ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 5237
Скачиваний: 5
заборона відзначення 100-літнього ювілею з дня народження геніального національного поета
Т.Г.Шевченка у 1914 р.
- 134 -
Царизм вчинив погром української преси, громадських, культурно-освітніх організацій і
звичайно ж політичних партій. У 1910 р. побачив світ циркуляр тодішнього російського
прем’єр-міністра П.Столипіна, у якому “інородцям” (до них належали українці та інші
пригноблені народи) взагалі заборонялося створювати будь-які товариства, клуби, видавати
газети рідною мовою. А державний Комітет у справах друку пішов іще далі, заборонивши
вживати на сторінках періодичної преси чи будь-яких інших виданнях терміни “Україна”,
“український народ”. Таку політику П.Столипін виправдовував “історичною традицією
боротьби уряду з національними особливостями колишньої України”.
Великодержавницький шовінізм самодержавства щодо українського народу підтримали
такі крайньоправі загальноросійські партії, як чорносотенний “Союз руського народа”, а також
російські ліберали, які на словах виступали на захист “інородців”, а насправді знаходилися на
позиції “єдиної і неділимої Росії.” Київські чорносотенці, наприклад, надіслали урядові
спеціальну доповідну записку про так зване “мазепинство” на Україні. А на сторінках
центральних шовіністичних газет “Новое время”, “Киевлянин”, “Московские ведомости”
друкувалися статті, переповнені ненависті до всього українського. Їх приклад наслідували
відповідні губернські часописи, які дійшли до абсурду, вимагаючи від уряду заборонити
українцям говорити рідною мовою взагалі.
На відвернення революції та підвищення ефективності сільського господарства була
спрямована також аграрна реформа П.Столипіна, яка почалася іще у 1906 р. Її суть зводилося
до таких трьох головних ідей: руйнування селянської общини, дозвіл селянину отримати землю
у приватну власність (хутір або відруб), переселення селян у малозаселені райони Сибіру,
Середньої Азії та Північного Кавказу.
Ці реформаторські ідеї знайшли своє найбільше застосування в Україні. Бо тут була
сильніша зацікавленість у селян до індивідуального господарювання і порівняно менша
розповсюдженість общинного землекористування. В результаті у європейській Росії з общини
виділилося 24% селянських господарств і переселялись на хутори 10,3 %, а у Наддніпрянщині
– відповідно 35,3% та 14%. Фактично найбільше аграрних переселенців виявилось також з
України. Всього на протязі 1906–1912 рр. звідси виїхало у Сибір близько 1 млн. чол.
Однак дана аграрна реформа не була повною мірою реалізована через протидію селян,
деяких політичних сил, недостатнє фінансування, погану організацію відповідних заходів,
загибель її основного ідеолога та рушія П.Столипіна 5 вересня 1911 р. тощо. Тому не принесла
в цілому сподіваних результатів. З одного боку, вона сприяла модернізації сільського
господарства: ліквідувала черезсмужжя, запроваджувала приватне селянське землеволодіння,
прогресивну сівозміну, нові агротехнічні засоби, тощо. Через це зросла товарність
сільськогосподарського виробництва, збільшився експорт хліба за кордон. Тобто столипінська
аграрна реформа відкрила шлях вільного розвитку сільського господарства на передових
капіталістичних засадах: особистій ініціативі та конкуренціі. З другого боку, остаточно
зруйнувати селянську общину не вдалося. Не було до кінця ліквідовано поміщицьке
землеволодіння, хоча влада діяла досить енергійно на цьому напрямку, намагаючись
перерозподілити його шляхом купівлі-продажу через Селянський поземельний банк. Тому
поряд із поміщиками появилися досить міцні приватні селянські господарства як основні
виробники товарного хліба. Поскільки реформа виявилась незавершеною, то на селі відбувався
процес досить сильного соціального розшарування і через це соціальна напруженість не тільки
не зникла, а з часом набувала особливої гостроти. До того ж фактично зазнало краху
переселення селян через незадовільну організацію. Так, тільки у 1911 р. близько 70%
- 135 -
переселенців повернулося на Україну. Ось чому не вдалося належним чином зміцнити
соціальну опору самодержавства на селі.
