ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 5194
Скачиваний: 5
чисельність зросла на 1,5 млн. осіб, в основному внаслідок мігрантів.
Голодомор супроводжували постійні переслідування та цькування партійних, державних і
громадських діячів України. Погром української інтелігенції розпочав арешт у липні 1929 р. 5
тис. членів вигаданої ДПУ підпільної організації “Спілка Визволення України” (СВУ). В 1930
р. у Харкові відбувся суд над 45 керівниками СВУ – видатними українськими вченими,
активними діячами національного відродження: С.Єфремовим, В.Чехівським, А.Ніковським,
М.Слабченком, Й.Гермайзе, Л.Старицькою-Черняхівською та ін. Їх звинувачували у змові з
метою захоплення влади, у націоналізмі, роздуванні національної ворожнечі. До цієї організації
репресивні органи включили також студентів та селян, яких заслали в Соловецький монастир,
та воїнів-українців, що проходили службу в Першому сибірському кавалерійському корпусі.
Процес СВУ мав політичне завдання – обґрунтувати переслідування потенційної національної
опозиції і скомпрометувати політику українізації та підготувати ґрунт для масового терору.
У лютому 1931 р. почалися нові арешти української інтелігенції, яким інкримінували
створення т.зв. “Українського Національного Центру” на чолі з М.Грушевським та
В.Голубовичем. Більшість звинувачених були засуджені та відправленні до таборів ГУЛАГу, а
самого М.Грушевського вислали з України в Москву, взяли під домашній арешт. У 1934 р. він
помер при загадкових обставинах.
- 179 -
Тотальний наступ на українство посилила постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14
грудня 1932 р., яка зобов`язувала виганяти “петлюрівські та інші буржуазно-націоналістичні
елементи з партійних і радянських організацій”. Цю імперсько-шовіністичну постанову
продублювали 15 грудня 1932 р. Сталін і Молотов у телеграмі, у якій вимагали терміново
припинити українізацію не лише в Україні, але й в інших республіках, де компактно
проживали українці. Керівництво цих регіонів було зобов`язане перевести всі україномовні
видання на російську мову і до осені 1933 р. підготувати перехід шкіл, інших навчальних
закладів до викладання російською мовою.
Протягом 30-х рр. в Україні органами ДПУ-НКВД було викрито близько 100 різних
“націоналістичних” організацій та груп. Засуджених направляли до концтаборів Півночі,
Уралу, Сибіру, Далекого Сходу, Казахстану. Третина депортованих помирала в перші місяці
ув`язнення. Нерідко застосовувалася вища міра покарання. Так, взимку 1929–1930 рр. у
київській в`язниці щоночі розстрілювали 70–120 чоловік. Терор, крім залякування, мав за мету
масово використати дешеву робочу силу для здійснення планів більшовиків щодо
перетворення СРСР у могутню державу.
У результаті були розгромлені та фактично ліквідовані ВУАН і УАПЦ. Тільки протягом
1932–1933 рр. число наукових працівників України зменшилося на 1649 чоловік. З 34
єпископів УАПЦ заслано до Сибіру або розстріляно 28 осіб. В 1931 р. з 1067 священиків цієї
церкви залишилося 200 чоловік. На середину 30-х рр. було ліквідовано приблизно 80% всіх
українських церков. При цьому знищено або вивезено за кордон мільйони ікон та декілька
тисяч тон історичних культурних цінностей.
У цей час було розгромлено письменницьку організацію України. Якщо в 1930 р.
друкувалося 259 українських письменників, то після 1938 р. – лише 36. Наступ на вчителів
поклав листопадовий 1933 р. пленум ЦК КП(б)У, на якому було оголошено, що 10% вчителів
національних закладів є класово ворожим елементом. В одному лише 1933 р. зі шкіл було
“вичищено” 24 тис. вчителів. В 1934 р. ліквідована вся інтелігенція, яка приїхала в УРСР з
початком українізації. У Харків на з`їзд були скликані кобзарі та лірники республіки, яких по-
варварськи всіх знищили.
Широким фронтом розгорнувся наступ русифікації України. Припинено видання
українських словників, переглянуто всю термінологію, вилучено багато українських
підручників й наукових видань, уніфіковано український правопис з російським. В 1938 р. було
ухвалено постанову “Про обов`язкове вивчення російської мови в неросійських школах”.
Почалося активне згортання мережі українських шкіл. У 1938–1939 рр. були ліквідовані
адміністративні утворення, школи та інші заклади національних меншин в УРСР. Також значно
скоротилася кількість україномовних видань. Якщо в 1931 р. виходило українською мовою
90% газет і 80% журналів, то у 1940 р. відповідно – 70% та 45%.
