ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 4947
Скачиваний: 5
корони, після смерті короля Михайла Вишневецького.
Зайнятість Польщі і Туреччини війною були використані Москвою для наступу на
Правобережжя. Спільно з полками Лівобережного гетьмана І.Самойловича, який мріяв стати
гетьманом усієї України, московське військо наприкінці січня 1674 р. перейшло Дніпро і
почало наступ. 17 січня Самойлович скликав у Переяславі генеральну раду, яка проголосила
його гетьманом всієї України. В червні війська Самойловича і Ромодановського обложили
Дорошенка в Чигирині, але двотижнева облога закінчилася для них невдачею. За цей час на
допомогу Дорошенкові прийшов турецький султан і кримський хан Селім-Гірей. Почувши про
наближення хана, Самойлович і Ромодановський спалили Черкаси і втекли на лівий берег
- 93 -
Дніпра, а турки і татари разом з Дорошенком заходилися привертати Правобережжя знову під
владу чигиринського гетьмана. Невдовзі турки і татари повернули додому, залишивши
Дорошенка закінчувати приборкання непокірних українців, і він, роздратований переходом
багатьох своїх підданих на сторону Самойловича, робив це з особливою жорстокістю.
Ще раз Правобережна Україна повернулася під владу Дорошенка. Однак це вже була
напівпустиня, зруйнована, спалена, засіяна людськими кістками. Її руйнацію довершив король
Ян Собеський, який восени вторгся на Брацлавщину і знищив чимало міст і людей. На зміну
колишній популярності Дорошенка в масах прийшла велика ненависть до нього, як винуватця
цієї руїни. Його покидали близькі друзі, навіть родичі, зневірившись в правильності політики,
яку він проводив. Перестали з ним рахуватися і колишні союзники – Туреччина і Крим.
Всіма покинутий, розчарований і зневірений у турецькій політиці, Дорошенко вирішив
зректися гетьманської булави. При посередництві Сірка він передав її козацькій раді в
Чигирині, щоб не віддавати Самойловичу, і присягнув на вірність цареві. Після того
Дорошенко вислав свої гетьманські клейноди і прапори до Москви, де їх з тріумфом волочили
по вулицях і склали до ніг царя. Однак, цар вимагав складення Дорошенком присяги у
присутності Самойловича і Ромодановського. Той не хотів робити цього і цар рушив 30-
тисячну армію на Чигирин. Після короткого бою Дорошенко, у якого залишилось всього 2
тисячі чоловік, капітулював і 19 вересня здає своє гетьманство Самойловичеві і
Ромодановському. Своє життя, яке закінчувалося так трагічно, гетьман доживав у почесному
московському засланні, спочатку як воєвода у В`ятці, а пізніше у даному йому селі Ярополчі
під Москвою. Помер Дорошенко у 1698 р. Зійшов з арени політичної боротьби видатний діяч,
який вичерпав усі сили задля здійснення високого ідеалу – створення об`єднаної і самостійної
Української держави.
Дорошенко впав, але польсько-турецька-московська боротьба за Правобережжя не
вщухала. Цим разом турки витягнули з в’язниці ченця Гедеона (Ю.Хмельницького). З нього
зняли чернечу гідність і проголосили князем Правобережної України. Восени 1677 р.
Ю.Хмельницький з татарською залогою прибув на Поділля і розташувався в Немирові,
розсилаючи свої універсали з вимогою визнання його як гетьмана. Це викликало тривогу у
Москви, які послали військо в Чигирин і почали спішно його укріплювати. В серпні 1677 р.
велика турецько-татарська армія, при якій був і Ю.Хмельницький, обложила Чигирин, але
взяти його не змогла.
Однак і в Москві, і на Україні розуміли, що турки повторять спробу заволодіти давньою
гетьманською столицею. Щоправда, московський уряд не хотів витрачати кошти на її оборону,
плануючи зруйнувати Чигирин, а Чигиринщину зробити нейтральною зоною. Але на Україні
рішуче виступили проти такого плану Москви. Тому Москва змушена була відступити і
вислати до Чигирина свіжі сили під проводом воєводи Ржевського. Оборонні споруди
зводилися під командою Патріка Гордона, який залишив надзвичайно цінні записи про оборону
Чигирина.
У липні 1678 р. турецькі війська знову облягли місто. Артилерійські обстріли, штурми,
підкопи і висадження в повітря укріплень Чигирина йшли безпосередньо. 15 липня під час
генерального штурму був вбитий воєвода Ржевський і командування взяв на себе П.Гордон.
Фортеця протрималася ще тиждень, але допомоги від царських військ Ромодановського, який
стояв зовсім поруч, так і не отримала. Тоді Гордон вивів військо з фортеці і пробився з
оточення, а фортеця була підірвана, поховавши під руїнами біля 4 тисяч турків. З великими
втратами українсько-московське військо 30 серпня переправилося на лівий берег. Чигирин
- 94 -
було втрачено. Це справило важке враження на українське суспільство, яке сприйняло упадок і
зруйнування Чигирина, як загибель правобережної козацької України.
