Файл: МКР з іст укр культ.docx

114.

115.Українська культура в роки кризи радянської системи та політики “перебудови”.

ОсвітаНаприкінці 1958 р. було опубліковано закон "Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР", Згідно із цим законом семи- і десятирічні школи було перетворено на восьмирічні та одинадцятирічні загальноосвітні трудові політехнічні з виробничою практикою. Понад 80 % шкіл здійснювали навчання українською мовою. Цей закон дав можливість обирати мову навчання дітей батькам, що фактично було використано для русифікації української школи. З 1966 р. почалося впровадження загальнообов'язкової середньої освіти. Одночасно посилюється централізація управління освітою, в 1969 р. було створено Міністерство освіти СРСР, на яке було покладено основні функції Міністерства освіти УРСР, суттєво урізавши його автономію. Далі політизувався навчально-виховний процес. Велика увага приділялася створенню шкіл і груп із продовженим днем, а також розширенню мережі шкіл-інтернатів.До 1976 р. в Україні було здійснено перехід до загальнообов'язкової середньої освіти. Розширювалась мережа дитячих позашкільних закладів: створювались нові палаци і будинки піонерів та школярів, станції і клуби юних техніків та юних натуралістів, Відповідно до постанови Верховної Ради СРСР 1984 р. усі професійно-технічні училища перетворюються на єдиний тип навчального закладу — середні професійно-технічні училища. В 1989 р. Верховна Рада прийняла "Закон про мови в Українській РСР", яким українська мова оголошувалася державною.Вища освіта Господарські реформи, впровадження нової техніки в народне господарство, розвиток освіти і культури потребували дедалі більше спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою, а отже, збільшення кількості вузів і технікумів. Лише за 5 років — з 1961 по 1966 р. — у 132 вузах і 697 технікумах України набір збільшився у 1,5 разу. У них навчалося 1336 тис. студентів і учнів.Удосконалення вищої та середньої спеціальної школи дало позитивні результати. Значно збільшився обсяг випуску фахівців з вищою та середньою спеціальною освітою. У цей час вузи республіки підготували 453,5 тис., а технікуми — 742,8 тис. спеціалістів для всіх галузей народного господарства і культури країни. НаукаВ сер. 60-х років Україна мала розгалужену мережу науково-дослідних установ, кількість яких постійно збільшувалась. Лише протягом 1959—1965 рр. у республіці було створено 73 наукові установи. Усього в цей період діяло понад 830 наукових установ, у яких працювало 95 тис. чол. Базовим центром наукових досліджень була республіканська Академія наук. До її складу в 1965 р. входило понад 50 науково-дослідних установ, у яких працювало 21 тис. чол., у тому числі 6800 наукових співробітників. Українськими вченими, істориками, філософами, філологами, літературознавцями та мистецтвознавцями в 60—80-ті роки було опубліковано багато цікавих наукових розробок("Коли і як виник Київ", "Походження Русі", "К происхождению древнерусских городов") Було випущено також Українську Радянську Енциклопе дію. До негативних явищ у науці слід віднести те, що прикладні розробки, на які було витрачено величезні коштів, майже на 90% не мали практичного застосування. Серйозною проблемою і вадою науки в Україні дотепер є те, що вона традиційно поділена на академічну, вузівську та галузеву, навіть створення Міністерства науки і технологій України з метою координації і піднесення ефективності наукових досліджень не дало бажаних результатів. Згодом це міністерство було ліквідовано.