ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 4946
Скачиваний: 5
і руїни. Полки Полтавський, Іракліївський, Миргородський, Прилуцький лежали в руїнах, міста
і села проросли бур’яном, а людність була або винищена, або розбіглася, або пропала в
татарську неволю. У людей зник інтерес до громадської справи, всі бажали одного: щоб
нарешті наступив якийсь спокій. Однак надіятися на мир і злагоду не було підстав, бо, з одного
боку наступала Москва, а з другого – не всі полковники були задоволені з постанови
білоцерківської ради. Вони мріяли про гетьманську булаву для себе.
Скориставшись розбратом серед козацької старшини, армія Трубецького опанувала все
Лівобережжя і розташувалася у Переяславі. Він фактично викликав до Переяслава
Ю.Хмельницького і, оточивши 40-тисячним військом козацьку раду, змусив її підтвердити
вибір нового гетьмана. У жовтні 1659 р. Трубецькой під виглядом “Березневих статей
Б.Хмельницького” нав’язав Юрасю фальшивку, сфабриковану у московських канцеляріях, яка
стала новим московсько-українським договором. У ньому про гетьмана і козаків говорили вже,
як про підданих московського царя. Гетьмана не можна було усунути, без порозуміння з царем.
Царські воєводи з військом мали стояти в Києві, Ніжині, Переяславі, Брацлаві і Умані й
утримуватися коштом місцевого населення. Ряд полковників, в т.ч. Гуляницького, Ждановича,
усунуто від влади, а сім`я Виговського мала бути видана Москві (Данила закатували по дорозі
в Москву, а двох інших братів і полковника Нечая заморозили в неволі у Сибіру). Однак
Переяславський договір 1659 р. протримався всього один рік. Трагедія була в іншому, цей
фальсифікований документ був єдиним офіційним текстом т.зв. “Березневих статей
Б.Хмельницького “ і на нього орієнтувалися згодом усі гетьмани.
Влітку 1660 р. 20-тисячне московське військо разом з 20-ти тисячним корпусом
Т.Цюцюри рушили проти 32-тисячної польської армії. Однак польський гетьман
Ю.Любомирський спочатку оточив разом з 30-тисячною ордою військо Шереметьєва під
Чудновом, а потім схилив до миру українське військо. Майже все військо Шереметьєва і він
сам потрапили у татарський полон. Погром був для Москви не менш страшний ніж
конотопський. Але тепер вже польська сторона, у зв’язку з внутрішніми проблемами, не змогла
розвинути свого успіху.
Після цього ситуація на Україні ще більше ускладнилася. Правобережжя, яке
безпосередньо межувало з Польщею і постійно зазнавало її ударів, визнало Чуднівську угоду, а
Лівобережжя не сприйняло цієї угоди. З цієї причини Лівобережжя згуртувалося навколо
переяславського полковника Якима Сомка, якого було проголошено наказним гетьманом
Лівобережної України.
Таким чином, Україна фактично була розчленована на дві половини, які взаємно
боролися між собою. Але навіть у кожній з них всередині не було єдності.
Становище на Лівобережжі значно ускладнювалося загостренням протиріч між
козацькою старшиною і черню. Сторону черні підтримали міщани і запорожці. На цьому
антагонізмі дуже зручно грали різні демагоги, серед яких виділявся Іван Брюховецький.
Брюховецький очолив опозицію черні проти нового гетьмана, що і дозволило йому у червні
1663 р. замінити на цій посаді Сомка.
Ситуація на Правобережжі була така непевна і сумна. Тут також панує анархія, боротьба
егоїстичних інтересів. Численні народні повстання розхитують і без того неміцне становище
Ю.Хмельницького. На поверхню політичної боротьби висувається конкурент
Ю.Хмельницького – Павло Тетеря-Моржковський. В 1663 р. він переконав Юрія зректися
- 90 -
гетьманської булави і той постригся в ченці під іменем Гедеона. На місце Юрася козацька рада
в Чигирині вибрала П.Тетерю і польський король затвердив його.
Таким чином, обранням Брюховецького і Тетері відповідно лівобережним і
правобережним гетьманами був фактично закріплений розкол українських земель. Однак
Польща не хотіла задовольнити лише Правобережжям, тому наприкінці 1663 р. розпочинає
наступ на Лівобережжя. На боці польської армії виступили такі видатні полковники, як І.Богун,
Г.Гуляницький, Гоголь, Ханенко та ін. Польські війська розвиваючи успіх дійшли аж до
Глухова на самому українсько-московському кордоні. Тим часом гетьман Брюховецький
з`єднавшись біля Батурина з військом князя Ромодановського, рушив під Глухів. Король хоч і
отримав допомогу від литовського гетьмана, не наважився вступити в бій і почав відступати на
Литву.
Паралельно з діями поляків на Чернігівщині П.Тетеря завойовував Полтавщину. Проте на
звістку про відступ короля і народні повстання на Правобережжі також поспішив повернутися
назад за Дніпро. Тут повстання було у розпалі. Тетеря найжорстокішими заходами придушив
повстання. Він скористався загальним безладом, викликаним війною і повстанням, і
розправився також з І.Виговським, якого підозрював у бажанні повернути собі назад булаву.