Царизмові не вдалося ліквідувати усі здобутки українського національно-визвольного
руху. Продовжували свою діяльність деякі “Просвіти”, Українське наукове товариство на чолі
із М.Грушевським (після революції переїхав до Києва), виходили окремі українські часописи. З
метою консолідації національних політичних сил і координації українського руху в умовах
реакції діячі УДРП заснували у 1908 р. підпільну непартійну громадсько-політичну
організацію – Товариство українських поступовців (ТУП). До нього увійшли не тільки діячі
ліберального, але й соціал-демократичного спрямування. Товариство мало досить широку
мережу своїх осередків-громад по всій Наддніпрянщині. Їх налічувалося близько 60. Керівним
органом ТУП була Рада, яка обиралася на щорічних нелегальних з'їздах цієї організації,
знаходилася у Києві. Напередодні Першої світової війни до неї увійшли, наприклад,
Є.Чикаленко, С.Єфремов, Ф.Матушевський, Д.Дорошенко та інші – всього 13 чол. У своїй
політичній програмі ТУП стояло на платформі конституційного парламентаризму,
національно-територіальної автономії України у федеративній Російській державі. Блокувалося
із російськими кадетами і трудовиками, що виступали через своїх представників у Ш та 1У
Думах із критикою шовіністичної політики царського уряду на Україні. У роки реакції ТУП
займалося головним чином культурно-освітньою діяльністю: створювало і координувало
роботу “Просвіт”, клубів, поширювало українські видання, співпрацювало з науковим
товариством у Києві тощо. Виступало за українізацію шкільництва, впровадження української
мови, літератури та історії до середніх шкіл, використання рідної мови в усіх громадських
установах, суді, церкві. Однак навіть за такі надто скромні та справедливі домагання члени
товариства переслідувалися.
Шовіністична політика царизму в Україні викликала все більше обурення і спротив. У
відповідь на заборону вшанування 100-літнього ювілею з дня народження Т.Г.Шевченка, у
Києві відбулися вуличні демонстрації революційно настроєних робітників і студентів. Мали
місце навіть криваві сутички демонстрантів з поліцією. Політичними страйками відзначили
день народження Кобзаря робітники Харківського паровозобудівного заводу.
Зростання національно-визвольного і нового революційного руху взагалі у Російській
імперії було перервано початком Першої світової війни.
Таким чином, український національно-визвольний рух у Наддніпрянщині в 1900–1914
рр. розвивався нерівномірно. Його найбільші здобутки припадають на час революції 1905–1907
рр. Це пояснюється широким розмахом робітничого і селянського рухів. Не можна
заперечувати взаємозв’язку і взаємовпливу цих трьох напрямків боротьби, хоча належної
ефективності не було досягнуто у даний період. Відчувалася гостра потреба у наявності
єдиного політичного проводу, який зумів би об'єднати ці розрізнені сили і спрямувати на
досягнення спільної мети. Через недостатній рівень національної свідомості (її носієм
виступала головним чином інтелігенція) визначальною стала ідея національно-територіальної
автономії України у складі федеративної Росії. А це означає, що національно-визвольний рух у
Наддніпрянщині саме в даний період здійснив перехід від культурницького до політичного.
Підтвердженням цього стала також поява та діяльність тут перших українських політичних
партій і такої громадсько-політичної організації як ТУП. Урізноманітнились і збагатились
форми суспільно-політичної діяльності, в тому числі появилися парламентські. Так що
царизмові не вдалося досягти своєї мети навіть репресивними заходами, хоча і не пішов на
поступки українцям напередодні Першої світової війни.
Як розвивався у даний період національно-визвольний рух на західноукраїнських землях?
- 136 -
3. Західноукраїнські землі під владою Австро-Угорщини у 1900–1914 рр. За
соціально-економічним і політичним розвитком Східна Галичина, Буковина та Закарпаття мали
ряд особливостей, які відрізняли їх від Наддніпрянської України. В економічному відношенні
вони становили аграрно-сировинний придаток і ринок збуту для метрополії. Місцева
промисловість була в основному кустарно-ремісничою. Найбільш розвинутими виявилися
нафтодобувна, харчова, хімічна і деревообробна галузі промисловості. Переважна більшість
підприємств належала австрійському, угорському, німецькому капіталу. Також мали свою
власність французькі та американські підприємства. На відміну від інших провінцій імперії,
робочий день на підприємствах західноукраїнських земель тривав довше, а зарплата була
найнижчою і не забезпечувала навіть прожиткового мінімуму.
У сільському господарстві існувало велике землеволодіння. Але переважна частина
земель належала польським, угорським, австрійським поміщикам. Втративши земельні
ділянки, українські селяни жили за рахунок заробітків у панських дворах, які були мізерними і
не могли забезпечити також прожиткового мінімуму. До того ж умови праці були досить
важкими. З врахуванням цього, а також аграрного перенаселення з кінця Х1Х ст. розпочалася
еміграція західноукраїнських селян за кордон, яка набирала все більше масового характеру.