ЛітератураУ 60-80-ті роки значних успіхів у подальшому розвитку національної літератури досягли українські письменники. Лише за період з IV (1959 р.) по V з'їзд (1966 р.) письменників України кількість літераторів республіки збільшилася з 527 до 770 чол. Крім десяти письменницьких філій, які працювали в 1959 р., було відкрито відділення Спілки письменників у Луганську і Житомирі. На громадське життя в Україні помітно вплинуло нове покоління митців — шістдесятники. Серед зачинателів його були Ліна Костенко і В. Симоненко. Вони виступали проти фальші, єлейності у відбитті дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Репресії 1965—1966 рр., посилення ідеологічного тиску на інтелігенцію замість бажаного знищення інакомислення дали зворотний результат: частина шістдесятників, які залишилися на волі, почали чинити опір неосталінізмові. Друга половина 60-х рр. стала епохою самвидаву, насамперед політичної публіцистики. З'явилися твори "Лихо з розуму" В. Чорновола. У Львові в 1970 р. почав виходити "самвидавчий" журнал "Український вісник", який публікував заборонені твори. Головним редактором "Українського вісника" був В. Чорновіл. Архітектура і образ. Мистецтво. У духовних надбаннях українського народу в 60—80-ті роки гідне місце посідало образотворче мистецтво, яке досягло нового, вищого ступеня розвитку. Відроджують давню традицію українського народного живопису Т. Яблонська та В. Зарецький. Вони стали фундаторами фольклорного напрямку в українському образотворчому мистецтві, що зберігся й розвивається в наступні десятиріччя. Дедалі більшого розвитку в Україні набувало декоративно-ужиткове мистецтво. Народні майстри створюють художні килими, вишивки, тканини, вироби гончарні, різьблені з дерева та ін. Українські художники в 60-ті роки створили самобутню мистецьку школу, яка стала помітною, а її твори посіли гідне місце у загальному розвитку образотворчого мистецтва.Було розроблено типові проекти, за якими здійснювалася забудова міст і сіл. З одного боку, це було позитивним явищем, оскільки люди одержували житло, а з іншого — негативно позначилося на художній виразності архітектурних споруд. Масова житлова забудова 60—70-х років задовольняла потребу в житлі, однак внаслідок ігнорування принципу неповторності було втрачено національну своєрідність архітектури. За даними дослідників, 90 % житлових і 80 % культурно-побутових споруд у містах і селищах зводилися за типовими проектами. Серед громадських споруд 70-х років художньо вирізняються Палац культури "Україна" (1970, архітектор Є. Маринченко та ін.) та Будинок інституту технічної інформації (1971, архітектори Л. Новиков, Ю. Броєв) у Києві.Музика Плідною була творчість композиторів старшого покоління, її збагачувала авангардна музика композиторів шістдесятників Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Сильвестрова, В. Загоруєва. Розвиток української музики характеризувався збагаченням усіх її жанрів, зокрема великої музичної форми. Увагу глядачів привернули опери "Арсенал", "Тарас Шевченко" Г. Майбороди, "Назар Стодоля" К. Домінчина, "Украдене щастя" Ю. Мейтуса, балети "Чорне золото" В. Гомоляки, "Тіні забутих предків" В. Кирейка та ін. Свідченням успішного розвитку української музики стали симфонічні твори. Композитори відображали в них актуальні проблеми сучасності, демократизували музичну мову творів. Громадськість зустріла їх схвально. Нових барв набула в 70 — 80-ті роки музика Л. Дичко, І. Шамо, М. Скорика, Є. Станковича. Широкою популярністю користувалися виконавці масової естрадної пісні С. Ротару, В. Зінкевич, Н. Яремчук.Кіно та театр У 60—80-ті роки здійснено низку організаційних заходів, спрямованих на піднесення рівня роботи всіх кіностудій республіки — Київської ім. О. Довженка, Ялтинської, Одеської, студії хронікально-документальних та науково-популярних фільмів. Важливою подією для українських кіномитців стало створення Спілки працівників кінематографії України, установчий з'їзд якої відбувся в січні 1963 р. Про зростання міжнародного авторитету українського кіно свідчить той факт, що в 1965 р. фільми "Тіні забутих предків" та "Білий птах з чорною ознакою" одержали призи на міжнародних фестивалях, що утвердило високий професійний і мистецький рівень українського кінематографу.

