ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 5234
Скачиваний: 5
цьому відношенні Східна Галичина, яка перетворилася в оплот всього українського народу.
4. Українські землі в роки Першої світової війни (1914–1916 рр.). Наприкінці липня –
початку серпня 1914 р. розпочалася Перша світова війна між двома ворожими блоками держав:
Антантою (Англія, Франція та Росія) і Троїстим союзом в особі Німеччини та Австро-
Угорщини (Італія на той час була формальним його членом, а у травні 1915 р. взагалі вийшла з
нього). Поступово у її орбіту втягнуто 38 із 59 держав світу із загальною чисельністю понад 1,5
млрд. чол., що склало ѕ всього населення земної кулі. Фактично війна відбувалася за переділ
світу та утвердження власного домінування у ньому.
Перша світова війна спричинила велику трагедію українського народу. Всупереч власній
волі він був втягнутий у війну. Пошматовані між воюючими Австро-Угорською і Російською
імперіями, українці змушені були стати об’єктом загарбання воюючих сторін. До того ж вони
перетворилися на один із найважливіших театрів воєнних дій, насамперед західний регіон. В
результаті зазнали страшних руйнувань, спустошень, людських жертв і матеріальних втрат.
Спочатку переможним виявився наступ російських військ. У запеклій галицькій битві, що
відбулася на протязі 19 серпня – 4 жовтня, поразки зазнали австро-угорські та німецькі війська.
В результаті російські війська окупували Галичину і Буковину. Царська адміністрація
намагалася знищити український рух, щоб таким чином створити передумови для органічного
включення цих земель до складу Російської імперії. З цією метою переслідувалися,
арештовувалися і депортувалися вглиб Росії громадсько-політичні діячі та звинувачені у
неблагонадійності (їх кількість склала понад 12 тис. чол.); вчинено розправу над греко-
католицькою церквою, а її митрополита А.Шептицького ув’язнено у монастирській тюрмі
Суздаля; закрито українські школи, гімназії, періодичні видання, бібліотеки; заборонено
діяльність політичних партій, культурно-освітніх, господарсько-кооперативних, спортивних
організацій тощо. Натомість здійснювалася насильницька русифікація. За словами
новопризначеного галицько-буковинського генерал-губернатора графа О.Бобринського, весь
устрій тут мав ґрунтуватися “на російських засадах”.
Жорстока окупаційна політика царської адміністрації отримала підтримку лише у
місцевих ренегатів – москвофілів. Навіть відомий російський політик, депутат IV Думи
П.Мілюков оцінив її як “європейський скандал”.
Та це не зупинило царизм. Навпаки, він вирішив остаточно покінчити із українським
національно-визвольним рухом взагалі, використавши умови війни. Міністр закордонних справ
- 142 -
Росії С.Сазонов відверто заявив: “Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися
українського руху”. В результаті зросли репресивні акції і у Наддніпрянській Україні. Закрито
українські видавництва, організації, періодичні видання “Рада”, “Дзвін”, “Рідний край” тощо.
Заслано до Симбірська лідера українського руху М.Грушевського. Причому царизм не взяв
навіть до уваги лояльну позицію щодо нього в цей час наддніпрянських українських
політичних діячів.
Тим часом трагедія українського народу продовжувалися. У квітні 1915р. війська Австро-
Угорщини і Німеччини в ході суцільного стратегічного наступу витіснили російську армію із
захоплених західноукраїнських земель. Відступаючи, окупанти грабували і вивозили культурні
цінності, забрали із собою 500 заложників-провідних українських діячів. Разом з ними
добровільно подалися ті з числа українців, які піддалися брехливій москвофільській агітації і
перейшли у російське православ’я, боячись австро-угорської помсти. Крім того, російські
війська насильно примусили до евакуації українське населення Холмщини, Підляшшя, Волині
та Поділля, палили села, щоб залишити ворогові пустинні землі. В результаті маса
українського люду гинула в дорозі від голоду, спраги, епідемічних захворювань, у
переповнених вагонах, божеволіла від жахливих страхіть такого переселення.
Повернення австро-угорських військ також не принесло полегшення. Більше того,
українське населення безпідставно звинувачували у зрадництві, шпигунстві на користь росіян,
що нібито спричинило їхню попередню поразку. В результаті без суду і слідства
розстрілювалися невинні, масово вивозились в австрійські концтабори, де гинули у жахливих
умовах. Ігнорувалася при цьому австрофільська позиція переважної більшості тих українців,
які не належали до москвофілів. Як справедливо відзначив сучасний історик Т.Гунчак, “з
одного боку українське населення Галичини й Буковини мордували росіяни, намагаючись
вибити з нього почуття національної свідомості й самопошани; з іншого – над ним знущалися
австрійці та мадяри, звинувачуючи у русофільстві”. Так що це була справжня національна
трагедія нашого народу в той час.
