ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 5208
Скачиваний: 5
її керівництвом. Більшовицький агент Самуїл (Шелом) Шварцбарт застрілив С.Петлюру 25
травня 1926 р. в Парижі. Симон Петлюра назавжди залишився в нашій пам’яті як творець
епохи, будівничий і символ української державності.
Після цієї трагічної втрати ДЦ УНР очолив А.Лівицький, на чолі Ради Міністрів був
В.Прокопович, міністром військових справ – В.Сальський. Як бачимо ДЦ УНР надалі
залишався речником української державності. Але з ходом історичних подій еміграційний уряд
поступово втратив зв`язки з Україною, які були відновлені тільки з початком Другої світової
війни. Тому в Україні всіх самостійників, патріотів, націоналістів називали петлюрівцями, як за
часів царизму – мазепинцями. У цьому вбачається наступність поколінь у боротьбі за державу.
Тим часом на Східній Україні національно-визвольна боротьба українського народу
проти російсько-більшовицької окупаційної влади продовжувалася. Очолювали діяльність
чисельних повстанчих загонів підпільні організації: Національна Козача Рада, Центральний
Революційний Комітет, Військова Організація Січових Стрільців та ін. По багатьох містах
існували таємні революційні гуртки. Найбільше повстань проти більшовицького режиму
відбулося на Київщині, Херсонщині, Харківщині, Поділлі. Тільки влітку 1921 р. ДПУ
ліквідувало по Україні 6 тис. повстанських груп. Українськими партизанами була створена
Холодноярівська республіка, яка довгий час повністю контролювала ситуацію на
Чигиринщині. Успішно діяли загони під керівництвом отаманів Хмари, Крука, Заболотного,
Іви, Чуприни, Лиха, Гризла, Чорного Ворона, Чучупаки, Дерещука, Кравченка та ін. Але
відсутність єдиного керівного центру, розгул т. зв. “отаманщини”, втрата надії на допомогу
ззовні, переважаючі сили червоної армії, жорстокі каральні заходи чекістів не дали
розгорнутися всенародному повстанню. Партизанська боротьба в Україні продовжувалася
майже до кінця 20-х рр.
У цих умовах, щоб не допустити єдності руху опору, більшовицька влада змушена була
піти на співпрацю з українськими комуністами, які відстоювали суверенітет України. Серед
них т. зв. боротьбисти (від назви центрального органу “Боротьба”). Її визначними діячами
були: О.Шумський, В.Блакитний (Елланський), М.Полоз, Л.Ковалів, Г.Гринько, П.Любченко,
А.Хвиля, М.Яловий та ін. У своїй діяльності тяжіли до самостійності України, вимагали
визнання в Комінтерні себе як незалежної і єдиної Української секції. Весною 1920 р. їх
змусили самоліквідуватися і злитися з КП/б/У.
Інша партія – УКП (укапісти) до 1921 р. видавала свою друковану газету “Червоний
прапор”. Партія проіснувала до 1925 р. Під загрозою репресій уся партія скорилася постанові
Комінтерну про недопущення двох компартій в Україні і влилася в КП/б/У. Найвидатніші діячі
УКП: А.Річицький-Пясецький, А.Драгомирецький, М.Авдієнко, Ю.Мазуренко, Б.Антоненко-
Давидович, І.Дніпровський, М.Грицай, О.Ярощенко та ін.
- 172 -
Централізаторська політика Москви породила опозицію і в самій КП/б/У. Нею стала т.зв.
“фракція федералістів”, яка тяжіла до УКП. В її складі були: Ю.Лапчинський, С.Кириченко,
П.Слинько, Є.Касименко та ін. У 1920 р. фракція ліквідована. У 30-х рр. українським
комуністам пригадали їх опозиційну діяльність і піддали репресіям.
Таким чином, російська більшовицька партія на Україні постійно перебувала під тиском
національної стихії. Для того, щоб збити напругу національно-визвольної боротьби, ослабити
незалежницькі тенденції, влада намагається притягнути до себе національний елемент.
