ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 4948
Скачиваний: 5
економічного життя. Ця політика мала за мету зруйнувати Україну як самостійний
економічний організм і перетворити її в російську колонію, в ринок збуту молодої російської
індустрії. Усе частіше українським купцям заборонялося займатись зовнішньою торгівлею,
запроваджувалася державна монополія на виробництво і продаж багатьох товарів. Вводились
закони, відповідно до яких українським торговим людям дозволялося перекуповувати товари
лише у російських купців. Московські чиновники наперед визначали ярмарки і, перш за все,
порти в Росії, де могли торгувати купці з України. До того ж, цар, який у цілому позитивно
ставився до будь-якої підприємницької діяльності, значно обмежив права українців, які
виїжджали на південь країни за сіллю, рибою та іншими товарами. Вільна торгівля в Україні
завдяки цим заходам практично перестала існувати. Застосовувались до України й інші
економічні санкції. Так російський уряд прагнув збувати на українських землях лише мідні
гроші, з тим, щоб в обігу населення Росії залишались золоті та срібні монети і якомога більше
їх осідало в царській казні. Ослаблювали Україну і багаточисленні постої російської армії.
Справа в тому, що її перебування на Україні повинно було забезпечувати місцеве населення,
яке безкоштовно надавало їй приміщення, харчі, тяглову силу та ще й платило високі податки.
Так, тільки з Лівобережжя в царську скарбницю в 1722 р. надійшло 45,5 тис. крб., а в 1724р. –
вже 241,3 тис. крб. Отже, наведені факти незаперечно свідчать про те, що російське
самодержавство прагнуло зруйнувати Україну як самостійний економічний організм і
перетворити її в російську колонію, що в кінцевому підсумку вело до занепаду України.
Сила царської влади також була спрямована проти української культури в цілому. Саме
за часів Петра І помітно скоротилася сфера вживання української мови, в першу чергу в
офіційних установах і містах, занепало видання українських книг, започаткувався курс на
русифікацію освіти, українська церква попала під опіку московської патріархії. Зокрема, у 1720
р. царський указ забороняв українським друкарням друкувати книжки, текст яких відрізнявся
від московських та петербурзьких видань. Це фактично була заборона друкувати книги
українською мовою. В роки царювання Петра І склалася сумна традиція для України, коли
інтелектуальну еліту українців почали насильно забирати у Росію. Така політика сприяла
перетворенню України в рядову культурну провінцію російської імперії.
- 101 -
Таким чином, становище гетьмана І. Скоропадського було дуже складним. Але навіть за
цих умов він намагався дещо зробити для України, прагнув захистити тих українців, які
поверталися з еміграції і потрапляли в жорстокі руки царя. Однак гетьман був надто м'якою
людиною, щоб стати в тверду опозицію до центральної влади. Та й Петро І, який на людях
поводився з гетьманом досить чемно, на практиці не враховував його прохань, вперто і
послідовно проводячи експансіоністську політику щодо України. Відчувався і вплив на
гетьмана з боку старшини, особливо його родичів, які прагнули використати цей момент у
власних інтересах, менш за все дбаючи про Україну. Все це підривало авторитет і так не міцної
гетьманської влади і було хитро використано Петром І для дальшого наступу на українську
автономію. Відомо, що І. Скоропадський досить часто їздив до Москви і Петербурга, щоб
особисто клопотати за ті чи інші інтереси українського населення. Весною 1722 р. він черговий
раз виїхав до царської столиці і несподівано для себе отримав наказ Петра І про запровадження
з 29 квітня 1722 р. на Україні т. зв. Малоросійської колегії. Складалася вона з 6 осіб: трьох
росіян і трьох українців, але очолював її представник центральної влади – московський
бригадир Вельямінов, який і став правити Гетьманщиною. Тим самим Петро І позбавив
гетьмана й тієї куцої влади, яку він ще й досі мав. Такого удару старий гетьман пережити не
зміг. Повернувшись на Україну, І. Скоропадський через кілька днів помирає – 3 липня 1722 р.,
призначивши до виборів нового гетьмана наказним гетьманом Павла Полуботка (1722 – 1723
рр.).
Ставши наказним гетьманом, Павло Полуботко продовжував політику І. Скоропадського
і зарекомендував себе рішучим захисником і оборонцем автономних прав Гетьманщини. Він
користувався великим авторитетом серед старшини, і до певної міри й серед рядового
козацтва. Але справа в тому, що із запровадженням Малоросійської колегії на Гетьманщині по
суті виникло двовладдя: з одного боку, формально влада перейшла до Генеральної Військової
Канцелярії на чолі з наказним гетьманом П. Полуботком, а з другого — реальна сила
опинилася в руках російського бригадира Вельямінова і Малоросійської колегії. Спроби
старшини домогтися виборів нового гетьмана результатів не дали: неодноразові спроби
козацьких послів залишились без відповіді. Лише літом 1723 р. цар спромігся відповісти на це
питання, заявивши, що з часів "першого гетьмана Богдана Хмельницького аж до
Скоропадського всі гетьмани виявили себе зрадниками" і тому справа виборів нового гетьмана
відкладається до того часу, поки царський уряд не підшукає на цю посаду відповідну особу. На
практиці це означало, що Петро І вирішив остаточно ліквідувати українське гетьманство. Слід
відмітити, що в цей момент на Україні перебували додатково ще вісім драгунських полків.