Змовившись з начальником польського відділу полковником Маховським, Тетеря запросив
Виговського у Корсунь ніби на нараду, а потім звинуватив у зраді і розстріляв.
Підступні справи не зміцнили становище П.Тетері, бо Брюховецький, витіснивши останні
польсько-українські війська з Лівобережжя, переносить військові дії на правий берег Дніпра і
рушає на Чигирин. Тут на допомогу Тетері прийшов відомий кат українського народу
С.Чарнецький, який наказав руйнувати до тла міста і села, а всіх українців – знищувати. Саме
тоді він поглумився над останками славного гетьмана Б.Хмельницького і його сина Тимоша.
По намові П.Тетері Чарнецький арештував і заслав до Прусії новообраного митрополита
Тукальського, архимандрита Гедеона (Юрія Хмельницького) і полковника Г.Гуляницького.
Сяк-так втихомиривши Україну, Чарнецький поїхав до Варшави на сейм, але по дорозі
несподівано помирає. Його смерть знову оживала повстанський рух. Однак в ньому не було
спільної мети і він був приречений на поразку. Не добився значних успіхів і гетьман
Брюховецький. На Правобережжі від Дніпра до Дністра продовжувалася лише дрібна
партизанська війна.
Саме в цей момент найбільшого безладдя й упадку з`явився діяч, який зумів стати на
голову вище своїх сучасників, який надихнув у них на деякий час віру за своє діло, вказав їм
вищу мету і зробив героїчне зусилля вирвати Україну з анархії, з`єднати її розірвані частини й
створити самостійну українську державу – мова йде про Петра Дорошенка.
Новий гетьман на Правобережжі був обраний у січні 1666 р. Його добре знали у
козацькому середовищі, насамперед, як внука славного гетьмана Михайла Дорошенка і
бойового соратника Б.Хмельницького.
Дорошенко ставив своєю метою звільнити Україну від московської та польської влади і
об`єднати її. Для досягнення цієї мети він вважав що найкраще спертися на Туреччину та
Крим. Звичайно, дані союзники, які традиційно дорого обходилися українському народові,
відіграли негативну роль в політичних планах Дорошенка.
В той час, коли на Правобережжі П.Дорошенко робив перші кроки задля зміцнення своєї
влади і заспокоєння краю, на Лівобережжі Брюховецький остаточно зрадив інтереси України.
У вересні 1665 р. він перший з українських гетьманів приїхав до Москви. Там за боярський
титул, великі маєтності і шлюб з дочкою Долгорукого фактично продає давні права і вольності
України Московській державі. Укладені ним у жовтні 1665 р. так звані “Московські статті”
- 91 -
передбачали передачу в руки московських воєвод безпосереднього керівництва військово-
адміністративним та фінансово-господарським життям на Лівобережній Україні, збільшення
московського війська, яке мала утримувати Україна. Збирання податків передавалося до рук
царських урядовців, що було прямим порушенням “Березневих статей”. Велике невдоволення
викликало й те, що відтепер київський митрополит мав підпорядкуватися Московському
патріархатові. Українські міста і села оголошувалися володіннями московських монархів.
Повернувшись з Москви на Україну, І.Брюховецький відчув, що своїм поступництвом
відвернув від себе навіть недавніх прихильників з числа старшини і вищого духовенства.
Згодом, коли на Україні з`явилися московські воєводи з військом, яке треба було годувати,
коли московські урядовці склали реєстр населення і почали здирати з нього податки для
московського царя, то проти зрадника Брюховецького стала і маса військової черні і навіть
Запоріжжя, яке до цього часу вірно підтримувало свого кошового отамана.
Цю зміну настроїв супроти Брюховецького вирішив використати Дорошенко. Однак
спочатку йому треба було укріпитися на Правобережній Україні. Дорошенко поспішав, бо знав
про польсько-московські переговори в селі Андрусові і про намір московського уряду зректися
претензій до Правобережної України. Він вирішив ударити по Польщі, щоб та зі свого боку
теж зреклася Правобережжя, і цим поставити обидві сторони в Андрусові перед фактом
унезалежнення цієї частини України. Приховуючи свої справжні плани від поляків, Дорошенко
залучив собі на допомогу 30-тисячну татарську орду і в грудні 1666 р. біля Брацлава знищив 6-
тисячний відділ полковника Маховського. В даних умовах погром означав для Польщі те саме,
що Жовті Води і Корсунь у 1648 р., а для Дорошенка – це був початок відкритого розриву з
Польщею.
Ситуація на Правобережжі прискорила підписання Андрусівського перемир’я (13 січня
1667 р.). На основі цього договору Польща і Москва встановлювали мирні відносини на 13
років. Лівобережна Україна залишалась під протекторатом Москви, Правобережжя – під
Польщею. Київ через два роки теж мав відійти до Польщі. Запоріжжя залишалося під спільною
зверхністю.
