ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 5148
Скачиваний: 5
“Новий Час”, “Український Голос”, “Рада”, “Громада”. У 1930 р. було 7 тис. членів партії, яким
було видано партійні посвідчення.
УНДО, УСРП та УСДП як найбільш масові та впливові політичні сили
західноукраїнського суспільства являли собою т.зв. “легальну опозицію” польській
окупаційній владі. Ці партії перебували в тісному зв'язку з революційним підпіллям –
Українською Військовою Організацією. Очевидно, що в 20-х роках український політичний
рух на західноукраїнських землях використовував всі доступні йому форми і методи боротьби з
польською окупаційною владою як мирні, так і революційно-бойові.
- 190 -
З метою придушення зростання політичної активності населення Західної України
польський уряд використовував всі можливі заходи. Особливо жорстокий удар було завдано по
УВО. В лютому 1924 р. польська поліція заарештувала зв’язкову підпільної організації О.
Басараб, яка була замордована у львівській в’язниці. Вилучені під час арешту матеріали були
використані для розкриття організаційної мережі УВО. Внаслідок цього був заарештований
Крайовий Комендант А.Мельник з 10-ма членами організації. Польські кати піддали їх
важкому побиттю і засудили на різні терміни ув’язнення.
Стратегічною метою діяльності УВО було створення регулярної визвольної української
армії для продовження збройної боротьби за державність України. Керівництво організації не
мало ілюзій щодо успіху визвольного повстання в даній ситуації, але головну увагу звертало на
мобілізацію народу до майбутньої боротьби у відповідний час. Для прискорення здійснення
поставленої мети УВО в своїх зверненнях до української молоді закликала не ухилятися від
служби у польському війську, агітувала вступати до шкіл підхорунжих польської армії для
отримання доброго військового вишколу: “Ідіте до польського війська тільки по мундир та
зброю. Присяга на вірність Польщі під примусом не дійсна. Присягніть боротьбі за волю
українського народу. В слушний час повернете дула Ваших крісів проти польських офіцерів.
Не дезертируйте. Служіть і учіться володіти крісом. Плекайте в своїм серці ненависть до
Польщі, а любов до України”.
Члени УВО здійснили низку збройних нападів на військові об’єкти польської армії;
робили замахи на життя представників польської окупаційної влади: президента Польщі
С.Войцеховського, колонізатора українських шкіл шкільного куратора Собінського, посла
Т.Голуфка та ін. З метою експропріації коштів бойовики УВО здійснювали успішні напади на
пошти, каси, на екіпажі, що перевозили гроші. Судячи схоплених “наглими” /негативними/
судами, поляки видавали їх за звичайних бандитів, підриваючи моральний авторитет
організації. Крайова Команда УВО в своїх комунікатах вказувала, що ці напади мали на меті не
тільки здобути матеріальні засоби, але також підірвати підвалини окупаційної держави, що
наблизить українців до осягнення кінцевої мети.
Оправдовуючи терор, УВО підкреслювала, що “... всіма засобами й методами будемо
боротися з нашим займанцем та послідовно намагатимемося відірвати українські землі від
Польщі. Також зазначалося: “УВО не ставить терористичної діяльності як виключного свойого
завдання... УВО є революційною організацією, якої основним завданням пропагувати думку
загального революційного зриву українського народу із остаточною метою створити власну
національну самостійну об’єднану державу”. При тому про терор, бойкот, саботажі і т.ін.
постійно посилалися на міжнародний досвід, коли і ірландський шин-фейн, і бойова
організація ППС в свій час під керівництвом Ю.Пілсудського успішно такі методи
національно-визвольної боротьби застосовували.
Основною територією діяльності УВО була Галичина, але з кінця 20-х рр. члени
організації виїжджають на Волинь, де закладають клітини УВО для ворожої роботи щодо
Польщі. Вдалося організації налагодити тісні зв’язки з підпіллям Радянської України. Вплив
УВО поширюється серед багатьох організацій української еміграції у Європі.
Під впливом ходу історичних подій, з відходом деяких членів УВО – діячів політичних
партій з підпільної діяльності революційно-бойова організація дещо змінює свій характер із
суто військової підпільної організації на революційно-підпільну, що вимагало щораз більше
невійськовиків. У другій половині 20-х років її ряди поповнює студентська, шкільна та
селянська молодь націоналістичного напряму. Адже саме у 20-х рр. на західноукраїнських
землях поширюється ідеологія українського націоналізму, апологетом якого стає Д.Донцов. На
- 191 -
пропозицію Є.Коновальця Донцов переїхав з Відня до Львова, щоб відновити видання
“Літературно-Наукового Вісника”, що мав стати рупором націоналістичної ідеології. Навколо
журналу гуртувалася молодь, на яку Д.Донцов мав великий вплив. Його праці в основному
спрямовані на підростаюче покоління, а програмовим твором був “Націоналізм”, виданий у
1925 р., що став “Євангелієм націоналіста”.