Полуботко й старшина протестує, але марно.
З самого початку між П.Полуботком і Вельяміновим виникли непримиренні
суперечності. Останній поводився як справжній господар України і до наказного гетьмана
ставився як до підлеглого. Павло Полуботко чітко усвідомлював, проти кого він веде боротьбу
і до чого це може призвести, але інтереси України для нього були вищі. Тому він раз за разом
нагадує Петру І про статті Б. Хмельницького та Олексія Михайловича, які були підтверджені
іншими царями й самим Петром, відповідно до яких російські чиновники не мали права
втручатися у внутрішні справи українського судочинства. Щоб зменшити втручання
Малоросійської колегії в судові справи, П. Полуботок здійснив реформу суду, зробивши
генеральний суд колегіальним. Він суворими наказами вимагав від провінційних судів, щоб не
було хабарництва й тяганини, встановив точний порядок судової апеляції й погрожував
суворим покаранням старшині за зловживання й утиск над населенням. Тим самим фактично
перейняв владу в Малоросійської колегії. Але це ще більше розлютило царя, і він вирішив
- 102 -
довести справу знищення українського самоврядування до кінця. За його наказом
Малоросійська колегія розробляє план як позбутися П. Полуботка.
3 серпня 1723 р. П. Полуботок разом з генеральним суддею Іваном Чарнишем і
генеральним писарем Семеном Савичем прибувають до Петербурга, де подають чергову
"челобитну", у якій ставиться питання про повернення відібраних прав і вольностей козацьких.
Петро І для того, щоб виграти час і переконатись, що загрози з боку українського війська
немає, приймає петиції. Одночасно він відправляє на Україну майора Рум'янцева – для збору
"компромату" проти Полуботка. Тут же царська таємна канцелярія розпочинає слідство. П.
Полуботок, І. Черниш, С. Савич, а також ряд старшин, що їх супроводжували, були
заарештовані прямо на вулиці. Після цього арешти стали проводитись по усій Україні: до
російської столиці було доставлено миргородського полковника Данила Апостола,
генерального бунчужного Жураковського та інших старшин. Основними пунктами
звинувачення були зносини П. Полуботка з Пилипом Орликом, а також відправлення на
Україну інструкції, як себе поводити під час місії Рум'янцева. Врешті решт виявилося, що
прямих доказів проти Павла Полуботка немає, тоді було пред'явлено інше звинувачення —
державна зрада. Полуботок був закатований у петропавловській фортеці наприкінці 1723 р.
Більш щасливою була доля заарештованої старшини – із в'язниці їх звільнила смерть
російського імператора на початку 1725 року.
Так закінчився останній погром української старшини з її автономістичними
домаганнями. Після цього настало затишшя. На вищі посади було призначено людей
слухняних і покірних. Так, Військову Генеральну Канцелярію очолили полтавський полковник
Іван Левенець, глухівський сотник Іван Мануйлович та Федір Гречаний, а до Стародуба і
Чернігова було призначено полковників – росіян. Гетьманщиною правила Малоросійська
колегія разом з покірними українськими старшинами, а податки грішми і натурою почав
збирати Вельямінов і направляти їх до Москви, збільшуючи їх з кожним роком і вигадуючи
щоразу нові податки.
Після цього доля України залежала від змін на Російському престолі. У залежності від
політичних симпатій уряду гетьманство на Україні відновлювалось чи ліквідовувалось. Так,
при правлінні Петра ІІ Малоросійська колегія була скасована і 1 жовтня 1727 р. в Глухові
відбулися вибори, де гетьманом було обрано миргородського полковника Данила Апостола
(1654 – 1734 рр.). Він був дуже яскравою політичною фігурою і незважаючи на свій
сімдесятилітній вік енергійно взявся за реставрацію автономних прав Гетьманщини.
