ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 4945
Скачиваний: 5
Повною мірою гетьман проявив свій військовий талант. Створив боєздатну народну
армію з цілим рядом нових видів військ, яка під його безпосереднім командуванням, вміло
застосовуючи різноманітну тактику і сучасне озброєння, не зазнала жодної поразки! Тим
самим збагатив не тільки українське, але і європейське воєнне мистецтво.
Завдяки дипломатичному хисту вивів козацьку Україну на широкі європейські обрії. За
словами знаного сучасного історика В. Сергійчука, “жоден гетьман перед ним чи після нього
не відіграв навіть і приблизно такої виняткової ролі у європейській політиці, як Хмельницький.
Жодна важлива політична комбінація не відбувалася без його участі або хоч без того, аби з
його особою не рахувалися. Це засвідчує велика кількість сучасних історичних трактатів про
Хмельницького в Польщі, Німеччині, Італії, Франції, Нідерландах, Англії.”
І це не випадково. Адже за національно-визвольною війною православного українського
народу проти католицької Польщі уважно і зацікавлено стежили тоді не тільки названі, але й
інші європейські країни. Ця війна стала важливою подією у політичному житті Європи
середини ХVII ст.
Сучасників вражали масштаби політичної, військової та дипломатичної діяльності
Б.Хмельницького. За влучною оцінкою Л.Дещинського і А.Панюка, його часто порівнювали з
“жорстоким вождем гунів Аттілою, прославленим карфагенським полководцем Ганнібалом,
грізним Тамерланом, італійським політичним мислителем Макіавеллі”.
Наведено іще кілька важливих цитат, які характеризують Б.Хмельницького як людину і
як діяча. Польський історик Л.Кубаля: “Була це людина, з якого боку на неї не дивитися,
надзвичайна. Він до такої міри переростав людей талановитих, що сягав до меж неосяжних.
Можна про нього сказати так, що народився він володарем: умів скривати свої наміри, у
вирішальних моментах не вагався – скрізь могутня воля і залізна рука”.
І.Крип’якевич: “Назверх був стриманий, простий, ввічливий і приступний для всіх. Але
як тільки схвилюється чим-небудь, як вивело його що-небудь з його спокою, несподівано
вибухав його вулканічний темперамент, лавина пристрастей, демонічна енергія. Він промовляв
з незвичайною силою і експресією, рисував сміливі, величні картини, що чарували і жахали
слухача. “Дерев’яніли ми, його слухаючи”, – признавалися польські посли. Умів приєднувати
собі масу, мав її довір'я і любов, знав, як здобувати з неї енергію, хоробрість і жертвенність.
Умів згуртувати коло себе найкращі, найталановитіші одиниці, свої плани проводив залізною
рукою, володарським жестом. У своїй особі скупчив усі прагнення своєї епохи, свого народу”.
Попри наявні помилки і прорахунки, про що говорилося вище у процесі викладу
матеріалу та які обумовлювалися складними, суперечливими, неоднозначними тогочасними
реаліями, Б.Хмельницький без сумніву належить до плеяди найвидатніших діячів не лише
української, але і європейської історії.
- 86 -
Героїчна постать Великого Гетьмана була і залишається символом боротьби за свободу,
незалежність і соборність України, особисту свободу людини.
Хмельниччина, таким чином, відродила у нашому народі почуття гідності, гордості,
рішучості та необхідності боротьби за свої інтереси, привела до глибоких якісних змін у
політичному, соціально-економічному і духовному житті українського суспільства, які на
думку В.Смолія і В.Степанкова можна охарактеризувати як “національно-революційні”.
Величність гетьмана Б.Хмельницького повною мірою стане зрозумілою при розгляді
наступних тем курсу.
Тема 7.
УКРАЇНА У ЧАСИ РУЇНИ І ГЕТЬМАНСТВА І.МАЗЕПИ
Період української історії, що почався після смерті Богдана Хмельницького і привів до
упадку створеної ним козацької гетьманської держави, визначається одним страшним словом –
“руїна”. Її глибинні корені досить точно визначив Я.Стецько, який писав: “Після Богдана
прийшов розкол, бо Москва почала оперувати соціальною демагогією…, а так звана провідна
верства, відірвана від народу, захищаючи свої соціальні інтереси, шукала захисту їх або в
шляхетській Польщі, або в дворянській Москві. Таким чином український нарід був
розколений на соціальному підкладі…”
В останній чверті ХVІІ ст. наступає певна стабілізація політичного і соціально-
економічного життя на Україні, зокрема Лівобережній, однак тепер лише як автономної
Гетьманщини у складі Московської держави. Але навіть в умовах обмеженої державності
українські землі переживають нове піднесення економічного і культурного життя. Проте цей
поступальний розвиток був повністю затриманий вже в роки царювання Петра І який,
перелякавшись виступу І.Мазепи, остаточно розтоптав автономний статус Гетьманщини.