Закінчилася ця розправа над українством повним розгромом верхівки КП(б)У і керівного
апарату УРСР. Трагічно загинув Скрипник, вчинив самогубство тогочасний голова уряду
Любченко, були заарештовані і страчені нарком освіти Затонський, його заступник Хвиля,
нарком фінансів Гринько та ін. Влітку 1937 р. в Київ (з 1934 р. – столиця УРСР) прибули з
Москви Молотов, Хрущов, Єжов. На нараді в ЦК КП(б)У Молотов висунув недовіру
керівництву республіки і запропонував обрати на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У
секретаря московського обкому ВКП(б) М.Хрущова. У результаті “чистки” із 102 членів і
кандидатів в члени ЦК КП(б)У було репресовано – 100. З 11 членів Політбюро загинуло 10, а з
5 кандидатів в Політбюро – 4. З 9 членів Оргбюро – всі знищені. Мало хто залишився на волі з
- 180 -
членів уряду, президії Верховної Ради, партійних комітетів на місцях, радянських установ та
різних державних інституцій.
Отже, в __________Україні встановилася більшовицька тоталітарна система. Радянська Україна стала
фактично колонією російсько-комуністичної імперії, яка проводила політику етноциду,
лінгвоциду і геноциду щодо української нації.
Таким чином, більшовики зуміли дезорієнтувати українське громадянство своєю
ідеологією, яка була сумішшю псевдосоціалістичних та московсько-імперіалістичних
шовіністичних ідей. Казки про волю і землю, утопічні ідеї соціальної рівності, блага
соціалізму, комуністичний рай мали певний пропагандистський ефект на непідготовлене
селянство, малосвідоме робітництво, частину незрілої та недалекоглядної інтелігенції. Надання
елементів державності УРСР було вимушеним компромісом між російськими більшовиками й
українським національним рухом, який важко було спинити після української революції 1917–
1921 рр. Згодом завдяки обману, демагогії та насильства комуністам вдалося позбавити
Радянську Україну будь-яких ознак суверенітету, а народ перетворити в кріпаків
більшовицької тоталітарної системи. Наслідки цього мали негативний вплив на долю України в
наступні десятиліття.
Лекція 2. Західноукраїнські землі в складі іноземних держав.
1. Західна Україна під владою польського окупаційного режиму. Внаслідок воєнних
дій 1918–1920 рр. під владу Польщі відійшла значна частина української території: Східна
Галичина, Холмщина, західна Волинь, Полісся і Підляшшя. Згодом ці етнічно-історичні наші
землі отримали назву Західна Україна, з територією 132,2 тис. км2 ; 10,2 млн. мешканців, з яких
6,5 млн., або 64% були українцями, 25% – поляки, 10% – євреї, 1% – інші національності.
До світової війни Галичина входила до складу Австро-Угорщини, а північно-західні землі
Волині – до складу Російської імперії. Населення тут переважно було православним і за своїм
політичним, соціально-економічним та культурним рівнем поступалося галичанам. Польський
уряд використовував ці відмінності для розчленування української спільноти, поставивши між
Галичиною і Волинню т.зв. “сокальський кордон”.
Восени __________1920 р. Польща і Радянська Росія в Ризі розпочали переговори щодо визначення
кордонів між обома державами. В Ригу прибули також і обидва українські уряди – УНР та
ЗУНР. Але до їхніх протестів учасники переговорів не прислухалися. Уенерівці були
зігноровані з причини формально представленого на переговорах уряду УСРР, який фактично
був маріонеткою Москви. Представники ЗУНР більше сподівалися на успіх, адже за ними
стояли рішення Ради Союзу Народів. Державно-правовий статус окремішності української
Галичини був зафіксований у мирному договорі в Севрі (10 червня 1920 р.) і в протоколі в Спа
(10 липня 1920 р.). На черговій сесії Ліги Націй у Парижі 23 лютого 1921 р. було вирішено:
“Постанови мирового договору про права національних меншин у Польщі не можуть бути
укладені до Галичини, бо вона лежить поза кордонами Польщі; постанови про виконання
мандатів і контроль Союзу Народів над мандатором не можуть бути прикладені до Галичини,
бо Польщу не наділено мандатом завести адміністрацію по країні; не можна прикладати до
цього моменту і приписів гаазької конвенції, бо в часі, коли заключено конвенцію Польща не
існувала як держава; Польща є тільки фактичним мілітарним окупантом Галичини, сувереном
якої є держави Антанти.” Відтак Рада Ліги Націй вирішила передати домагання галичан Раді
послів.
- 181 -
Тим часом 18 березня 1921 р. був підписаний Ризький договір між Польщею та Росією,
який став новітнім Андрусовом для України. Кордон пройшов по р. Збруч. Росія і УСРР
відмовлялися від всяких прав і претензій на землі, що були розміщені на захід від кордону.
Польща зобов’язувалася дати повні національно-культурні права громадянам української
національності, що внаслідок договору опинилися в її межах.