Данило Апостол у 1728 р. їде до Москви і подає петицію до царя про повернення Україні
старих прав згідно з договором, що його укладено ще Богданом Хмельницьким. На цю петицію
була дана відповідь у 28 пунктах, що одержали назву "Решительных" пунктів. Головні пункти
були такі: гетьман не мав права вести дипломатичні зносини з іноземними державами, окрім
сусідніх Польщі та Криму, і то про прикордонні справи з відома царя; гетьманська резиденція
залишалась в Глухові; кількість найманого війська обмежувалась трьома полками (крім
реєстрових козаків); гетьман підлягав з військових справ російському-генерал-
фельдмаршалові; кандидатів на посади генеральної старшини й полковників затверджував цар,
а нижчу старшину – гетьман.
Ці "Решительные" пункти значно обмежували права Гетьманщини, якими вона
користувалася до Мазепи, але важливим було те, що замість колишньої сваволі російського
уряду ставилися тепер певні норми та певні юридичні форми.
Одним з головних завдань гетьманського уряду було піднесення економічного добробуту
краю. Зроблені були певні заходи в судочинстві, за вищу апеляційну інстанцію мав служити в
- 103 -
краю так званий Генеральний Суд, який складався з шести осіб – трьох українців і трьох
росіян, президентом суду був гетьман. Був дозволений приїзд іноземних купців для торгівлі,
але мито на товар на кордоні йшло до російського скарбу. Скасовувався примус торгувати
лише через російські порти, але заборона вивозити цілий ряд дуже важливих продуктів
залишалась.
17 січня 1734 р. гетьман Данило Апостол помер. Його гетьманування перейняте духом
оборони автономних прав України. Йому вдалося зміцнити гетьманську владу й авторитет
гетьмана, хоча не всі його заходи щодо піднесення економічного добробуту краю й
полегшення становища населення були доведені до кінця.
При вступі на престол цариці Анни Леопольдівни (1730 р.) роль гетьмана принижувалась,
а в 1737 р. була замінена на відому вже Малоросійську колегію, яка складалася з шести осіб –
князів Шаховського, Барятинського, полковника Гутьєва, а також генерального судді М.
Забіли, генерал-осавула Ф.Лисенка, та генерал-підскарбія А.Марковича. Фактичними
правителями були представники великодержавного престолу, які втручалися в усі сфери
місцевого життя населення.
У 1740 р. престол займає цариця Єлизавета, яка ще перед тим увійшла в велику приязнь з
українцем Олексієм Розумовським, і з яким пізніше взяла шлюб. Під його впливом при дворі
було вирішено відновити гетьманство. Також з України були виведені російські полки, які там
стояли, було дозволено вільно продавати збіжжя й відновлено Київську митрополію. В лютому
1750 р. було обрано гетьманом молодшого брата Олексія Кирила Розумовського. Дана ситуація
оживила надії старшини на те, що тепер їй вдасться закріпити за собою не тільки економічні,
але й політичні права. За Розумовського входять у звичай загальні з'їзди старшини в Глухові
для вирішення важливих справ, і ці з'їзди виявили тенденцію перетворитися в щось більше –
подібне до українського Сейму. Відомою є промова, проголошена на одному з таких з'їздів "О
поправлении состояния Малороссии", де можна прослідкувати ідею відновлення
конституційно-парламентського устрою української козацької держави. Однак автори даного
твору стояли на позиціях, згідно з якими політичні права мають належати виключно
українській шляхті, а що стосується українського народу, то тут мова йде про зміцнення
кріпосної залежності селян.
За часів гетьманства К. Розумовського була завершена робота по реформі суду. В 1763 р.
гетьман скликав у Глухові "Генеральні збори" і затвердив реформу судочинства, яка
розроблялася ще з 1743 р. Ця реформа зміцнила привілейоване становище козацької старшини.
Українська шляхта остаточно закріплює за собою право на селянську працю. За Розумовського
було значно обмежено право вільного переходу селян і тим самим прикріплено їх до панських
маєтків. Заслуговують згадки спроби К.Розумовського реформувати українську козацьку
армію. Було заведено обов'язкове навчання козацьких синів не тільки загальної, але й
військової освіти на західноєвропейський зразок. Була введена єдина форма для української
армії (синьо-біла). Розумовський також мріяв заснувати університет біля Батурина, колишньої
столиці українських гетьманів. За його гетьманування козацька старшина добилася
вирішального впливу на політику краю. І в часи перебування гетьмана в Глухові, і під час його
виїздів до Петербурга краєм правила старшина. Він при виїздах формально передавав їй владу.
Однак, з приходом до влади на російський престол Катерини ІІ у 1764 р. був виданий царський
маніфест, у якому сповіщалося, що гетьман К. Розумовський "добровільно" зрікається
гетьманства і влада знову переходить до Малоросійської колегії на чолі з генерал-
губернатором, тобто Україна розглядається як одна із провінцій Російської імперії. Генерал-
губернатором стає Петро Румянцев. У Колегії мали засідати 4 українці і 4 росіяни. Протягом
- 104 -
1765 – 1767 рр. Колегія здійснила перепис усього населення України, що дало можливість