ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 5182
Скачиваний: 5
України по всій її території, вони були представлені різними верствами населення і в союзі з
виступами робітництва складали основу опору наявному тоталітарному режимові, впливали на
становлення української суспільно-політичної думки.
З початку 60-х років в Україні розвивається національно-культурний рух так званих
“шістдесятників”, який після глибокого занепаду сталінських часів спричинив деяке
відродження української літератури і мистецтва. Це стало несподіванкою для влади, яка вже не
чекала, що в українській нації можуть збудитися могутні духовні сили, і засвідчило марність
спроб придушити українську національну свідомість.
Рух шістдесятників висунув цілу плеяду талановитих поетів, літературних критиків і
перекладачів, які протягом 2–3-х років піднесли українську літературу на одне з перших, якщо
не на перше місце серед літератур народів СРСР. У лавах цього руху є кілька імен, які могли б
прикрасити культуру будь-якої нації: геніальні поети – Василь Голобородько, Іван Драч, Ліна
Костенко, Василь Симоненко та інші.
- 232 -
Безумовно, початки такого відродження української культури заклалися в роки
хрущовської “відлиги”. Тепер же, коли влада усвідомила небажаність для неї українського
ренесансу, починаються нові жорстокі репресії. Більшість шістдесятників зазнають
переслідувань, змушені замовкнути або капітулювати, прилюдно визнавши свої помилки.
Паралельно розвивалася політична і громадська думка, яка висунула таких блискучих
діячів, як Валентин Мороз, Іван Дзюба, Святослав Караванський, В’ячеслав Чорновіл та ін.
Навіть наступна капітуляція І.Дзюби перед КДБ, його вимушений відступ не знижує значення
його попередньої діяльності.
У грудні 1965 р. з’являється велика, майже на 300 сторінках книга І.Дзюби
“Інтернаціоналізм чи русифікація”. Парадоксально, але книгу було написано на замовлення
П.Шелеста і спочатку поширено у вигляді так званого “закритого накладу” серед партійних
органів України. Але вже з наступного 1966 р. ця книга стала найпопулярнішою серед
українського самвидаву.
Книга І.Дзюби написана з позицій ленінізму і є твором неомарксистського напрямку.
Однак увесь її зміст – це національний комунізм, який підкреслює право на самовизначення та
розвиток своєї культури й самобутності. У книзі піддано різкій критиці політику русифікації та
нищення національної культури України. Це розцінено як відхід від ленінізму і повернення до
російської колоніальної експансії.
Подібний офіційний виступ в середині 60-х років був надзвичайно сміливим і рішучим
кроком. Саме з нього починалася еволюція політичної думки українського дисидентства. І з
бігом часу стримані виступи та ідеї політичної самостійності чи справжньої культурно-
національної автономії України змінюються на безапеляційні вимоги відмовитись взагалі від
комуністичного режиму, замінивши його на режим, що забезпечить справжні громадянські
права на національну незалежність.
З II-ої половини 60-х років все більшого поширення в Україні набуває самвидавча
література. В 1967 р. самвидав поширює історичну працю М.Брайчевського “Приєднання чи
возз’єднання?”, яка піддала сумніву офіційні трактування Переяславської угоди та інших
важливих аспектів історії козаччини. Така розвідка викликала жвавий інтерес в патріотичних
колах української громадськості, сприяла популяризації самвидавчої літератури в цілому.
Самвидавом поширювалися есе В.Мороза “Хроніка опору”, “Репортаж із заповідника ім.
Берії”, твори Є.Сверстюка “Собор у риштованні”, М.Осадчого “Більмо” та інших авторів,
публікувалися різноманітні листи, протести до офіційних радянських установ з приводу
політичних арештів, порушення прав і свобод громадян в Україні, нищення пам’яток
національної культури тощо.
Нарешті у 1970 р. самвидав організовується в окремий журнал “Український вісник”. На
перших порах видавці вважали його “не антирадянським і не антикомуністичним”. Однак, з №
7–8 “Український вісник” радикалізує свої погляди і закликає читачів до конспірації, вважаючи
себе нелегальним органом. Крім простого інформування громадськості щодо розвитку
політичної ситуації в республіці, матеріали “Українського вісника” розкривали суть
окупаційного режиму в Україні і висували на порядок денний необхідність об’єднання всіх
демократичних антиколоніальних сил як єдиний можливий шлях до розгортання широкої
національно-визвольної боротьби. За допомогою української еміграції журнал почали
випускати і пропагувати на Заході, що викликало значне занепокоєння в очах радянського
керівництва.
Отже, самвидав відігравав важливу роль трибуни передових ідей, думок, ставав основою
для нових досліджень на противагу офіційній ідеології, розкривав жорстокість і брехливість
- 233 -
комуністичного тоталітарного режиму, був невід’ємною частиною всеукраїнського загального
опору та готував ґрунт для подальшої боротьби за національне визволення.