116.Культурні процеси в Україні після 1991 р.

Позитивні риси

• Подолання самоізольованості культури

• Відновлення історичної пам'яті народу

• Розкріпачення суспільної свідомості

• Відновлення і поширення релігійної культури

• Звільнення від догматів та стереотипів радянських часів

• Поява нових жанрів, типів, напрямків мистецтва і загалом культури

• «Повернення» емігрантської культури на батьківщину, зв'язок із діаспорою

Негативні риси

• Необдумане руйнування цінностей радянського періоду

• Залежність культурного розвитку від примх ринку, комерціалізація культури

• Згортання до мінімуму державного фінансування культури

• Звуження поля діяльності установ культури

• Поширення і засилля масової культури

• Криміналізація сфери культури

• Агресивність деяких релігійних сект

• Поляризація культури

З проголошенням незалежності України держава відчувала гостру потребу у створенні законодавчої бази в галузі культури. Цього потребувала, по-перше, та обставина, що необхідно було скасувати союзне законодавство, по-друге, — в умовах переходу до ринкової економіки змінювався сам підхід до фінансування культури державою.Важливим кроком у цьому напрямку стало прийняття Верховною Радою України 19 лютого 1992 р. "Основ законодавства про культуру". Ця програма розвитку національної культури практично поривала з минулим, визначала напрямки розвитку культури, надавала йому пріоритетності. А напередодні прийняття цього закону Президент України видав Указ "Про невідкладні заходи щодо соціального захисту діячів культури і мистецтва в умовах переходу до ринкових відносин", завдяки якому близько 70 провідних працівників культури і мистецтв одержали персональні стипендії і пенсії.Великомасштабні культурно-політичні акції відбулися в 1992 р. у день проголошення IV Універсалу Центральної Ради; 22 січня 1992 р. у Києві в Палаці культури "Україна" розпочав роботу Конгрес українців суверенних держав колишнього СРСР. Завданням форуму було консолідувати так звану східну діаспору, надати їй можливу державну допомогу. Значною подією став проведений у серпні цього ж року Всесвітній форум українців. У 2000 р. у складі Міністерства культури і мистецтв України створено Державну службу контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон. До відання служби віднесено державну експертизу культурних цінностей, повернення викрадених, незаконно вивезених і неповернених творів мистецтва. Відбувся Всеукраїнський з'їзд працівників культури і мистецтв, на якому з програмними промовами виступили Президент України Л. Кучма та міністр культури Б. Ступка, визначивши шляхи розвитку культурно-мистецького процесу держави.У дев'яностих роках виникають недержавні культурно-мистецькі організації, серед них такі, як асоціація творчої інтелігенції "Світ культури", громадські об'єднання театр-студія "Арабески", "Арт-екзистенція", асоціація "Арт-галереї України", асоціація "Нова музика", мистецьке об'єднання "Дзига", Центр міжнародних культурних ініціатив та ін. В організації і здійсненні різноманітних за характером культурних програм дедалі більшу роль відіграють благодійні фонди. Створено благодійний фонд "Літературна скарбниця" при Спілці письменників України. Діють також фонди М. Грушевського, Український фонд підтримки культури, "Центр сучасного мистецтва", "Деметра", "Мистецьке березілля", Фонд розвитку історичних досліджень та ін. Серед важливих законодавчих актів у галузі культури, які після 1991 р. ухвалила Верховна Рада — "Закон про бібліотеки" та "Закон про музеї", укази Президента "Про Всеукраїнський день працівників культури та аматорів народного мистецтва", "Про державну підтримку клубних закладів", видані 2000 р. Міністерство культури і мистецтв.Сьогодні в підпорядкуванні Міністерства культури і мистецтв перебувають 15 національних закладів культури, діє Український центр культурних досліджень, Інститут пам'ятко-охоронних досліджень та Національний науково-реставраційний центр з трьома філіями в регіонах, створено кілька заповідників національного значення. До культурно-політичних досягнень незалежної України слід віднести систему президентських нагород 1995 р. Окрім впровадженої 1992 р. Почесної відзнаки затверджено орден Богдана Хмельницького, відзнаку "За мужність" (у вигляді восьмикутної зірки і хреста) та орден Ярослава Мудрого п'ятьох ступенів. Серед перших нагороджених — діячі культури О. Басистаж, А. Мокренко, академік Ф. Бурчак, генерали та офіцери Збройних Сил України.Освіта та наука. З проголошенням державної незалежності розпочато перебудову в системі освіти. Згідно з розробленою 1992 р. Державною національною програмою "Українська освіта в XXI столітті", новостворена система національної освіти мала позбутися залишеної в спадок "репресивної педагогіки", гостро постала проблема атестації педагогічних кадрів, технічного забезпечення шкіл, видання підручників, упровадження нових критеріїв оцінки знань. Освіта в Україні не мала сучасної законодавчої бази. У 1992 р. Верховна Рада схвалила "Закон про освіту", а в грудні 1993 р. — зміни та доповнення до "Закону про підприємництво", які передбачали створення будь-яких приватних навчальних закладів тільки за дозволом Міністерства освіти. Поглиблення кризи в економіці погіршило матеріальне становище працівників галузі. Це призвело до відтоку кваліфікованих кадрів — упродовж року заклади освіти покинуло 16 тис. учителів. Повністю дискредитувала себе система вечірнього і заочного навчання для здобуття середньої освіти — постала нагальна потреба надати право середнім школам приймати екзамени екстерном, а зекономлені кошти скеровувати для свого зміцнення. Час вимагав заміни не тільки підручників гуманітарного профілю, але й перекладних, здебільшого російських, з фізики, хімії, біології та інших предметів. А це за катастрофічної нестачі паперу, зростання поліграфічних витрат ставало величезною проблемою.Певних успіхів досягнуто в переведенні на україномовний режим середньої та вищої школи. За кілька років кількість першокласників, які навчаються українською мовою, зросла з 43,5 до 67,74% (станом на 1 вересня 1994 р.). На початок 1994 р. українською мовою велося викладання у 37% академічних груп вищої школи (1989 р. — 6, 1991 — 24, 1992 — 28%). Водночас у східному та південному регіонах через спротив антиукраїнських сил справи просувалися дуже повільно, а надання права учневі самому вирішувати, вивчати чи не вивчати йому державну мову, в школах Криму свідчило про відсутність належної політики держави в галузі освіти.

