в Україні: звичаї, манери, побутові практики.

Житлова проблема в містах України традиційно стояла гостро, до того ж її суттєво ускладнювала посилена урбанізація. У 1950-х рр. влада вирішувала житлову проблему завдяки збільшенню фінансування, спорудженню нового житла і заохоченню громадян будувати його власними силами. У 50 - 80-ті рр. XX ст. відбувалося зростання виробництва й реалізації товарів народного споживання, проте їх вироблялося і завозилося до торгової мережі недостатньо для того, щоб повністю задовольнити попит громадян. Жителі подовгу вистоювали в чергах по товари або ж купували їх за завищеними цінами в перекупників. Особливо дефіцитними товарами були одяг, взуття, килими, швейні машини, побутова хімія.Медичне забезпечення населення міст поступово покращувалося. Радянська обрядовість була складовою антирелігійної пропаганди, що особливо активізувалася в першій половині 1960-х рр. Запроваджувалися ритуали громадських поховань, радянських весіль та урочистих реєстрацій новонароджених, що виступали альтернативою традиційному дійству з участю священиків. Таким чином, наступом на українські народні традиції радянська влада намагалася денаціоналізувати та русифікувати український народ, позбавити його духовності та самосвідомості. Історики радянських часів лише фрагментарно торкалися питань харчування, одягу, віросповідання, відвідування культурних установ, звичаїв міського населення. Однак у їх працях не відображена цілісна об'єктивна картина життя трудящих, не проаналізовані всі складові, що входять у поняття “радянський спосіб життя”. В умовах незалежної України вітчизняні науковці звертаються до цих проблем і намагаються висвітлити їх неупереджено. Зосереджується увага на позитивні та негативні сторони побуту та дозвілля населення. Різнобічна джерельна база є достатньою і достовірною для дослідження обраної теми, уникнення однобічної оцінки побуту та дозвілля жителів міст районного підпорядкування.Житлова проблема в містах України завжди стояла гостро. До того ж її значно ускладнювала посилена урбанізація, що спостерігалася внаслідок реформ С. Хрущова та масовому виїзду працездатних з сільської місцевості до міста. Владні органи намагалися пом'якшити житлову проблему, споруджуючи нові будинки та ремонтуючи ті, що вже експлуатувались. Житлово-побутові умови мешканців міст України в 1950 - 1980-х рр. розвивалися нерівномірно. Збільшення житлового фонду в містах відбувалося в другій половині 50-х та першій половині 60-х рр. XX ст. Зростання обумовлювалося збільшенням державного фінансування, залученням коштів громадян шляхом організації будівельних кооперативів. З другої половини 1960-х рр. поліпшується якість житлового будівництва, проте зменшується його обсяг. У кінці 1960-х - на початку 1970-х рр. в Україні житлова проблема загострилася: відчутно зменшилася кількість сімей, котрі забезпечувалися державним житлом. У першій половині 1980-х рр. кожна п'ята сім'я, що проживала в містах районного значення, перебувала в черзі на отримання житла. Поруч з державним житлофондом розвивався і приватний, що значною мірою послаблювало гостроту житлової проблеми.Ступінь задоволення населення побутово-комунальними послугами був дуже низьким. У 1950-х-1980-х рр. не все населення міст забезпечувалося природним газом, водою та послугами зв'язку. Трудящі нарікали на роботу служб, що відповідали за санітарний стан міст. їх малоефективна робота ґрунтувалася на дефіциті необхідної техніки для очищення міст від сміття та недбалому виконанні своїх професійних обов'язків багатьма працівниками. Міська влада, посилаючись на відсутність коштів та будматеріалів, не забезпечувала нагальних потреб населення в дорогах з твердим покриттям та освітленням вулиць.