Врешті, дисидентсво стало настільки небезпечним для СРСР, що Ю.Андропов, як голова
КДБ, розширює штати свого відомства і створює спеціальне п’яте управління для боротьби з
інакомисленням.
Наскільки широким був дисидентський рух в Україні? За період від 1957 до початку 70-х
років відомо понад 1200 прізвищ українців, які зазнали судових і позасудових переслідувань
через звинувачення у так званому буржуазному націоналізмі. Враховуючи таємничість, з якою
в СРСР здійснювалось більшість політичних процесів, можна вважати, що це лише 10 % всіх
засуджених. Адже лише протягом місяця під час нової хвилі арештів 1972 року, за
повідомленням “Українського вісника”, в західних областях України було ув’язнено 1000 осіб.
З приходом у 1972 р. на посаду першого секретаря ЦК КПУ, прибічника Л.Брежнєва –
В.Щербицького розпочався новий масовий погром опозиційної інтелігенції. Особливо
прославився в боротьбі з “носіями націоналізму” ідеолог-каратель, секретар ЦК КПУ
В.Маланчук і голова КДБ України В.Федорчук.
Першими прийняли на себе удар вчені-гуманітарії Академії наук УРСР. Зазнали
переслідувань відомі історики Олена Апанович, Михайло Брайчевський, філософ Павло
Копнін та інші. В республіці великого розмаху набрала русифікація, яка тепер здійснювалась
під гаслом “інтернаціоналізму”. Українську мову практично виживали з усіх сфер суспільного
життя. Російськими стали вища школа, видавництва університетів, переважна більшість
наукових інститутів АН УРСР. Все більше фальсифікувалася історія України. А сам
український народ, за офіційною версією, втрачав свої національні особливості і ставав новою
історичною спільністю людей – “радянським народом”.
І все ж події, що сталися в Україні після 1972 р., засвідчили: український народний рух
приборкати неможливо. Замість заарештованих з’являються нові, свіжі, молодші та рішучіші
сили, і активність суспільно-політичної діяльності зростає.
У 70-х – на початку 80-х років заявив про себе ще один напрям дисидентства, пов’язаний
із активізацією віруючих посиленням боротьби за свободу віросповідань, відновлення
діяльності українських національних церков.
Незважаючи на заборону, розгортала свою нелегальну діяльність Українська греко-
католицька церква, яка мала власну ієрархію, 300–350 священиків на чолі з єпископами, таємні
монастирі й друкарні. І хоча активістів церкви жорстоко переслідували, відданість парафіян
своїй давній вірі, особливо __________в Галичині та Закарпатті, зберігалася.
Борці за права УГКЦ у вересні 1982 р. створили “ініціативну групу захисту прав
віруючих церкви” на чолі з Йосипом Терлею, о. Григорієм Будзинським і Стефанією Петраш-
Січко. Ця група звернулася до уряду Української РСР з вимогою легалізувати УГКЦ в Україні.
Як наслідок, керівництво організації було заарештовано. Однак діяльність ініціативної групи
тривала, і з березня 1984 р. вона починає випускати самвидавом “Хроніку Католицької Церкви
на Україні”.
Становище православної церкви в Україні визначалося її підпорядкованістю Москві, і
офіційно вона називалася Російська православна церква. Для РПЦ історично було характерно
тісно співпрацювати з панівним режимом, внаслідок чого в духовну сферу суспільства
вносились всі хвороби та суперечності владної верхівки, а саме: корупція, хабарництво,
лицемірство, місництво тощо. Проти такого становища в православній церкві на Україні
виступило кілька членів нижчого духовенства, серед яких виділявся жорстоко переслідуваний
Василь Романюк.
- 234 -
Активно виявили себе в Україні різні протестантські угрупування – баптисти, секти
п’ятдесятників, адвентистів, свідків Єгови та інші. Фундаментальні погляди цих угруповань, їх
сильна організація, що базувалась на простих віруючих і їх палкій вірі, привертали до себе все
більшу кількість новонавернених, особливо в Східній Україні. Так, діяльність євангельських
християн баптистів настільки налякала уряд, що лише у 1982 р. над ними відбулося понад 40
процесів.
Духовна неспроможність радянської ідеології, обурення жорстокою політикою режиму,
переслідування на релігійному ґрунті викликали появу масової кількості заяв, звернень, скарг,
протестів з приводу порушень свободи совісті, віросповідань, посилили войовничість
віруючих, відновили потяг до релігії, що вносило левову частку в загальний процес
українського спротиву панівній системі.
