ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 5185
Скачиваний: 5
із західноукраїнських земель в центральні райони Польщі.
Вищі учбові заклади Галичини для українців фактично були закриті. У 1923 р. до 2,5 тис.
студентів змушені були навчатися поза межами рідного краю. У вищих школах Польщі
студенти-українці становили всього 1,8%. У Краківському університеті – 4,5%, Львівському –
5%, ветеринарному інституті Львова – 6,9%, а у Львівській політехніці у 1923/1924
навчальному році українських студентів було 100 із 2354.
Існування українського університету стало гострим політичним питанням. Українці
домагалися перенести український університет з Праги до Львова. Поляки вважали, як писала
газета “Слово Польське” від 19.Х.24р., що “... це має за мету – збір найбільш гайдамацьких
студентів, ворожих державі і організування їх для замахів та агітації...” Польські партії та
організації пропонували створити український університет у Кракові, а потім, можливо,
перенести його до Львова. Зрештою польська влада ні питання української вищої школи та
взагалі автономії так і не вирішила.
Така політика вела до посилення національного і соціального протистояння в Польській
державі. Це призвело до державного перевороту, який здійснив Ю.Пілсудський 12 травня 1926
р. Свою позицію щодо державного будівництва пілсудчики виклали у відозві до народу. В
національному питанні на зміну доктрині т.зв. “польського прометеїзму” ендеків прийшла
федералістична програма есдеків, ідеологами якої були Т.Голуфко і Л.Василевський. Вони
проводили асиміляцію українців через воєводську автономію в Східній Галичині і
самоврядування на Волині. Форма була іншою, але зміст залишився той самий.
В жовтні 1921 р. польський уряд провів перепис населення. Головна політична мета
перепису полягала в тому, щоб офіційно ствердити польську етнічну більшість на
західноукраїнських землях. Українське населення тут ніби не становить більшості, а є разом з
німцями, євреями, чехами національною меншиною. Поляки, фальсифікуючи історію,
твердили,, що вони – споконвічні господарі західноукраїнських земель, а українське населення
– не нація, а тільки етнічна група, яку називали русинами або вживали назви окремих етнічних
- 183 -
груп: гуцули, лемки, поліщуки тощо. Терміни “українець” або “український”
використовувалися тільки в значенні політичної або ідеологічної теми. Невизнання української
нації стало офіційним догматом. Державною мовою Західної України стала польська мова. На
державну службу приймали тільки поляків. Державною підтримкою користувалися тільки
польські установи. Все, що мало назву “українське” або прямо заборонялося, або
переслідувалося.
Така жорстока шовіністична, колонізаторська політика польської влади загострила
національні суперечності на західноукраїнських землях і стала основною причиною
розгортання національно-визвольної боротьби українців проти окупаційного режиму.
Репрезентантом цієї боротьби на міжнародній арені став еміграційний уряд ЗУНР на чолі з
Є.Петрушевичем, який з листопада 1919 р. перебував у Відні. В краю боротьбу очолила
Українська Національна Рада /УНР/, в склад якої входили галицькі партії: націонал-
демократична /УНДП/, радикальна /УРП/, соціал-демократична /УСДП/, християнсько__________-
суспільна /УХСП/. Галицькі політики виходили із відомих 14 пунктів післявоєнного устрою
Європи президента США В.Вільсона. В них зокрема говорилося про те, що новопостала
Польська держава має включати тільки ті території, які заселені “недискусійно польським
населенням”. Тому питання національно-державного статусу Східної Галичини мало
вирішитися з врахуванням інтересів українців.
30 квітня 1921 р. УНР запропонувала державам Антанти проект “Основ державного
устрою Галицької Республіки”. В ньому Галицька республіка проголошувалася незалежною і
суверенною державою, кордони якої охоплювали, фактично, українську етнічну територію.
Всім мешканцям надавалися рівні права у громадсько-політичному житті. Устрій держави –
республіканський. Проголошувалося загальне виборче право, передбачалося дотримання
демократичних свобод. Законодавча влада в руках Державної Ради, а виконавчу очолював
президент, якому підпорядковувався уряд. Державною мовою мала бути українська, але
передбачалося вживання польської та єврейської. Для охорони держави мала бути створена
армія, незалежною бачилася судова влада тощо. Все це мало втілюватися в життя під егідою
держав Антанти. Цей проект державного устрою Галицької республіки відповідав всім нормам
міжнародного права, враховував інтереси всього населення Галичини. Діячі ЗУНР, втілюючи в
життя ідею незалежної Галицької республіки, вважали, що вона стане базою для майбутньої
консолідації всіх українських земель в єдину державу.