Виходячи з надзвичайної важливості даної теми, яка випливає насамперед з необхідності
об`єктивного висвітлення порушень московським царизмом Березневих статей
Б.Хмельницького, розвінчання фальсифікацій російських і радянських “істориків” ролі
гетьмана Мазепи в Українській історії, пропонується такий підхід до її висвітлення.
1. Боротьба старшинських угрупувань і руїна української козацької державності
після смерті Б.Хмельницького. Смерть Б.Хмельницького стала для Української держави
великим нещастям, оскільки зовнішньополітичні чинники були для неї несприятливими, а
гетьманська булава опинилася в руках слабовольного юнака. Скориставшись смертю великого
Гетьмана московський цар рішуче повів наступ на давні права та вольності українського
народу. Задля цього на Україну було відправлено два корпуси московського війська – князя
Ромодановського і Шереметьєва.
В цей час частина вищої старшини приходить до розуміння хибності обрання на
гетьманський пост малолітнього Юрася Хмельницького. Фактично, виконання гетьманських
обов’язків аж до повноліття Юрія було доручене генеральному писареві І.Виговському.
Незалежність Війська Запорізького змусила царський уряд вдатися до спроб нав’язати
Україні нові статті договору. В них, зокрема, йшлося про обмеження козацького реєстру до 40
тис., про розміщення царський воєвод з військом у Чернігові, Переяславі, Ніжині, Корсуні,
Білій Церкві. Прилуках начебто задля того, щоб ці війська “Охороняли українців”. Також
ставилося питання про передачу царським властям білоруського міста Старого Бихова, котрий
присягнув Хмельницькому. Коли про цей проект дізналися на Україні, знялася хвиля обурення
- 87 -
козацтва проти замаху на суверенітет тієї форми української державності, що існувала в рамках
“Березневих статей”, 1654 р.
25 жовтня 1657 р. в Корсуні відбулася генеральна рада за участю козацької старшини та
духовенства. На цій раді І.Виговський розтлумачив її учасникам суть пропозиції Москви і,
заявивши при цьому про своє небажання “бути в неволі”, поклав булаву. Але гетьманські
регалії йому повернули, обіцяючи одностайну підтримку усього війська у боротьбі за права і
вольності України. Таким чином, гетьманська булава опинилася в руках одного з найближчих
соратників Б.Хмельницького.
Корсунська рада мала велике значення й для зміцнення міжнародного становища
України. На раду прибули посли від Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Семигороду,
Молдавії й Волощини. Під час засідання ради був оформлений союзний договір із Швецією, в
якому Карл-Густав визнавав право України на всі західні руські землі і встановлення кордонів
Української держави аж до Прусії. Одночасно був поновлений договір про союз з Кримом і
Туреччиною, а до Москви вислано посольство з повідомленням про вибір нового гетьмана з
проханням підтвердити договір 1654 р. З Польщею було укладено перемир’я.
Однак, не зважаючи на видиму вигідність для України корсунських міжнародних
договорів, реальних результатів вони не дали. Не знайшли підтримки далекосяжні
зовнішньополітичні плани І.Виговського і на самій Україні серед козацтва. Річ в тім, що
Виговський не був, як тоді говорили, справжнім козаком; військової запорізької школи він не
пройшов, від козацької маси стояв далеко, захоплюючись не стільки війною, скільки
кабінетною справою. Запорожці і близькі до Запоріжжя полки, вся військова чернь вважали
Виговського представником старшинських інтересів, не любили його, зневажали його
авторитет, нарешті виступили проти нього і тим загубили його справу.
Таким чином, на Україні постають ніби дві партії: старшинсько-аристократична, яка
підтримувала Виговського, і партія “черні” – демократична, до якої примикали міщани, котра
виступала про гетьмана. Все це було на руку московському урядові. Цар Олексій Михайлович
через воєводу Ромодановського вів таємні переговори з Запорізькою Січчю та двічі
обдаровував кошового Барабаша титулом гетьмана й гетьманською булавою, привезеною з
Москви. Агенти Москви сіяли недовір`я й ворожнечу між старшиною та рядовими козаками.
Політика Москви сприяла відкритому виступу проти гетьманських військ полтавського
полковника М.Пушкаря. Під його рукою зібралося біля 40 тис. козаків. Виговський був
змушений придушити бунт. Гетьман мобілізував вірні йому полки, закликав на допомогу
татарську орду і біля 15 травня 1658 р. під Полтавою вщент розбив військо Пушкаря. Сам
Пушкар загинув на полі бою, а Барабаша спіймали козаки Виговського і повісили. Полтава
була взята і спалена, а Лубни і Гадяч добровільно піддалися гетьману. Бунт Пушкаря коштував
життя 50 тисячам українських людей.