Новим етапом в становленні дисидентства стала Українська група сприяння виконанню
Гельсінських угод (УГГ) на чолі з Миколою Руденком та Петром Григоренком, яка утворилася
9 листопада 1976 р. У складі УГГ налічувалось 37 учасників. Це були дисиденти, що вже
відбули терміни ув’язнення – Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Надія Світлична, Ніна
Строката, Василь Стус та В’ячеслав Чорновіл; українські націоналісти, які вижили після
тривалого перебування у сталінських концтаборах – Святослав Караванський, Оксана Мешко,
Оксана Попович, Ірина Сеник, Юрій Шухевич; представники релігійного руху, зокрема
священик Василь Романюк та ін.
На відміну від попереднього дисидентства, УГГ становила собою відкриту громадську
організацію, мала постійний зв’язок з аналогічними групами по всьому СРСР з метою
“інтернаціоналізувати” захист громадянських і національних прав.
Своїм першочерговим завданням члени Гельсінської групи висували здійснення в Україні
громадянських свобод, визначених у Загальній декларації прав людини 1948 р. і в кінцевому
акті Наради про безпеку і співробітництво в Європі у Гельсінкі (серпень 1975 р.). Остаточною
метою УГГ була деколонізація України шляхом вільних виробів під наглядом ООН.
В цілому друга половина 1970-х років стає переломною в поглядах дисидентів на форми і
методи боротьби за майбутнє української нації. Наприкінці 1977 р. самвидав поширює в
республіці “Позиції українських політичних в’язнів” за підписами О.Тихого та В.Романюка.
Тут вже йшла мова про незалежність України та її місце в колі великих демократичних країн
світу. Також у документі було подано короткий аналіз історичного розвитку України, в якому
приділено увагу проголошенню незалежності УНР 22 січня 1918 р., і на завершення
визначалися конкретні форми та методи боротьби проти більшовицького окупаційного
режиму.
Влітку 1979 р. побачив світ ще один важливий документ, написаний від імені організацій
українського визвольного руху – Звернення 18 українських політв’язнів мордовських таборів.
Його підписали вже відомі діячі дисидентського руху Л.Лук’яненко, М.Руденко, О.Тихий,
І.Гель, О.Бердник, Ю__________.Шухевич та інші. Це звернення адресувалося ООН з проханням
зареєструвати Україну як російську колонію та розглянути українське питання на одній з нарад
Організації Об’єднаних Націй, уповноважуючи президента Світового Конгресу Вільних
Українців (СКВУ) здійснити все можливе для виходу України з Радянського Союзу.
Обидва вищенаведені документи свідчили про еволюцію національної думки в Україні,
коли на перше місце висувалася рішуча, організована боротьба за вихід зі складу СРСР і
створення незалежної, демократичної, Української держави.
У відповідь влада посилює переслідування та репресії проти українських патріотів.
Протягом 1980–1982 рр. було заарештовано й ув’язнено майже всіх членів Української
- 235 -
гельсінкської групи. Продовжувались арешти українських правозахисників і в наступні роки. У
таборах для політичних в’язнів створювалися нестерпні умови існування з метою зломити їх
стійкість і моральний дух. Саме в 1984 – 1985 рр. трагічно обірвалося життя в ув’язненні
визначних політичних діячів – Олекси Тихого, Віталія Марченка, Юрія Литвина, Василя Стуса.
Таким чином, духовне та політичне становище в Україні ставало все більш складним.
Тоталітарний режим відновлював свої позиції, втрачені в роки хрущовської “відлиги”. За своїм
розмахом, широтою репресій щодо діячів національного руху політика В.Щербицького
нагадувала суворі сталінські часи. Поряд з цим, рух опору наявний в системі зростав. Саме з
другої половини 50-х – на початку 80-х років в Україні розвинулася українська визвольна ідея,
сформувався міцний національний ґрунт, який став основою для українського державного
відродження на рубежі 80-х – 90-х рр.
Тема 16.
НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ
НА РУБЕЖІ 80—90-Х РОКІВ.
ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
На середину 80-х років XX століття стає очевидним крах більшовицької тоталітарної
системи. Всі сфери життя радянського суспільства охопила загальна криза. Економіка
СРСР не забезпечувала потреб країни, неухильно падав рівень життя населення,
соціалістична форма господарювання себе повністю дискредитувала.
Радянський Союз потерпів фіаско і на міжнародній арені. Афганська авантюра
оголила експансіоністські зазіхання Москви, все більше країн-сателітів СРСР відходить
з-під його опіки. Ставало все очевиднішим, що колись могутня імперія відставала від
передових світових держав. Вся перспективна концепція розвитку соціалістичного
суспільства не співпадала з поступом цивілізованої світової спільноти.
У свою чергу, це об'єктивно вело до послаблення режиму, який шукав виходу у
перебудові комуністичної системи. В кінцевому результаті відхід від насильницьких форм
правління призвів до розпаду СРСР, на його території відновили своє існування незалежні