Дипломатичними структурами уряду ЗУНР організовувався тиск на зарубіжні
парламенти та уряди. Британців зацікавлювали прикарпатською сировиною, заохочували
доступом до галицької нафти та інших корисних копалин. Чималі надії покладалися на
дипломатичну, фінансову і морально-політичну підтримку США та Канади. У травні 1921 р. до
США виїхала урядова комісія ЗУНР у складі Р.Березовського і Л.Мишуги, метою якої було
добитися визнання Галицької держави шляхом укладання різних економічних і фінансових
договорів. Сам Є.Петрушевич надіслав відозву до української еміграції за океан з проханням
підтримати визнання державної самостійності Галицької республіки. Українська громада США
та Канади підтримала співвітчизників збором коштів, масовими маніфестаціями, надсилала
послання до Ліги Націй та держав Антанти з осудом польської окупації Галичини і т.ін.
Включилася в боротьбу і Українська Греко-Католицька Церква /УГКЦ/. Глава УГКЦ
митрополит Андрей Шептицький здійснив закордонну місію у Ватикан, Францію, Швейцарію,
Бельгію, Голландію, Англію, Канаду, Аргентину, Бразилію. У США владика мав аудієнцію в
президента Гардінга та держсекретаря Гюса. У переговорах з релігійними та політичними
діячами західного світу митрополит добивався справедливого вирішення долі свого народу.
- 184 -
Після повернення А.Шептицький був заарештований польськими властями, тільки внаслідок
втручання папи Пія ХІ вони змушені були звільнити його.
Галицьку проблему піднімали чисельні еміграційні групи, представлені в багатьох
європейських країнах, товариства військових, діячі науки і культури. Ними було організовано
низку масових заходів, щоб привернути увагу міжнародних політичних кіл та громадськості до
становища українців на західноукраїнських землях.
Галицький політичний провід вбачав своє першочергове завдання у тому, щоб сприяти
піднесенню українських суспільно-політичних інституцій, громадських, культурно-освітніх,
спортивно-патріотичних організацій. На порядку денному гостро стояло питання навчання
української молоді, яка масово емігрувала. Так, в Празі перебувало близько 5 тис. молодих
українців. У 1921 р. тут розпочав студії Український Вільний Університет /УВУ/, переведений
з Відня, на двох факультетах навчалося 700 студентів. Це були колишні воїни УГА та армії
УНР, а також втікачі з Львівського та Чернівецького університетів. Невдовзі українське
студентство було об’єднане в Центральний Союз Українського Студентства /ЦЕСУС/.
Незважаючи на заборону польських властей, у Львові до 1925 р. за ініціативою відомих
діячів української науки, освіти і культури – В.Щурата, К.Студинського, І.Свєнціцького,
М.Панчишина, І.Крип’якевича, М.Кордуби, О.Тисовського та ін. діяли таємно університет з
більш як 50 кафедрами і близько 1500 студентами /ректор – В.Щурат/, Українська Висока
Технічна Школа з 4 відділами – будівельним, машиновим, лісово-агрономічним, хімічним
/ректор – В.Лучків/. Навчання велося конспіративно, на приватних квартирах викладачів,
підвалах будинків, в лісах та інших малодоступних місцях. Студентство активно брало участь у
національно-визвольній боротьбі, нерідко ряди студентства поповнювали вчорашні воїни
українських армій.
В 1922 р. уряд ЗУНР ставив питання незалежності Галичини на декількох міжнародних
конференціях. Але цій проблемі політики західних держав не надавали належної уваги. Так, в
квітні 1922 р. у Генуї питання Галичини було знято з обговорення. Натомість саме там
відбулася неофіційна зустріч Є.Петрушевича із головою Раднаркому УСРР Х.Раковським. На
цій таємній нараді започатковано діалог ЗУНР і УСРР. Більшовикам вдалося прихилити до
себе деяких лідерів уряду ЗУНР. Вони робили все, щоб критичність галичан до політики
еміграційного уряду УНР переросла у ворожість. З того часу Є.Петрушевич все більше
схиляється до радянофільства. Комуністи інспірують поширення серед української еміграції
т.зв. “зміновіховських” настроїв. Деякі українські часописи у Відні субсидуються ЦК КП/б/У.
Діяльність більшовицької агентури серед українських політичних кіл призвела до розколу
в середовищі політичної та військової еміграції, послаблення українства на західноукраїнських
землях. Особливо негативно це позначилося на діяльності УСДП, під впливом якої перебувало
малочисельне українське робітництво. Поступово партія почала відходити від українського
національного табору. Цьому сприяли комуністи, які розгорнули велику роботу в організаціях
УСДП. В результаті в січні 1922 р. на конференції УСДП відкрито засудила “концепції
українських міщанських партій” і проголосила гасло боротьби за возз’єднання Західної
України з Радянською Україною.
Домінуючою в галицькому суспільстві була Українська Народно-Трудова Партія
/колишня УНДП/. УНТП вважала себе надкласовою національною партією. Вона
контролювала єдину щоденну українську газету “Діло”. Мала вплив на українську
інтелектуальну еліту, заможне і середнє селянство, дрібних власників у містах.
