ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 4927
Скачиваний: 5
мистецтва”, філологи – “Словник української мови”. Важливе значення приділялося створенню
в республіці наукової бази для розвитку найновіших галузей знань. Для цього в 1957 р. в Києві
було започатковано комп’ютерний центр, який через кілька років став провідним в СРСР
- 228 -
Інститутом кібернетики. Розпочався випуск численних україномовних журналів з природничих
і технічних наук.
Нарешті, активізація суспільно-політичного життя призвела до появи нового покоління
українських інтелектуалів, таких як Микола Вінграновський, Іван Дзюба, Ліна Костенко, Євген
Сверстюк та інші. Своєю активною позицією і творчістю вони протестували проти втручання
партії в справи літератури та мистецтва, боролись за справжні духовні цінності, людську
гідність. Ці люди користувалися широкою підтримкою в середовищі молодої української
інтелігенції і дуже часто в своїх діях виходили за офіційні рамки лібералізації.
У цілому демократизація здійснювалася під жорстоким контролем КПРС і не набрала
широкого масштабу.
Незважаючи на зовнішні прояви послаблення режиму, СРСР і надалі за своїм змістом
залишався імперіалістичною тоталітарною державою. Нереальною __________метою більшовизму
продовжувала бути ідея опанування комунізмом всього світу. Цьому підпорядковувалася вся
зовнішня та внутрішня політика московського керівництва. Участь СРСР у критичних
ситуаціях навколо сирійського конфлікту 1957 р., Лівану і Тайваню у 1958 р., Берліна в 1961 р.
і, нарешті, Карибська криза перед всім світом засвідчили “миролюбність” політики
комуністичної партії, проголошеної її ХХ з’їздом. В економічній стратегії і далі передбачався
не гармонійний розвиток усіх галузей, а переважне зростання важкої індустрії для розбудови
найбільшої у світі мілітарної держави.
Продовжив М.Хрущов і антиселянський курс, запроваджений Й.Сталіним. Після ХХ
з’їзду більшовицької партії було вирішено ліквідувати рештки присадибної землі, яка в умовах
СРСР залишалась основним джерелом прожитку пограбованої селянської сім’ї. А наявна
колгоспна система для М.Хрущова ставала лише перехідним етапом до “вищої форми
організації соціалістичного сільського господарства” – радгоспів. Отже, весь аграрний сектор
переходив тепер у власність радянської держави, де всім розпоряджався більшовицький
бюрократичний апарат. На місці селянина-трударя вже мав бути навіть не колгоспний, а
радгоспний кріпак.
У грудні 1957 р. республіканську партійну організацію очолив М.Підгорний. Це був
складний час, коли реформаторська діяльність М.Хрущова почала втрачати послідовність і в
центрі посилено шукали “винних” у зриві народногосподарських планів. М.Підгорний в догоду
Хрущову неодноразово заявляв, що основною причиною відставання сільського господарства є
низький рівень партійно-організаторської роботи, серйозні хиби в керівництві колгоспами і
радгоспами. Цим створювалася ілюзія можливості поліпшення стану в даній галузі шляхом
зміцнення кадрів, посилення адміністративно-організаційних заходів. Через це питання
розвитку сільського господарства розглядалося з 1957 до 1964 р. на пленумах ЦК КПРС десять
разів без будь-якого успіху. Віз залишився на місці, оскільки численні гасла, заклики,
постанови й експерименти не торкалися основ наявної господарської системи.
Важлива роль в стратегії московського керівництва відводилась системі концентраційних
таборів. Тепер це стало не тільки засобом знищення серед просторів Сибіру та інших регіонів
противників більшовицької системи, але й її важливим економічним фактором. Саме за
рахунок невільницької, безоплатної праці в’язнів та засланих людей в часи М.Хрущова
передбачалося перетворити Сибір в найближчі 10—15 років у найбільший паливно-
енергетичний комплекс СРСР, звести тут потужні металургійні та машинобудівні центри.
У доповіді М.Хрущова на ХХ з’їзді партії наводились дані про те, що будівництво
Братської ГРЕС на р. Ангарі обійдеться в два рази дешевше, ніж будівництво Куйбишевської і
Сталінградської ГРЕС разом узятих. При цьому собівартість електроенергії в Братську буде на
- 229 -
200 млн. крб. в рік нижча, ніж в Куйбишеві та Сталінграді. Аналогічні дані наводилися і по
інших гігантських будовах. Виникає запитання: як при значній віддаленості, відсутності доріг,
джерел сировини, дорогому транспорті, нерозвиненій соціальній інфраструктурі будівництво
великих промислових комплексів і їх експлуатація є набагато дешевшими, ніж в європейській
частині СРСР? Хрущову подібних запитань на з’їзді ніхто не ставив. Досить було порівняти
розміщення нових будівництв і проектів індустріалізації Сибіру із територіальним
розміщенням радянських концтаборів, як все ставало зрозумілим.