Позитивні риси

• Поступове утвердження у сфері освіти української мови

• Демократизація навчального процесу

• Зв'язок освіти з національною історією, культурою і традиціями

• Поява навчальних закладів різних видів і форм власності

• Орієнтація реформ в освіті на європейські зразки з урахуванням національної специфіки

Негативні риси

• Обмеженість державного фінансування освітніх закладів

• Недостатня матеріально-технічна база

• Падіння соціального престижу педагогічної діяльності і як наслідок загострення кадрової проблеми

• Помилки в проведенні реформ

117.Українці на зламі культурних епох (рубіж ХХ і ХХІ ст.). Постмодерн і українство.

Українська культура ХХ століття — початку ХХІ століття характеризується такими етапами Національне відродження (1917—1933) Під час I етапу національного відродження було проголошено національну суверенну державу при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що населяли Україну. З 1923 р. починається хвиля так званої «українізації». Закінчився цей період трагічно: у 1926 р. сталінський уряд почав в Україні наступ на українську культуру, переслідування, а далі й знищення творчої інтелігенції. Цей етап увійшов в історію національної культури як «розстріляне відродження».Тоталітарне панування соцреалізму (1933—1956) Для II етапу характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до морального занепаду духовної культури у всіх її формах. Основний наслідок цієї доби — фізичне і духовне знищення представників національної інтелігенції (1934—38).Стихійне піднесення духу національного опору (1956—1987) В III період відродження — політичної «відлиги» (1956—61) — відбулася відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур. Сталося деяке поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий «Словник української мови» Б. Грінченка, зроблені перші кроки в українізації вищої та середньо спеціальної освіти. Головним наслідком цієї доби було формування нового покоління митців, так званих «шестидесятників», які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися проти тоталітарної системи. «Відлига» закінчилася трагічно: більшість з «шестидесятників» були репресовані, а Василь Стус, В. Марченко, Олекса Тихий, Юрій Литвин загинули в ув'язненні. Національно-духовне оновлення (з 1987) У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури, зорієнтоване на загальнолюдські вартості світової культури. Розпочинається IV етап відродження як заперечення штучних догм соцреалізму і вартостей комерційної поп-культури. Культура незалежної України (1991-….) Повільне становлення (через постійне протистояння з боку колишніх радянських керівників) та поступове піднесення. Однією з принципових особливостей української культури ХХ століття є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна,Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917—1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську «відлигу», брежнєвський «застій», горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави. У 1991 відбулося не тільки проголошення незалежності України, але й почалися докорінні зміни суспільного ладу. Говорячи про роль геополітичного чинника у розвитку української культури, необхідно підкреслити, що до середини сторіччя територія України входила до складу різних держав: СРСР,Польщі, Румунії, Чехословаччини. Лише після Другої світової війни сталося об'єднання українських земель. У 1954 р. до складу Української РСР було включено Крим. Українство і постмодернізм Постмодернізм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних. В Україні