ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 5184
Скачиваний: 5
5 послів до сейму. За це 15 жовтня 1922 р. бойовики УВО вбили С.Твердохліба.
На Волині було обрано 20 українців до сейму, 6 до сенату і жодного поляка. За
соціальним станом це були переважно інтелігенти: вчителі, адвокати, лікарі та кооператори.
Вони створили Українську Парламентарну Репрезентацію /УПР/. На першій сесії польського
сейму депутат з Волині С.Підгірський виклав політичну декларацію УПР, в якій сказано, що
“... змаганням українського народу є відродження самостійної української держави, але,
рахуючись з фактичним станом речей, українці готові співпрацювати з польським народом і
всіма народами, що входять у склад Речі Посполитої, коли їм буде забезпечено повний і
вільний розвиток у всіх галузях життя”.
З часом Український Клуб від співпраці перейшов в опозицію до польського уряду. У
виступах послів все частіше почала звучати вимога територіальної автономії Західної України.
З УПР нав’язала контакти Начальна Команда УВО, внаслідок яких майже всі волинські
депутати стали відбувати в Галичині посольські віча.
Зазнавши __________поразки на виборах, польська окупаційна влада провела масові арешти
українців, приблизно 15 тис. чоловік. Особливо переслідувано членів підпільної УВО. Восени
1922 р. Є.Коновалець переводить провід організації за кордон.
Активна діяльність українських політичних кіл змусила Раду Ліги Націй на початку 1923
р. створити комісію у справах Східної Галичини. До її складу увійшли: Лерохе (Франція),
Саргент (Англія), Вануцеллі (Італія), Інякаші (Японія). Стурбований таким перебігом подій,
польський уряд, в свою чергу, також шукав підтримки у міжнародних кіл щодо анексії Західної
України. Експансіоністські зазіхання Польщі підтримала Франція, яку польські урядові кола
зацікавили галицькою нафтою. Також Польща пішла на політичний маневр, прийнявши 26
вересня 1922 р. в сеймі ухвалу про надання Галичині територіальної автономії, яка насправді
заперечувала будь-яку державну незалежність Східної Галичини. Українське населення
діставало певні права в галузі розвитку культури, освіти /за винятком університетської/, релігії.
Теоретично ухвала допускала рівноправність української і польської мов в школі та державних
установах Східної Галичини, навіть право займати державні посади українцям. Польща подала
цю ухвалу Антанті як визнання нею необхідності автономного устрою краю. Це країни
Антанти сприйняли як законодавчий акт і 14 березня 1923 р. рішенням Ради Послів остаточно
було визначено долю колишньої ЗУНР, територія якої передавалася Польщі на 25 років.
Західноукраїнська людність зустріла цю постанову бурхливим обуренням. Національний
провід – Українська Національна Рада і Українська Парламентська Репрезентація, направили
офіційні протести Раді Послів. У протесті парламентарів зазначалося, що протягом свого
історичного життя український народ прагнув до об'єднання всіх земель в Українську державу,
але це було зігноровано міжнародним товариством і східні кордони Польщі були намічені без
згоди українського народу. Охоплені гнівом і обуренням постановою держав Антанти сотні
тисяч галичан вийшли на вулиці й майдани. 18 березня 1923 р. у Львові на площі біля собору
Св. Юра відбулося багатотисячне віче, учасники якого склали присягу на вірність ідеї
- 187 -
української державності. Демонстранти рушили вулицями міста, співаючи національний гімн
“Ще не вмерла Україна”, а також “Не пора”, “Ми гайдамаки”. Проти них була кинута польська
кінна поліція.
Очевидно, що після заключення Ризького договору між Польщею і більшовицькою
Росією правовий статус західноукраїнських земель фактично і формально був вирішений. Тому
надія еміграційного уряду ЗУНР та галицького політичного проводу на всесильність і милість
держав Антанти зазнала краху. Це відбулося насамперед із об’єктивних причин: по-перше,
після закінчення світової війни країни Європи бажали в спокійній, мирній обстановці
налагоджувати державне і господарське життя після воєнної розрухи.
По-друге, загроза поширення комуністичної революції на країни центральної і західної
Європи, страх перед нецивілізованим, по суті анти-європейським, російським більшовицьким
режимом змушувала країни Антанти встановити на території Східної Європи т.зв. “санітарний
кордон”. Він складався з Фінляндії, балтійських держав, Польщі та країн Малої Антанти:
Чехословаччини і Румунії. Три останні захопили українські етнічно-історичні землі. Держави
Антанти добре розуміли, що українське питання може використати Росія для поширення своєї
експансії на Захід. Тому, для збереження “статус кво” після версальської Європи вважалося
вигідним залишити східноєвропейські кордони незмінними.