Сфера ідеології продовжувала залишатись прерогативою московських кабінетів.
Радянська система була готова знищити кожного, хто своїми національними чи волелюбними
ідеями міг претендувати на цю першість.
Вже в 1954 р. під час святкування трьохсотої річниці Переяслава оголошується про
страту відомого провідника ОУН на еміграції Василя Охримовича. У 1956 р. радянська преса
широко публікує матеріали про судові процеси над колишніми членами ОУН, УПА, які теж
закінчились смертними вироками. Погасивши полум’я національної боротьби в Україні,
кремлівський уряд розгортає широкомасштабну операцію для фізичного усунення своїх
ідейних супротивників за кордоном. Так, за завданням М.Хрущова та шефа КДБ О.Шелепіна
15 жовтня 1959 р. в Мюнхені було здійснено вбивство Голови Проводу ОУН, головного
ідеолога, теоретика, героя українського визвольного руху С.Бандери.
З 1957 р. в Українській республіці активізується антирелігійна кампанія, внаслідок чого
до 1961 р. закрили майже половину всіх церковних установ.
Русифікаторські тенденції почали поглиблюватись із впровадженням у життя реформи
освіти 1958 р., яка передбачала поглиблене вивчення російської мови.
Все це свідчило про тимчасовість “відлиги” в суспільно-політичному житті. У міру того,
як розгорталась лібералізація в літературі та культурі, все більше зростав неспокій Кремля.
Врешті, в грудні 1962 р. на нараді російських письменників М.Хрущов піддає критиці цілу
низку літераторів за їх надмірний радикалізм. Виконуючи рішення Москви, партійні
функціонери України розпочинають жорстоку критику літераторів І.Дзюби, І.Світличного,
Є.Сверстюка, звинувачуючи їх в українському буржуазному націоналізмі. Одночасно
розгортається наступ проти сіонізму через його т. зв. ідейну спорідненість з українськими
буржуазними ідеями. Яскравим прикладом цього став вихід у 1964 р. трактату Академії наук
України “Іудаїзм без прикрас”, який своїм змістом нагадав старі сталінські антисемітські
фальсифікації.
Поверненням до політики залізної дисципліни, “жорстокої руки” став надзвичайний акт
вандалізму – підпал у травні 1964 р. рукописного відділу публічної бібліотеки Академії наук
України, внаслідок чого знищено тисячі безцінних книг і документів з української культури та
історії.
Так партійно-державний апарат відновлював авторитарні форми правління. Вінцем в
цьому процесі став верхівковий переворот в жовтні 1964р. На посаду 1-го секретаря ЦК КПРС
замість М.Хрущова було висунуто Л.Брежнєва, який більше влаштовував кремлівське оточення
для утвердження політики неосталінізму в життя.
Минуло лише 10 років після ХХ з’їзду, як ХХIII з’їзд КПРС взяв реванш, оголосивши
курс на стабільність партійно-державного апарату і партійної еліти. Місце Підгорного в
Україні посів хрущовський висуванець П.Шелест, який став виразником своєрідної форми
українського партійно-радянського націонал-автономізму. Здавалося, новий партійний лідер
серйозно сприймав перспективу автономії України і передбачений радянською конституцією
принцип рівності всіх народів СРСР. Шелест намагався відстоювати мовні й культурні права
- 230 -
українців, національна еліта на певний час отримала ширший простір для самовираження. При
цьому П.Шелест залишався переконаним комуністом, невідступним від генеральної лінії
КПРС. Основоположні риси радянської тоталітарної системи продовжували вдосконалюватись
і зберігались недоторканими.
2. Зародження та розвиток українського руху опору тоталітарній комуністичній
системі. Згортання демократичних перетворень, наступ тоталітаризму на всі сфери суспільного
життя сприяв виникненню нової форми боротьби за політичні, національні та культурні права,
яку з 60-х років визначають як рух опору наявній комуністичній системі. В історію цей гідний
подиву опозиційний рух увійшов під назвою як дисидентський. Він став продовженням
традицій національно-визвольної боротьби українського народу в історичних умовах
постсталінського радянського режиму. Сам термін дисидент (з латини dissidens – той, який не
погоджується) стає загальновживаним на означення людей, які мислили по-іншому, ніж
трактувала офіційна більшовицька ідеологія, і висловлювали свої думки та ідеї публічно
різними шляхами. Методи опору були, як правило, легальні (петиції, протести, демонстрації,
страйки), а також і нелегальні (утворення політичних організацій, випуск самвидавчої
літератури тощо).
В Україні опозиційний рух розпочався дещо раніше, ніж в інших республіках СРСР.