Побачивши, що і Москва, і Польща не можуть погодитись з самостійним існуванням
України, Дорошенко тепер робить ставку на Туреччину. Однак до пори до часу приховує свої
справжні наміри і веде різносторонні дипломатичні контакти, вичікуючи слушного часу. Його
найближчим соратником стає митрополит Й.Тукальський, який визволився з трирічної неволі і
оселився в Чигирині. Характерно, що народ як Правобережжя, так і Лівобережжя не дивлячись
на скритність планів Дорошенка, розуміли його кінцеві наміри і тому популярність гетьмана
росла в обох частинах України.
На початку 1668 року гетьман провів у Чигирині раду, на якій було прийняте рішення не
піддаватися ні польському королю, ні московському цареві, а прийняти протекцію султана. На
початку літа 1668 року Дорошенко з’явився на Лівобережній Україні і пішов назустріч
Брюховецькому, пропонуючи останньому зректися булави. Той вагався, але коли Дорошенко
наблизився до табору Брюховецького під Опішнею, козаки самі вирішили справу:
Брюховецького буквально розтерзали, а Дорошенка проголосили гетьманом усієї України. Це
сталося 8 червня 1668 року і було моментом найбільшого тріумфу Петра Дорошенка.
Та скоро виявилося, що становище Дорошенка не було міцним. З одного боку наступало
московське військо, а з другого – поляки. Відсупилася від Дорошенка і старшина Сіверщини,
побоюючись московської помсти. Однак найбільшого удару Дорошенкові завдали в цей час
запорожці, які висунули нового претендента на гетьманство, писаря Петра Суховія, і татари які
підтримали кандидата запорожців. Боротьба з Суховієм затяглася більш як на рік і
- 92 -
Лівобережна Україна була для Дорошенка втрачена, хоч деякі полки трималися Дорошенка аж
до весни 1670 р. З того часу розвиток Лівобережної та Правобережної України пішов окремим
для кожної з них шляхом.
Покинутий соратниками і союзниками Дорошенко влітку 1668 року йде на тісніші
контакти з Портою, однак це лише обмежило його популярність в народі.
Невдачею закінчилась і спроба Дорошенка порозумітися з Польщею восени 1669 р., під
час коронації короля Михайла Вишневецького. Гетьман вимагав повної автономії для України
в дусі Гадяцького трактату. Одначе влітку 1670 року на переговори прибув М.Ханенко, який
просив автономії лише для козаків. Польський уряд затвердив гетьмана Ханенка 2 вересня
1670 р. Для Дорошенка це означало повний розрив з Польщею, але зате знову зросла його
популярність серед козаків. Козацька рада в Корсуні 1671 р. підтвердила своє повне довір`я
гетьманові. Дорошенко почав готуватися до рішучої боротьби з Польщею. Він звертається за
допомогою до курфюрста Бранденбургського, до Москви, до лівобережного гетьмана
Многогрішного, навіть до С.Разіна, але реальну допомогу дала лише Туреччина. Отримавши
допомогу Дорошенко почав відвойовувати Поділля, розгромивши кількатисячний корпус
Лужецького і Ханенка, і під фортецею Кам`янець з`єднався з військом султана Магомета IV.
Після трьох тижнів облоги Кам`янець капітулював. Водночас козацькі і татарські відділи
завойовували Галичину. На початку вересня вони обложили Львів. Польські війська
відступили на захід і скоро прибули посли від короля Михайла з пропозицією миру. Почалися
переговори. Львів відбувся контрибуцією.
5 жовтня 1672 р. були вироблені умови миру і султан, який стояв під Бучачем, прийняв їх.
Згідно Бучацького мирного договору Польща зреклася прав на Поділля, яке стало турецькою
провінцією, і козацьку Україну, що стала самостійною державою під турецьким
протекторатом. Польща зобов`язувалася вивести свої загони з Білої Церкви та інших фортець і
платити Туреччині щорічну контрибуцію. Такі були пункти Бучацької угоди, найганебнішої, як
вважають історики, в цілій історії Польщі.
Дорошенко був розчарований таким наслідком війни. Поділля і частина Галичини з
Чортковом і Ягольницею стали турецькою провінцією. Дорошенко дістав зруйновані
Брацлавщину і Київщину, звідки населення втікало на Лівобережжя. Український народ
проклинав свого колишнього улюбленця, вважаючи його винуватцем всіх своїх бід. Крім того,
Польща і не збиралася виводити свої залоги з фортець та Білої Церкви, готуючись до реваншу.
Дорошенко дуже був невдоволений турецькою протекцією, але козацька рада на початку 1673
р. ухвалила не відступати від турецького султана, бо “тепер крім султана нікуди дітись”.
Тим часом ситуація склалася сприятливо для Польщі. В Криму лютувала епідемія.
Молдавія і Волощина перейшли на бік поляків. Дорошенко тримався України, щоб відвести від
неї нову війну. 11 листопада 1673 р. Ян Собеський розбив під Хотином передову турецьку
армію і взяв фортецю. Ця блискуча перемога проклала шлях Собеському до королівської