Ще до закінчення воєнних дій поляки почали масований наступ на все, що нагадувало
приналежність до Української держави. Про безчинства поляків в перші два роки окупації уряд
ЗУНР у Відні видав т.зв. “Криваву книгу”, що вийшла у двох частинах. У ній були зібрані
конкретні факти, які повідомили світ про заходи польської окупаційної влади, спрямовані на
знищення всього, що говорило про український характер краю. У Східній Галичині були
скасовані всі органи місцевого самоуправління: крайовий комітет, повітові та громадські ради.
Влада повністю належала командуючому військами та представникові польського уряду, а на
місцях – урядовим комісарам. Сеймовий будинок у Львові було передано університету ім. Я.
Казимира. Законом від 3 грудня 1920 р. Галичину поділено на три воєводства: Львівське /28
повітів/, Станіславівське /16 повітів/, Тернопільське /17 повітів/. 24 грудня 1920 р. був
організований обмін грошей на польські марки і введена офіційна назва для т.зв. “східних
кресів” – “Східна Малопольща”. Поляки були переконані, що термін “Західна Україна”
потрібно вживати для означення території між ріками Збруч та Дніпро. У процесі реорганізації
управління українське населення було усунуте від адміністративної служби.
В час розбудови мирного господарського життя гостро стало питання землі. На
західноукраїнських землях велика земельна власність належала переважно польським
магнатам. 15 липня 1920 р. польський сейм схвалив аграрну реформу, метою якої було
зміцнення польського національного елементу на завойованих землях. У грудні 1920 р. сейм
ухвалив закон про воєнну колонізацію “східних кресів”. У результаті польський уряд почав
створювати на українських землях багатотисячну армію озброєних селян-колоністів,
спроможних нести прикордонну сторожову службу і водночас виконувати функції каральних
загонів щодо українського селянства. Аграрна реформа одержала продовження в законі від
1925 р., за яким була проведена “парцеляція” (розподіл поміщицьких маєтків). Майже всю
розпарцельовану поміщицьку землю отримали польські осадники і військові колоністи.
Проведення аграрної реформи розпалювало національну ворожнечу на західноукраїнських
землях, адже близько 82% українського населення Західної України була зайнята у сільському
господарстві, страждаючи від малоземелля і безземелля.
За допомогою “Банку крайового господарства” польський уряд здійснював
колонізаторську політику економічного закабалення. Промисловість не заохочувалася, не
субсидувалася. Навіть видобуток галицької нафти зменшився. Західну Україну перетворювали
на аграрно-сировинний придаток Польщі. Міський пролетаріат був малочисельним. Поляки
переважали в провідних галузях промисловості: залізничній, воєнній, поліграфічній, а українці
– в лісовій та будівельній. Реальна заробітна плата робітників української Галичини була
майже на 40% нижчою від оплати варшавських робітників.
Політика терору, масових арештів, ув’язнень в таборах і тюрмах призвело до того, що
протягом 1919–1922 рр. було заарештовано 100 тис. осіб, з яких 27 тис. померло. Зрештою уся
система військово-політичних і соціально-економічних заходів щодо українського населення
Західної України переслідувала одну мету – цілковиту полонізацію краю. Поляки не
приховували своїх шовіністичних намірів, як бачимо, ще задовго до анексії цих земель.
Цинічно проголошували, що остаточна асиміляція “східних кресів” становить їх історичну
місію. У 1921 р. було прийнято конституцію Польщі як унітарної держави. Окремим законом
- 182 -
українська кооперація підпала під урядовий контроль, польська адміністрація припинила
працю всіх українських видавництв. Українська школа змушена існувати виключно на
приватні кошти. Діяльність всіх українських інституцій обмежено. Українців не допущено до
місцевих вищих навчальних закладів, а українські кафедри у львівському університеті були
закриті.
У польському сеймі домінувала партія народної демократії, яка в національному питанні
проводила т.зв. “інкорпораційну” політику, тобто відкриту колонізацію і полонізацію Західної
України. Внаслідок реалізації програми ендеків польський елемент наводнив українські міста.
Українців далі не допускають в органи місцевої влади, не дають роботи в державних
установах, промисловості, залізничному транспорті, пошті, телеграфі і т. ін. В липні 1924 р. у
польському сеймі були схвалені т.зв. “кресові закони”, які санкціонували наступ польської
культури на українську. Шкільна реформа насаджувала польську і “утраквістичну” /двомовну/
школу. Так в Галичині діяло 2 українські і 8 утраквістичних учительських семінарій, 6 гімназій
та українські класи при польських гімназіях в Стрию і Бережанах. Крім того, у Львові,
Перемишлі, Станіславові, Коломиї, Долині, Рогатині, Чорткові і Яворові існували приватні
українські гімназії. На Волині, Холмщині та Поліссі українських середніх закладів не було
взагалі. Згідно закону про шкільну реформу від 31 липня 1924 р. вчительські семінарії та
гімназії переводилися на польську мову викладання, закон насаджував на українських землях
вчителів – польських шовіністів. Для прискорення асиміляції українського населення
окупаційні власті розпочали масове переселення української інтелігенції і насамперед вчителів