Вирішено провести національну реформу. Так в 1923 р. ХІІ з`їзд РКП/б/ розробив концепцію
коренізації, що передбачала залучення корінного населення до державного і господарського
будівництва, врахування національних факторів при комплектуванні партійного і державного
апарату, громадських організацій, запровадження в усіх установах рідної мови, організацію
мережі шкіл, вищих учбових закладів, видавничої справи, вивчення національних обрядів і
звичаїв населення республік. На Україні цей процес називався українізацією, як було
відзначено в декретах ВУЦВК від 27 липня і 1 серпня 1923 р. В них наголошувалося про
рівність мов і в зв’язку з цим необхідність надання допомоги в розвитку української мови.
Адже 95% органів радянської влади обслуговували російські або зрусифіковані працівники, у
1922 р. українською мовою друкувалося тільки 27% книжок та 10% газет і журналів.
Не встигши набрати обертів, процес українізації викликав шалений опір серед верхівки
КП/б/У, керівництва трестів та синдикатів, російського та зрусифікованого міщанства,
інтелігенції, органів НКВС, командування червоної армії, РПЦ, якій протистояла УАПЦ.
Цьому сприяло те, що серед міських жителів України неукраїнці становили 52,8%.
Неукраїнська більшість в КП/б/У, очолювана Е.Квірінгом та Д.Лебедем вперто опиралася
висуванню національних кадрів і поширенню української мови та культури. Їм протистояли
нарком освіти України (1924– 1927 рр.) О.Шумський, голова РНК УРСР В.Чубар, нарком
юстиції (1922–1927 рр.) М.Скрипник. Враховуючи те, що резолюція ХІІ з`їзду РКП/б/ “Про
національне питання” частково була спрямована проти російського шовінізму, українські
націонал-комуністи на квітневому (1925 р.) пленумі ЦК КП(б)У висунули концепцію
проведення українізації. Суть її зводилася до розбудови українських національно-політичних,
соціально-економічних __________і культурних цінностей в рамках існуючої державної формації. Вони
домагалися повного здійснення українізації державного і партійного апарату України.
Таким чином в середині 20-х рр., насамперед об`єктивні обставини, дали шанс
українським національно-свідомим елементам використати процес українізації для того, щоб
всі ділянки державного життя націоналізувати. Після вбивства С.Петлюри надія на допомогу
ззовні згасає. Появляється віра у власні сили. Коли не під жовто-блакитними, то під червоними
прапорами побудова Української держави здавалася реальною.
В цих умовах уряд УРСР порушує питання про включення до складу республіки частини
етнічних українських земель, що відійшли до Росії та Білорусії за договором 1919 р.
Українська сторона заявила про своє право на південні волості Мінської губернії, частину
повітів Курщини, Самарщини, Воронежчини, Ростовщини, у яких компактно проживало понад
2 млн. українців. Трьохсторонні переговори не дали позитивних наслідків. Україні було
передано тільки 14% території, на яку вона претендувала. Натомість відторгнуто Шахтинську і
Таганрозьку округи Донецької губернії, де переважну більшість населення складали українці
(71,5%). Поряд з національним одним з основних принципів територіальної організації
вважався економічний. А це розривало цілісність українського економічного району Донбасу.
Згідно з даними на квітень 1925 р. за межами України в СРСР проживало близько 6,5
млн. українців. Процеси українізації поширилися не тільки на суміжні території, а також на
- 173 -
Далекий Схід (Зелений Клин), Туркестан, Казахстан (Сірий Клин). Туди направлялися
спеціалісти та література, створювалися українські школи, кафедри у вузах, випускалися
газети, функціонувало радіомовлення. Так, на Кубані, де проживало 3 млн. українців, існувало
240 україномовних шкіл, педінститут, видавалися книжки українською мовою.