Відступивши з України, турки залишили в Немирові Юрася Хмельницького, під владою
якого знаходилася південна та середня Київщина і східне Поділля – зруйновані і майже
обезлюдненні. Сяк-так освоївшись, Ю.Хмельницький почав робити спроби підпорядкування
собі Лівобережжя. Наприкінці 1678 – початку 1679 рр. його люди з допомогою татар кілька
разів спустошували міста і села Лубенського, Ніжинського та Київського полків. В той же час
досить багато втікачів з Правобережної України на заклик Ю.Хмельницького повернулися на
старі місця. Це викликало велике незадоволення у Самойловича. Тому весною 1679 р. він
вирядив свого сина Семена на чолі з козацьким військом на Правобережжя. Семен Самойлович
здобув і зруйнував Ржишів, Корсунь, Жаботин і взагалі всі міста, де ще було якесь населення, а
людей силою погнав назад на Лівобережжя.
Тепер у Ю.Хмельницького залишилося лише Поділля, яке він пробував заселити
переселенцями з Молдавії та інших місць. Але поводився зі своїми підданими так жорстоко і
так немилосердно здирав з них податки, що вони почували себе, як у найтяжчому рабстві.
Нарешті у своїй жорстокості він переступив межу допустимого і самі турки восени 1681 р. в
Кам’янці стратили його. Так закінчилася політична кар’єра нещасного потомка славного
гетьмана України.
Ліквідувавши “князя України”, турки передали його володіння молдавському воєводі
Івану Дуці і той почав колонізувати пустку, закликаючи переселенців звідусіль.
Таким чином, всі супротивники, які приймали участь в боротьбі за Правобережну
Україну були виснажені багаторічними війнами і походами. Вони прагнули хоча б
короткочасного замирення. Першими підписали мир в Журавно турки і поляки у 1676 р., за
яким Польща знову ж зреклася Поділля і Правобережжя за винятком північної Київщини. У
1681 р. підписали угоди між собою Москва та Туреччина, пізніше Польща та Москва. На
підставі “Вічного миру” між Москвою і Польщею (1686 р.) Київ знову відійшов до
Лівобережжя. Згідно ж з договором підписаним у Бухчисараї на 20 років, ні Москва, ні
Туреччина, ні Крим не мали права протягом цього часу заселяти простори між річками Бугом
та Дністром: ця область мала залишатися безлюдною. Таким був тимчасовий кінець
довголітньої боротьби за Правобережну Україну. В самому серці України, де був осередок
держави Б.Хмельницького, тепер була пустеля.
2. Обмеження автономії України в складі Московської держави. Гетьманщина.
Лівобережжя ж починаючи з кінця 60-х років ХVІІ ст. пішло іншим шляхом. Як вже
говорилося вище П.Дорошенко, об`єднавши на короткий час Правобережжя і Лівобережжя у
1668 р., змушений був під тиском обставин вернутися до Чигирина. Замість себе він залишив
наказним гетьманом чернігівського полковника Многогрішного.
Залишений без відповідальної допомоги Дорошенка, побоючись помсти московських
військ над населенням, Д.Многогрішний піддається на вмовлення промосковської партії, яку
очолював архиєпископ чернігівський Лазар Баранович, і вступає в переговори з Москвою.
У середині березня 1669 р. в присутності царських послів у місті Глухові відбулася
козацька рада, на якій Д.Многогрішний був вибраний гетьманом. Там же був складений
договір у 27 пунктах, відомий під назвою “Глухівських статей”. Договір в основному нагадував
“Березневі статті Б.Хмельницького”, але значно обмежував “права і вольності” України:
царські воєводи залишалися в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі і Острі, не маючи,
щоправда, права втручатися в справи місцевої адміністрації; реєстр козаків порівняно з
- 95 -
“березневими статтями” зменшувався вдвічі – до 30 тисяч; гетьман не мав права входити у
зносини з іноземними державами.
Однак, “Глухівські статті” все ж таки були кроком вперед порівняно з “Московськими
статтями” І.Брюховецького; вони забезпечили автономію Лівобережної України, причому
договір був укладений як між двома державами, і в цьому велика заслуга Дем`ян
Многогрішного. Прийняття “Глухівських статей” зміцнило авторитет і становище
Д.Многогрішного. Під його булаву вступили полки Прилуцький і Переяславський. Замирився з
ним і П.Дорошенко, бо вони були однодумцями в політичних справах.
Закріпивши за собою гетьманську булаву, Многогрішний у 1670 р. остаточно підкорив
собі Лівобережжя, а гетьманську столицю переніс у місто Батурин.
Однак не довго гетьманська булава була в руках Д.Многогрішного. Однією з причин його
скорого падіння став характер гетьмана: самовладність, різкість, відкритість, нещадна боротьба
проти непокірної старшини. Проти гетьмана почали організовувати змови, посипались доноси
у Москву. Головним змістом доносів стало звинувачення гетьмана у зраді, спробі підняти
повстання, якщо цар віддасть Київ полякам, і віддатися з Лівобережжям султанові, зносинах з
гетьманом П.Дорошенком. Старшина виступила з пропозицією схопити гетьмана й відвезти
його на суд до царя. Москва погодилася.