постмодернізм почав розвиватися в 1980-х роках і поширився в 1990-х роках. Постмодернізм пов’язаний з настроєм утоми, розчарування в ідеалах і цінностях Відродження й Просвітництва з їх вірою в прогрес, торжество розуму, безмежність людських можливостей і одночасно як розчарування в ідеалах модернізму з його пафосом радикалізму, ентузіазму, діяльності і спрямованості до утвердження якихось нових, вироблених, спроектованих цінностей. У мистецтві постмодернізму присутнє ігрове освоєння середовища буття людини і культури, світу-хаосу (як він розумівся представниками модернізму), прагнення включити в контекст сучасного мистецтва весь досвід світової художньої культури шляхом її іронічного цитування і коментування. Постмодернізм у мистецтві означає відхід від модерністського екстремізму і нігілізму, осмислення і синтез досвіду всіх попередніх мистецько-стильових традицій. Одним із перших принципово нових явищ в українській літературі кінця ХХ століття було літературне об'єднання Бу-Ба-Бу (Юрій Андрухович, Віктор Неборак та Олександр Ірванець), створене 1987 року. Слідом за Бу-Ба-Бу письменниками 1990-х та 2000-х років було утворено численні інші літературні групи такі як ММЮННА ТУГА, Музейний провулок 8, Пропала грамота, Нова деґенерація, Червона Фіра, Творча асоціація «500» та інші. Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, О. Ульяненка, С. Прощока, В. Медведя, О. Забужко та інших. Для України процеси постмодернізації обтяжуються низкою обставин. По-перше, невирішеністю багатьох завдань, які за звичайних обставин долаються в межах Модерну. По-друге, наше суспільство переходить до Постмодерну як до культури посткомуністичної, коли, наприклад, Захід – посткапіталістичної. По-третє, збіглися в часі такі різноякісні процеси, як розрив із неефективними господарськими та соціальними відносинами, рух від фрагментарної до цілісної національної економіки, інтегрування до глобальних інфраструктур.

118.Українське суспільство і проблема співіснування субкультур на сучасному етапі. Сьогодні в Україні існує досить велика кількість різноманітних молодіжних субкультур. Всі вони певним чином впливають на особистість молодих людей, формуючи їхні цінності, норми поведінки, життєві орієнтації та світогляд. Завданням даної статті є визначення особливостей таких неформальних організацій, а також визначення їхнього впливу на культуру окремої особистості та на національну культуру України. Кожне суспільство має певну сукупність культурних зразків, які приймаються і усвідомлюються всіма його членами. Цю сукупність прийнято називати домінуючою (національною) культурою, яка функціонує на суспільному рівні. Тобто національну культуру можна визначити синтез культур різних класів, соціальних верств і груп відповідного суспільства. Щодо субкультури, то її визначають як спільність людей, чиї переконання, на життя і поведінку відмінні від загальноприйнятих або просто приховані від широкої публіки, що відрізняє їх від більш широкого поняття культури, відгалуженням якої вони є. Наше суспільство постійно змінюється: удосконалюється виробництво, створюється нова техніка, розробляються нові технології. Все це не може не вплинути і на культуру населення. Нове покоління уже не задовольняють старі норми та принципи, воно прагне віднайти для себе більш дієву ідеологію. У зв’язку з цим і виникає таке поняття як субкультура, що означає культурні зразни, які тісно пов’язані із загальною домінуючою культурою і разом з тим відрізняються від неї своїми специфічними рисами Характеристика основних субкультур, що присутні в Україні.