Переймаючись націоналістичною ідеологією, українська молодь створює свої організації.
Так, у ЧСР студенти-емігранти, вихідці із західноукраїнських земель створили Групу
Української Націоналістичної Молоді /ГУНМ/, а наддніпрянці, колишні воїни армії УНР –
Легію Українських Націоналістів /ЛУН/. У Львові молодіжні національні організації
об'єдналися в Союз Української Націоналістичної Молоді /СУНМ/. Серед членів Союзу в
основному була гімназійна, студентська, селянська та реміснича молодь у віці 18–25 р.
Провідну роль в ньому відігравали: С.Охримович, Б.Кравців, І.Габрусевич, С.Ленкавський,
З.Коссак, Р.Шухевич, С.Бандера, О.Гасин, Д.Грицай, В.Сидор, І.Равлик та ін.
Активних діячів СУНМ Українська Військова Організація залучає до співпраці. Також
використовують членів спортивно-патріотичних товариств: “Пласт”, “Луг”, “Сокіл”. В
Карпатах створюються молодіжні табори, в яких українська молодь проходила ідейно-
патріотичний та фізично-військовий вишкіл, вчилися володіти зброєю, набували навичок
підпільної діяльності тощо.
З метою об'єднання всіх націоналістичних сил було проведено дві конференції: в 1927 р. у
Берліні та в 1928 р. у Празі. В результаті після багатомісячної всесторонньої підготовки у Відні
з 28 січня по 3 лютого 1929р. відбувся Перший Конгрес Українських Націоналістів. Учасників
було підібрано так, що 15 представляло західних українців і 15 – наддніпрянців. П’ятеро було з
рідних земель, решта – емігранти. 11 – це колишні старшини українських армій, 10 –
професійні політичні діячі, 9 – студентів. На Конгресі було заслухано та обговорено 40
доповідей з різноманітних проблем, що стосувалися життя українців. Учасники Збору були
персонально заприсяжнені в новостворену Організацію Українських Націоналістів /ОУН/.
Головою Проводу ОУН одноголосно було обрано полковника Є.Коновальця, членами Проводу
затверджено М.Сціборського, Д.Андрієвського, В.Мартинця, Ю.Вассияна та ін.
Важливе місце в роботі Конгресу зайняло вироблення і прийняття концепції майбутнього
державного ладу в Україні. Суть її полягала в наступному: а/ Україні потрібно пройти етапи
державного будівництва: національне визволення, державне закріплення та розвиток; б/ в часі
визвольної боротьби лише національна диктатура, витворена в ході національної революції,
зможе забезпечити внутрішню силу українській нації та найбільшу її відпірність назовні; в/ на
час перехідного періоду головна роль належатиме голові держави, який підготує створення
законодавчих та виконавчих органів; г/ основою адміністративного устрою Української
держави буде місцеве самоврядування, кожний край матиме свій представницький
законодавчий та виконавчий орган.
Конгрес також зосередив увагу на розробленні перспектив соціального та економічного
розвитку майбутньої України. Щодо промислового розвитку, то домінуючими мали бути такі
форми власності, як державна, кооперативна та приватнокапіталістична. Основу аграрної
політики становитиме середняцьке приватне землеволодіння, продажа і купівля землі має бути
обмежена державним регулюванням. В цілому розвиток всього господарського життя України
бачився як поєднання державного з приватним. Широке застосування відводилося кооперації.
Конгрес визначив розвинуту державну соціальну політику та забезпечення працівникам 8-ми
год. роб. дня. Українська держава сприятиме національній церкві, а релігія стоятиме на сторожі
морального виховання нації. Школа мала бути єдина, безплатна, обов'язкова. Допускалися
- 192 -
приватні навчальні заклади під контролем держави. На підставі загальної, обов'язкової
військової повинності буде збудована українська регулярна армія і військово-морський флот. В
цілому Україна повинна стати важливим чинником у східноєвропейській політиці.
Виходячи із складностей тогочасного розвитку України, націоналісти цілком слушно
вбачали тільки шлях національної революції для встановлення Української держави, а її
забезпечення – лише через національну диктатуру. Пояснюючи вимоги цього постулату, члени
ОУН стверджували, що «… ми націоналісти проти інституту диктатури як форми державності
ладу за нормальних умов життя нації. Ми лише обстоюємо національно-революційну
диктатуру як перехідний стан, вона дає можливість українській нації доцільно та раціонально в
найкоротший час виробити собі визволення та незалежну державність. Коли національна
диктатура виконає своє завдання, то в Україні встановиться нормальний лад на засадах
народоправства. Українська нація цілком вільно зможе виявити свою волю через
представницькі органи, а її суверенність буде розподілена між головою держави, законодавчим
тілом і вищим судом”.