Використовуючи згоду Москви, в ніч з 12 на 13 березня 1672 р. група старшин (Забіла,
Домонтович, Самойлович, Мокрієвич, Райча, Рославець, Уманець), порозумівшись з
начальником стрілецької залоги, схопила сонного гетьмана і відправила з Батурина до Москви.
У Москві з допомогою тортур Д.Многогрішний визнав свої зв’язки з П.Дорошенком,
однак заперечував зраду і всі звинувачення. До суду притягли також брата Д.Многогрішного
Василя, генерального осавула Грабовича і полковника Гвинтовку, який відрікся від гетьмана.
За козацьким звичаєм суд мав судити гетьмана у Батурині. Але старшина боялася народних
заворушень і його судили в Москві. Д.Многогрішний та його брат були засуджені на смерть,
але перед самим виконанням вироку на майдан був принесений указ про помилування і
заслання на вічну каторгу до Сибіру разом з родиною. У Сибіру Д.Многогрішний провів довгі
роки страшного заслання, де і помер.
Після усунення Д.Многогрішного на Лівобережжі три місяці правила старшинська
олігархія – Забіла, Самойлович і Домонтович. Старшина прагнула обмежити владу наступного
гетьмана і свої вимоги здійснила на Раді в Козачій Діброві біля Путивля в червні 1672 р. На
Раді були прийняті статті в 10 пунктах, які властиво доповнювали “Глухівські статті” 1669 р.,
але обмежували гетьманську владу. Гетьманом був обраний військовий суддя Іван Самойлович
– один з учасників змови проти Д.Многогрішного.
Гетьман І.Самойлович у соціальних питаннях проводив політику старшинської верстви,
надаючи українській державності аристократичного характеру. Він, зокрема, перестав збирати
Загальну Раду, щоб не допустити до вирішення важливих питань козацької маси, а всі державні
справи вирішував з Радою старшин. При ньому була створена т.зв. гетьманська гвардія –
інститут “бунчукових товаришів” (з 1685 р.). Це була військова старшина, яка не мала якоїсь
певної посади, а перебувала коло гетьмана для його особливих доручень. Пізніше з її числа
призначились високі посадові особи козацької адміністрації, в тому числі й генеральна
старшина.
Йдучи назустріч козацькій старшині в питаннях соціальних, І.Самойлович як представник
держави умів зберегти незалежність і авторитет і своєю волею проводив справи, які вважав за
доцільні для блага держави. Наприклад, всупереч волі старшини він і далі тримав наймане
військо для забезпечення порядку в країні; ввів різні види нових податків, і утримував їх, не
- 96 -
зважаючи на незадоволення оподаткованих. За його правління, яке тривало 15 років, остаточно
сформувалася гетьманська держава з авторитарним характером правління.
І.Самойлович не обмежував свою державницьку діяльність одним Лівобережжям. Він
намагався об`єднати всі козацькі землі і дуже енергійно виступив проти Запоріжжя, що
прагнуло здобути політичну самостійність. У 1674 р. свою владу йому передав призначений
поляками гетьман М.Ханенко, а в 1676 р. – сам П.Дорошенко. Після того Самойлович став
іменуватися “гетьманом обох сторін Дніпра”. Однак його влада над Правобережжям була
чисто номінальною.
В цей час посилюються розходження І.Самойловича з московським урядом. Річ в тому,
що після перемоги над турками Яна Собеського під Віднем, польський король почав
формувати антитурецьку коаліцію до якої схилялася і Москва. Самойлович різко виступив
проти миру з Польщею, вважаючи що це закріпить поділ України і об`єднання її стане
неможливим. Він також не хотів остаточної ліквідації Кримського ханства, оскільки тоді
українські землі опинились би в оточенні московських володінь і втратили б самостійність, що
зрештою і підтвердилося у 1775 р. Своїми активними протестами Самойловичу вдалося зірвати
польсько-московські переговори в 1684 р. Але всупереч бажанням гетьмана Москва і Польща
все-таки прийшла до порозуміння і весною 1686 р. підписали “Вічний мир” і взаємний союз
проти Туреччини і Криму. На основі цього миру Польща назавжди зреклася Лівобережної
України, а на правому березі уступила цареві Київ з околицею. Правобережжя польський уряд
зобов’язувався поки що не відновляти й не заселяти, а остаточне вирішення цього питання
відкладалося на пізніше.
Дізнавшись про умови миру, Самойлович відкрито виявив своє незадоволення цареві,
чим поклав початок ліквідації автономії України. Водночас Самойлович ще й сам доклав рук
до знищення однієї з головних основ української автономії, допомігши підпорядкувати
українську православну церкву московській патріархії. Так, 20 червня 1685 р. в Києві новим
митрополитом був обраний родич Самойловича князь Гедеон Четвертинський, єпископ
луцький, який восени того ж року був висвячений у Москві патріархом Йоакимом. Для України
це був важкий удар, оскільки вона втрачала прапор визвольних змагань, на зміну українському