Значних успіхів вдалося добитися в освіті. Адже процес українізації збігся з
більшовицькою кампанією розвертання т.зв. “культурної революції”, яка передбачала,
насамперед покінчити з безграмотністю. Коли до 1917 р. українських шкіл не було взагалі, то в
кінці 20-х рр. 97% українських дітей навчалися рідною мовою (для порівняння – у 1990/1991
н.р. тільки 47,9%). Також діяло понад 2/3 технікумів і близько третини інститутів з
українською мовою навчання. Українська мова впроваджувалася навіть у військових школах
командного складу та деяких червоноармійських частинах. Правда, Москва відмовила
М.Скрипнику, який з 1927 р. очолив наркомат освіти, залучити декілька тисяч вчителів з
Галичини. Натомість йому вдалося скликати всеукраїнську (з залученням вчених з-за меж
УРСР) правописну конференцію, внаслідок якої був опрацьований т.зв. “харківський”
правопис, затверджений у 1928 р. Він усував русифікаторські впливи з української мови.
У результаті значно підвищилася загальна писемність населення республіки.
Неписемність серед дорослого населення протягом 20-х рр. скоротилася з 76% до 43%. У 1925
р. радіомовлення українською мовою охопило населення 11 великих міст України 6 тис.
кінотеатрів показували українську класику, новостворені фільми: ”Тарас Шевченко”,
“Борислав сміється”, “Микола Джеря” та ін. У 1927 р. 70% діловодство в УРСР велося
українською мовою. На початку 30-х рр. із 426 газет, 373 були україномовними. Також
об`єктивні урбаністичні процеси: розвиток промисловості, наявність робочих місць на
підприємствах, бажання отримати освіту і фах сприяли масовій міграції сільського населення.
Протягом 1923–1933 рр. частка українців зросла з 28% до 50% – у Харкові, з 7% до 31% – у
Луганську, з 16% до 48% – в Дніпропетровську, з 28% до 56% – в Запоріжжі. Вже у 1926 р.
55% робітничого класу республіки складали українці. Приблизно з 30–40 тис. студентів вузів
близько 53% було українців, 22% – євреї, 20% – росіяни.
Незважаючи на умови постійної боротьби, національна реформа охопила всі сторони
суспільного життя України. Підтримала українське відродження і еміграція. З-за кордону
повертаються відомі політики, науковці, діячі культури та мистецтва, інженерно-технічні
__________працівники та кваліфіковані робітники. Тільки з Галичини прибуло до 50 тис. осіб.
Поширилося т.зв. “зміновіховство”, яке було інспіроване більшовицькими спецслужбами, але
офіційно радянська влада проголосила широку амністію колишнім противникам, обіцяючи їх
не переслідувати. У результаті багато хто з українців повірив, що більшовицька влада в Україні
перероджується в бік сприяння національному розвою. Приїжджає М.Грушевський, який
зайнявся наукою, колишній прем`єр-міністр УНР В.Голубович, що став головою УВРНГ та
інші діячі.
Особливо велике піднесення переживали в 20-х рр. наука, література і мистецтво. В 1924
р. у ВУАН перебувало 37 дійсних членів і близько 400 членів-кореспондентів. На кафедрах
відділів Української Академії працювали відомі вчені: історики (М.Грушевський, Д.Багалій,
М.Слабченко, О.Оглобин, Д.Яворницький, О.Яворський, О.Гермайзе); філологи (С.Єфремов,
А.Кримський, Є.Тимченко, А.Лобода, В.Перетц); мистецтвознавець О.Новицький; правники
(М.Василенко, О.Гіляров, О.Малиновський, В.Грабар, С.Дністрянський); економісти
(К.Воблий, М.Птуха, С.Солнцев); точних наук (Д.Граве, Б.Срезневський, М.Крилов,
Г.Пфейфер); природничих наук (П.Тутковський, Є.Вотчал, О.Фомін, М.Каценко, В.Липський,
В.Плотников, О.Корчак-Чепурківський, Ф.Яновський) та ін. Президентами ВУАН були у 1918–
- 174 -
1922 рр. – природознавець В.Вернадський, 1922–1928 рр. – ботанік В.Липський, 1928 – 1929
рр. – мікробіолог й епідеміолог Д.Заболотний.