Страшне лихоліття Першої світової війни, жорстокі репресивні акції окупаційних властей
не тільки не послабили українських національно-визвольних змагань, а навпаки сприяли їх
розгортанню з новою силою. Справа в тому, що війна набрала затяжного характеру. Взаємно
поборюючи одна одну, Австро-Угорська та Російська імперії поступово втрачали свою силу і
могутність. А це породжувало надії і не безпідставні на успішне вирішення українського
питання.
Тому вже 1 серпня 1914 р., відразу після початку Першої світової війни, уже названі
раніше українські політичні партії Галичини утворили Головну українську раду (ГУР)
чисельністю 15 чол., яку очолив відомий на той час громадсько-політичний і науковий діяч,
юрист К.Левицький . Поява такої між партійної політичної організації стала можливою тому,
що ці три партії залишилися вірними національному ідеалу, тобто “незалежній Україні із
столицею в нашім стародавнім Києві, де було би українське правительство і український
парламент, вибраний усім нашим народом”. Для досягнення цієї мети український народ
повинен одностайно стати “проти царської імперії при державі, в якій українське національне
життя найшло свободу розвитку. Перемога австро-угорської монархії буде нашою перемогою. І
чим більша буде поразка Росії, тим швидше виб'є година визволення України”. Крім цього, у
маніфесті до українського народу Галичини ГУР звернула особливу увагу також на те, що
народ “мусить мати одну думку й одну волю”, якщо він 2хоче вижити” у таких складних
умовах. Власне ГУР і представлятиме інтереси галицьких українців. Було прийнято іще одне
важливе рішення – сформувати легіон Українських січових стрільців (УСС). Це національне
- 143 -
збройне формування мало воювати у складі австро-угорської армії і відіграти важливу роль у
розв’язанні українського питання. Із подібною відозвою до українського народу Буковини
звернувся Союз парламентських і сеймових депутатів цього краю.
Аналогічну програму (“Наша платформа” та ін.) розробив і Союз визволення України
(СВУ), створений 4 серпня 1914 р. у Львові політичними емігрантами із Наддніпрянщини, які
змушені були прибути сюди у різні часи. Це була безпартійна політична організація. Її
діяльність спрямовувалася президією у складі Д.Донцова, В.Дорошенка, А.Жука,
М.Меленевського, О.Скоропис – Йолтуховського. СВУ закликав українців Російської імперії
до створення Української самостійної держави, яка за формою правління мала бути
конституційною монархією із однопалатною системою законодавства, демократичними
свободами і незалежною національною церквою. Цього можна досягти через воєнну поразку
Росії з допомогою Австро-Угорщини і Німеччини. Причому наголошувалося на тому, що
“об’єктивна історична конечність вимагає, щоб між Західною Європою і Московщиною
повстала самостійна Українська держава”. Її поява відповідає інтересам не тільки українців,
але й європейців. Бо Україна виконуватиме своєрідну роль бар'єра між Європою і Росією. До
того ж Росія стане слабшою і відповідно менш агресивною. А це у свою чергу сприятиме
зміцненню стабільності на європейському континенті.
Отак по-новому трактувалася важливість розв'язання українського питання. Такий підхід
безумовно заслуговував на увагу і підтримку західних політиків. Тому СВУ розгорнув широку
міжнародну інформаційну та дипломатичну діяльність. Його представники знаходилися в цей
час у Німеччині, Болгарії, Швеції, Норвегії, Туреччині, Швейцарії, Італії. У зв’язку із наступом
російської армії СВУ переніс свою діяльність безпосередньо у Відень. Туди ж подалася і ГУР.
В результаті спільної різноманітної діяльності, насамперед видавничо-пропагандистської,
європейська громадськість вперше звернула увагу на українське питання. Про це писала майже
вся преса континенту, що звичайно мало позитивне значення. Однак далі справа не пішла.
Європейські політики не прислухалися тоді до конструктивних пропозицій українських
політичних діячів і не надали належної підтримки нашим національно-визвольним змаганням.
ГУР активно займалася тоді також проблемами біженців від російської окупації, в’язнів в
австрійських концтаборах. А СВУ зосередився на захисті інтересів полонених українців
російської армії. Йому вдалося домогтися того, що значна кількість військовополонених
українців була переведена до окремих таборів у Австро-Угорщині та Німеччині. Це мало
важливе значення для організації і проведення серед них відповідної національно-культурної
та політико-просвітницької роботи. До неї залучалися відомі діячі науки і культури. Зокрема,
були відкриті читальні, школи, діяли хори, кооперативні й господарські курси,
розповсюджувались українські газети, журнали тощо. Все це давало позитивні результати.