Приборкання бунту Пушкаря-Барабаша і політика Москви змушували гетьмана йти на
союз з недавнім ворогом – Польщею. Українська провідна верства, налякана грубими і
жорстокими формами московського абсолютизму, надіялася, що в умовах парламентарної
Польської держави можна буде зберегти й забезпечити майбутнє суверенної України. Тим
більше, що Польща ослабла і стомлена війнами, готова була йти на значні поступки. До думки
про державний союз з Польщею схилялося навіть вище православне духовенство. Тому то
гетьман І.Виговський розпочав інтенсивні переговори з Польщею і 16 вересня 1658 р. в місті
Гадячі було заключено трактат про унію України з Польщею і Литвою.
Гадяцький договір був укладений делегаціями України і Польщі, які очолювали: з
польського боку – Каз. Беньовський, а з українського – П.Тетеря і Ю.Немирич, якого вважають
- 88 -
за справжнього творця даного трактату. Суть договору така: три держави – Польща, Литва та
Україна – творять федерацію рівноправних держав, об’єднаних лише персоною короля, якого
вибирають суб’єкти федерації. До України, що є вільною і незалежною державою під назвою
“Велике князівство Руське”, входять три воєводства Чернігівське, Київське та Брацлавське.
Законодавча влада у ньому належить Національним Зборам, а виконавча – гетьманові, якого
українське населення обирає “доживотно”, а затверджує король. Князівство Руське діставало
свій найвищий судовий трибунал із діловодством українською мовою, свій власний скарб
(фінанси), свою монету і свою армію: 30 тис. козаків і 10 тисяч найманого війська. Війська ні
Польщі, ні Литви не мали права входити на територію України. Щороку гетьман мав подавати
королеві реєстр по 100 козаків від кожного полку для надання їм нобілітації, тобто
шляхетського звання. В Україні повинна була бути скасована унія, а римо-католицька і
православна релігії визнавалися рівноправними. В спільному сенаті мали дістати місця
православний митрополит і єпископ. Нарешті в сфері культурній та просвітній вводилися такі
новинки: Києво-Могилянська колегія здобувала права університету, а середніх та інших шкіл,
друкарень мало бути організовано “скільки їх буде треба”. Розвиток науки і культури
забезпечувався введенням свободи друку і слова, навіть у питаннях релігійних.
Українські делегати домагались включення до Великого Князівства Руського
Волинського, Белзького і Подільського воєводств, але поки що змушені були погодитися на
менші вимоги, щоб не зірвати підписання договору.
У той же час, Гадяцький трактат зустрів різке несприйняття з боку широких народних
мас, оскільки всі права діставалися лише провідній верстві – шляхті і козацькій старшині.
Селянство ж знову було приречене на той послух шляхті, який панував перед Хмельниччиною.
Значна частина українського суспільства боялась також, що союз з Польщею поверне назад і
національно-релігійні утиски. Тому Гадяцький договір виявився мертвонародженим і не був
реалізованим.
Хоч і не реалізований, Гадяцький трактат сприяв початку українсько-московської війни.
Московський цар звернувся з грамотою до українського народу, оголосив Виговського
зрадником і вислав проти нього стотисячну армію під командуванням Трубецького,
Ромодановського і Пожарського. Виговський звернувся з маніфестом до європейських дворів,
у якому звинувачував Москву в порушенні Переяславського договору.
Московське військо рушило на Україну, але вже біля Конотопа застрягло аж на три
місяці. Містечко обороняло 5-тисячне козацьке військо на чолі з ніжинським полковником
Г.Гуляницьким. Це дало Виговському можливість провести мобілізацію, організувати відділи
найманого війська, отримати допомогу від татар і поляків. У червні місяці армія Виговського
рушила визволяти з облоги Конотоп. Кривавий бій біля села Соснівки, що тривав 28–29 червня,
закінчився погромом московського війська, одних убитих було понад 30 тис. В полон попало
кілька воєвод, серед яких був князь Пожарський, страчений невдовзі татарами. На звістку про
загибель цвіту московського дворянства Москву охопила паніка. Царський двір збирався
втікати до Ярославля. Чекали, що Виговський рушить з військом на Москву. Гетьман не
використав цієї перемоги. На перешкоді стали його незгоди з Запоріжжям і козацькою черню.
Вперто трималися московські відділи в Києві. До змови проти гетьмана, яку очолювали
ніжинський і ічнянський протопопи Максим Филимонович та Семен Адамович, приєдналися
лівобережні полковники Т.Цюцюра, В.Золотаренко, Я.Сомко та ін.
Опинившись в такій ситуації, Виговський був не в силах протистояти внутрішнім і
зовнішнім ворогам. Рада, що зібралася невдовзі у Білій Церкві, висловилася проти Виговського
- 89 -
і обрала гетьманом Юрія Хмельницького. І.Виговський добровільно віддав гетьманські
клейноди.
Таким чином, наслідком міжусобиць в період гетьманування Виговського був ріст анархії