Створюється низка літературних організацій: “Плуг”, “Гарт”, та ін. Довкола них
гуртуються письменники, поети, літературознавці, критики. Вони представляли різні напрямки
модерністської літератури: символізм, футуризм, неокласицизм. Найбільш відомими були
М.Рильський, М.Зеров, В.Еллан-Блакитний, В.Сосюра, П.Тичина, М.Хвильовий, Г.Косинка,
М.Драй-Хмара, Є.Плужник, Б.Антоненко-Давидович, В.Підмогильний, Ю.Яновський, П.Панч__________,
М.Бажан та ін.
Актуальні п’єси видатного драматурга М.Куліша ставить Л.Курбас в славетному
харківському театрі "Березіль", тут грали майстри сцени: О.Сердюк, Н.Ужвій, Ф.Барвінська,
А.Бучма, О.Юра-Юрський. Музичне мистецтво в Україні розвивали А.Ревуцький, В.Косенко,
П.Козицький, Б.Лятошинський, Г.Верьовка, С.Людкевич. Відомими оперними співаками були:
І.Паторжинський, Б.Гмиря, М.Гришко, З.Гайдай, І.Козловський. У цей час творять визначні
художники: М.Бойчук, М.Бурачок, В.Кричевський, О.Мурашко, О. Новаківський,
А.Петрицький; архітектори та скульптори: Н.Костирко, В.Заболотний, Д.Дяченко, М.Манізер
та ін. Кіномистецтво розвивають О.Довженко, П.Чардинін, В.Гардін, І.Кавалерідзе.
Еволюція московського комунізму в напрямі російської великодержавності та
відновлення старих імперських традицій, в яких РКП/б/ виконувала роль “собирателя земель
русских и не русских” неминуче вело до посилення націоналістичних настроїв серед
українського суспільства. Так, відомий літератор М.Хвильовий закликав українських діячів
культури орієнтуватися на Європу, висунувши і нині актуальне гасло “Геть від Москви!” У
своїх творах він висловлював програму суверенного відродження України за допомогою
звільнення від психологічної залежності від Росії. Це викликало гостру літературну дискусію
1925–1928 рр., в якій ставилося питання розвитку України як самостійної держави.
Незалежну діяльність від Москви проводить і українська церква. 11 жовтня 1921 р. в
Києві був скликаний Всеукраїнський православний собор, який взяв курс на автономію
української православної церкви. УАПЦ очолив митрополит В.Липківський. У 1927 р. в
українській автокефальній церкві було 34 єпископи, 11 тис. священиків, які обслуговували
2800 парохій із 7 млн. вірних. Богослуження вели не старослов`янською, а українською мовою.
В 20-х рр. Україна мала достатній потенціал, щоб згодом перетворитися в могутню
цивілізовану державу. Вона залишалася єдиною паливно-металургійною та енергетичною
базою СРСР, була основним постачальником сільськогосподарської продукції. Про це говорять
такі цифри: у 1927 р. частка України в загальносоюзному виробництві становила: 70% вугілля,
60% марганцю, 75% заліза, 70% чавуну, 28% зернових.
Українські економісти неодноразово доказували в своїх працях про доцільність розвитку
народного господарства України як самодостатнього. Так у 1928 р. віце-президент ВУАН
академік К.Воблий висловлював погляди на економічне існування України як самостійної
господарської одиниці, що мала всі підстави для окремого розвитку. У журналі “Більшовик
України” появилася стаття М.Волобуєва “До проблеми української економіки”, у якій викрито
колоніальну залежність України від московського центру, обґрунтовано тезу, про те що тільки
забезпечення Україні нестримного розвитку продуктивних сил, надання їй становища
оформленого і закінченого національно-господарського організму унормує справедливі