ЕмоЦя субкультура підкреслює позитивні чи негативні емоції. Дуже часто це ранимі люди, які не бачать сенсу свого існування. Говорять про самогубство, про жорстокість та несправедливість життя. Їх вирізняє чорно-рожевий одяг та різноманітні пов’язки на руках.

СкінхедиСхильні до насилля, підтримують ідеї фашизму та расизму. Задля того, щоб досягти більшої агресивності вживають наркотики. Ведуть бездіяльний спосіб життя.

ГотиДо цієї субкультури належать ті, хто зазнав сильного болю і зрозумів, що він може давати силу. Надають перевагу чорному кольору в одязі, часто збираються на цвинтарях та культивують символи смерті (черепи, перевернуті хрести).

ЕпсиОдна з наймолодших субкультур, прихильники якої є оптимістами, носять барвистий одяг, ведуть безтурботний та життєрадісний спосіб життя.

ОтакуВ японській мові під терміном «отаку» розуміють людину, що дуже захоплена чимось. В українській – цим поняттям позначають фанатів аніме та японської субкультури взагалі. Серйозну критику викликає надмірна кількість насилля і еротики в аніме, що може спричинити патологічні форми поведінки.

ФрікиТі, хто входять у дану субкультуру, прагнуть звільнитися від прийнятих стереотипів, а тому спрямовують свої зусилля на те, щоб виглядати якомога безглуздіше (взимку можуть ходити босими, а влітку – у теплих рукавицях).

РейвериФанати сучасної клубної музики. Проводять весь вільний час у нічних клубах, на дискотеках, заперечуючи у такий спосіб «сіру» буденність.

Насправді, субкультур в Україні набагато більше, це тільки деякі з них, що є найбільш поширеними. Щодо причин виникнення субкультур, то вони досить різноманітні. Дуже часто діюча культура не може забезпечити нове покоління діючою ідеологією, а тому молоді люди прагнуть віднайти для себе нові принципи, моральні норми та погляди на життя. Молодь вибирає для себе інший світ, в якому життя відбувається так би мовити «за їхніми законами». Саме тут, у «своєму світі», вони можуть бути самими собою, діяти згідно з власними переконаннями та самостійно вирішувати власні проблеми (хоча насправді вирішення проблем відбувається шляхом вживання алкогольних чи наркотичних речовин, що зрозуміло не вирішує жодних проблем). Ще однією причиною виникнення субкультур є прагнення віднайти себе, проявити свою індивідуальність. В нашому світі, де люди доволі часто відчувають себе самотніми серед натовпу, виникає потреба бути прийнятим. Саме у певній субкультурі молоді люди відчувають себе потрібними, цікавими для інших і т.д. Субкультури так би мовити «оновлюють» національну культуру, не дають їй застаріти. Однак переконання тої чи іншої субкультури не повинні заперечувати уже існуючі норми, вони просто повинні доповнювати національну культуру новими елементами.

Позитивні сторони функціонування та діяльності субкультур:

1. Будучи учасником тієї чи іншої субкультури, молодь тренується у виконанні соціальних ролей, прагне віднайти свій статус, бореться проти несправедливості,

2. Деякі субкультури беруть активну участь у відновленні пам’яток культури, пропагують захист навколишнього середовища.

3. Субкультури створюють власну субкультуру, яка допомагає її учасникам краще пристосуватися до життя, і виконує деякі функції, які не в змові забезпечити школа, сім’я, держава тощо.

4. Субкультури беруть участь у соціалізації молоді, яка в неї входять.

Негативні прояви субкультур:

1. Прояви вандалізму та розпусти.

2. Зловживання наркотиками та алкогольними напоями.

3. Закритість та відстороненість від суспільства.

4. Бездіяльність, що проявляється у переважно відпочинково-рекреаційному характері діяльності субкультур.

5. У деяких молодіжних субкультурах пропагується таке явище, як суїцид.

6. Субкультури впливають на молодь, а самі фактично закриті для зовнішніх впливів.

7. Ідеологія субкультур виховує низькодуховну молодь, яка не здатна повноцінно існувати у соціумі.