Як бачимо, політична та соціально-економічна програма ОУН була досить реалістичною
та з перспективою розвитку українського суспільства на демократичних засадах.
На рубежі 20–30-х рр. протистояння українців та поляків загострилося. На низку масових
заходів, проведених західноукраїнським політичним проводом /відзначення 10-тої річниці
проголошення ЗУНР, масова протестаційно-саботажна акція УВО-ОУН у 1930 р. та ін./, поляки
відповіли погромом українських установ, фізичним терором проти активістів українського
національного руху, закриттям спортивно-патріотичної організації “Пласт” та української
гімназії у Тернополі та ін.
Тим часом у державному житті Польщі назрівали серйозні зміни, які неминуче мали
позначитися і на національній політиці. Початок нової внутрішньополітичної ситуації
знаменували перестановки у вищих ешелонах державної влади. 24 серпня 1930 р. новим
прем’єр-міністром країни був призначений фактичний глава держави Ю.Пілсудський. 29
серпня президент розпустив сейм і сенат, призначив на листопад 1930 р. нові вибори. Терор
супроводжував всю виборчу кампанію, особливо жорстоко обійшлися з українським
населенням.
Польська влада вирішила завдати українству удар, тобто провести каральну експедицію
на західноукраїнських землях, названу “пацифікацією” /умиротворенням/, яка проходила з 16
вересня по 30 листопада 1930 р. Війська, поліція, озброєні осадники проводили масові арешти,
екзекуції над українським населенням, що призвело до жертв та руйнування майна. Ганебну
антиукраїнську акцію здійснював Б.Пєрацький, який виконував спеціальне доручення
Ю.Пілсудського. Мета – залякати українців та змусити їх політичний актив згорнути свою
діяльність, а також покінчити з організованим підпіллям.
Дії польських окупантів викликали хвилю протестів. Українські політичні сили Західної
України одностайно виступили на міжнародній арені в справі захисту становища українців під
Польщею. Знову українське питання стало предметом актуальної міжнародної політики. В
результаті був завданий відчутний удар по моральному авторитетові поляків у світі.
В даній ситуації керівництво ОУН розробляє стратегію і тактику проведення т.зв.
перманентної національної революції. Свій погляд на її підготовку висловив голова організації
Є.Коновалець: “Національна революція то, на мою думку, поняття ширше, ніж саботажні,
терористичні акти, навіть масові заворушення, чи навіть повстання. Це засоби. Національна
революція як рух, який повинен в основі зробити переворот, і то не тільки фактичний, але й
психологічний в усьому нашому народі. Націоналістичний рух мусить далі створити всю ту
- 193 -
необхідну, на мою думку, систему, яка після проведення революції могла б забезпечити
українську державність перед небезпеками і взагалі в цю ж хвилину подати обриси тієї
держави”. В розробці націоналістичної ідеології багато уваги надавалося соціальним питанням:
“ Назріваюча українська національна революція буде також революцією соціально
поневолених українських мас проти чужих експлуататорів. Коли на Східній Україні
український революційний рух базується в соціальній ділянці на боротьбі проти т.зв.
соціалістичного будівництва у формі державного капіталізму, то під польською окупацією
мусить він іти проти ворожого капіталу. Боротьба з визиском українського села польським
двором, страйкова акція, поділ поміщицьких земель, прогнання польських колоністів,
повернення їх земель українським селянам – ось форма і етапи українського революційного
руху на Західній Україні… Існує зв'язок між економічним і соціальним гнітом. Застосовувати
страйк, бойкот, демонстраційні походи, масовий спротив... Через повну незалежність нації до
добробуту й волі робітничого класу...”.
В першій половині 30-х рр. провідний актив ОУН на ЗУЗ втілює в життя теорію
перманентної революції. Знову розгортається акція саботажів та підпалення майна польських
колоністів. З ініціативи ОУН були проведені робітничі страйки на галицькому Підкарпатті,
зокрема страйк робітників лісництв. На Поділлі відбулися страйки хліборобів. Крім того, ОУН
розгорнула індивідуальний терор і напади на установи з метою експропріації коштів.
Налякані розмахом діяльності ОУН, поляки здійснюють низку контрзаходів. Тільки
завдяки засланим в організацію польських конфідентів владі вдається провести арешти та
організувати декілька гучних судових процесів над оунівцями. Багато визначних діячів ОУН
стають в’язнями створеного у 1934 р. концентраційного табору Береза Картузська.
Репресії польської окупаційної влади призвели до тяжких втрат серед членства ОУН. За