Консервативний напрям української політичної думки представляла УХСП. Її підтримувала
- 185 -
греко-католицька церква. Інтереси біднішого західноукраїнського селянства представляла
УРП. Її позиція була близькою до есерів, що діяли на Волині.
Деякі діячі цих партій, колишні військовики українських армій, бачили перспективу у
продовженні боротьби революційно-бойовими методами. Влітку 1920 р. представники
українських військовиків, студентство та радикально настроєна інтелігенція заснували таємну
Українську Військову Організацію /УВО/. З часом експозитури УВО почали діяти на всіх
українських землях і в місцях згромадження української еміграції.
В 1921 р. полковник Є.Коновалець повернувся до Галичини і взяв у свої руки
безпосереднє керівництво військовою організацією на рідних землях. Під його особистим
впливом завершується побудова організаційної структури УВО, закріплюється й поширюється
мережа бойової сітки організації по всій Галичині. Комендантом Начальної Команди /НК/ УВО
став Є. Коновалець, начальником штабу – Б.Гнатевич, бойовим референтом – М.Саєвич,
політичним референтом – Д.Паліїв, референт розвідки – О.Думін; члени НК: Я.Індишевський,
Ю.Полянський, Р.Сушко, В.Кучабський, О.Коберський, О.Навроцький, М.Матчак, П.Бакович,
Я.Чиж. Організація збройного підпілля переходить до бойових акцій.
25 вересня 1921 р. у Львів на відкриття Східних Торгів прибув глава Польської держави
Ю.Пілсудський. Коли він разом з львівським воєводою К.Грабовським проїжджав в автомобілі
біля міської ратуші, бойовик УВО, 21-літній С.Федак вистрілив і поранив воєводу в руку.
Виконавець замаху був схоплений і признався, що цілив у воєводу як представника
окупаційної влади, а Ю.Пілсудському хотів показати, що українці не погодяться з входженням
Галичини до Польщі. В результаті розслідування було заарештовано 27 чоловік, членів УВО та
діячів українських політичних партій. Їх звинувачували у діяльності, спрямованій проти Речі
Посполитої.
Влітку 1922 р. УВО розгорнула в Галичині т.зв. “малу війну” з Польщею: було підірвано
декілька будинків польської поліції; здійснено збройні напади на поліційні та військові
об’єкти, мости, залізниці; підпалено близько 2300 фільварків, скирт збіжжя і господарських
будинків польських колоністів; організовано 38 диверсій на залізниці. В жовтні 1922р.
проведений партизанський рейд 50-ма бойовиками по території Тернопільщини. Польські
війська жорстоко розправилися з ними. Керівників за рішенням військового суду 11 листопада
того ж року розстріляли: С.Мельничука та П.Шеремета в Чорткові, а В.Крупу і Р.Луцейка у
Львові.
Черговим кроком польських властей щодо політичної анексії Західної України стала
виборча кампанія до двох палат польського парламенту. Управи всіх українських партій
ухвалили бойкотувати польські вибори у Галичині, підтримавши заклик Є.Петрушевича, який
15 серпня 1922 р. у зверненні до урядів держав Антанти писав: “Українське населення не
візьме участі в ніяких виборах під терором польської окупації у Східній Галичині. Великі
держави Антанти повинні правом суверена заборонити Польщі накидати Східній Галичині
виборчу ординацію до польського сейму.” УВО, в свою чергу, видало відозву, в якій
закликало: “Не брати участі у передвиборчій акції ані у виборах до польського сейму і сенату,
бо український народ не признає польської влади у Східній Галичині. Невиконання цього
наказу є зрадою українського народу! Смерть зрадникам!” Також одностайно українські
революційні і політичні сили бойкотували перепис населення і призов до польського війська.
Політичні сили Волині, Холмщини, Підляшшя та Полісся були ще слабо пов’язані з
галицькими партіями, а уряд Є.Петрушевича, крім Галичини, не відстоював права північно-
західних земель за незалежність. Тут осіло багато емігрантів з Наддніпрянщини, які згідно з
Варшавським договором 1920 р. між УНР і Польщею прихильно ставилися до польської влади.
- 186 -
Тому місцеві політичні кола вирішили взяти участь у виборах, щоб показати полякам, що це є
українська земля. Вони об'єдналися з євреями, білорусами, німцями і росіянами у Блок
національних меншин.
Поляки старалися не допустити, щоб на Волині були обрані послами і сенаторами
українці, а в Галичині – навпаки, для того щоб показати Європі лояльність українців до
Польської держави. Для того польський уряд інспірував і фінансував т.зв. групу “хліборобів”
/лідери – С.Данилевич, І.Яцків, С.Твердохліб, М.Ільків/, що стали українськими
колабораціоналістами в Галичині і виставили кандидатів на вибори. Це дало їм змогу провести