По-третє, буржуазна демократія була впевнена, що для загальноєвропейського спокою
потрібно трактувати українську проблему як внутрішнє питання країн, в які входили українські
землі. Адже тільки на території Польської держави, крім української, існували проблеми
німецьких, литовських та білоруських земель, а також не розв’язаний спір з Чехословаччиною
за м. Тешин.
По-четверте, західні політики не знали з яким українським зарубіжним представником
можна серйозно, по-діловому, на високому міжнародному рівні вести переговори. Адже в
Європі перебувало три українські еміграційні уряди: Директорія УНР, ЗУНР, гетьмана
П.Скоропадського. Між ними велася постійна непримирима полеміка, здійснювалося взаємне
поборювання. Також кожну урядову структуру зсередини роздирали внутрішні чвари.
Піднімаючи окремо наддніпрянську і галицьку проблеми на міжнародних переговорах, а в
кінцевому результаті була втрачена загальноукраїнська справа.
Із суб’єктивних причин поразки слід виділити такі: а/ відсутність політичного досвіду і
особистих зв’язків на міжнародній арені політичних лідерів Західної України; б/ не було
єдиного плану дій всіх політичних сил західноукраїнських земель: еміграційного уряду,
галицького проводу і політиків північно-західних земель; в/ подекуди партійні інтереси
ставилися вище загальнонаціональних; г/ особисті амбіції, політичний егоїзм, а подекуди
моральний упадок і невміння реально оцінити політичну обстановку грали також не останню
роль.
2. Діяльність західноукраїнських політичних сил в боротьбі за Українську
самостійну соборну державу. Перед політичним проводом Західної України постало питання,
як діяти в нових умовах? Українські політичні сили перегруповують свої ряди, щоб
продовжити національно-визвольну боротьбу. Після березня 1923 р. в галицькому політичному
проводі склалося дві позиції. Одна – за продовження боротьби з Польщею власними силами, а
друга – за те, щоб використати можливість визволення Східної Галичини з допомогою
Радянської України. У травні 1923 р. президент Є. Петрушевич розпустив уряд, усі інші органи
і установи, а також дипломатичні представництва і місії ЗУНР. Під тиском польських властей
він переїжджає з Відня до Берліну, де видає газету “Український прапор” радянофільського
напряму.
- 188 -
Репрезентантом більшовицьких ідей на західноукраїнських землях була Комуністична
партія Західної України /КПЗУ/. Формально КПЗУ була складовою частиною Комуністичної
партії Польщі, а фактично була підпорядкована, через Комінтерн, КП/б/У і ВКП/б/. У 20-х рр.
певна популярність комуністів серед західноукраїнського населення була в зв’язку з тим, що
ряди КПЗУ поповнили деякі соціал-демократи, які перейшли на радянофільську платформу.
Цьому також сприяв процес українізації Східної України, але ще в більшій мірі успішна
дезінформація більшовицьких спецслужб. Архівні матеріали стверджують, що українці – члени
КПЗУ – це здебільшого молоді малограмотні /1–2 класи початкової школи/ люди, які досить
легко піддавалися комуністичній агітації. А вишкіл організатори більшовицької пропаганди
проходили на спеціальних курсах у Харкові. Фінансувалися капезеушники виключно з фондів
КП/б/У. В 30-х роках, за свідченням представників польської окупаційної влади, більшість
членів КПЗУ були євреями та поляками, а не українцями. У 1934 р. членів КПЗУ було
приблизно 3,5 тис. чоловік. Зрештою, невирішеність національного питання стало головною
причиною партійних криз 1928, 1934 та 1938 рр. Тому Москва і заборонила КПЗУ,
звинувативши її в “українському буржуазному націоналізмі”, а її члени піддалися репресіям.
Українська соціал-демократія Галичини у 20-х роках пережила період розколу,
радянофільських впливів, репресій з боку польських властей. В другій половині 20-х рр. ті
соціал-демократи, які побачили антиукраїнський характер більшовицького режиму на Східній
Україні, згуртовуються на національних засадах. Відновлена УСДП поширює свою діяльність
на українське робітництво міст Галичини, хоче поділити владу в професійних спілках з ППС
/Польська партія соціалістична/, сприяє обмеженню комуністичного впливу на населення міст.
Головою партії був обраний відомий адвокат Л.Ганкевич, до партійної екзекутиви входили:
В.Старосольський, П.Буняк, В.Темницький, А.Кусик, М.Герасимець, І.Квасниця та ін.
Коли соціал-демократи поширювали свою діяльність серед мало- чисельного
українського пролетаріату, то радикали вважали себе захисниками чисельного
західноукраїнського селянства та сільської інтелігенції. УРП підтримувала зв’язки з празькими
есерами під проводом М.Шаповала, а в Західній Україні програма УРП співпадала з програмою
українських есерів Волині. Між обома партіями постійно проводилися консультації щодо
діяльності членства обох організацій. Об’єднавчий партійний форум відбувся 14 лютого 1926
р. у Львові. З'їзд Української Соціалістичної Радикальної Партії /УСРП/ обрав Головну управу:
І.Макух, М.Матчак, О.Навроцький, О.Павлів, О.Коберський, Р.Дашкевич та ін.