Так, на протязі 1890–1913 рр. емігранти склали майже третину всього приросту населення
даного регіону.
Тепер про політичні особливості. Як відомо, на відміну від Росії, Австрія стала не тільки
дуалістичною (двоєдиною), але й конституційною монархією. Незважаючи на всю обмеженість
конституційних прав, вони все-таки надавали широкі можливості для легальної діяльності
політичних партій, громадських, культурно-освітніх організацій тощо. Поляки виявилися
більш активними, краще зорганізованими і вже до кінця Х1Х ст. добилися того, що влада у
Галичині фактично опинилася у їхніх руках. Польська мова тут стала офіційною в адміністрації
та освіті. Українці у черговий раз не проявили належної одностайності, рішучості та
настирливості, тому їхні інтереси не були враховані і вони опинилися у нерівноправному
становищі. Проте вже до кінця цього століття українські галичани нагромадили певний досвід і
мали досить вагомі здобутки громадсько-політичної та культурно-освітньої діяльності.
Зокрема, на протязі 90-х років сформувалися українські політичні партії зі своїми програмними
поглядами на майбутнє України. Русько-українська радикальна партія (РУРП), Українська
національно-демократична партія (УНДП), Українська соціал-демократична партія (УСДП)
виступали за незалежність і соборність України, як кінцеву мету загальноукраїнських
національно-визвольних змагань. Так, 5 січня 1900 р. керівний орган УНДП Народний комітет
опублікував свою першу заяву, у якій підкреслювалося: “Нашим ідеалом повинна бути
незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації об'єдналися в одну новочасну
культурну державу”. Сформульовано справедливий і далекоглядний ідеал української нації.
Проте цей ідеал піддавався критиці з боку москвофілів та деяких проавстрійськи
настроєних українських часописів як утопічний. Гідну відповідь з цього приводу дав І.Я.
Франко, який зокрема писав: “Все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що
інтернаціональними ідеями раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над
другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими”
фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора
консолідовання якихось вольних міжнародних цілей. Але це може статися аж тоді, коли всі
національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та поневолення відійдуть у
сферу історичних споминів”.
- 137 -
Ці геніальні передбачення виявилися пророчими. Їх підтвердило життя і вони не втратили
свого актуального значення у наш час.
Виходячи із тодішньої ситуації, пріоритетними були визначені такі завдання: боротьба за
загальне виборче право, український університет у Львові, поділ Галичини на українську і
польську частину з автономним статусом, вирішення соціальних проблем.
На реалізацію цих завдань була спрямована агітаційно-пропагандистська і
організаторська діяльність українських політичних партій. Як наслідок робітничі та селянські
страйки набрали масового характеру. Лише у 1902 р. у Східній Галичині страйкувало біля
200000 селян. Причому ці страйки виявилися настільки організованими, що поміщиків
примусили збільшити платню і піти на інші поступки. Масового характеру набрали також віча,
демонстрації тощо. У Львівському вічі 2 лютого 1906 р., наприклад, взяло участь близько 50
тис. чол. До боротьби за національні права галичан включилися українські посли у віденському
парламенті. Загроза нового революційного вибуху в країні примусила цісаря Франца Йосипа
провести у 1907 р. виборчу реформу, в результаті якої було ліквідовано колишню куріальну
систему і запроваджено загальне виборче право до австрійського парламенту. Це значно
збільшило чисельність української парламентської репрезентації – від 7 до 30 послів, що
підвищувало ефективність її діяльності.
Проте польська адміністрація Галичини не пішла на поступки українцям щодо виборів у
Галицький сейм, чинила всілякі перешкоди у ході виборчої компанії 1908 р., нерідко вдаючись
до терору, насильства, фальсифікації результатів голосувань. Намісник А.Потоцький прямо і
відверто заявив про те, що “влаштує українцям нове Берестечко”. За його наказом жандармерія
вчинила криваву розправу над українськими селянами, які виявили незадоволення
підрахунками їхніх голосів: серед них виявилось і вбиті, і поранені. Польсько-українські
взаємовідносини різко загострилися і могли перерости у відкритий конфлікт. Стурбований
таким становищем, австрійський уряд дав вказівку наміснику негайно нормалізувати ситуацію.
Проте цього зробити він вже не встиг. 12 квітня 1908 р. його застрелив український студент
М.Січинський.
Січинського арештували і віддали до суду. Двічі суд оголошував йому смертний вирок і
двічі під тиском світової громадськості його відміняв. Нарешті смертна кара була замінена 20-
річним ув’язненням. Проте в 1911 р. з допомогою Д.Вітовського і М. Цеглинського він втік із