Очевидно, цьому сприяла героїчна післявоєнна боротьба ОУН, УПА, яка завдала радянському
режимові відчутних ран і, як боротьба 1917–1921 рр., стала важливою віхою в процесі
зміцнення української національної свідомості. Поряд з цим, з’являється нове покоління
українських патріотів, яке виростало без зв’язку з національним рухом і, можливо, мало
викривлений погляд на діяльність ОУН, УПА. Ці люди обмірковували становище власного
народу в складі СРСР. Відгуки таких дискусій знаходимо в творчості молодих літераторів 60-х
років, які шукали шляхів до самостійності України спочатку в межах законних структур, на
засадах марксистсько-ленінської ідеології, а згодом, зрозумівши фальш і безвихідь теорії, – на
ґрунті українського патріотизму.
Вже в кінці 50-х років у міру згортання демократизації розпочинаються відкриті виступи
трудящих проти панівного режиму, які каралися тюремним ув’язненням. Були заведені справи
на П.Кулька у Києві (1956 р.), В.Кобринчука у Рівному, А.Турика у Дніпропетровську (1957
р.), О.Тихого у Донецьку (1958 р.) та ін.
В західних областях України наприкінці 50-х – початку 60-х років виникає кілька
нелегальних груп і організацій, які ставили собі за мету проголошення незалежності
Української держави. Так, в кінці 1958 р. в Івано-Франківську заарештовано і засуджено 10
членів організації “Об’єднана партія визволення України”, яка складалася з молодих робітників
і студентів.
Найбільш активно виявила себе Українська робітничо-селянська спілка, створена у 1958
р. на Львівщині переважно з юристів, під головуванням Левка Лук’яненка. Члени спілки
пропагували здійснення конституційного права України на вихід з СРСР, склали чітку
програму українського руху боротьби за незалежність і самостійність. При цьому основні риси
радянського ладу й соціалістичної економіки у вільній Україні повинні були зберегтися.
У “Проекті програми УРСР” мета руху визначалася “в завоюванні демократичних свобод,
необхідних для організації всього українського народу на боротьбу за утворення незалежної
національної держави. Методи досягнення цієї мети мирні, конституційні”.
Характер і доля групи нагадують історію Кирило-Мефодіївського братства, яке
аналогічно було таким же дискусійним клубом і своєю ініціативою виросло понад рівень
приголомшеного російською неволею українського суспільства. Внаслідок зради і доносу
- 231 -
Спілка, як і Кирило-Мефодіївське братство, не змогла перетворитися в більш дієву
організацію.
Незважаючи на комуністичну платформу та проголошені мирні методи боротьби, всі
члени Української робітничо-селянської спілки в 1961 р. були ув’язнені на 10–15 років, а Левко
Лук’яненко засуджений до розстрілу. Лише через 73 доби міру покарання йому замінили на 15
років тюрми.
У тому ж 1961 р. у Львові відбувся процес над 20-ма членами Українського
національного комітету, який складався в основному з робітників львівських підприємств і мав
на меті видання й розповсюдження літератури для пропаганди ідеї української незалежності. І
тут система жорстоко розправилася над своїми супротивниками: Коваля та Грицину
розстріляно, іншим встановлено терміни ув’язнення від 10 до 15 років. В 1962 р. були
засуджені до страти голови Ходорівської та Тернопільської груп – Федір Проців і Богдан
Готусь (останньому страту замінили на ув’язнення).
Найбільш широким за своїм соціальним складом був Український національний фронт,
який викрили в 1967 р. в Івано-Франківську. До організації належали публіцист, працівники
закладів культури, освіти, міліції, інженер-економіст, фрезерувальник та ін. Члени УНФ
випустили самвидавом кілька десятків номерів журналу “Воля й Батьківщина” та збірник
художніх творів під назвою “Месник”, за що Зенон Красівський, Дмитро Квецько та інші
отримали тривалі терміни ув’язнення.
Згідно з документами, робилися спроби утворити нелегальні організації і на сході
України. У 1964 р. на Одещині засуджено учасників організації “Демократичний союз
соціалістів”, до якої належали директор школи М.Драган, учитель М.Тарнавський та ін. У 1969
р. був засуджений студент Миколаївського сільгосптехнікуму М.Богач за спробу заснувати
“Партію боротьби за реалізацію ленінських ідей”.
Діяльність нелегальних організацій підкріплювалась робітничими виступами і страйками
в Кривому Розі, Одесі (1963 р.), Дніпропетровську (1972 р.). Як правило, всі подібні робітничі
заворушення жорстоко придушувались радянською владою. Особливо вразив сучасників
розстріл військами мирної 7-тисячної демонстрації жителів Новочеркаська (Ростовська обл.
РСФСР), які протестували проти підвищення цін на продукти харчування. Серед учасників
демонстрації 22-ох було вбито, 30 – поранено, 7 – засуджено до смертної кари, 105 – до різних
термінів ув’язнення. В Україні теж були жертви після збройних придушень виступів робітників
у Артемівську, Донецьку, Краматорську та інших містах.
Таким чином, нелегальні групи та організації продовжували боротьбу за відродження