У програмі партії було зазначено, що УСРП стоїть за соборність українського народу на
всіх його землях, за об'єднання всіх українських земель в одну соборну незалежну Україну.
Радикали не бачили різниці між польською шляхтою і польським робітництвом, тому партія
підтримувала окремі українські профспілки. Вважали, що землю без викупу потрібно передати
селянам. Було відмічено, що УСРП не може співпрацювати з тими українськими політичними
силами, які стоять за сучасним капіталістичним ладом. Також партія не йшла на співпрацю з
КПЗУ, яка поборювала український самостійний соціалістичний рух. УСРП в своїй Програмі
основну увагу надавала соціальним, політичним реформам, розвитку національного
культурного життя. Разом з тим різко негативно оцінювався стан справ в УРСР. В
організаційному плані соціалісти-радикали намагалися брати активну участь в чисельних
українських організаціях, залучати до співпраці молодь. В 1929 р. партія нараховувала 7.500
зареєстрованих членів.
Якщо УСДП і УСРП репрезентували ліве крило українського національно-визвольного
руху, то трудовики та християни-суспільники представляли праві позиції. Зазнавши низки
розколів, зрештою ці політичні сили в 1926 р. реорганізувалися в Українське Національно-
- 189 -
Демократичне Об'єднання /УНДО/. У 1926 р. на другому з’їзді було визначено політичну мету
УНДО: “... здобуття соборної і незалежної Української держави, і тому партія обстоює
політичне самовизначення українського народу на всіх його етнографічних землях”. Для її
досягнення об'єднання закликало до боротьби за політичне, економічне та соціальне
визволення українського народу. В Програмі розкрито економічну, соціальну та культурно-
освітню політику УНДО. Ундисти були прихильниками демократичного устрою держави.
Вони виступали за націоналізацію великих підприємств, розвиток кооперації, земля мала
належати українському селянству, соціальне забезпечення та справедливі податки, 8-год. роб.
день і т.ін. Освіту бачили безплатною та загальнодоступною, а церкву – рівноправною тощо.
Важливе значення для організаційної роботи мало прийняття на партійному з'їзді низки
резолюцій. Зокрема, в них УНДО розкриває гніт Польщі над українським населенням.
Закликали ундисти до боротьби за скасування всіх польських законів, спрямованих проти
життєвих інтересів українського народу, його культури, школи, церкви, мови і господарства; за
припинення адміністративних переслідувань та безправних арештів; амністію політичним
в’язням; протестували в справі громадських управ і проти передачі власності місцевого
населення Польській державі.
Більшість членів УНДО викривали антинаціональний характер більшовицького режиму
на Східній Україні. Так, голова партії Д.Левицький стверджував, що “... т.зв. радянська влада
на Україні не є дійсно фактично українська. Там над нашими братами завис важкою рукою,
накинений насильно, диктат імперіалістичної, тепер червоної Москви”. Але, очевидно, під
впливом пропаганди процесів українізації в УРСР під тиском деяких прорадянськи
налаштованих ундистів, що гуртувалися навколо часопису “Рада”, в резолюціях з'їзду було
записано: “За Ризьким кордоном на українських землях відбуваються в Українській радянській
державі великі національні здвиги. Там росте національна культура, там кріпне національна
сила. На Радянській Україні назрівають тепер процеси, що скоріше чи пізніше віддадуть на
Україні суверенні права всьому українському народові. Український нарід під Польщею
орієнтується на ту національну силу і на ті національні успіхи, що ростуть над Дніпром, а наша
партія достроює до них політичну тактику”. Тобто, деяким західноукраїнським політикам
важко було спрогнозувати хід подій на Східній Україні в майбутньому.
Провід партії складала тогочасна національна інтелектуальна еліта Західної України:
адвокати, вчителі, лікарі, науковці, журналісти, літератори; діячі української кооперації; багато
було представників національно-свідомого духовенства, заможне селянство. Чільні діячі
УНДО: Д.Левицький, М.Черкавський, О.Марітчак, Д.Лопатинський, Г.Тершаковець, К.Троян,
В.Целевич, М.Струтинській та ін. Члени УНДО очолюють провідні українські господарські,
культурно-освітні організації та професійні товариства: Ревізійний Союз Кооперативів,
Центробанк, Земельний банк, т-во “Дністер”, “Рідна Школа”, “Просвіта”, “Міщанське
Братство” та ін. Під впливом партії перебували такі популярні часописи: “Діло”, “Свобода”,