Адже не випадково із цих полонених були сформовані пізніше дві військові дивізії:
Сірожупанників і Синьожупанників (назва походить від кольору уніформи), які брали участь у
боротьбі за незалежну Україну.
А першим українським військовим формування в той час стали УСС. У відповідь на
заклик ГУР від 6 серпня 1914 р. вже на протязі двох тижнів зголосилося 28 тис. добровольців.
Така масовість налякала і центральний уряд, і місцеву польську владу. В результаті чисельність
легіону обмежено 2,5 тис. Його ядро склали активісти січового, сокільського, пластового і
стрілецького руху, вчорашні гімназисти та студенти. Після організаційного оформлення і
військового вишколу УСС брали активну участь у бойових діях в складі австро-угорської армії.
Воювали хоробро, завзято, героїчно. Особливо відзначилися у битві за гору Маківку в
Карпатах, яка стала кульмінаційною у весняному (1915 р.) контрнаступі австро-угорських і
- 144 -
німецьких військ. Ось що говорилося у наказі командира 55 дивізії, в складі якої воювали УСС,
генерала Фляйшмана: “З молодечим запалом і правдивим патріотизмом, як грізна буря, перед
якою ніщо встояти не може, кинулись молоді хоробрі сини України в обороні рідної своєї землі
і приневолили ворога залишити те, що він вважав уже здобутим. Небезпеку усунено.
Українські стрільці двічі рішили бій в нашу користь... Тричі Вам Слава!”
УСС вкрили себе невмирущою славою, бо воювали за волю і незалежність України.
Тепер проаналізуємо український рух у Наддніпрянщині. Якщо СВУ закликав боротися
спільно з австро-угорською та німецькою арміями проти царської тюрми народів, то ТУП
спочатку зайняло проросійську позицію. Їхня газета “Рада” закликала українців стати на захист
Російської держави. Таку ж позицію зайняв і журнал “Украинская жизнь”, який редагував тоді
С.Петлюра і який виходив у Москві. У статті – відозві “Війна і українці” він доводив, що
українці повинні чесно виконати, свій обов’язок перед Російською державою, захищаючи її, а
російська влада має змінити своє ставлення до українського питання. Згодом, восени цього ж
року ТУП зайняло нейтральну позицію щодо війни та воюючих сторін. Правда, Рада
товариства засудила російську політику в окупованій Галичині та Буковині. Щодо майбутнього
України, то ТУП і у даний період виступало за її автономний статус у федеративній Росії.
Як бачимо, провідні українські політичні діячі не проявляли одностайності щодо
виявлення мети національно-визвольних змагань і тактичних засобів для її досягнення.
Тим часом поразка російської армії у 1915 р. викликала опозиційні настрої щодо уряду в
самій Росії. З врахуванням цього він не почув себе так впевнено і став податливішим у
ставленні до наддніпрянців. Українська делегація відвідала російського міністра освіти і
висунула перед ним ряд вимог щодо розвитку шкільництва. Обережно відновлювали свою
роботу українські книгарні, наукові товариства, кооперативи, почали виходити декілька газет.
Пожвавилося українське політичне життя. Восени цього ж року на Катеринославщині
засновано ініціативний комітет Українського самостійницького союзу. Його програма
передбачала боротьбу за самостійну і соборну Українську державу у формі демократичної
республіки. Поява цієї політичної організації переконливо засвідчила, що ідея незалежної
України знаходила підтримку в цей час і серед наддніпрянців.
Нові перспективи відкривалися перед національним рухом на західноукраїнських землях.
На початку травня 1915 р. у Відні ГУР реорганізовано у Загальну українську раду (ЗУР).
Необхідність такої перебудови була обумовлена тим, що ЗУР як політична організація мала
представляти загальноукраїнські інтереси. До неї увійшли 21 представник від Галичини, 7 – від
Буковини і 3 – від СВУ. Діяльність ЗУР спрямовувалася президією (6 чол.) на чолі із
К.Левицьким. Її політична програма передбачала: вільна самостійна Українська держава над
Дніпром і окрема національно-територіальна автономія для всіх українських земель в складі
Австро-Угорщини. Не заперечувалася підтримка останньої у війні, хоча підкреслювалася
одночасно дуже важлива думка про те, що українці самі повинні добиватися цих цілей. ЗУР
звернулася з програмною декларацією також до всіх народів цивілізованого світу, в якій
зокрема наголошувалося на тому, що визволення всього українського народу є конечне в
інтересах людськості, цивілізації, демократії і волі, тобто відповідає інтересах всього людства,
принципам гуманізму і демократії.
Як бачимо, ЗУР конкретизувала вирішення українського питання стосовно тодішньої
ситуації і обраної тактики. Досягнення окремої національно-територіальної автономії в складі