Зі смертю Й. Сталіна та приходом до влади більш ліберального керівництва забезпечення жителів одягом і взуттям, товарами масового споживання покращилось порівняно з попередніми роками. Цьому сприяло розширення їх виробництва, а також зростання реальних доходів робітників і службовців. Однак в означені роки запишалася низькою якість товарів вітчизняного виробника. Офіційні дані свідчать, що в 1986 р. питома вага продукції вищої категорії якості складала лише 15,9 %. Можливості задоволення побутових і культурних потреб населення забезпечувалися за рахунок заробітної плати та фондів суспільного споживання. У 1950 - 1980 рр. було підвищено заробітну плату всім категоріям працюючих, запроваджено допомогу на утримання дітей із малозабезпечених сімей, зросла допомога багатодітним матерям. Разом з тим встановлено, що з кінця 1960-х рр. посилилася тенденція до зрівняння рівня оплати праці робітників та інженерно-технічних працівників. У кінці 1970-х - на початку 1980-х рр. суттєво скорочуються фонди суспільного споживання, що негативно відбилося на соціальному становищі населення.В означені роки влада здійснювала заходи щодо поліпшення обслуговування жителів міст громадським транспортом. Однак бездоганного обслуговування жителі так і не відчули В багатьох містах не вирішувалося питання з графіком руху громадського транспорту та освітленням зупинок. При складанні розкладу роботи пасажирського автотранспорту не завжди враховувався режим роботи підприємств та організацій. В середині 1980 х рр. партійно державне керівництво проголосило нові соціальні програми: продовольчу, житлову, соціального розвитку міст, розраховані на досить віддалене майбутнє. Проте проголошені програми мали суттєвий недолік: їх виконання не забезпечувалося фінансовими та матеріально-технічними ресурсами.Культурна сфера в досліджувані роки розвивалася суперечливо. З'явилися нові культурно-видовищні установи, поліпшилося їх матеріально-технічне забезпечення, виникли нові форми дозвілля: “університети культури", аматорські театри; розширено сферу використання радіо і телебачення. Водночас виявлено, що жителі міст були позбавлені належних можливостей задовольнити свої інтереси в культурній сфері. Це пов'язано з тим, що існувала партійно-державна цензура, яка визначала зміст і характер духовної продукції, передбаченої для поширення в суспільстві. Факти свідчать, що велика кількість жителів міст, особливо молодь, нераціонально використовувала свій вільний час.Партійно-державна номенклатура в засобах масової інформації пропагувала здоровий спосіб життя, закликала населення займатися спортом та рухливими іграми, намагалася залучити до секцій здоров'я і гуртків якомога більше учасників, в результаті чого домоглася лише кількісних показників із низьким якісним наповненням. В означені роки неповною мірою використовувалися можливості туризму: партійні функціонери розробляли туристичні маршрути і використовували цей вид дозвілля як засіб ідеологічного впливу на маси. У першій половині 1900-х рр. суттєво скоротилися обсяги будівництва культурно-видовищних установ через обмежене фінансування. Кожна друга бібліотека в містах розташовувалася в непридатному приміщенні, а більшість музеїв перебували в непристосованих будівлях і не мали виставкових та лекційних залів. У міських клубах через низьку заробітну плату не вистачало кваліфікованих працівників. Багато гуртків художньої самодіяльності існували фіктивно, а ті з них, що працювали, перебували під жорстким контролем партійно-державної цензури, яка обмежувала творчість із національної тематики.Партійно-державне керівництво під гаслом формування нової спільності - радянського народу цілеспрямовано згортала народні традиції, закривала культові споруди, забороняла проводити релігійні обряди. Особливо активно переслідувалися греко-католики і представники різноманітних протестантських церков. Натомість влада насаджувала радянську обрядовість. октябрини, громадські похорони, комсомольські весілля тощо. Для впровадження радянських обрядів створювалися комісії, які працювали під контролем партійних структур. Переважна більшість міського населення висловлювала невдоволення та не сприймала нові радянські обряди, проте, боячись різних утисків і репресій з боку радянських та компартійних органів влади, мусила дотримуватись обох ритуальних традицій. Осмислення досвіду минулого дає змогу глибше пізнати історію свого народу, не повторити помилок, творчо використати його кращі надбання для розбудови незалежної держави.